Тяжкий альянс

Олексій Їжак 17 березня, 23:00
трамп меркель трамп
cnn.com

Читайте також

Минулого тижня на східному узбережжі США вирували заметілі, і канцлер Німеччини змушена була затримати до п'ятниці свій візит до американської столиці. 

Переговори Дональда Трампа й Ангели Меркель — це і є ключова зустріч початку нового сезону світової політики після американських виборів. Про що домовилися, ще невідомо — папери до підписання не готувалися, а з перших спільних заяв висновки робити важко. Зате відомо, що на кону. 

Тарифна геополітика 

За одним влучним висловом, Дональд Трамп і Ангела Меркель — це як нафта, плинна й вогненебезпечна, і вода, спокійна, але така, що розмиває скелі. Вони не можуть об'єднатися в розумінні світу, але можуть домовитися. Навіть зобов'язані домовитися — заради процвітання своїх країн. 

Те, що на поверхні розбіжностей, — це міграційна політика, торгівля й фінанси. Німеччина продовжує розглядати питання біженців з погляду гуманітарного права, міжнародних зобов'язань та економічної доцільності. Розумна політика інтеграції мігрантів здатна пожвавити старіючі європейські соціуми й поліпшити ситуацію на ринку праці. На практиці відкритість мігрантам принесла Німеччині безліч проблем. Соціальний "плавильний казан" поки що не показав ефективності, хоча кількість прибулих до Німеччини біженців була не такою великою — близько мільйона, що менше, ніж кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні, які втікали від розв'язаної Росією війни. 

Дональд Трамп виграв вибори на протилежній ідеї: закрити кордони максимально щільно, передусім для мусульман, навіть ігноруючи писані правила й неписані зобов'язання. У цьому теж є своя логіка: зниження конкуренції на ринку праці, запобігання релігійно-етнічним конфліктам і зменшення фінансового навантаження на соціальні програми держави. Перший кавалерійський наскок американського президента на мігрантів з мусульманських країн закінчився юридичним фіаско. Друга атака була більш продуманою і менш радикальною. Але Німеччина за останній рік суттєво переглянула свої підходи, встановивши бар'єри й фільтри, що зменшують гостроту проблеми мігрантів. 

Німеччина бачить переваги у збереженні й розвитку універсальних торговельних режимів, США хочуть їх переглянути на користь набору двосторонніх договорів. Торік Німеччина продемонструвала зростання торговельного профіциту практично з усіма партнерами. Він перевищив 250 млрд євро, тоді як роком раніше не дотяг 245 млрд. Бізнес-орієнтований американський президент і його радник з питань торгівлі побачили в цьому маніпуляцію з курсом євро до долара, що обмежує американські інтереси. 

Світовий економічний порядок, а саме: торгівля і курсова політика, має стати головною темою липневого саміту "великої двадцятки" в Німеччині. Якщо США все-таки вирішать зводити тарифні бар'єри, це означатиме провал саміту й особистий провал Меркель напередодні парламентських виборів. Минулої п'ятниці, поки Меркель спілкувалася з Трампом у Вашингтоні, в Німеччині, у Баден-Бадені, на зустріч зібралися міністри фінансів "великої двадцятки". Ключове питання — зберегти відкритість світової економіки. Остаточний текст комюніке поки що недоступний. Чи є там пункт про небезпеку протекціонізму, невідомо Але під час підготовки до зустрічі заяви міністра фінансів США Стівена Мнучина, колишнього банкіра Goldman Sachs, були досить виваженими, що корелює з мейнстримом уявлень про світову економіку в Європі й Азії. 

Скоріш за все, Німеччина і США зможуть знайти компроміси щодо тарифів і валютного курсу. Навряд чи переговори про Трансатлантичне торговельне й інвестиційне партнерство можна перезапустити в найближчій перспективі, але уникнути торговельних війн удасться. Якщо ж вони все-таки почнуться, ЄС змушений буде шукати партнерів в Азії, зближуючись з Китаєм і просуваючи угоди про вільну торгівлю на уламках відкинутого США Транс-Тихоокеанського партнерства. Вже близькі до завершення переговори ЄС з Японією, В'єтнамом і Сінгапуром, готові розпочатися переговори з Австралією, Новою Зеландією та Чилі. Навряд чи торговельне й інвестиційне зближення за спиною США — це та перспектива, яку хотіли б бачити у Вашингтоні. 

Та є набагато серйозніша внутрішня проблема Заходу, ніж квоти на мігрантів, відсотки імпортних мит і коридори валютних курсів. Дональд Трамп відкрито й наполегливо скептичний до Європейського Союзу як міждержавного об'єднання. Він вітав Брексит, угледівши в ньому початок нової ери міжнародної політики, висловлював симпатії європейським політичним силам, які прагнуть повторити британський досвід у Франції й Нідерландах. В останній місяць, щоправда, його тон пом'якшав — нехай, мовляв, європейці живуть у ЄС, якщо вони від цього щасливі. 

Позиція американського президента багато в чому визначається його особистим досвідом як бізнесмена. У своїх виступах він наводив приклади, коли узгодження бізнес-проекту на рівні ЄС вимагало кількох років, тоді як на національному рівні процедури займали кілька місяців. Але на цей зрозумілий скепсис Дональда Трампа накладається ще й відверта ворожість до ЄС його головного стратега, старшого радника й члена Ради безпеки Стівена Беннона. Претензії Беннона до ЄС не зводяться до економіки чи якоїсь іншої конкретної сфери. Він переконаний, що західна цивілізація може зберегти себе тільки через сильні суверенні християнські держави, і тільки так вона здатна протистояти руйнівному проникненню чужорідного. Він точно не зможе знайти точок дотику з такими європейськими політиками, як Ангела Меркель, і цінностями, які вони представляють. Можливе хіба що співіснування в імперативах realpolitik.

Німеччина — це країна, повністю інтегрована в багатосторонні міжнародні формати. Немає іншої німецької національної стратегії, крім вираженої через ЄС і НАТО. Багато десятиліть після Другої світової війни це було основою європейського світу й процвітання. США всі ці роки, незалежно від того, були при владі республіканці чи демократи, підтримували європейську інтеграцію як один з ключових елементів власної національної стратегії. 

Якщо США захочуть зруйнувати ЄС у його нинішньому ослабленому стані, вони, напевно, зможуть це зробити. Торговельна й інвестиційна диференціація європейських країн, преференції політичним силам, які виступають за подальші "нексити", "фрексити" й "ітексити", накопичене роздратування малих країн ЄС проти німецького домінування цілком можуть зробити те, що не під силу Кремлю з його маніпуляціями газовими цінами й хабарами європейським політикам. Боротьба з універсальними правилами і європейською бюрократією, яка є їх уособленням, може призвести Європу до стану, який двічі в минулому столітті змушував США вступати у світові війни. Навряд чи у Вашингтоні хотіли б, щоб світова політика скакнула в таке далеке минуле. Але добрі наміри, побудовані на хибних оцінках, можуть дати саме такий результат.

Тягар безпеки

Перші зовнішньополітичні візити після формування нової американської адміністрації здійснив не міністр закордонних справ Рекс Тіллерсон, а міністр оборони Джеймс Меттіс. У лютому він відвідав Південну Корею, Японію і Європу із запевненнями в непорушності американських військових зобов'язань перед союзниками. Судячи з активізації розмов про європейську армію, запевнення Меттіса в Європі почули, але не до кінця їм повірили. Занадто багато критики на адресу НАТО лунало останнім часом у США. Скепсис щодо ЄС лише додає невпевненості в міцності американських зобов'язань. Анатомічно НАТО може існувати і без ЄС, але фізіологічно це був би інший, значно слабший міжнародний організм. 

За всіма зовнішніми ознаками, плани посилення європейської оборони, започатковані 2014 року після анексії Росією Криму, не будуть переглянуті в бік скорочення. З початку року в Східній Європі й країнах Балтії розпочалися погоджені на двох самітах НАТО й численних міністерських зустрічах розгортання нових сил. Але важливою є історична динаміка. На початку 2000-х США мали в Європі корпус у складі двох дивізій. Їх перекинули в Ірак і вже повернули у США, а не до місць своєї колишньої дислокації. Скороченню сил не завадили ні агресивна "мюнхенська промова" Владіміра Путіна 2007 року, ні стрімке нарощування сил у європейській частині Росії. До 2010 року США мали в Європі дві важкі бригадні бойові групи, одну легку й одну аеромобільну. 2012-го було деактивовано одну важку групу, восени 2013-го, якраз до подій на Майдані, — другу. Зараз у США в Європі дві бригадні групи постійного базування. У рамках посилення оборони на ротаційній основі розгортають іще одну. Батальйонні групи передового базування, що розгортаються з американською участю у Східній Європі й країнах Балтії, сукупно відповідають ще одній бригадній групі. Поза цими планами, але паралельно їм триває будівництво позиційного району американської протиракетної оборони. Залишається в силі система ядерного стримування НАТО. 

Американські війська в Європі повертаються до чисельності, яка була до 2010 року. Але це далеко не ті сили, які були на початку 2000-х і тим більше на момент закінчення холодної війни. НАТО нині набагато краще підготовлене до відбиття "гібридного" російського втручання, ніж 2014 року. Але заявляти, що про загрозу російської агресії можна забути, зарано. Про це багато йшлося на слуханнях про протидію російській загрозі, що відбулися минулого тижня в американському Сенаті й у яких брали участь міністри закордонних справ європейських членів НАТО й України. 

Під час візиту до Європи Джеймс Меттіс попередив союзників: якщо кожен з них не продемонструє належної підтримки загальної оборони, США обмежать свої зобов'язання. Питання, зрештою, знову впирається в економіку. Вже не одне десятиліття в США діє законодавство, яке вимагає від адміністрації при формуванні військового бюджету надавати Конгресу дані про виконання союзниками зобов'язань у рамках спільної оборони. У документах НАТО з першої половини 2000-х міститься політична вимога виділяти на військові витрати не менше ніж 2% ВВП, з яких не менше ніж 20% має витрачатися на модернізацію, тобто озброєння й військову техніку. Перше правило на сьогодні виконують усього чотири європейські члени НАТО (без Великої Британії — три), друге — дев'ять (без Великої Британії — вісім) з 25 (без Ісландії, яка не має збройних сил). 

Згідно з опублікованим минулого тижня річним звітом генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга, 2016 року у сфері військових витрат досягнуто перелому, і невдовзі критеріям відповідатимуть ще кілька країн. Але США турбує те, що в передовій групі з військових витрат немає Нідерландів, Данії, Бельгії, Іспанії, Португалії і, головне, Німеччини. Їхні військові витрати різко контрастують з масштабом економік. Бюджет бундесверу становить усього 1,2% ВВП, з якого на озброєння й військову техніку витрачається 13,7%. 

Розрахунки на основі регулярно оприлюднюваної НАТО статистики показують, що, якби торік військові бюджети всіх європейських союзників становили не менше ніж 2% ВВП, у сукупності вони давали б не 240 млрд дол., а приблизно 360 млрд проти американських 680 млрд. 

Таке збільшення не реалістичне навіть у діапазоні кількох років. Для США заклик до зростання витрат — законодавчо закріплена вимога справедливості розподілу зобов'язань. Готовність на нього відгукнутися тих європейських країн, до яких звернено цей заклик, — важливе питання майбутнього НАТО. Запланований на травень саміт організації за участі Дональда Трампа (можливо, це стане його першим міжнародним візитом як президента) буде присвячений передусім фінансуванню оборони. 

Не всі європейські країни спроможні значно збільшити військові витрати не ризикуючи порушити правила ЄС про допустимий бюджетний дефіцит. Але Німеччина може. Ба більше, зростання військових витрат у нинішній ситуації може стати для неї стимулом економічного розвитку. Раніше Німеччину від посиленого військового будівництва утримувало небажання викликати непотрібну тривогу в Європі з приводу німецької військової потуги на додачу до існуючого занепокоєння з приводу її економічного домінування. Але тепер, коли США ставлять питання про підтримку європейського інтеграційного проекту ребром, Берлін готовий іти на поступки. Ангела Меркель уже дала зрозуміти, що її країна готова вносити в спільну безпеку додаткові фінанси. З урахуванням масштабу німецької економіки може йтися про суми, які здатні пом'якшити серця Дональда Трампа та його військових радників. 

Відкриті й закриті

До зустрічі Дональда Трампа й Ангели Меркель те, що відбувалося між США і Європою, можна було визначити як початкове позиціювання. На Мюнхенській конференції з питань безпеки в лютому вичіткувалися загальні контури проблем і можливостей. Тепер Захід повинен вирішити, чим він є і чим хоче бути в сучасному світі. Потім він зможе визначити свою політику стосовно Китаю й інших великих економічних гравців. У квітні в США очікується візит китайського лідера Сі Цзіньпіна. Була навіть певна конкуренція між США і Європою — хто перший проведе з ним переговори. Схоже, це будуть США. 

Улітку на полях саміту "великої двадцятки" в Німеччині, можливо, відбудеться зустріч Дональда Трампа з головним збурювачем світоустрою російським президентом Владіміром Путіним. А може, й не відбудеться. Багато що залежить від того, чи стримається Росія від нової ескалації на українському фронті, чи зважиться на нову "гібридну" авантюру в Лівії, і головне — чи дотягне до кінця лямку війни з "Ісламською державою" разом з міжнародною коаліцією. За всіх політичних приморозків міжнародна військова взаємодія у вирішенні цього конкретного питання є досить ефективною, і політичні лідери залучених країн уже досить упевнено обговорюють повоєнний устрій Сирії. Зустріч Трампа й Путіна не може відбутися на тлі російських ультиматумів — тільки співробітництва. Розгром "Ісламської держави", коли це станеться, справді може стати хорошим приводом для початку політичного діалогу високого рівня між США і Росією. Сам цей діалог, а не Україна, тим більше не розпуск НАТО й ЄС, буде нагородою Росії за внесок у розгром "Ісламської держави". 

Поділ на правих і лівих, навіть єврооптимістів і євроскептиків, у сучасній Європі відходить на другий план. Ключовим стає поділ на тих, хто виступає за відкритість національних систем, і тих, хто ратує за їх закритість. Відкритість передбачає пошук об'єднавчих цінностей і норм, закритість вимагає діяти відповідно до вузьких інтересів і підтримувати баланс сил. На концептуальному рівні це головний вибір, який повинні зробити США і Європа. І це те, що витало над Дональдом Трампом і Ангелою Меркель під час їхніх переговорів. Компроміс неминучий. Скоріш за все, він полягатиме в новій відкритості, яка усуває негативні ефекти європейської інтеграції, але не руйнує самого процесу. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.12
EUR 29.45