США — Китай: конфлікт у трьох вимірах

Юлія Курнішова 17 лютого, 23:01
flags

Читайте також

Хоч як би нам з української дзвіниці здавалося, що основна лінія глобального конфлікту пролягає між США і Росією, у Вашингтоні, схоже, роль суперника "номер один" зарезервовано за Китаєм. 

Одночасне стримування обох — надсильне завдання навіть для такої супердержави, як США. А тому вибір визначається двома принциповими моментами: де потрібне негайне втручання задля недопущення надмірного посилення противника і де за короткий час можна досягти широкого публічного схвалення нової адміністрації президента США. Бо, як відомо ще з минулого століття, "щоб утримати революцію, потрібна маленька переможна війна". 

Заміс прагматизму та ідеології

Перші кроки адміністрації Трампа у політиці щодо Китаю вселяють чимало тривог. Причина — ігнорування новим президентом здорового глузду і намір іти на серйозне погіршення відносин з Китаєм — досить сильним противником, якого до того ж зі США пов'язує економічна взаємозалежність. Але хто стверджуватиме, що конфлікт — це завжди найбільш логічний вибір? 

Найсерйознішою причиною, яка пояснює жорсткий підхід США до Китаю, є той факт, що за останнє десятиліття Китай економічно й у військовій сфері зміцнів настільки, що спроможний кинути виклик їхньому лідерству. Зволікання у стримуванні дасть йому час нагромадити сил іще більше. 

Китай підходить на роль основного суперника ще й тому, що нині, на відміну від ситуації двадцятирічної давності, існує набагато довший список проблем у відносинах між двома країнами, і вирішення їх з допомогою дипломатії навряд чи можливе: конфлікти в Південно-Китайському та Східно-Китайському морях, Північна Корея, непрозорість військової модернізації Китаю, особливо в сегментах стратегічної, космічної та кіберзброї.

Легко також припустити, що значне погіршення відносин із сусідами, союзниками та іншим світом, яке демонструє нині США, пояснюється причинами внутрішніми. Вихід з Транстихоокеанського партнерства (ТТП) або масштабна торговельна війна з Китаєм для Трампа — виразні сигнали його виборцям про намір втілити в життя свою передвиборну програму. А в ній, між іншим, з семи пунктів плану економічного відродження Америки три спрямовано саме проти Китаю. Зовнішньополітична стратегія Трампа, яка нині формується, ув'язує геополітичні питання з торговельними інтересами Америки. Нова адміністрація має намір розглядати поведінку інших країн у питаннях оборони та безпеки в контексті економічних відносин. Хоча в цьому випадку можемо помітити, що віз ставиться попереду коня. Конфліктом з Китаєм іще тільки погрожують, а Пентагон уже має нові амбіційні плани збільшити військово-морські сили США. Відповідно до них, у найближчі роки загальна кількість кораблів американського флоту зросте до 355 одиниць. У світі знайдеться не так багато країн, проти яких таке військове нарощування може бути адекватним. 

З погляду китайського керівництва внутрішньополітична ситуація також є визначальною. З тією лише різницею, що керманичі Піднебесної насамперед прагнуть зберегти стабільність і зміцнити свою владу перед осіннім XIX з'їздом Комуністичної партії Китаю, який визначить ключові цілі розвитку на наступні п'ять років. Стрімке погіршення відносин зі США не буде виграшною позицією для китайського лідера Сі Цзіньпіня. Адже стрімке зростання Китаю — прямий результат відкритості китайської економіки та конструктивних відносин із Заходом. Наростання торговельних конфліктів зі США може навіть у короткочасній перспективі позначитися на сталості китайського режиму. А в довгостроковій — призведе до посилення ізоляції від Заходу, поглиблення авторитарних тенденцій усередині Китаю і, як наслідок, до збільшення внутрішнього невдоволення. 

Як вигідно можна використати зовнішні загрози для внутрішньополітичних цілей — добре відомо і авторитарним лідерам, і цілком демократичним. Тільки авторитарним, один раз почавши, важко зупинитися. До того ж є наочний приклад Росії, яка в реальному часі доводить, що "битва в телевізорах" з погляду стратегії не менш важлива, ніж у реальності. 

Отже, потенціал до загострення конфлікту між двома країнами криється як у військово-стратегічному розкладі сил у Тихому океані, так і в двосторонніх економічних відносинах. Звичайно, у першому варіанті це більш небезпечно, бо стосується військової сфери. Але очевидно також, що ці вогнища напруженості можуть підживлювати одне одне. До того ж про те, наскільки сторони готові йти на рішучі заходи, можна судити багато з чого у внутрішньополітичній ситуації. 

Крихкий регіональний мир

Однією з опор зовнішньої політики США десятиліттями було нерозповсюдження ядерної зброї, і, як видно, — це єдине, чого Трамп не збирається переглядати у своїх підходах. Що ж до відносин з Китаєм, то йдеться передовсім про мінімізацію ядерної загрози Північної Кореї. Трамп вважає, що Китай робить недостатньо для того, щоб поставити на місце зарозумілий режим, який прагне в найближчі роки отримати на озброєння міжконтинентальні балістичні ракети: 12 лютого Північна Корея провела чергові випробування балістичної ракети, які офіційний Пхеньян назвав успішними.

Шестисторонні переговори з КНДР весь час "провисали" за адміністрації Обами, і сьогодні Пхеньян не виявляє інтересу до їх поновлення. Китай залишається головним спонсором режиму Кім Чен Ина. Однак Пхеньян може створити досить велику проблему самому Китаю. Провокація з боку Північної Кореї несе величезні ризики створення широкої коаліції проти неї в складі США, Кореї та Японії. Виходячи з невигідності такого сценарію для Пекіна, він робитиме все, щоб утримати режим КНДР від можливого конфлікту. Крім того, реагуючи на ядерну проблему КНДР, Вашингтон і Сеул планують розмістити в Південній Кореї протиракетний комплекс рухомого наземного базування THAAD. Цей комплекс сторони розглядають як антидот загрозі Пхеньяна. Але Китай бачить у цьому початок більш широкого розміщення стратегічних озброєнь США в Азії.

Контроль акваторії Південно-Китайського моря є найбільш вибухонебезпечним питанням як місце можливого зіткнення збройних сил США і КНР.Суть розбіжностей зводиться до того, що США обстоюють принцип вільної навігації, яка забезпечує США, як найсильнішій морській державі, стратегічну перевагу, а Китай намагається обстояти свої ексклюзивні права на акваторію. Тут розташовані Парасельський архіпелаг і острови Спратлі, контроль над якими означає контроль над усіма торговельно-транспортними потоками між Індійським і Тихим океанами. Щорічно цією водною артерією перевозиться товарів на суму 5,3 трлн дол. Половина товаропотоку — це нафта і нафтопродукти. Крім того, якщо в Азії почнеться війна, військову присутність на островах Спратлі можна ефективно використати для того, щоб перекрити всі морські проходи в Південно-Китайське море. Зрозуміло, для Китаю, який претендує на статус глобальної держави, надзвичайно важливі і військово-стратегічні фактори, і забезпечення безперебійного постачання енергоресурсів. Нарощування ним військової активності в акваторії стало особливо помітним в останні роки. КНР прискореними темпами будує власний військово-морський флот, а для обґрунтування своїх територіальних претензій насипає штучні острови. Ті самі, доступ до яких, за словами держсекретаря США Рекса Тіллерсона, має бути заблокований для Китаю. 

Пекін також форсує будівництво другого авіаносця, який базуватиметься в Південно-Китайському морі. 

Для збереження балансу сил у регіоні США періодично посилають свої есмінці для забезпечення вільної навігації. Союзник США Японія оснащує Філіппіни та В'єтнам військовими кораблями для зміцнення їхньої морської обороноздатності перед обличчям потенційного конфлікту з Китаєм. Проблема, однак, у тому, що обидві південно-східні країни мають намір більше дружити з Китаєм, ніж воювати. Позитивний порядок денний превалює у відносинах Пекіна як з офіційною Манілою, так і з Ханоєм. 

Серед інших гострих питань — ситуація у Східно-Китайському морі, а саме — спір між Китаєм і Японією щодо територіальної належності островів Сенкаку (Дяоюйдао). Хоча китайські й японські лідери утримуються від примусового встановлення контролю над островами, несанкціоновані дії командирів на місцях можуть призвести до ненавмисної ескалації конфлікту. Наприклад, 10 лютого в небі над Південно-Китайським морем небезпечно зблизилися два повітряні судна — американський військовий літак P-3 і китайський військовий літак. Вони пролетіли один від одного на відстані 300 метрів.

Б.Обама, ще будучи президентом, заявив, що на спірні острови поширюється договір про безпеку між США і Японією. Таким чином, навіть випадковий інцидент може втягнути США у військове протистояння з Китаєм. 

Азійські союзи: висока ціна, низькі очікування

В Азії, на відміну від Європи, не існує системи колективної безпеки. Натомість міжнародний порядок тримається на двосторонніх союзах США з Японією, Республікою Корея, Філіппінами, Австралією, Таїландом. Головний недолік цих союзів для США в тому, що у випадку регіонального конфлікту Штати повинні будуть втрутитися, а от якщо дійде до конфлікту Вашингтона з Пекіном — союзники можуть утриматися. Згідно з положеннями Північноатлантичного договору, стаття 5 діє тут тільки для самих США. Такий "розподіл" безпеки не міг залишити Трампа байдужим. Звідси його тиск на азійських союзників з вимогою не тільки здешевити співробітництво, а й переглянути сам характер відносин. 

Для цього вибрано не надто слушний момент. Серед союзників США панують розлад і хитання. Прем'єр-міністр Японії Сіндзо Абе, який доклав значних політичних зусиль для просування ідеї Транстихоокеанського партнерства (ТТП), великий друг Обами, змушений був різко змінювати курс після перемоги Трампа. У Південній Кореї триває внутрішньополітична криза, і серед можливих наступників президента, який змушений піти через корупційний скандал, панує згода щодо необхідності зміцнювати дружбу з Китаєм і тримати більш примирливий курс щодо Північної Кореї. Австралія, з одного боку, побоюється скорочення присутності США в регіоні, а з іншого — її турбує, що можливе погіршення регіональної безпеки позначиться на її економічних зв'язках з Китаєм. На Філіппінах президент Дутерте взагалі перетворюється мало не на найближчого союзника Пекіна. Договори на мільярди доларів, підписані країнами останнім часом, допомогли пом'якшити навіть розбіжності через спірні острови у Південно-Китайському морі. Очевидно, що за останні роки Китай був економічним магнітом для країн регіону, які водночас залежать від США у питаннях безпеки. 

Відповідь на запитання "чи підтримають союзники американські зусилля проти Китаю?" залежить від того, через що саме почнеться конфлікт. З огляду на інтереси та зв'язки в регіоні, можна припустити: якщо конфлікт буде спричинений північнокорейський режимом, то в нього будуть абсолютно точно втягнуті Південна Корея і Японія. Токіо також є однією зі сторін конфлікту через острови Східно-Китайського моря. Якщо ж вийде з-під контролю ситуація в Південно-Китайському морі, США зможуть розраховувати на більш-менш широку коаліцію країн зі складу АСЕАН. Але в цілому ескалація напруженості в регіоні не вигідна жодній з регіональних країн, оскільки всі вони більше зосереджені на розвитку та поглибленні економічних зв'язків як між собою, так і з Китаєм. 

На цьому тлі для США дуже важливо забезпечити російський нейтралітет у протистоянні з Китаєм. Зробити це можна, наприклад, зняттям з Москви частини санкцій, запроваджених після 2014 року, і визнанням за нею ролі регіонального лідера. На нинішній момент відносини Росії та Китаю видаються міцними. Сторони підтримують одна одну в РБ ООН, Росія поставляє Китаю озброєння, а нещодавно були проведені навіть спільні навчання в Південно-Китайському морі. Але Росію точно обтяжує той факт, що в цій парі вона не може претендувати на роль головного партнера. 

Під час холодної війни основним противником США був Радянський Союз, і США розглядали варіант відриву від нього Китаю як спосіб ослабити СРСР. У цьому полягав план Кіссінджера, досить успішний. Схожість із нинішньою ситуацією разюча — на сцені ті самі, і той-таки Кіссінджер консультує Трампа, але дійові особи помінялися місцями, і тепер своє завдання США бачать у відриві Росії від Китаю. Збереглася розмова між Ніксоном і Кіссінджером, яка мала місце якраз напередодні історичного розвороту у відносинах США і Китаю 1972 року: радник президента зауважує, що "порівняно з росіянами китайці не менш небезпечні, а в історичній перспективі навіть більше. Через двадцять років ваш наступник схилятиметься до росіян проти китайців". Єдине, із чим не вгадав "хитрий Кіся", — то це зі строком. Американці виявилися набагато терплячішими. 

Протекціонізм, який цілить собі в ногу 

З перших днів з офісу Трампа та його команди лунає досить агресивна риторика на адресу Китаю. Відбуваються реанімація "китайської загрози", яка було зійшла нанівець у період Обами, та повернення ідеї стримування Китаю. Трамп уже оголосив про можливий перегляд багаторічної політики визнання одного Китаю (утім, минулого тижня Білий дім поспішив повідомити, що його очільник пообіцяв Сі Цзіньпіну поважати принцип існування "одного Китаю"), звинуватив Пекін у маніпулюванні своїм валютним курсом і грабіжницьким підходом до двосторонньої торгівлі. 

Команду для керівництва процесом Трамп формує також за принципом підбору найвідвертіших критиків Китаю. До неї входять очільник торговельної ради Пітер Наварро, а також номіновані на посаду торгового представника і міністра комерції Роберт Лейтінзер і Вілбур Росс. Усі троє стоять на позиціях протекціонізму та захисту американського виробника. Їхнім завданням буде обстоювати позови проти Китаю в СОТ, а перед тим невідкладно значно підвищити тарифи на окремі імпортовані з Китаю товари. Відповідно до Закону про міжнародні надзвичайні економічні повноваження (1977 р.) президентові було делеговано повноваження у випадку "надзвичайної ситуації" запроваджувати вибіркові тарифи і квоти без згоди Конгресу. 

Указом про вихід США з Транстихоокеанського партнерства Трамп розправився з договором, який втілював азійський поворот Обами. Угода передбачала зниження торговельних тарифів між 12 країнами, включаючи США, Японію, Канаду, Мексику, і охоплювала б не менш як 40% світової економіки. Але її головною розпізнавальною рисою було вилучення Китаю, що давало підстави бачити в ТТП політичний проект стримування регіонального економічного домінування Пекіна. 

Китайське керівництво усвідомлювало, проти кого спрямовано цей договір. Проект "Один пояс, один шлях", про який зараз активно заговорили і в Україні, запускався як контрбаланс ТТП і проект економічної інтеграції навколо Китаю. Під цю мету Китай створив Азійський банк інфраструктурних інвестицій, з прицілом на майбутнє — зробити його регіональною альтернативою Світовому банку. Обидва проекти активно реалізовувалися останні два роки. Рішення Трампа вийти з ТТП було сприйнято в Пекіні зі змішаними почуттями. З одного боку, очевидно, що без США ТТП втрачає сенс, а отже, Китай може не боятися, що регіональна економічна інтеграція відбуватиметься без його участі. З іншого, хоча протекціоністські заходи обидві країни використовували й раніше, нинішній етап торговельної конфронтації може виявитися переломним. 

Оцінити масштаб можливих наслідків для регіональної та й глобальної торгівлі можна за такими даними. Торік товаропотік між США і Китаєм становив 660 млрд дол. За останні 25 років США інвестували в Китай понад 230 млрд дол. (згідно з доповіддю Rhodium Group та американської НКО "Національний комітет з питань американсько-китайських відносин" (NCUSCR)), створивши півтора мільйона робочих місць. Китайські інвестиції в США — явище недавнє, але розвивається воно дуже стрімко: 65 млрд дол. і 100 000 робочих місць. Китай серед експортних ринків США є одним з тих, що розвиваються найбільш динамічно, і буквально кожна велика американська корпорація має там своє представництво. 

Велика частина американської техніки виробляється в Китаї, до того ж з Піднебесної США експортують безліч доступних товарів. Цілком очевидно, що торговельна війна вдарить як по американському виробникові, так і по покупцю. Погіршення відносин позначиться не тільки на торгівлі. Найбільша кількість іноземних студентів у США сьогодні припадає саме на китайців. Їх відкликання стане відчутним ударом по американських вишах. 

Зростання протекціонізму та політичної недовіри посилює потенціал для конфлікту між США і Китаєм, робить мирне вирішення суперечок проблематичним. Якщо США обстоюватимуть максималістську позицію — наступаючи одночасно і на економічному, і на військово-морському фронтах, — розбіжності наростатимуть, допоки не призведуть до прямого конфлікту. Китай робитиме все можливе, щоб не допустити формування широкої регіональної коаліції проти нього, його тактика полягатиме у спробах "відірвати" від США якнайбільше країн або заручитися їхнім нейтралітетом. При цьому обидві країни не зможуть уникнути спокуси використати наростаючий конфлікт у внутрішній політиці, що призведе до ще більшого націоналізму.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • spragly 19 февраля, 21:07 Євроатлантична цивілізація поєднує партнерів: європейців, американців, канадців, навіть австралійців, південних корейців та японців. Євроазійська пародія пригнічує європейців з азіатського форпосту крємля. Сутність азійських імперій: росії, Китаю, Індії - їхня авторитарна анти-партнерська природа яка глибоко втілена в психологію їхніх людей. Просто росія індустріалізувалася раніше за решту. Але решта ще заявить про себе. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Briston Knight 19 февраля, 08:21 to Yulia Kurnishova: "Велика частина американської техніки виробляється в Китаї, до того ж з Піднебесної США експортують безліч доступних товарів." So, are the USA importing or exporting from China? Please, pay attention to the meaning! In general, the article is well written. Thanks, BK Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96