Крим і "скриня Пандори" на додачу

Олексій Їжак 11 квітня 2014, 20:10
фото

Читайте також

Росія вимагає від України федералізації. Інакше, як стверджують у Росії, Україна просто приречена. Якщо залишити осторонь підозру, що причиною цієї приреченості є недружні наміри самої РФ, можна спробувати зазирнути в російське задзеркалля і пошукати те раціональне, що рухає російською державною думкою стосовно України. Формально Росія вимагає від України того ж, що практикує сама. Росія — це федерація, яка зазнала за роки новітньої історії досить глибоких трансформацій — від "параду суверенітетів" до нинішньої централізованої моделі, близької до унітарного устрою. Проблема сепаратизму в РФ справді відійшла на другий план. Але ця проблема мала унікальні для Росії форми, не характерні для України. Відповідно, і метод вирішення був унікальним, не застосовним за межами Росії.

Федерація як спосіб виживання Росії

90-ті почалися для Росії з "параду суверенітетів". Формальним приводом стала відома заява Бориса Єльцина (на той момент голови Верховної Ради РРФСР) в Уфі (столиці Башкирії) на початку серпня 1990 р.: "Беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути". Єльцин не мав на меті руйнування федерації, він купував лояльність місцевих еліт у своїй боротьбі із союзним центром. Так чи інакше, "процес пішов". Одночасно з більшістю союзних республік наприкінці існування СРСР декларації про суверенітет ухвалили багато адміністративно-територіальних одиниць Росії: Карелія, Комі, Татарстан, Удмуртія, Якутія, Чукотка, Адигея, Бурятія, Башкирія, Калмикія, Марі, Чувашія, Ямало-Ненецький автономний округ, Гірсько-Алтайський автономний округ, Іркутська область, Чечено-Інгушетія (назви не канонічні, але для стислості доречні). Крім Чечні й Татарстану, проголошення суверенітету не перейшло у проголошення незалежності. 

Відразу ж після розпаду СРСР Росія доклала зусиль для приборкання "параду суверенітетів". У березні 1992 р. було укладено т.зв. Федеративний договір. Під цією назвою об'єднали пакет з трьох документів про розмежування повноважень федерального центру і суб'єктів федерації (тоді й з'явився цей термін) трьох типів: (1) республік; (2) областей, країв, міст федерального підпорядкування; (3) автономних областей та округів. Документ підписали представники центральної влади й усіх наявних на той момент суб'єктів, крім Татарстану й Чечні. 

Відразу після цього Федеративний договір був ухвалений з'їздом народних депутатів Росії і включений як складова частина до чинної тоді радянської конституції 1978 р., дещо модифікованої для відображення факту розпаду СРСР. 

Наступним кроком стало ухвалення нової конституції. Це відбувалося на тлі гострої політичної кризи осені 1993-го, відомої як "розстріл Білого дому". Новий текст конституції було винесено на всенародне голосування (через політичну кризу і деякі юридичні колізії референдум було замінено такою паліативною формою прямої демократії) одночасно з виборами федеральної влади і влади деяких суб'єктів. Було оголошено, що конституція вважатиметься ухваленою, якщо за неї проголосує більш як половина громадян, які взяли участь у голосуванні (навіть не від облікового складу). Явка становила близько 55%, "за" проголосувало близько 58%. Це становило приблизно 31% від кількості громадян, які мали право голосу. 

У Чечні голосування не проводилося. У Татарстані влада йому не перешкоджала, але закликала до бойкоту. У результаті там проголосувало менше ніж 15% громадян із правом голосу. Відповідно, такими самими провальними були вибори в Татарстані федеральних органів влади. У багатьох інших суб'єктах федерації більшість проголосувала проти конституції (переважно республіки та області "червоного поясу", де була сильна підтримка комуністів). 

Конституція Російської Федерації набрала чинності після офіційної публікації результатів всенародного голосування наприкінці 1993 р. Раніше укладений Федеративний договір уже не був її частиною, але його положення знайшли своє відображення в тексті. 

Ця історія дає змогу припустити, на який саме досвід спирається керівництво Росії і яку модель дій пропонує, вимагаючи федералізації України. Навряд чи в РФ досить глибоко розуміють суть того, що відбувається в Україні (судячи з російських ЗМІ, зовсім не розуміють). Але деякі зовнішні ознаки збігаються — політична криза, ідеологічні розбіжності, сепаратистські настрої. Не виключено, що в Росії "підняли" тогочасні політичні розробки й аналітику і вирішили, що російські події 1992—
1993 рр. цілком відповідають українським подіям 2014-го. Цікаво, що Анатолій Собчак, тодішній патрон нинішнього президента Росії, був активним учасником російського конституційного процесу. Можна навіть припустити, що в російській наполегливій вимозі федералізації України присутній елемент якогось щирого бажання допомогти. 

У порівнянні Росії 1992—1993 рр. і України 2014-го помилковими є і вихідні умови, і кінцевий результат. Росія намагалася приборкати сепаратизм і стабілізувати федерацію в умовах відсутності зовнішніх загроз територіальній цілісності. Ні на Курилах, ні в Тиві, ні в Калінінграді не було "зелених чоловічків" без розпізнавальних знаків, і не було намірів зовнішніх гравців включити до свого складу сепаратні території. Результат російського конституційного процесу — спірна легітимність ухвалення конституції всенародним голосуванням з явкою "на бровах" і випадання з конституційного поля двох територій — навряд чи є тим, що влаштувало б сучасну Україну. Росія збирала територію, яка розвалюється, Україні пропонується розвалити унітарну державу й розпочати процес збирання в умовах зовнішнього тиску. 

Федерація
як тягар

З моменту ухвалення конституції в 1993 р. у Росії почався період будівництва т.зв. асиметричної федерації, у якій різні суб'єкти мають різний статус відповідно до їхньої сепаратної потужності. До початку 1994 р. два суб'єкти — Татарстан і Чечня — існували поза російським конституційним полем, претендуючи не тільки на власний суверенітет, а й на державну незалежність. Ці дві республіки не вписалися в нову російську конституцію, яка визначила єдиним носієм суверенітету на всій території федерації її багатонаціональний народ. Жоден із суб'єктів федерації, що визнав верховенство федеральної конституції, більше суверенітету не мав. Ухвалені раніше конституції суб'єктів почали приводитися у відповідність до цієї вимоги. 

Російська Федерація спочатку була досить "рихлим" територіальним утворенням. Поле маневру суб'єктів визначалося трьома рівнями повноважень, передбаченими конституцією. Перший рівень — питання, що належать до відання федерації (державний лад, територіальний устрій, безпека, зовнішня політика). Другий — питання спільного відання федерації і суб'єктів (економіка, гуманітарна сфера, екологія, національна політика). Усе, що не потрапляло до цих категорій, становило третій рівень і належало до відання суб'єктів. У цій моделі головною проблемою було розмежування повноважень, які належали до спільного відання. Повноваження центральної влади заперечували тільки Чечня і Татарстан. Основним змістом нижнього рівня було місцеве самоврядування, яке потребувало окремого законодавчого визначення, але не було джерелом боротьби за повноваження. 

Почався період укладання двосторонніх договорів між федеральним центром і суб'єктами федерації. Деякі суб'єкти отримували більше повноважень, деякі — менше. У цьому полягала асиметрія. 

1994 р. було укладено договір про розподіл повноважень між РФ і Татарстаном. За формою це був конфедеративний договір. Він був подібний за змістом до договору про союзну державу РФ і Білорусі, підписаного 1997 р., але, на відміну від останнього, наповнений практичним змістом. Додаткові угоди дозволяли Татарстану існувати як суб'єкту федерації з власним суверенітетом та особливими повноваженнями. Слідом за цим не забарилося укладання договорів федерального центру з багатьма іншими суб'єктами. До кінця 1990-х таких договорів було підписано 46 (усього на той момент було 89 суб'єктів, включаючи Чечню і Татарстан). Крім Татарстану, суб'єкти були позбавлені
власного суверенітету. Повноваження варіювалися залежно від типу суб'єкта. Республіки мали власні конституції, право на регіональні мови, ширші права на зовнішньоекономічну діяльність. Але всі суб'єкти мали власну законодавчу й виконавчу владу, яку обирають шляхом прямого голосування. 

З кінця 1990-х розпочався новий етап, який триває донині і полягає в дедалі більшій централізації Російської Федерації. 1999 р. було ухвалено федеральні закони, які визначають універсальні принципи організації влади суб'єктів федерації і розмежування їхніх
повноважень з федеральним центром. 2000 р. було утворено федеральні округи, що об'єднують групи суб'єктів, які управлялися повноважними представниками президента Росії. Географія федеральних округів приблизно збігалася з економічним районуванням і військово-адміністративним поділом. Само по собі це не означало більшої централізації. Просто встановлювалася прозоріша схема розмежування повноважень регіональних представництв центральної влади та органів управління суб'єктів федерації. 

Формально це цілком відповідало європейській моделі управління: центральні органи влади — регіональні представництва центральної влади, що забезпечують реалізацію загальнодержавних (федеральних) інтересів і дотримання законодавства — органи управління суб'єктів федерації (у випадку федеративного устрою) — органи місцевого самоврядування. Українська модель, слід зауважити, — більш радянська, у ній виконавчі органи місцевої влади є водночас регіональними представництвами центральної влади. 

Формальна європейськість конституційної моделі Росії не завадила досить швидко наповнити її унікальним євразійським змістом. З початку 2000-х до законів, які визначають статус суб'єктів, почали вноситися поправки, що звужували їхні повноваження. Спочатку це було просто приведенням законодавства суб'єктів у відповідність до конституції Росії (проблема справді була) і створенням нових інструментів взаємодії центру і суб'єктів (Державна рада, що об'єднує глав суб'єктів, Рада законодавців, що об'єднує керівників законодавчих органів суб'єктів). Але поступово запроваджувалися дедалі нові обмеження на формування місцевих органів влади, що завершилися 2004-го скасуванням прямих виборів глав (керівників виконавчої влади) суб'єктів федерації. За новими правилами глав почали обирати місцеві законодавчі органи за поданням президента Росії. Процедура висування кандидатів містила деякі елементи демократичності. Але її було прописано так, що неугодний кандидат відсіювався ще на ранніх стадіях. Разом з тим ставилася під дедалі більший контроль діяльність політичних партій. Уже до 2007 р. і склад законодавчого органу суб'єкта федерації, і персона його очільника де-факто визначалися з центру. Було запроваджено процедури оцінки діяльності осіб, які обіймали виборні посади в регіонах, більше схожі на процедури атестації адміністративних працівників. 

Разом з тим відбувався процес територіальної уніфікації за рахунок ліквідації автономних округів у складі країв і областей (усувалася справ-
ді досить складна з погляду управління ситуація, що збереглася з радянських часів, коли один суб'єкт федерації входив до іншого). У результаті кількість суб'єктів скоротилася
до 83.

Звуженню повноважень суб'єктів федерації сприяв той факт, що судова влада і силові структури були централізовані ще з часів СРСР. Обмеженим був і бюджетний федералізм. Формально він був упроваджений у російське законодавство 1994 р. На практиці в регіонах ніколи не залишалося більше ніж 50% зібраних податків. Поступово цей показник скоротився до нинішніх 30%. Причому до місцевих бюджетів традиційно надходять податки, які збираються важче. Треба зазначити, що в цьому Росія не унікальна. У пострадянських країнах — це загальна проблема. В Україні також є вимога про бюджетну субсидіарність (більш коректний, ніж "федералізація", термін для позначення того, що в Європі розуміється під правами регіонів). Але на практиці державний бюджет України перевершує за обсягом суму всіх регіональних бюджетів. 

Численні фонди і бюджетного, і фінансового вирівнювання регіональних диспропорцій наповнюються в РФ за рахунок загальнодержавних доходів. Надра Росії, що приносять понад 40% доходів федерального бюджету, належать не суб'єктам, а федерації. Видобувні компанії, які перебувають під управлінням або контролем федерального центру, є основними розпорядниками продукту російських надр, сплачуючи тільки невелику частину податків (близько 10%) до місцевих бюджетів регіонів видобування. У Росії, на відміну від України, дискурс про "регіони-годувальники" і "регіони-пожирателі" має інше звучання. Там усіх "годує" федеральний центр. 

Сьогодні багато суб'єктів Російської Федерації жорстко залежать від центру у формуванні органів влади, у розподілі фінансів, наповненні бюджету, у політичних процесах, у питаннях забезпечення безпеки. Вони мають безліч зобов'язань у реалізації соціальних, гуманітарних, екологічних програм і різних "ініціатив президента". Але достатніх власних ресурсів вони не мають, отримуючи їх із центру (або не отримуючи, або отримуючи недостатньо). Статуси різних суб'єктів зрівнялися. Асиметрія проявляється хіба що в конституційному закріпленні багатомовності в конституціях республік. Якихось переваг порівняно з механізмами, передбаченими Європейською хартією регіональних мов, імплементованою в Україні, це не несе.

Винятками є Татарстан і Чечня. Татарстану вдалося зберегти деякі риси договірної моделі відносин з федеральним центром, яка виникла в 90-ті. 2007 р. було укладено новий договір терміном на 10 років. Терміни дії інших договорів із суб'єктами федерацій минули на початку 2000-х і більше не поновлювалися. Чечня, перебуваючи в Російській Федерації на загальних правах де-юре, отримала особливі права де-факто. Вони реалізуються через мережу писаних і неписаних угод, які ґрунтуються на ідеї преференцій, отримуваних як плата за лояльність. 

Статус усіх інших суб'єктів мало відрізняється від того, що вони мали в радянський час, — деяка атрибутика автономності без реального наповнення. Регіони унітарних європейських держав мають значно більше повноважень у бюджетній сфері, в організації та проведенні місцевих виборів, у кадровій політиці, ніж навіть республіки у складі Росії. 

В останніх тільки одна важлива перевага перед іншими суб'єктами федерації — можливість дво- і багатомовності на своїй території. При цьому немає жодних, навіть теоретичних, можливостей існування кількох державних мов на федеральному рівні. Багатонаціональна Росія, де, як стверджується, проживає близько 100 національностей, уже багато років наполегливо вимагає закріплення двомовності в Конституції України, не демонструючи при цьому навіть натяку на бажання показати приклад. Області Росії, як найчисленніший клас суб'єктів федерації, не мають права встановлювати регіональні мови. Це важливо розуміти жителям тих областей України, в яких сильні проросійські настрої. "Зелені чоловічки" й організовані політичні туристи не принесуть їм мовної лібералізації — державна мова в Росії тільки одна, і ця мова російська. Навпаки, області України навіть у їхньому нинішньому статусі, завдяки Закону про регіональні мови, мають ті права, які в Росії доступні тільки республікам. 

Стверджувати, що побудована в Росії модель федералізму гідна бути взірцем для наслідування, було б великою натяжкою. У цій моделі немає того, що РФ вимагає від України, намагаючись нав'язати федералізацію, — включення в політичний процес "усіх політичних груп" і наділення суб'єктів правом впливати на зовнішньополітичний вектор розвитку (останнє взагалі не належить до ідеї федералізму). 

Міцність
федерації

"Парад суверенітетів" початку 1990-х, принаймні в Росії, виходив далеко за рамки прагнення до втраченої в історії національної державності, за винятком Кавказу і Поволжя. Суверенітет декларували дуже різні адміністративно-територіальні одиниці, при тому, що Росія на 80% населена радянськими людьми без чіткої етнічної ідентифікації та їхніми нащадками. Для ще 20%, включаючи кілька відсотків мігрантів з колишніх радянських республік, етнічна ідентифікація має значення. Але й для них територіальна ідентифікація розмита через історичну умовність кордонів суб'єктів Російської Федерації. 

Без прив'язки до території з чіткими історичними кордонами і за розмитої етнічної ідентичності "парад суверенітетів" мав, швидше, соціально-економічні та політичні причини. За деякими винятками, за ним не стояла спроба формування власної державності. Люди бачили в регіональних структурах влади, сформованих у радянський час, альтернативу центральній владі, яка деградувала на очах. Це був процес, звернений, швидше, в майбутнє, а не минуле. У міру зміцнення центральної влади хвиля сепаратизму вщухала. Але якщо причини сепаратизму не були знищені за 70 років радянської влади, якщо радянський народ виявився химерою, яка розпалася на шматки, ці причини не могли бути знищені двома десятками років створення "російського народу". Питання сепаратизму в Росії — це питання виникнення умов для його прояву. 

Немає будь-якого універсального критерію, який дозволяє ранжирувати регіони Росії за ступенем загрози сепаратизму. Для практичного розгляду міцності федерації корисно виділити кілька критеріїв, за кожним з яких можна позначити регіони з високим ступенем ризику. 

Перший критерій — етнічний, який має кореляцію з історією та географією. З 83 суб'єктів Російської Федерації до національно-територіальних належать 26. З них 21 суб'єкт є республікою, один — автономною областю, чотири — автономними округами (ці форми усе ще зберігаються через незавершеність їхніх об'єднань з краями та областями). Дев'ять республік мають у своєму населенні більшість титульного етносу (або титульних етносів у випадку багатонаціональних республік): Чечня (93%), Дагестан (80%), Інгушетія (80%), Тива (77%), Чувашія (68%), Кабардино-Балкарія (67%), Північна Осетія (63%), Татарстан (53%), Калмикія (53%). Ще кілька республік мають більшість неросійського населення, у якому титульні нації не є більшістю: Башкирія (72% неросійського населення), Марі-Ел (52% неросійського населення). За географією це Кавказ, Поволжя й Алтай. В Якутії неросійське населення становить близько половини, з них якутів — 33%. У низці республік частка титульного етносу істотна, але російське населення становить більшість: Мордовія (33%), Удмуртія (31%), Гірський Алтай (31%), Чувашія (27%), Бурятія (24%), Комі (23%), Адигея (22%). Ще у двох республіках частка титульних націй відносно невелика: Карелія (9%), Хакасія (12%). В автономних округах присутність титульних націй, швидше, символічна: Ямало-Ненецький округ — 6%, Югра — 1,9%.

Другий критерій — розподіл природних ресурсів. Основні запаси нафти й газу Росії зосереджені в національно-територіальних суб'єктах із більшістю російського населення. Але в деяких регіонах, таких як Чечня і Татарстан, високий відсоток титульного етносу поєднується зі значними можливостями нафтовидобування. Татарстан зокрема і Поволжя в цілому мають досить розвинений промисловий потенціал. Здатність до самостійного державного будівництва там висока і має досить міцне історичне коріння. Але територіальна замкнутість усередині Росії є природною перешкодою сепаратистським настроям. Татарстан — одна з найменш "перетравлених" республік централізованої Російської Федерації. До 2017 р., коли мине термін нині чинного договору про розмежування повноважень із федеральним центром, він утримуватиме свої позиції. Питання про новий договір може стати випробуванням федерації на міцність не тільки в самому Татарстані, а й у Поволжі. 

Чечня — ключова точка нестабільності російського Кавказу. Її лояльність Росії визначається преференціями, що їй надаються. Чечня не воює за незалежність, поки їй платять за покірність. Кавказ сильно мілітаризований від часів чеченських війн і війни Росії проти Грузії. Тенденція до мілітаризації тільки підсилюється у зв'язку з російською анексією Криму і планами масштабного переозброєння Чорноморського флоту. Поки що кримський фактор є стабілізуючим для Російської Федерації — він стимулює ідеологічну згуртованість і обіцяє нові фінансові вливання в регіональну інфраструктуру. Але якщо колесо російської економіки покотиться вниз, Україна вистоїть, а Грузія значно зміцніє, ситуація в Абхазії, Південній Осетії і в Криму може стати проблемою для стабільності на Півдні Росії. Тоді замість перемоги нинішній виграш обернеться для РФ майбутнім програшем. На відміну від Поволжя, потенційний сепаратизм на Кавказі небезпечний не стільки економічним, скільки воєнним конфліктом. 

Північний Урал і Сибір, де зосереджено основні багатства російських надр, не мають помітного потенціалу для етнотериторіального сепаратизму. Певним винятком може бути Якутія, яка за іншого клімату та транспортної зв'язаності з портами могла б претендувати на роль найбільшого постачальника алмазів. Але в цілому, низька щільність населення, складний клімат і відносно малі частки титульних народів у населенні забезпечують стабільність ситуації. Після розпаду Золотої Орди ці території були приєднані до Московської держави в результаті походів невеликих загонів колонізаторів. Ціна придушення сепаратизму була невелика тоді, і вона невелика зараз. Утім, ця ціна невелика й для інших світових гравців, якщо одного разу в майбутньому вони накинуть на ці території оком у випадку граничного ослаблення Росії.

Третій критерій — давність приєднання території. У російському дискурсі про території ключовим є слово "исконные". Побутове сприйняття російської історії простирає уявлення про "исконность" не тільки на всю нинішню територію, а й за її межі. Але в Росії є території, які ввійшли до її складу відносно нещодавно після тривалого й істотного за результатами перебування в складі інших країн. Деякі з них — спірні, тобто такі, належність яких оскаржують інші країни не тільки в рамках історичного дискурсу, а й у практичній дипломатичній площині. 

Курили й Південний Сахалін упродовж ХІХ—ХХ ст. змінювали належність між Російською імперією (СРСР) і Японією. На момент вступу СРСР у війну проти Японії в 1945 р. вони належали Японії. Після капітуляції Японії СРСР оголосив ці території своїми. Японія визнала радянський, потім російський суверенітет над Південним Сахаліном і Північними Курилами, але не над чотирма островами Південних Курил (для Японії — це споконвічні північні території). Спір триває досі, перешкоджаючи укладанню між Росією і Японією мирного договору. Південні Курили мають важливе військово-стратегічне значення. Між їхніми островами — єдина незамерзаюча протока, яка забезпечує Тихоокеанському флоту Росії цілорічний вихід з Охотського моря в Тихий океан. На Південних Курилах є третє у світі за обсягами родовище ренію (дорогоцінний метал із високою ринковою вартістю). Визнаючи російський суверенітет над Південним Сахаліном і Північними Курилами, Японія, однак, вважає статус цих територій неврегульованим. 

Над Тивою Російська імперія вперше встановила контроль у 1914 р., скориставшись ослабленням Китаю після Сіньхайської революції (ще одним її результатом стало проголошення незалежності Монголії). Незабаром відбулася революція в самій Росії, і Тива стала незалежною державою. Її визнали радянська Росія і Монголія, але не визнали Китай і більшість інших країн, які продовжували вважати Тиву частиною Китаю. У 1944 р. республіка звернулася до СРСР із проханням прийняти її до свого складу. Після розгляду прохання радянським керівництвом її було включено до складу Російської Федерації. У Тиві основну частину населення становить корінний етнос, який сповідує буддизм. Можливо, раніше Тива не почувалася комфортно в складі Китаю, однак це в жодному разі не робить її від початку російською територією. Сьогодні Тива не є спірною територією. Але відносно недавня історія та обставини переходу з однієї юрисдикції в іншу роблять її потенційним джерелом напруги між Росією і Китаєм. 

У низці нещодавніх територіальних надбань Росії можна назвати й Калінінградську область. Раніше вона була центральною частиною Східної Пруссії зі столицею в Кенігсберзі. До Другої світової війни війська Російської імперії були там лише один раз під час одного з епізодів Семирічної війни. За результатами Другої світової війни територію Східної Пруссії було розділено між СРСР (Російською Федерацією і Литвою) і Польщею. Росія "перетравила" Кенігсберзьку область повністю: депортувала залишки корінного населення, заселила територію вихідцями з Росії, відбудувала зруйнований Кенігсберг і перейменувала його на Калінінград. На цей час область є російським ексклавом, відділеним від основної Росії територією Литви та Балтійським морем. Цей суб'єкт федерації дуже мілітаризований, будучи місцем базування Балтійського флоту — військового форпосту РФ на північному заході. Етнічних тенденцій до сепаратизму там немає через тотальну заміну корінного населення. Зовнішніх претензій також немає, оскільки жодна з країн регіону не зацікавлена в перегляді результатів Другої світової війни. Проте населення області частіше відвідує ЄС, ніж материкову Росію. У випадку демілітаризації області соціально-економічне тяжіння до Європи може взяти гору над східним вектором. Це той випадок, коли географія може стати більш важливим фактором сепаратизму, ніж етнос та історія. 

По кому
дзвонить ринда

Україна та її міжнародні партнери можуть довго перелічувати норми міжнародного права, які порушила РФ, анексувавши Крим і Севастополь. Росія у відповідь може перелічувати безліч своїх внутрішніх практик інтеграції нових територій, вважаючи, що це робить анексію законною. Можливо, Росія взагалі не бачить чіткої межі між асиметричною федерацією всередині та її проекцією поза міжнародно визнаними кордонами. 

Проектуючи уявлення позаминулого століття на сучасну ситуацію, Росія, імовірно, бачить у ЄС ворожу імперію, з якою вона дедалі жорсткі-ше змагається за територіальний вплив, просуваючи власну модель імперського будівництва. 

Росія обіцяє Криму й Севастополю особливий статус. Можливо, він буде подібний до особливого статусу, яким володіють Татарстан і Чечня. Але за це ще доведеться боротися. Без загрози сепаратизму, що спирається на реальні можливості, особливий статус у сучасній Росії неможливий. Федеральний центр намагатиметься максимально керувати політичними процесами, кадровою політикою, фінансами та бюджетом. Допоки експорт сировини Північного Уралу й Сибіру на зовнішні ринки приноситиме достатній прибуток, Крим і Севастополь, за певної наполегливості у відносинах з федеральним центром, зможуть почуватися досить комфортно. Але вони не зможуть стати повноцінними суб'єктами Російської Федерації ще досить довго (якщо взагалі стануть). На них проектуватиметься статус не тільки Татарстану й Чечні (у найкращому разі), а й спірних Південних Курил, забраної в момент слабкості сусідньої держави Тиви, завойованої та мілітаризованої Калінінградської області. 

Історія з Кримом і Севастополем дала Росії тактичний виграш. Однак у Росії ще не було територій з такою концентрацією потенційних проблем. Варто маятнику світової економічної кон'юнктури хитнутися в інший бік — і вони дадуться взнаки. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • Max_F 12 апреля, 12:02 В статье отсутствует мысль, одна "вода". Долгое пережевывание того, что там возникло в России и кам там очутилась Федерация (которой там на самом деле и нет, кстати). Кому нужна история РФ и зачем писалась эта скучная статья? Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Євґеній Аляйн 12 апреля, 11:49 Вот по этому в Украине необходимо срочно упразднить областное деление и оставить только районное или что-то подобное, это резко уменьшит сепаратизм, а децентрализации помехой не будет. Да и масса чиновников сократится. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.49
EUR 28.47