У пошуках втраченого часу: проблема вибору стратегії безпеки України

Армия

Читайте також

 

Хто не знає, в яку гавань плисти, для того немає
попутного вітру.

Луцій Анней Сенека

 

Агресія Росії в Криму і на Сході України, обрана Кремлем як реакція на революційні події Євромайдану, зробила питання національної безпеки як ніколи важливими для виживання Української держави. 

Схоже, уперше в сучасній історії України відкрилося вікно можливостей для серйозного, некон'юнктурного діалогу влади з суспільством щодо реальних зовнішніх загроз і можливих трагічних для України наслідків продовження зовнішньої політики, яка формується на основі заспокійливих міфологем і корисливих інтересів вітчизняних фінансово-промислових груп. Стратегічна невизначеність і низка серйозних помилок на кшталт Харківських угод поставили Україну в дуже непросте становище в її відносинах з усіма ключовими партнерами, зробивши до того ж украй уразливою до російського експансіонізму.

На якийсь час виникла надія, що драматичність внутрішньої та зовнішньої ситуації і викликаний агресією РФ безпрецедентний патріотичний підйом, який охопив переважну більшість регіонів України, приведе до оперативного й глибокого перегляду основ зовнішньої політики України та відповідних політичних рішень. На жаль, поки що ці очікування виявилися марними, не рахуючи внесеного урядом законопроекту про скасування позаблокового статусу України, який передбачувано застряг у парламенті попереднього скликання. 

Поступово розмірковування на тему зовнішньополітичного курсу та стратегії національної безпеки України стали загальним місцем численних дискусій і предметом ритуальних заклинань, продиктованих, швидше, політичною кон'юнктурою, ніж щирим бажанням стимулювати якісні зміни в цій сфері. Як результат, стратегія безпеки стала чимось подібна до погоди, про яку, за словами Марка Твена, усі говорять, але ніхто нею не займається. 

Тим часом ситуація не тільки всередині, а й, насамперед, ззовні продовжує залишатися для України критичною. Російське керівництво, взявши паузу, не відмовилося від своїх агресивних планів, тоді як наші партнери вперто не бажають відмовлятися від ілюзій можливості відновити довоєнний статус-кво "за всіма азимутами", включаючи відносини з Росією. У цих умовах розмитість стратегічних орієнтирів у сфері безпеки та зовнішньої політики особливо небезпечна, оскільки означає, крім іншого, й відсутність надійних критеріїв ефективності будь-яких дій у цих сферах. 

Для зовнішньої політики України продовжує залишатися характерним сплетення ситуативних рішень і суперечливих сигналів. Певна частка політичної інерції — явище майже неминуче, навіть у революційній ситуації. Інша річ, що в Україні інерція та небажання ухвалювати складні рішення традиційно визначають зміст політичного процесу, гальмуючи її поступальний рух і перетворюючи країну на заповідник вічного потенціалу.

Ненормальність такого становища особливо очевидна нині, коли на території України реалізується спроба ревізувати світовий порядок слідом за руйнуванням механізмів європейської безпеки та серйозною компрометацією глобального режиму нерозповсюдження ядерної зброї, що існували до анексії Криму. Нинішні структурні зміни значно ускладнюють наше зовнішнє середовище. Як наслідок, різко зростає ціна зовнішньополітичних прорахунків і помилок. За цих умов потреба в цілісній стратегії зовнішньої політики та національної безпеки України стає невідкладною. 

Відкинувши властиву більшій частині українського істеблішменту майже маніакальну схильність винаходити суто український зовнішньополітичний велосипед, слід визнати обмеженість вибору, який можна звести до чотирьох добре
відомих опцій. При цьому кожна з них присутня в українському політичному дискурсі з різним ступенем інтенсивності з 1991 р.

Модель перша. Євроатлантична інтеграція, яка має завершитися набуттям повноправного членства в НАТО. Привабливість цього рішення полягає в тому, що тільки НАТО здатне надати Україні захист, адекватний серйозності прямих загроз її цілісності та суверенітету. 

Зараз посилено обговорюється готовність НАТО задіяти ст. 5 Вашингтонського договору для захисту центральноєвропейських і балтійських членів альянсу. Не будемо применшувати значення цієї проблеми так само, як і необхідності для НАТО, нарешті, почути численні дзвінки "будильника" світової політики. Саме війна Росії проти України, схоже, пробуджує НАТО від сплячки. Процес гальмується численними проблемами. Водночас у перебігу нинішньої кризи стала очевидною одна неприємна істина: Україна, не будучи складовою частиною євроатлантичної системи колективної безпеки, не зможе сховатися під її парасолькою. 

Політика євроатлантичної інтеграції створює додаткові ризики, пов'язані з інтенсифікацією спроб Росії дестабілізувати Україну, але водночас вона здатна підсилити нашу позицію в переговорах із РФ у будь-якому форматі. Російський відкіт у геополітичні реалії ХІХ ст. напевно підсилить роль у світовій політиці традиційних механізмів стримування, найефективнішим з яких залишається НАТО.

Говорячи про переваги даної моделі, мусимо усвідомлювати, що курс на членство в НАТО — це довгострокова справа, а тим часом виклики, які стоять перед Україною, вимагають відповіді вже сьогодні. Роблячи вибір на користь НАТО-центричної моделі національної безпеки, ми маємо бути готові не тільки подолати опір з боку Росії та україноскептиків усередині альянсу, а й на ділі реалізувати цінності, на яких базується ця організація, — тобто фактично переробити відповідно до його політичних, військових і соціально-економічних критеріїв всі сторони життя нашого суспільства. 

Протягом практично всього періоду незалежного існування України Київ гордо заявляв, що наша країна є контрибутором безпеки та стабільності в регіоні. При цьому якось не "помітили", що вона дедалі більше перетворюється на генератор проблем і ризиків, сукупність яких, помножена на небажання проводити глибокі внутрішні реформи та зовнішню непослідовність, викликає регулярні напади "втоми від України". Сьогодні в нас є чи не останній історичний шанс радикально змінити ситуацію: розпочати "перезавантажувати" Україну та створити ефективний механізм стримування агресора, який кинув виклик демократичному світу. Втім, це лише шанс.

Модель друга. "Фінляндізація" України, а по суті — української зовнішньої політики. Цей шлях — своєрідний стан-"атрактор" від самого початку кризи, тобто такий підхід до її подолання, який багатьма в самій Україні та за її межами розглядається як найбільш імовірний і бажаний. Причому деякі відомі експерти почали говорити про це ще до кримського "референдуму". 

"Фінляндізація" передбачає відмову України від членства в НАТО в обмін на свободу участі в європейській інтеграції.
A priori така модель може видатися не тільки компромісною, а й найбільш життєздатною, оскільки її використання мінімально задовольнило б інтереси всіх сторін, прямо чи опосередковано залучених у конфлікт. Із цим можна було б погодитися — за умови проживання в ідеальному світі мрій та ілюзій.

У жорстокій реальності війни, розв'язаної проти України, агресор трактує "фінляндізацію" як відмову України й від євроінтеграції, вимагаючи повної зовнішньополітичної капітуляції та здачі на милість євразійських інтеграторів. На відміну від власне Фінляндії (яка, до речі, ніколи публічно не відмовлялася від перспективи членства в НАТО), Україна розглядається російськими ідеологами як частина "русского мира", навколо якого й будується останнім часом стратегія Росії на пострадянському просторі. Це дає підстави для сумнівів у тому, що досвід фінсько-російських відносин прийнятний для України в довгостроковій перспективі. Крім того, у рамках такої стратегії Україні доведеться піти на низку компромісів із Росією, у тому числі й із принципово важливих питань статусу Криму та серйозних обмежень власної зовнішньої і навіть внутрішньої політики. 

Парадоксально, але своїми діями Москва істотно підірвала життєздатність такої моделі, яка за інших умов могла б майже відповідати її інтересам в Україні. Після того, що сталося, навіть теоретичний розгляд "фінляндізації" неможливий без включення в пакет системи гарантій безпеки, яких сама модель надати не може, не кажучи вже про чітку перспективу членства України в ЄС, яку ця організація також усе ще не готова окреслити. 

По суті, до листопада минулого року ми вже були свідками спроби "фінляндізації" України, коли Янукович відмовився від курсу на НАТО і, позначивши рух у бік ЄС, насправді використав його як розмінну монету в торзі з Росією.

Натомість заслуговує на увагу досвід Швеції, яка розвиває максимально тісні військові відносини з альянсом без юридичного оформлення зобов'язань. Російська агресія проти України підсилила позиції тих, хто виступає за повноправне членство цієї країни в НАТО.

Модель третя. Побудова двосторонніх союзницьких відносин (альянсів) зі США та іншими провідними державами, посилена розвитком субрегіонального співробітництва. 

З погляду теорії, двосторонні коаліції мають більше плюсів, ніж багатосторонні, в тих випадках, коли сторони не надто стурбовані розподілом т.зв. відносних переваг співробітництва. Іншими словами, коли держави не бояться в результаті такого співробітництва отримати менше, ніж партнер, і не вважають, що цю різницю він використає проти них у майбутньому. Однак, з іншого боку, будь-яке стратегічне партнерство вимагає наявності загальних довгострокових інтересів і порівнянного рівня готовності сторін їх обстоювати. 

У цьому полягає основне питання перспектив перетворення України на ключового союзника США поза НАТО. При цьому нас має цікавити не формальне надання такого статусу, а саме якісні зміни в наших відносинах, які допоможуть повною мірою використати можливості, закладені у двосторонній Хартії про стратегічне партнерство 2008 р. 

На цьому шляху є серйозні перешкоди. Попри воєнні дії на українському Сході, Україна та Східна Європа усе ще не повернулися на верхні рядки сучасного списку зовнішньополітичних пріоритетів США. У Вашингтоні, як і в багатьох інших ключових столицях Заходу, продовжують жити уявленнями про те, що дії російського керівництва в Україні не зачіпають їхніх стратегічних інтересів. 

Довгострокова підтримка України як союзника вимагатиме від них значних витрат різного роду і, головне, відмовитися від віртуальної реальності на користь визначення нової парадигми відносин з Росією. Усвідомлення цього факту допоможе не тільки зрозуміти мотиви відмови озброювати Україну, а й оцінити масштаб труднощів, які стоять на шляху реалізації такої стратегії безпеки. Слід також наголосити, що вона не матиме ніякої практичної цінності без підкріплення ефективними гарантіями безпеки України, які передбачають збройний захист її території.

Розвиток субрегіонального співробітництва також знайомий нам із власного досвіду. Керуючись класичними рецептами теорії стримування, можна було б зайнятися формуванням коаліції малих і середніх держав по периметру російських кордонів. Передумови для цього створені Москвою самостійно: агресивна політика породжує недовіру і страх. Але успішно реалізувати таку стратегію непросто. По-перше, з Молдовою і Грузією — державами, об'єднаними спільними загрозами з боку Росії, — в України не надто великий ступінь взаємозалежності: на кожну з них припадає менше ніж 1% української зовнішньої торгівлі. По-друге, ці держави, швидше, зроблять ставку на системи колективної безпеки, ніж на співробітництво в субрегіональному форматі. І, по-третє, високий ступінь залежності від Росії, скоріш за все, зробить всю систему неефективною. Відродження, у тому чи іншому вигляді, стримування Росії на рівні Чорноморського регіону вимагає додаткових ресурсів, що повертає нас до проблеми вибору стратегій їх пошуку.

Модель четверта. Збереження позаблокового статусу і фактичне продовження традиційної зовнішньополітичної стратегії залишається цілком реальним, попри очевидні "плоди" такого курсу. У короткостроковому плані подібний курс навіть здатен трохи зменшити видиму гостроту загроз безпеці, що походять від Росії, оскільки запустить класичний механізм умиротворення. Однак у перспективі безпека, суверенітет і територіальна цілісність України будуть поставлені під загрозу.

Позаблоковий статус особливо небезпечний у нових геополітичних умовах. Прямо використавши військову силу та анексувавши частину території сусідньої держави, Росія зробила наше перебування в "сірій зоні безпеки" ще більш ризикованим і, найімовірніше, неприйнятним. Українська де-факто, а після 2010-го й де-юре, позаблоковість спиралася на відносно низьку ймовірність прямих воєнних конфліктів у Європі, яка звикла до тривалих періодів миру та нечастого використання сили. Та й у таких умовах подібний курс зменшував ефективність зовнішньої політики, позбавляв союзників, аргументів та сильних переговірних позицій. Але він, виступаючи своєрідним посиленим варіантом "фінляндізації", здавався спроможним захистити країну від прямих загроз її суверенітету.

Сьогодні очевидно, що позаблоковість як основа зовнішньополітичної стратегії була небезпечною помилкою. Ця стратегія позбавляє Україну вибору, засобів захисту і залишає в смертельно небезпечній на сьогодні зоні невизначеності, найбільш імовірними наслідками чого можуть бути обмеження її суверенітету й подальша втрата територій. 

Позаблоковість може відносно успішно працювати, будучи підкріпленою нормативними, фінансовими та організаційними можливостями держави в конкурентних міжнародних системах, орієнтованих на досягнення абсолютних переваг, де ймовірність воєнної агресії низька. Нічого схожого навколо нинішньої України не спостерігається.

Усі перелічені вище моделі були розглянуті і, за винятком однієї — трансатлантичної, відкинуті нашими колишніми побратимами по "табору", які пішли далеко вперед, поки ми продовжуємо мучитися над нашим "безпечним" вибором, стомлюючи навіть найлояльніших партнерів українською непослідовністю, значною мірою викликаною постійним озиранням на північний схід. Утім, схоже, що іншу частину наших партнерів на Заході така амбівалентність цілком улаштовує хоча б тому, що дає аргументи тим, хто не бачить Україну в західних структурах безпеки. Це, у свою чергу, стимулює популярні в Україні розмови про те, що "нас там не хочуть". На нашу думку, за неприємною констатацією мало б виникнути запитання: "А що ми зробили для того, щоб змінити таке ставлення до нашої держави?".

Нинішнє складне становище всередині країни, низька готовність України до відбиття агресії є прямим наслідком неспроможності нашого політичного істеблішменту сформувати суспільний консенсус навколо пріоритетів внутрішнього розвитку та зовнішньополітичної орієнтації. Небажання вийти за рамки своєкорисливих бізнес-інтересів і реформувати країну породило зовнішньополітичні хитання з боку в бік, прикриті фіговим листком багатовекторності. За відсутність реформ і готовності відбивати реальні загрози безпеці держави ми розплачуємося кров'ю наших солдатів і цивільного населення.

При всьому багатстві вибору Україні доведеться підпорядковувати власну зовнішню політику та політику у сфері безпеки одній із цих моделей. Займатися улюбленою справою, змішуючи та змінюючи підходи, навряд чи вдасться. Кризові моменти історії вимагають ясності цілей, вибору засобів і критеріїв оцінки успіхів і невдач, які можуть стати результатом лише вивіреного стратегічного планування.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.33
EUR 28.60