Аграрна сфера: якір чи компас?

Володимир Костєв 17 березня, 23:00
комбайн

Читайте також

Безумовно, війна завжди — лихо і проблема №1. Країна вже три роки бідує, а надії, що нашу долю визначить заокеанський лідер, ілюзорні. Вирішувати проблему припинення воєнних дій на Сході доведеться нам самим. Причому процес цей, за умови дотримання національних інтересів, потребує чимало часу й величезних ресурсів. 

Виходить, слід задуматися, що буде завтра? І що треба зробити, щоб завтра відбулося? Але майбутнє не турбує більшості представників нинішньої української влади, бо вони просто не в змозі його уявити. На сьогодні реальне майбутнє впирається у виснажену інвестиційним голодом економіку. Очікування, що нашу металургію візьме під своє крило Китай, а хімічну промисловість — Німеччина, утопічні. У нинішній ситуації з країни стрімко витікають мізки й руки.

Водночас є сфера, що викликає інтерес в інвесторів, — земельні ресурси, навколо яких виникла дуже непроста ситуація. З одного боку, зарубіжний інвестор, що очікує вільного продажу землі, з іншого — представники національного бізнесу й влади, які вже акумулювали необхідний капітал (дані е-декларацій). Тому завдання полягає в тому, щоб залучити надійного інвестора в аграрний сектор у період дії мораторію на продаж землі. Оскільки традиційні підходи себе не виправдали, є сенс розглянути їхній потенціал.

Як відомо, провідне місце в сучасній економіці належить економічним системам якісно нового технологічного рівня, в якому головну роль відіграє інтелектуальний ресурс. На його основі формуються новітні тенденції:

хайтеграція, або інтенсивний обмін високими технологіями, а не їх продаж;

сервізація, що відображає падіння частки економічно активного населення у виробничій сфері;

софтизація, або розвиток нематеріальних факторів виробничої діяльності.

На перший погляд, ці тенденції далекі від нашої дійсності. Чи так це? Для відповіді на це запитання необхідно вибрати модель інноваційної політики. Глобалізація модернізує умови формування інноваційної політики, зумовлює конкретні вимоги до її реалізації. Усвідомлення особливостей соціально-економічної ситуації, вивчення потенціалу західної й східної моделей економічного розвитку орієнтують на програму діяльності, в якій пріоритетна роль належить історичним, соціокультурним і методологічним факторам, що визначають аграрну основу вітчизняної інноваційної моделі.

Проблема розвитку наукомісткого ринку як необхідного стратегічного варіанта розвитку потребує інтеграції всіх елементів процесу в єдину систему з прозорою процедурою і прийнятними для всіх учасників вхідними й вихідними параметрами. Таким чином, організація наукомісткого ринку вважається необхідною умовою для реалізації головних виробничих складових процесу розвитку АПК, передбачених держпрограмами та бізнес-концепціями. Для залучення інвестицій важливе не стільки створення пільгових умов для іноземців, скільки налагодження сприятливого середовища для прибуткового функціонування капіталу, причому рівною мірою як вітчизняного, так і зарубіжного.

Пошук моделі розвитку економіки, що ґрунтується на ринкових принципах, можливий за умови зацікавленості в цьому її головних суб'єктів — бізнесу й держави. Для реалізації потенціалу інноваційної моделі необхідно, щоб її було сприйнято науковим співтовариством і бізнесовими структурами.

Базовою платформою економічної стратегії всіх розвинених країн стає інноваційна політика, що має істотні національні ознаки. Найвідомішими моделями інноваційної політики, що виправдали себе,виступають західна й східна. Західна, тобто європейська класична модель вільного підприємництва, що базується на протестантській етиці, раціоналізмі й індивідуалізмі, в епоху глобалізації представлена в американському варіанті. Її сучасними ознаками виступають технопарки й науково-технологічні зони.

Базу успіху американських технопарків створюють оптимізм та ентузіазм, індивідуалізм і особиста воля, заповзятливість, ризиковий капітал, критичне й незалежне мислення, відкритість для нових ідей і людей. До цього необхідно додати елітарні університети й коледжі, постійне навчання, взаємний обмін ідеями між університетами та промисловістю, місцеву ініціативу, розвиток неформальних зв'язків, рівні можливості, мобільність працюючих, регіональне, етнічне й культурне різноманіття.

Основні фактори створення науково-технологічних зон: наявність технічного університету або науково-дослідного центру міжнародного класу, існування технологічної інфраструктури й венчурного капіталу, висококваліфікованої робочої сили і комфортних умов життя. Водночас спроби адаптації американської моделі в Україні не справджують очікувань (яскравий приклад — залучення іноземних менеджерів на високі посади в держструктурах).

Східна модель інноваційного розвитку орієнтована на забезпечення державою соціальних пріоритетів з допомогою стимулювання наукомістких технологій. Усвідомлення особливостей східної моделі досягається при аналізі її японського варіанта. Спроби перенести риси цієї моделі в реалії іншої країни, як правило, не приводять до очікуваних результатів. Причина, по-перше, у недостатньому дослідженні сучасної японської моделі інноваційних зрушень, а по-друге, у засобах узгодження економік перехідного періоду з потенціалом моделі інноваційної політики.

Японський етнос після Другої світової війни діяв у рамках своїх географічних і ресурсних кордонів. Тривалий час у світі домінували уявлення, що Японія слабка в дослідженні невідомого й сильна в поліпшенні відомого. Японський підхід полягав у тому, що майбутнє треба будувати, спираючись на минуле. До середини 1970-х років відчутною стає недостатність технологічних передумов економічного зростання. З одного боку, запозичення й засвоєння науково-технічного досвіду стали наближатися до своїх меж у міру того, як розрив у технологічному розвитку між Японією й іншими розвиненими країнами скорочувався. З іншого боку, сам по собі доступ до іноземних технологій ускладнювався через загострення зовнішньоторговельних суперечностей.

Абсолютизація досягнень і тенденцій моделі "економічного дива" привела до двох наслідків: ототожнення технологічного потенціалу країни з соціокультурними зрушеннями та орієнтації на утопічні сценарії майбутнього. Так, визнаний класик сучасної політології 3.Бжезинський вважає, що типова для 1980-х років точка зору, яка обіцяла Японії перетворення на наступну "наддержаву", сьогодні має вигляд історичної іронії.

Дійсно, для виживання в епоху глобалізації японці вважають за необхідне бути ще більш революційними насамперед у підході до фундаментальних проблем науки й соціального життя.

До кінця 80-х років XX століття тільки Японії вдалося наздогнати і випередити провідні західні країни, використовувати їхні наукові й технологічні досягнення. Адаптація до нових умов відбувалася у формі перебудови економіки, сутність якої може бути визначена як перехід до нової моделі зростання. В основі цього переходу лежать переважно інтенсивні форми головних факторів економічного розвитку: науково-технологічного процесу, сировинних та енергетичних ресурсів, робочої сили, основного капіталу, соціальних зв'язків.

Позиції японських інтелектуалів стосовно проблеми економічної глобалізації утворюють спектр концепцій:

глобалізм, орієнтований на ослаблення та скасування різних обмежень на надання ринковим механізмам найбільшої свободи;

регіоналізм, що захищає позицію регіональних співтовариств і виходить за межі національних держав заради того, щоб протидіяти владі ринку;

націоналізм, який підкреслює значення національних держав як основи для формування в індивіда почуття ідентичності та підтримує курс на збереження і зміцнення національної держави як сили, здатної протидіяти тенденціям ринку;

локалізм, у рамках якого значну частину функцій держави передають місцевим організаціям і реалізують шляхом децентралізації потенціал регіонального суспільства.

На перетині різних підходів і дій чиновників, вплив яких зумовив необхідність трансформації моделі розвитку японської економіки, позначилися риси економічної моделі нового етапу. Деякі з них можна знайти в "Плані Танаки" (1972 р.), який передбачав спектр істотних змін, орієнтував на перехід до іншої моделі економічних зрушень, закладав засади нового етапу економічного розвитку. Ідеологія цього етапу, на основі якої сформувалася модель "технополісного прориву", була розроблена з ініціативи Я.Накасоне спеціальною урядовою комісією, матеріали якої було опубліковано у квітні 1986 р.

У результаті влада, приватні компанії та місцеве самоврядування активізують свої зусилля у сфері фундаментальних досліджень. Для цього створюються центри й лабораторії, діяльність яких не орієнтована на безпосередній комерційний результат. Відбуваються зрушення, вектор яких — інноваційна модель розвитку, коли економічна безпека і виживання прямо залежать від творчого потенціалу й ефективності досліджень. Розробка ключових для фірм технологій відбувається незалежно від сьогохвилинної кон'юнктури.

Глобалізація забезпечила демаркацію двох якісних етапів розвитку японської економіки: "економічного дива", коли діяло гасло "роби краще те, що Захід робить добре!", і "технополісного прориву", у рамках якого справедливою є теза "творити нарівні з богами, управляти нарівні з королями й працювати нарівні з рабами!" (див. табл. 1).

Японія реалізовує спільний план створення мережі з 20 технополісів — центрів науки по всій країні, на які було зроблено ставку як на двигун, що забезпечить зростання японської економіки. У технополісах відбувається комбінація науки, технології, традиційної японської культури й створюється нова єдність творчих людей.

Технополіс — це найперспективніша форма інтелектуалізації господарства, організації регіональних науково-виробничих комплексів. Це, як правило, нові міста, у яких, на відміну від технопарків, не тільки реалізовується ділова активність, а й проживають представники наукового співтовариства. Технополіс здійснюється як вільна зона епохи високих технологій, де відбувається комбінація науки й технології зі світовою та традиційною національною культурою, що забезпечується формуванням системи творчих колективів і груп. Технополіси формуються на основі конкурентної орієнтації й організації економічної ефективності, що передбачає при їх створенні подолання традиційних бюрократичних форм управління. З погляду інфраструктури, технополіс передбачає розміщення біля базового міста, поруч з яким є сучасний аеропорт або станція швидкісної залізниці.

Зрозуміло, говорити про самостійну адаптацію виправданої життям східної моделі, тобто створювати її вітчизняний варіант, поки що не доводиться. На перший погляд, технополіси як центри поєднання науки, технології, виробництва й бізнесу на українській території постають феноменами майбутнього. Однак на проблему можна поглянути трохи інакше.

У контексті уявлень про сучасну модель слід звернути увагу на деякі конкретні факти, що їх можна розглядати як аргументи. Якщо використовувати можливості синергетичної парадигми, то можна відзначити кілька точок біфуркації, які вказують на близькість особливостей історичного руху Японії та України (див. табл. 2). Хоч як це на перший погляд парадоксально, радикальні припущення й висновки можна зробити, порівнюючи особливості шляху двох країн. При цьому йдеться не про аналогічність історичних ситуацій, а про їхню орієнтацію в точках біфуркації — про події, що незворотно формують риси майбутнього.

Слід звернути увагу на особливості другої точки біфуркації Японії. Покоління, причетне до політико-економічних дій перед війною й під час війни, було відсторонене від влади та впливу на формування смисложиттєвих орієнтацій наступних поколінь. Перед японським співтовариством було поставлене чітке й важливе завдання виживання та економічного відродження, а стратегічні й політичні питання взяла на себе окупаційна адміністрація. Це означало очевидний і відкритий зовнішній вплив.

Аналогічна ситуація склалася в третій точці біфуркації України. Після двох революцій влада загрузла в болоті корупції і втратила почуття історичної перспективи, а молодь сприймає майбутнє через міграційні можливості. У підсумку політика й економіка виявилися прив'язані до траншів, умов, меморандумів. Це означає неявний, закамуфльований зовнішній вплив.

Японія вже з середини 60-х років минулого століття змогла вирішити дуже важливу проблему — забезпечити країну продовольством. Саме тому, що цю проблему було вирішено переважно за рахунок самозабезпечення найважливішими продуктами харчування, особливості її реалізації викликають особливий інтерес. Сучасна Японія сфокусована на нових можливостях вирощування продуктів і нових технологіях в агросекторі.

Цінність японського досвіду розв'язання продовольчої проблеми можна оцінити, якщо усвідомити, в яких несприятливих природних умовах і якими засобами цього було досягнуто:

1. Ґрунтове покриття Японських островів вирізняється великою різноманітністю. На гірських схилах переважають ґрунти з недостатньою кількістю поживних речовин, і тільки на рівнинах зустрічаються більш родючі суглинки.

2. Страшний бич японського сільського господарства — тайфуни, яких за рік буває до 14. Найбільш руйнівна сила тайфунів припадає на серпень-вересень, тому практично до кінця року немає впевненості у збиранні повноцінного врожаю.

3. Незмінним болем японського землеробства тривалий час були повені, але створення системи дамб і регулювання річок значною мірою втихомирили їхню руйнівну дію.

Крім того, розмір одноосібних господарств суттєво впливає на системне використання оптимальних технологій. Власник одного-двох гектарів землі за японськими мірками є поміщиком. Тому використання потужних тракторів та інших сучасних сільгоспмашин обмежується в Японії природними умовами та мізерними земельними ділянками.

Народ України змушений долати свої труднощі переважно соціального характеру. Згідно з Конституцією України (ст. 13) земля й природні ресурси виступають об'єктами власності народу. Водночас держава вживає заходів із продажу частини земель зарубіжним інвесторам. При цьому юристи всіх мастей і рівнів доводять, що це не суперечить законам, прийнятим Верховною Радою. На сьогодні понад 2,2 млн га українських сільгоспугідь перебуває в руках іноземців.

У нинішній ситуації закодовано не парадоксальну або аномальну логіку, а логіку особливого типу — антинародну. У разі її реалізації через 3–4 роки доведеться вирощене на нашій землі зерно ввозити з-за кордону, а причиною народних збурень стане ціна на хліб. Пропозиції уряду в такому напрямі надовго поставлять країну на якір у "затоці" убогості, депресії, деградації.

Таким чином, на сьогодні обидві країни, перебуваючи на різних соціокультурних і технологічних витках, зберігають глибокий зв'язок з сільськогосподарською діяльністю в наявних географічних і політичних координатах.

У цілому з країни з великим впливом аграрного сектору Японія перетворилася за післявоєнні роки на одну з найрозвиненіших у промисловому і технологічному сенсі країн світу. Позитивні зрушення були невіддільними від перетворень в аграрній сфері, що радикальним чином визначали її роль у соціокультурних зрушеннях.

Такі зрушення пов'язані з управлінськими діями. При цьому державні науково-дослідні установи центрального підпорядкування, а також комерційні структури працюють у тісній взаємодії з муніципально-префектурними дослідницькими станціями, створеними по всій країні. Мета створення такої широкої мережі станцій — пошук шляхів підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва у зв'язку зі швидким зростанням населення та збільшенням потреб у продуктах харчування. Загалом раціональна організація сільськогосподарської науки і впровадження результатів досліджень дали змогу японському науковому співтовариству (до 10 тис. осіб) створити основи вирішення продовольчої проблеми.

На формування сучасної інноваційної економіки суттєво впливає феномен софтизації, наслідки дії якої почали усвідомлюватися на фінальній фазі "економічного дива". Наприклад, високий динамізм перетворень у японській економіці за останній період пов'язаний насамперед із посиленням впливу комплексу дій, за якими закріпилася назва "софтизація економіки".

Явище софтизації в західних моделях модернізації економіки розпорошено до рівня специфічних дій та окремих операцій у межах різних концепцій менеджменту. Тоді як в економіці розвинених країн Східної Азії зберігається системний характер явища й усвідомлюється його потенціал. Софтизація за своєю сутністю з'являється як новий ресурс творчої діяльності, що розкривається в епоху глобалізації і відіграє значну роль у продуктивності моделі інноваційного розвитку.

Софтизація як фактор економічної сфери потребує більшої уваги до креативної діяльності як у рамках конкретних фірм, так і на рівнях держуправління. Як соціально-економічне явище, софтизація пов'язана зі зростанням ролі нематеріальних ресурсів у забезпеченні суспільного виробництва.

Софтизація допомагає позбутися стереотипів діяльності, що трактувалися як диктат економічних орієнтирів. Йдеться не про послаблення економічного законодавства, а про істотну зміну кута зору, під яким розглядаються цілі підприємницької діяльності та засоби їх досягнення. Вкраплення софтизації виконують функції своєрідного мастила між твердими деталями господарського механізму, якими перенаситилася економіка в результаті її ускладнення.

У софтизації втілюються ті переваги й особливості суспільного життя, які науковим співтовариством ототожнюються з постіндустріальним суспільством, наслідками третьої хвилі, реальністю буття інформаційної епохи. Софтизація як довгострокова тенденція реалізується не в загальних гаслах, а в конкретних організаційно-конструктивних заходах, що забезпечують перехід до креативного рівня діяльності. При цьому втілення потенціалу софтизації потребує перегляду попередньої системи цінностей, які освячували економічний імператив.

У контексті сучасної моделі японська економіка перейшла до екологічного імперативу, зміст якого вкладається у формулу "поважати природу й любити землю!". В українській дійсності стає основною орієнтація на те, що земля дійсно є основним національним багатством. Питання про імператив у практичній площині поки що не стоїть.

Вдумливий читач самостійно оцінив ситуацію й очікує конструктивних пропозицій. Перш ніж до них перейти, слід зафіксувати базу реальної взаємодії.

У Японії:

— наявність достатнього ризикового, венчурного капіталу;

— технологічний та інтелектуальний потенціал, відшліфований у проекті "технополісного прориву";

— готовність до варіантного сприйняття майбутнього;

— відсутність земельних ресурсів для проведення поглиблених досліджень в агросфері.

В Україні:

— стійка недовіра до тривалих інвестицій;

— академічна система наукових досліджень і університетська підготовка кадрів;

— невпевненість у невизначеному майбутньому;

— наявність слабко використовуваних земельних ресурсів і хронічного мораторію на продаж землі.

Завданням номер один на найближчий час стає залучення японського інвестора в спільну програму інтенсифікації аграрної сфери. Центральними в програмі є два пункти:

— створення агротехнополісу в Чорнобильській зоні;

— розгортання дослідних центрів на землях інститутів і дослідних станцій УААН.

Безумовно, розробка й реалізація програми потребує злагоджених дій управлінських структур, наукового співтовариства, громадянського суспільства, місцевого самоврядування, а також фермерського активу. Особливу роль мають відіграти дипломатичні служби. Водночас здійснення програми в жодному разі навіть на етапі обговорення не можна передоручати держструктурам, але необхідно забезпечити їхню постійну участь, як і контроль з боку ЗМІ та моральних авторитетів країни.

Для правильного курсу у вируючих течіях майбутнього необхідний надійний компас. І створювати його треба не в цехах Укроборонпрому, а в дослідних лабораторіях агросфери.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
16 коментарів
  • Bohdan Holub 20 марта, 19:07 Приватна власність на землю повинна бути. І ринок повинен. Але саме ринок, а не договорняки і міжсобойчики, як нам впарили з "ринком газу". Тут про багатіїв волають - у них і так сотні тисяч гектарів у оренді за копійки. Треба не ринок забороняти, а систему контролю якості землекористування вдосконалювати. Чорноземи наполовину під рапсом, соняшником та кукрудзою збідніли! Тим, хто про "святу" для селян землю дбає - агов, ви у якому сторіччі живете? Сучасний селянин хоче з тієї землі одного - більше зиску, а не упадати біля неї.
    Republic 20 марта, 20:36
    «Тим, хто про "святу" для селян землю дбає - агов, ви у якому сторіччі живете?» - у ХХІ-у і добре знаю відношення до ЗЕМЛІ аграріїв Нідерландів. «Сучасний селянин хоче з тієї землі одного - більше зиску, а не упадати біля неї» - тому-то в сучасній Україні: «чорноземи наполовину під рапсом, соняшником та кукрудзою - збідніли!» І чому ж «сучасні селяни» в Україні здають «сотні тисяч гектарів у оренду за копійки», замість самим БАГАТІТИ дарами родючої ЗЕМЛІ? У розвинутих країнах ринок землі функціонує ЕФЕКТИВНО - я не заперечую цього факту і НЕ проти вільного ринку в Україні, але чому для «сучасних українських селян» треба ПРИМУСОВО «систему контролю якості землекористування вдосконалювати». Відповідь єдина: в Україні НЕМАЄ справжніх селян-гасподарників, але всі вони – ЛЕДАРІ, яким байдужа ЗЕМЛЯ, отримана ними - БЕЗКОШТОВНО! Ось Ви виклали в «коментарі» власне «бачення» проблеми, «яке» ЕЛЕМЕНТАРНО руйнується Вашими ж «думками», бо Ви не розозумієте суті поняття СВЯТОСТІ!
    aetes 21 марта, 01:29
    При чому тут святість? Застав дурня богу молитись, то він лоба розіб'є. Де Ви бачили, щоб в економіці говорили про святість? Чи може в Швеції щось кажуть про святість? Правильно Bohdan каже, на землі працюють, щоб гроші заробляти, а не молитись на неї.
    aetes 21 марта, 01:39
    Bohdan: "Чорноземи наполовину під рапсом, соняшником та кукрудзою збідніли!" Якби своя земля була, то не виснажували б її. А коли не своя, то чого її жаліти. Хіба що, пан Соціалістична Республіка переконає, що вона свята. От тільки дуже сумніваюсь, що хоча б кого-небудь переконає.
    Republic 21 марта, 10:39
    «Якби своя земля була, то не виснажували б її» - чому ті, хто за визначенням (спадкова пам'ять про СВЯТІСТЬ замлі предків) мають ПІКЛУВАТИСЯ про землю України, віддають її в оренду усіляким «жадібним любителям грошей»? Це - як дітям віддати рідну МАТІР на поталу їхнім ворогам. Усвідомлення причини БІДИ приходить або ж відразу, або ж – з часом: я тільки зараз почав усвідомлювати, чому в Україні впродовж 25 років відбувалася РУЙНАЦІЯ економіки. Причиною є БАЙДУЖІСТЬ громадян-виборців України до ЗЕМЛІ своїх ПРЕДКІВ! Якби селяни, отримавши БЕЗКОШТОВНО земельні паї, ВІДРАЗУ ж об’єдналися задля збереження та ТУРБОТИ про ГОЛОВНЕ багатство України – ЗЕМЛЮ, то в Україні сьогодні НЕ володарювали б олігархи-злодії: вся економіка України вже сьогодні була б НАЛАШТОВАНА на виконання ЗАПИТІВ вітчизняних АГРАРІЇВ! Але цього НЕ відбулося: громадяни-виборці України ПРО…ЛИ можливість бути ЗАМОЖНІМИ! З чим Вас і поздоровляю, пане «захисник вільного ринку БЕЗКОШТОВНИХ земельних ПАЇВ»!
    aetes 21 марта, 13:09
    "Якби селяни, отримавши БЕЗКОШТОВНО земельні паї, ВІДРАЗУ ж об’єдналися задля збереження та ТУРБОТИ..." Це соціалістична утопія, а не реалістична економічна політика. "Если бы парни всей земли..." або "если бы да кабы да во рту расли грибы".
    Republic 21 марта, 14:31
    «Це соціалістична утопія, а не реалістична економічна політика» - пане, Ви забуваєте народну мудрість: «гуртом і батька легше бити», тобто - «ВІДРАЗУ ж об’єднатися», щоб ЕФЕКТИВНО захищати АГРАРНИЙ бізнес ВЛАСНИКІВ земельних паїв, але що СЬОГОДНІ про це з Вами говорити, якщо Ви НЕ знаєте, що ж таке СПРАВЖНІЙ (неолігархічний) бізнес. Ви активно коментуєте УСЕ, ніби маєте життєвий досвід, але суть Ваших коментарів вказує на те, що саме Ви – банальний СОВОК (тобто: начитаний, але позбавлений уяви, задля практичної реалізації прочитаного у реальному житті), який не здатен зрозуміти специфіку сучасного українського буття. Я усвідомлюю християнську Істину: «Не давайте святині псам і не кидайте перлів ваших перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, не розтерзали вас», але мені ШКОДА вдумливих читачів ДТ, тому й реагую на Вашу «розумність», ігноруючи Ваше «гарчання».
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Republic 19 марта, 21:09 (І)«Згідно з Конституцією України (ст. 13) земля й природні ресурси виступають об'єктами власності народу» - всі волають про необхідність відміни мораторію на продаж земель с/г призначення, не ставлячи запитання, а хто ж сьогодні реально МОЖЕ бути ПРОДАВЦЯМИ цієї землі? Про «покупців» мова не йде – тут все є зрозумілим: це «успішні багатії» сучасного українського «суспільства» та іноземці. То хто ж ті «продавці»? Це ЛЕДАРІ-ШАРОВИКИ, які не гідні мати оті паї, які вони продаватимуть. Задля перемоги «більшовицької авантюри», у 1917 році В.І.Ленін залучив суттєву СИЛУ селянства гучною брехнею: «Земля - селянам»! Спрацювало, бо ЗЕМЛЯ для селянина – це СВЯТЕ. Сучасні продавці українських земель с/г призначення – це НЕ нащадки тих, обдурених В.І.Леніним, селян, це ЛЕДАРІ-ШАРОВИКИ, які отримали БЕЗКОШТОВНО паї. Але ж НЕ усі громадяни України отримали ПАЇ! То чи виконується Конституція України (ст. 13) шляхом відміни мораторію?
    Republic 19 марта, 21:09
    (ІІ)Сьогодні «земля й природні ресурси» вже НЕ «виступають об'єктами власності народу»,але - лише його частини, а саме: «псевдоселян». Чому доля ГОЛОВНОГО БАГАТСТВА України має бути вирішена ЛЕДАРЯМИ-ШАРОВИКАМИ, які по духу НЕ є селянами-захисниками української Землі. Переконаний: від часів Л.Кравчука працює СТРАТЕГІЧНИЙ план олігархів-злодіїв по захопленню земель с/г призначення. Без СУТТЄВИХ змін в усвідомленні народом РЕАЛЬНОЇ загрози втрати РОДЮЧИХ ЧЕРНОЗЕМІВ, відміна мораторії – це ОСТАТОЧНА поразка України!
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Wadim_UA 19 марта, 10:24 Приклад. Израиль сельское хозяйство Вся земля в Израиле находится в собственности государства, фермеры берут ее в аренду на 49 лет. Частные хозяйства в некоторых случаях объединены в кибуцы. В середине прошлого века эти коммуны по своей структуре напоминали советские колхозы: общее имущество, плата за труд - еда и жилье. Урожай томатов достигает 500 т с гектара, чуть дальше - подвешенные в воздухе "грядки" клубники, на тот же гектар - 250 т ягод. (По данным Украинского клуба аграрного бизнеса, в Украине с каждого тепличного гектара в среднем собирается 54 т помидоров и 78,3 т ягод).
    aetes 19 марта, 10:42
    1) В Ізраїлі є приватна власність на землю, кожний бажаючий може купити чи продати ділянку, мораторію нема. 2) Держава викуповує у фермера землю за його згодою і здає в оренду цю ділянку йому ж. Все це робиться на вигідних для фермера умовах. Причому фермер при бажанні може докупити ще землі. З нашим мораторієм чи колгоспами ця система не має нічого спільного. 3) Частка землі у держвласності постійно коливається в залежності від ситуації й настроїв селян. У нас же прихильники мораторію хочуть заборонити вільний ринок взагалі. 4) Ізраїль -- вельми специфічна держава. Брати приклад з фріка не можна. Жити в кібуцах у нас мало хто погодиться, життя там -- зовсім не мед. Та й у них в кібуцах лиш незначна частина живе.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • aetes 18 марта, 12:13 Біфуркація, сервізація, синергентика -- куди нам, сірим, до таких премудростей. Та якщо відкинути ці заморочки, то виявиться, що думка автора досить проста: "Західна модель Україні не підійшла, треба спробувати японську". Думка настільки оригінальна, що навіть не хочеться розбиратись, що воно таке -- японська модель. До того ж, як можна стверджувати, що західна модель не підійшла, якщо вона так і не була реалізована? Західна модель -- це вільний ринок і свобода підприємництва. З якого боку наш мораторій вписується в західну модель? У нас не західна модель реалізована, а державно-монополістична. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Wadim_UA 18 марта, 10:46 Рівень керованості земельними ресурсами та підтримки його допоміжною та супроводжуючою інфраструктурою найчастіше є індикатором рівня соціальної організації суспільства, а також рівня розвитку та економічних можливостей у різних країнах світу. Ефективне управління земельними відносинами є інструментом, через який суспільство може та повинно впроваджувати політику, спрямовану на створення умов для сталого розвитку країни і забезпечення продовольчої та економічної безпеки населення. Земельно-ресурсний потенціал. За оцінками міжнародних аналітиків та спеціалістів земельні відносини, на основі приватної власності на землю та їх купівлі-продажу у своєму чистому вигляді не відповідають моделі ринкової економіки, спрямованої на досягнення соціальної справедливості. Приватна власність на землю є рудиментом рабовласницького ладу, від якого більшість країн давно відмовилися та перейшли до поняття "право на використання землі".
    aetes 18 марта, 12:14
    Назвіть, будь ласка, країни, які відмовились від приватної власності на землю. Крім Куби й КНДР. Скандинавські країни теж не називайте, там є приватна власність на землю, й будь-яка юр чи фіз особа може купити чи продати ділянку.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Wadim_UA 18 марта, 10:45 Продаж землі породжує шквал корупційних дій, зубожіння населення, та затримку розвитку держави та її суспільства. Земельні відносини, на основі права на використання землі сприяють, перш за все, збереженню та відновленню родючості землі, а також залученню вітчизняного та іноземного продуктивних капіталів, які зацікавлені в інвестиціях в основні фонди та технології. Земельні відносини в розвинених країнах світу побудовані виключно на принципі права на використання землі. Скандинавські держави пройшли цей шлях з 1628 року. Публічне оприлюднення та обговорення цих принципів може зберегти земельні ресурси сільськогосподарського призначення в Україні на майбутнє, але цього чомусь ніхто не робить, а це може суттєво змінити відношення суспільства до цієї проблеми на краще.
    aetes 18 марта, 12:14
    Все якраз навпаки. Продажу землі нема. Це й породжує, як Ви пишете "шквал корупційних дій, зубожіння населення, та затримку розвитку держави та її суспільства." Якщо потрібну ділянку не можна купити, але можна домовитись з районним начальством, то, звісно, буде "шквал корупції", й кожний кабінет в усіх держустановах перетворюється на лавку, в якій торгують дозволами й розпорядженнями.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 27.12
EUR 29.45