Ісламський султанат епохи Ердогана

Эрдоган1
Реджеп Ердоган
snn.ir

Читайте також

Туреччина і Євросоюз дедалі більше розчаровують один одного. Невдала спроба шлюбу викликає то дрібні сварки, то гучні скандали. 

Обопільні звинувачення стали звичайною риторикою. І це ще більше відштовхує партнерів один від одного.

Минулої неділі, після відмови трьох німецьких міст проводити агітаційні заходи турецьких міністрів на підтримку конституційного референдуму, який Анкара планує провести 16 квітня, президент Реджеп Ердоган звинуватив Німеччину у використанні "нацистських практик": "Я думав, що з нацизмом у Німеччині давно покінчено. Але виявляється, що він ще живий: ось він у всій красі, нікуди не подівся".

Обурені німецькі політики (та й не тільки вони) назвали це порівняння "деспота з Босфору" "неприйнятним", "підлим", "обурливим", "помилковим" і закликали Ердогана вибачитися. Представник Ангели Меркель Штефан Зайберт у свою чергу заявив: "Нашим турецьким партнерам ми хотіли б сказати: давайте говорити відкрито й критично, але не забувати про особливе значення наших відносин, і нехай гору візьмуть холодні голови".

Але кризи у відносинах Туреччини з Євросоюзом, зокрема і Заходом — загалом неминучі. Адже ця країна рухається в бік авторитаризму.

У президента Туреччини Реджепа Ердогана є мрія. І мріє він про владу — безмежну, абсолютну. До неї політик, що схиляється перед величчю Османської імперії, наближається крок за кроком. І на цьому шляху Ердоган перетворює Туреччину зі світської кемалістської держави на ісламський султанат. Ще десятиліття тому подібна метаморфоза здавалася неможливою. Подолавши опір армії, Ердоган зумів зробити ілюзію реальністю. 

"Ердоган сповідує неоосманізм. Він бачить Туреччину країною з розвиненою економікою та великим впливом у державах, які раніше входили в Османську імперію. Країною, що є значимим гравцем на світовій арені. Цю політику, дуже амбіційну, Ердоган реалізує на основі ісламу. Багато в чому ця стратегія є ідеалістичною і тому має мало шансів на здійснення", — стверджує директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.

Оновлюючи Туреччину, Ердоган залишає від спадщини Ататюрка тільки музеї та пам'ятники засновнику турецької держави. "Як і Росія, Туреччина йде назад. Але якщо Путін відтворює імперію, то Ердоган поступово трансформує країну в ісламський султанат. Від часів Ататюрка це перші добре продумані зміни в державному устрої Туреччини. За цим стоїть не спонтанне, а серйозне опрацювання: Ердоган — це не Трамп", — зазначив у розмові із DT.UA один із українських дипломатів.

Елемент цієї стратегії — проведена правлячою Партією справедливості та розвитку конституційна реформа. Вона перетворить парламентсько-президентську республіку на президентську: проект нового Основного закону Туреччини передбачає різке посилення повноважень глави держави. 

Поправки до Конституції передбачають, зокрема, що президент зможе формувати й очолювати уряд, пропонувати бюджет і призначати більше половини членів вищого судового органу країни. У його пряме підпорядкування перейдуть збройні сили країни та спецслужби. Очільника держави обиратимуть на загальних виборах, які відбуватимуться одночасно з парламентськими. При цьому президент зможе й надалі залишатися членом партії.

Завдяки конституційній реформі Ердоган зможе 2019 року знову обиратися президентом і обіймати цю посаду два терміни поспіль — до 2029-го. По суті, Туреччина стане не просто сильною централізованою державою, а країною з авторитарним режимом. Адже в політичній моделі, запропонованій Ердоганом, відсутні механізми стримувань і противаг, що існують в інших країнах із президентською формою правління.

"За конституційними змінами стоїть інтоксикований владою Ердоган та його оточення. Туреччина стає класичним прикладом state capture — "держави, яку захопили", коли країна розглядається, як власність одного клану, і політика будується, не виходячи з національних інтересів, а заради втримання влади", — зазначила в своєму коментарі DT.UA запрошений лектор братиславського Університету Яна Коменського Марина Воротнюк.

Зміни до Конституції відкривають ворота безмежної влади не тільки перед Ердоганом, а й перед його родиною. У середовищі дипломатів та експертів говорять про те, що спадкоємцем президента може стати його зять — нинішній міністр енергетики Берат Албайрак. Утім, Туреччина, що має нехай і слабкі, але все ж таки демократичні традиції, — це не Сирія. І операція "Спадкоємець" тут може не пройти. "Помре Ердоган — помре й епоха", — стверджує Ігор Семиволос.

На референдумі щодо змін до Конституції 16 квітня турки, схоже, проголосують за новації, запропоновані Ердоганом. Але в цій новій Туреччині вестернізованим представникам середнього класу, більшість яких живуть у містах, буде незатишно. Та й економіку чекають непрості часи. 

"Найуспішніше економіка Туреччини розвивалася на початку правління Ердогана, коли його уряд проводив ліберальні економічні реформи, а в країні існувала жорстка конкуренція між політичними партіями. Нині ж у економіці слід очікувати занепаду, хоч вона й буде якийсь час розвиватися за інерцією", — прогнозує Ігор Семиволос.

Після розгрому армії і створення союзу ісламістів з націоналістами, сильна і впливова опозиція Ердогану нині відсутня, і Туреччина має ослаблений імунітет до "вірусу ісламського султанату". Надзвичайний стан, запроваджений у Туреччині після спроби перевороту в липні 2016-го, з його масовими арештами політиків, чиновників і військових, перешкоджає опозиції вести кампанії проти змін до Конституції.

Не випадково в переддень референдуму одне з ключових питань — чи скасує турецька влада режим надзвичайного стану до дня його проведення? Не відмінили: прем'єр-міністр Біналі Йилдирим заявив, що він буде подовжений ще на три місяці й буде діяти до 20 липня. Але якщо голосування відбудеться в умовах НС, то це не тільки стане ще одним приводом для критики Анкари з боку Брюсселя, а й сприятиме подальшому відчуженню між Туреччиною і Заходом, чиї відносини й так переживають серйозну кризу. 

Нині в Анкарі шукають "зовнішніх ворогів" і звинувачують Захід у підтримці опонентів Ердогана. Турецький міністр у справах ЄС Омер Челік заявив, що впродовж тривалого часу в Європі існує "Ердоганофобія" на основі ісламофобії та ксенофобії: "Європейські дипломати говорять про конституційну реформу в Туреччині, не знаючи її змісту".

Безумовно, роботу зі створення "султанату" ускладнюють відносини з Євросоюзом, де вже говорять про припинення переговорів щодо вступу країни до ЄС. Це, зокрема після заяв Ердогана на адресу Німеччини, запропонував і австрійський канцлер Крістіан Керн. Але в Брюсселі критикують Анкару насамперед за порушення прав людини.

Як зазначає Марина Воротнюк, "Туреччина у відносинах із Заходом має проблеми саме тому, чому вона їх не має з Росією". У одному з інтерв'ю Ердоган нарікав: після спроби перевороту Володимир Путін підтримав Туреччину і не критикує її з приводу порушення прав людини, а Європа критикує, зовсім не оцінивши характер загрози, що стоїть перед країною. Така критика з боку Заходу дратує турецьке керівництво, сприймається ним як мораль з боку лицемірного партнера.

"Зі Сполученими Штатами відносини затьмарюються ще й тим, що там живе Фетхуллах Гюлен, проповідник, який перетворився з партнера Ердогана на ворога номер один. Усі вимоги Анкари екстрадувати його за обвинуваченням у організації перевороту були відкинуті американцями. Не думаю, що в період президентства Трампа американо-турецькі відносини зможуть вийти з кризи, в якій вони перебувають останніми роками", — зазначила Марина Воротнюк.

І все ж таки Анкарі потрібен Захід. Адже Європейський Союз — основний зовнішньоекономічний партнер. І насамперед — Сполучені Штати, які є для Туреччини противагою в її незбалансованих відносинах з Росією. Експерти вважають: Анкара заграє з Москвою, щоб змусити Вашингтон ревнувати й серйозніше ставитися до Туреччини як до свого єдиного демократичного союзника в ісламському світі Близького Сходу. 

Утім, Вашингтон потрібен Анкарі і як партнер у вирішенні сирійської кризи та курдського питання: Ердоган послідовно домагається відставки Башара Асада, а поява курдської держави на півночі Сирії є для турецького істеблішменту справжнім жахом. Тому відносини зі Сполученими Штатами будуть тіснішими порівняно з Євросоюзом. При цьому Анкара не розірве відносини з Брюсселем: статус країни-кандидата дуже вигідний турецькій владі. 

Будуючи султанат і сварячись із Заходом, Туреччина мириться на Сході, де Путін, у свою чергу, створює авторитарну країну. Після невдалого військового перевороту відносини Анкари з Москвою, зіпсовані восени 2015-го, коли турецькі ВПС збили російський бомбардувальник, потеплішали. Та й взагалі, ідеї зіткнення з Росією не були популярними в Туреччині, де віддавали перевагу торгівлі, а не конфронтації. 

Зовнішнім проявом такого зближення стало не тільки поновлення проекту "Турецький потік" і повернення турецьких продуктів на російський ринок. Турецька влада пішла й на те, щоб організувати концерт на згадку про загиблих в авіакатастрофі учасників ансамблю ім. Алєксандрова і назвати вулицю в Анкарі на честь убитого російського посла Андрія Карлова.

"Політику Туреччини в Чорноморському регіоні неправильно називати проросійською. Вона — російськоцентрична. Це османська, з присмаком візантійщини, політика сфер впливу, де є негласне розуміння того, що два великі регіональні гравці — Росія і Туреччина — можуть контролювати регіон без залучення інших, зовнішніх сил. Оце і є концентроване вираження турецьких інтересів у Чорноморському регіоні", — вважає Марина Воротнюк.

На думку співробітниці Університету Яна Коменського, в інтересах Анкари — тримати Росію в стані "керованого суперництва". На ділі це означає, що система відносин може порушитися (як після інциденту зі збитим турками російським літаком), але, на думку турецьких стратегів, обов'язково вирівняється та збалансується, тому що Росія і Туреччина — "неминучі партнери". При цьому соратники Ердогана заявляють, що, незважаючи на потепління у відносинах з Росією, у них залишаються розбіжності з принципових питань. У тому числі й щодо анексії Криму.

Зокрема, міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу стверджував на Мюнхенській конференції з безпеки, що "Росія — наш торговельний партнер, у нас багато спільних проектів, але це не означає, що ми в усьому згодні з Росією": "Наша політика ґрунтується на принципах. Ще до інциденту у нас були проблеми, пов'язані з Кримом. Ми не прийняли анексії Криму. У нас різні позиції щодо режиму Асада, і ці розбіжності зберігаються".

Зміни, що відбуваються в Туреччині, вимагають і від Києва прийняття адекватної моделі поведінки зі своїм партнером у Чорноморському регіоні, який стрімко трансформується з країни з демократією, що розвивається, в авторитарну державу. За великим рахунком, у короткостроковій перспективі поява "султанату" біля наших південних кордонів для Києва не матиме серйозних наслідків: Україна і Туреччина мають серйозний інтерес до двостороннього співробітництва в сфері безпеки та економіці. Йдеться, зокрема, про угоду про зону вільної торгівлі, а також про туристичну галузь.

Ігор Семиволос зазначає, що "відносини України з Туреччиною дедалі менше залежать від відносин Анкари та Москви". Поки триває війна з Росією, головна мета Києва — збереження політики Туреччини щодо територіальної цілісності України, подальшого засудження анексії Криму та порушення прав людини на окупованому півострові. На жаль, незважаючи на заяви про принципи, у цих питаннях позиція Анкари не завжди послідовна. І такою вона залишиться в епоху "султана".

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.06
EUR 29.18