Курсова лихоманка: пауза між рецидивами

Сергій Кораблін 24 вересня, 00:01
курс валют обмен валют курс доллара курс гривни_3
Василь Артюшенко, DT.UA

Читайте також

Валюта, як відомо, — відображення економіки. Тому про хвороби гривні говорити, здавалося б, немає сенсу: про них і так усе давно зрозуміло. 

Остання курсова лихоманка, що струсонула ринок напередодні виділення МВФ третього, "вимученого", траншу, — ще одне тому підтвердження: нічого нового. Ні по суті, ні за реакцією.

Проте дивує одностайний висновок — стрибок курсу (з 24,8 до 26 грн/дол. і вище) був очікуваним. Чому так говорять експерти, зрозуміло. А от те, що за ними повторюють регулятори, вражає. Оскільки це, по суті, їхня власна оцінка своєї колективної роботи і якості наших реформ.

Від надій до неприйняття

Зовсім недавно українській гривні виповнилося 20 років. На момент її появи на світ важливість валютного курсу не викликала сумнівів, як і те, що це парафія центрального банку. Що стосується першого, то досвід гіперінфляції та курсового безсилля початку 90-х минулого століття був надто свіжий. У другому ж випадку питання обговоренню взагалі не підлягало.

При цьому, щоправда, було очевидно, що тягар курсу одному НБУ не винести — як мінімум була необхідна підтримка Мінфіну у вигляді низького бюджетного дефіциту. Його фінансування без допомоги Нацбанку стало умовою курсової та цінової стійкості. Такому погляду чимало посприяли тодішні неплатежі, масовий бартер, виснаження фінансової системи і хронічні бюджетні проблеми.

Уводячи в обіг гривню, Нацбанк не приховував надій заякорити курсові очікування: нова валюта, незаплямована репутація, чисті обрії. Але насправді все виявилося значно складніше. По-перше, сама по собі корисна деномінація (100 тис. разів) і нові купюри не змінили змісту тодішньої приватизації, її принципів, учасників і результатів. Останні ж не дали ні іноземної валюти, ні вмілих власників, ні технологій, ні нової продукції, ні партнерських відносин із Заходом. Швидше, усе навіть навпаки.

Тому й проблеми бюджету залишилися колишніми. Перший час їх приховував приплив іноземних вкладень в облігації Мінфіну. При цьому він підживлював бюджет, валютний ринок і курс гривні. Однак скоро ОВДП перетворилися з інструменту на проблему — держборг розрісся до масштабу піраміди. Впала вона в 1998 р. на хвилі втечі іноземного капіталу від кризи в Південно-Східній Азії.

Гривня з-під її завалів вибралася лише в 2000 р., втративши майже 2/3 своєї доларової ваги. Для її порятунку застосовувалися і курсові коридори, і стелі, і масові вмовляння — економічні проблеми тоді стало модно пояснювати "неправильними" очікуваннями населення й бізнесу. 

Але справа пішла на лад лише після того, як удалося відкласти виплату частини зовнішнього держборгу.

Цьому сприяла чотирирічна програма МВФ (EFF), у рамках якої Кабмін і НБУ зробили заяву про використання в 2000 р. плаваючого валютного курсу. І хоча ніяких правових наслідків вона не мала, це був прецедент — відповідати за курс після всього того, що трапилося, ніхто вже не поспішав. Але й кидати його в Нацбанку теж не збиралися: економіка була надто вразлива до різких валютних перепадів не тільки через високу доларизацію й відкритість, а й через відсутність ринкових буферів.

На цьому тлі в "Основних напрямках грошово-кредитної політики" щороку затверджувався прогноз курсу на три роки. Однак формальної відповідальності за нього вже ніхто не ніс, хоча де-факто офіційний курс гривні до долара США завмер на місці.

На рівні 5,05 грн/дол. він протримався три роки, перш ніж упасти до 8,0 грн/дол. під час кризи 2008–2009 рр. Загальна думка тоді зійшлася на тому, що в усьому винен Нацбанк: "його" фіксований курс убив почуття ризику, стимулював валютні кредити й затягнув усіх у боргову яму.

Ця критика не позбавлена сенсу. Але її вади теж очевидні: плавай гривня в докризовий період, і вона зміцнювалася б, тому що на неї тиснув потужний приплив іноземної валюти. Коли так, усі перелічені проблеми лише посилилися б, оскільки запозичати у валюті стало б іще вигідніше, ніж при фіксованому курсі.

Тим часом історія з фіксацією повторилася в 2012–2014 рр. З тією лише істотною відмінністю, що тепер вона перетворилася з інструмента на самоціль. І сприяла вже не зростанню міжнародних резервів, а їх виснаженню. Тому, коли курс гривні в лютому 2014 р. нарешті "відпустили", багато хто… з полегшенням зітхнув. Хоча від Нацбанку одразу стали вимагати його стабілізації.

Секрет Полішинеля

Така суперечливість — незмінне тло наших реалій. У 2014 р. воно досягнуло тієї крайньої точки, коли голосніше за всіх звучав заклик перейти до вільного плавання й скасувати валютні обмеження. Тоді ж НБУ оголосив взірцем монетарної політики інфляційне таргетування — режим, що відповідає цим вимогам.

Та тільки-но торкнулося справи, усе знову виявилося набагато складніше. "Раптом" з'ясувалося, що ринковий курс не стільки коливається навколо ідеальної точки рівноваги, скільки перебуває в стані затяжного підйому або спаду. Виявилося, що навіть при низькій інфляції ці фази не залежать від уряду та НБУ, а задаються глобальною кон'юнктурою. Причому коли вона несприятлива, падає не тільки курс, а й уся економіка, включаючи доходи бюджету і його здатність підтримувати стійкість гривні.

Стало очевидно, що курсова гнучкість у такі моменти — ліки небезпечні. Знижуючи торговельні дефіцити, вона здатна попутно вгробити банківську систему й частину населення, тому що з лікарень та аптек зникає життєво важливий імпорт. Механічна ж боротьба з інфляцією зводить нанівець кредити, виробництво та зайнятість. Нарешті, неконтрольоване падіння курсу нагадало, що така гнучкість не що інше, як… валютна криза. З усіма відповідними ціновими, фінансовими й борговими наслідками.

Звичайно, це прозріння було банальним. Однак і воно потребувало у 2014–2015 рр. кількох настійних прохань президента стабілізувати валютний ринок. Після чого курсова риторика НБУ змінилася — з неї зникли звороти про "вільне плавання" і "валютні вільності". Та й про інфляційне таргетування дедалі частіше стали писати в майбутньому часі.

Одразу спливли цитати з минулого. Так, свої валютні інтервенції Нацбанк знову став пояснювати "згладжуванням надмірних коливань курсу". Щоправда, які коливання треба вважати "нормальними", а які "надмірними", достоту ніхто не знає. Хоча раніше таких формальностей не виникало, тому що йшлося про 2-відсоткове відхилення офіційного курсу від ринкового, прописане в програмі з МВФ. Однак сьогодні ця норма виконується автоматично.

Секрети Полішинеля цим не обмежилися. Відхрещуючись від підтримки курсу, НБУ тепер будь-яку валютну інтервенцію пояснює дією "фундаментальних трендів". Однак пояснити миттєвий перехід від купівлі ним валюти до її продажу він не береться, оскільки на "фундаментальність" така практика явно не тягне.

Ці й інші подібні дрібниці не додають довіри й вагомості словам і діям регулятора. При тому що необхідність його зусиль зі зниження інфляції не викликає ані найменших сумнівів.

Таке лукавство НБУ мало узгоджується з його заявами про перехід до політики повної відкритості. Однак таке протиріччя теж не новина, а швидше, звичайна практика, тому що публічно своїх помилок не визнає жоден регулятор. Тому справа, загалом, не в них. Проблема, коли з помилок не роблять висновків. Тим більше коли вони лягають так щільно й часто.

Рукотворні проблеми

Історія нашої гривні невигадлива. Її наочно описує помісячна динаміка офіційного курсу до долара. А там усе досить просто — три відносно спокійні періоди (1996–1997, 2000–2007, 2010–2013 рр.) і три "сходинки" (1998–1999, 2008–2009, 2014–2016 рр.). Останні віддзеркалюють валютні кризи: спочатку гривня знецінилася мало не втричі, потім — у 1,6 разу, а згодом — ще в 3,3 разу. Загальний підсумок — 14-кратне падіння, з 1,76 до 26 грн/дол.

Офіційну версію цих подій наведено вище: наприкінці 90-х підвів бюджет і піраміда ОВДП, 2008-го — валютні кредити й фіксований курс гривні, ну а 2014-го — знову фіксований курс плюс анексія, окупація, війна й втрата частини Донбасу.

Не піддаючи сумніву цю логіку, не можна не відзначити одного нюансу — вона не може пояснити, чому всі економічні проблеми детонували не роком раніше або пізніше. Чому, наприклад, валютні кредити вибухнули не на початку 2008 р., а наприкінці нього? Або з якої причини фіксований курс працював у 2010–2011 рр. і став раптом проблемою через рік?

Відповідь на це запитання лежить не в монетарній сфері, а у виробничій. Справа в тому, що в зазначені періоди різко падали ціни на сировину, яку експортує Україна (зерно, метали, найпростіша хімія). Як результат, у нас танула експортна виручка, стискався бізнес, бюджетні надходження, доходи населення. Та оскільки зобов'язання держави й приватного сектору більш інерційні, оголювався дефіцит валюти та бюджету. Завершальним акордом слугувало виснаження міжнародних резервів і падіння курсу гривні.

Чи знають про цю залежність у НБУ? Очевидно, оскільки про неї чимало пишеться. Чи відомо, що світові ціни на сировину падають п'ятий (!) рік поспіль? Безумовно, адже це одна з провідних міжнародних тем. А чи в курсі Нацбанк, що у світі надлишок потужностей з виплавки сталі? Чи знає він, що ціни на залізну руду не тільки зростають, але й знижуються, а на зерно — просто падають? Звичайно. Чи секрет, що це ключові продукти українського експорту і наших валютних надходжень? Про це знають навіть студенти.

Тоді з якої причини НБУ став пом'якшувати валютні обмеження?! У країні війна, нестача валюти, рік бігаємо за траншем МВФ, без кінця зазираємо в кишеню США, стоїмо з простягненою рукою в Європі, реструктуризуємо зовнішній борг на відверто невигідних умовах, жебраємо, де тільки можемо, і тут на тобі — валютні свободи! При тому, що й програма з МВФ цього прямо не вимагає.

Тим часом з червня НБУ знижує з 75 до 65% норму обов'язкового продажу валютної виручки, а з серпня — збільшує з 90 до 120 днів термін оплати зовнішньоторговельних контрактів. Результат у наявності: тільки-но гойднулася сировинна гривня, експортери одразу скористалися правом тримати валюту за кордоном протягом додаткових 30 днів. А навіщо її продавати сьогодні, коли завтра на курсі можна заробити кілька (сотень) мільйонів гривень? Імпортери ж, навпаки, щоб не втрачати тих же мільйонів, змогли купувати валюту на 30 днів раніше.

На міжбанку на голому місці виник її дефіцит. Плюс НБУ зменшив норму обов'язкового продажу. Плюс дозволив банкам змінювати протягом дня курс в обмінниках. Вони й змінюють — як тільки дорожчає долар на міжбанку, він одразу повзе нагору на готівці. А там уже й міжбанк за готівкою тягнеться — у страху й спокуси очі великі.

З легкої руки Нацбанку настороженість ринку миттєво переросла в страхи, а потім і в ажіотаж. Тим більше, що регулятор не пропустив нагоди нагадати в цей момент про курсову свободу гривні й таргетування інфляції. Немов підштовхуючи гривню до краю.

Тому, коли Нацбанк переконує, що її падіння "прогнозувалося", не вірити йому не можна. Інша справа, чи при цьому йдеться про довіру до нього і його дій. Аналогічний ефект мало повідомлення НБУ про прийнятну амплітуду коливань курсу. На думку регулятора, це 10–20% у середньостроковому періоді.

Та що таке "середньостроковий період" — 3–5 років? А може, один рік? Якщо перше, то навіщо починати порятунок гривні, коли її курс просів лише на 3%? Адже в перерахунку це зниження цілком укладається в 10–20% за 3–5 років. У світлі ж скасування валютних обмежень Нацбанк, мабуть, узагалі не бачить ніяких ризиків ні для курсу, ні для інфляції. Тоді з якою метою він продав за сім днів майже 200 млн дол.?

Якщо ж коливання курсу в 10–20% допустимі протягом одного року, то питань ще більше, тому що середньорічне знецінення гривні до долара у 1996–2016 рр. становить… 14–15%. Точно в зазначеному діапазоні. Але хто зважиться назвати нашу курсову історію "прийнятною"?

До речі, якби гривня падала щороку на 20% (верхня межа озвученого діапазону), то її курс цього року перевищив би 67 грн/дол., а наступного — 80.

Грошові знаки, гроші, валюта

Якщо порівняти світову економіку з глобальним промисловим підприємством, то наше місце помітне лише десь у заготівельних цехах і за стінами цього підприємства — у шахтах, кар'єрах і на сільськогосподарській периферії. Складальне ж виробництво, а також служби головного інженера й технолога перебувають у владі країн першого — індустріального — світу. Їм також належить і кінцева продукція підприємства з усіма торговельними марками на вироблені комп'ютери, смартфони, побутову техніку, автомобілі, ліки, супутниковий зв'язок, Інтернет тощо. Ці товари — основа сучасної могутності.

Країни — постачальники сировини й напівфабрикатів змушені їх купувати, щоб мати доступ до промислових досягнень. Тому для них життєво необхідні долари, євро, єни, стерлінги — грошові знаки індустріального світу. По суті, тільки ці гроші й можна сьогодні вважати повноцінною валютою, тому що гривні, рублі, манати й динари настільки ж відомі світу, як і їхня національна продукція. Тому недивно, якщо за межами більшості сировинних країн про їхні грошові знаки ніхто ніколи нічого не чув.

Питома вага гривні навіть у торгових розрахунках України не перевищує 3%. Що ж тоді говорити про інтерес до неї решти світу? Подобається нам чи ні, але вся наша монетарна політика будувалася й будується навколо твердої валюти, яка потрапляє на рахунки українських підприємств і в руки наших співгромадян. При цьому процес випуску в обіг гривні та його регулювання прив'язаний, в остаточному підсумку, до того, як багато цієї валюти вони одержали через кордон і скільки туди ж відправили.

Наші спроби управляти грошовим обігом, механічно копіюючи центральні банки індустріальних країн, наївні. Адже в нас немає жодного масового ліквідного фінансового активу, окрім… твердої іноземної валюти. Однак сьогодні і вона у найжорсткішому дефіциті. В індустріальних країнах питання стоїть інакше — їхні гроші і є ця сама валюта. В основі її фінансового фундаменту лежать акції та облігації власників кінцевої продукції того самого глобального мегапідприємства.

Україна не має жодного подібного атрибута: ні такої товарної маси, ні місткого ринку приватних цінних паперів, ні дієвого механізму їх оцінки. Тому ключовою фінансовою опорою гривні залишається тверда іноземна валюта: є її надходження, і Нацбанк її купує, випускаючи в обіг гривню. Якщо ж цей потік згортається назад, ми змушені продавати з резервів ту ж валюту, вилучаючи з обігу гривню, щоб попередити її знецінення і стрибки цін. Коли ж коштів у резервах залишається критично мало, відбувається валютна криза, що й спостерігалося у 1998–1999, 2008–2009 і 2014–2015 рр.

За цією схемою НБУ працює й сьогодні. З тією лише відмінністю, що офіційного курсу гривні він тепер не фіксує. Але це й зрозуміло: закон його до того не зобов'язує, стан економіки незавидний, валюта в дефіциті, а підставлятися під зайву критику бажання немає ніякого. Тим більше, що її й так вистачає.

Разом з тим це не виправдовує спроб Нацбанку переконати всіх у незначній ролі курсу. Особливо коли вся країна є свідком гучних офшорних скандалів і різкого зростання кількості обмінних пунктів.

Заклинання

Якщо курс складно стабілізувати, це не означає, що про нього треба мовчати. Тим більше, що така зневага дорого коштує, а валютний ринок реально виснажений війною, низькими цінами на сировину й закритими ринками зовнішніх кредитів.

Замість напускної байдужості більш розумним був би пошук комплексного вирішення проблеми. У Нацбанку для цього є і конституційний мандат, і владні повноваження, і організаційні можливості — від Ради з фінансової стабільності до Ради національної безпеки та оборони. У зв'язці з урядом було б доречно визначити перелік системно важливого імпорту, який потребує першочергової підтримки. Аналогічно — щодо іноземних інвестицій і експорту, у частині технологічно складної продукції.

Подібні орієнтири дали б змогу стримати валютну напругу для перспективного виробництва. Звичайно, було б краще до цих заходів не вдаватися, а впевнено контролювати свої кордони, не просити кредитів у США і ЄС, а кредитувати їх самим (як Китай) і купувати імпортну продукцію за гривню, оскільки вона набула статусу твердої валюти. Та оскільки така картина те саме, що казки Г.К.Андерсена, ми продовжуємо тримати курс з допомогою адміністративних обмежень. Тільки робимо це хаотично, безсистемно і вульгарно — ріжучи переважно найскладніше виробництво, що несе золоті яйця. Однак зізнаватися в цьому не хочемо, переконуючи себе, що все саме собою вирішиться, щойно середньострокова інфляція повернеться до рівня в 5%.

Тим часом вона такою вже була — не далі як у 2010–2013 рр. На жаль, цього виявилося критично мало. Що потім відбулося, добре відомо: і в частині курсу, і банків, і вкладників, і економіки. Через два роки ми буквально молимося на кредити МВФ. Проте повторюємо як заклинання, що курс гривні для нас нічого не означає. Наче в це насправді можна повірити.

P.S. 14 вересня МВФ вирішив виділити Україні третій транш у розмірі 1,0 млрд дол., замість 1,7 млрд запланованих. У повідомленні Фонду вказується, що ми, серед іншого, не виконали критерію щодо чистих міжнародних резервів. У зв'язку з цим мимоволі виникає запитання: а чи зможемо ми його взагалі дотримуватися, якщо й надалі продаватимемо валюту з резервів, гасячи полум'я рукотворних проблем?

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Liza_UA 25 сентября, 00:05 Чиста правда - починаючи з 2014 року Кубів-Гонтарєва спустошили резерви через злочинне рефінансування і надумали гасили пожежу повною забороною ходіння валюти. Тепер цим резервам просто нізвідки взятися. Те, що НБУ по крихтах викупає з ринку миттєво продасться, коли вони ж повністю донищать підприємництво і банківську систему. І тоді буде остаточний капець. Передбачивши це, НБУ підступно зняв з себе відповідальність і за курс і за будь-що взагалі крім якогось міфічного інфляціного таргетування і тепер може робити будь-які дурниці не зважаючи на результат. Оце гоп-команда кращого банкіра світу. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56