Маніфест ліберально-соціалістичного руху

Андрій Гриценко 11 березня, 22:02
манифест

Читайте також

 

 

Майбутнім лідерам ліберально-соціалістичного руху присвячується

Людська цивілізація перебуває в глибокій кризі. Досягнувши величезних успіхів у науково-технічному розвитку, суспільство не змогло вирішити базових проблем людини, забезпечити збалансований, сталий розвиток економіки і духовний прогрес. Разом з глобалізацією прийшла фрагментація людського суспільства, виникли глобальні загрози й конфлікти. Людство постало перед глобальним викликом своєму існуванню. Це потребує усвідомлення проблеми в усій її складності та адекватних ситуації рішень.

Людина, суспільство і держава. Сучасний світ є розділено-спільним. Це — найфундаментальніша і водночас найактуальніша характеристика сучасного суспільства. Промисловість і сільське господарство, будівництво й транспорт, наука та освіта, культура і мистецтво, величезна різноманітність видів діяльності, професій і спеціальностей, які не існують без взаємного зв'язку один з одним, — усе це результат попереднього історичного розвитку, який почався зі спільно-розділеної праці як першої форми людського буття. Саме спільно-розділена праця стала тією основою, на якій сформувалися людина і суспільство, індивідуальна й суспільна свідомість, виникли та розвивалися власне людські й суспільні характеристики. Взаємозалежний історичний розвиток, з одного боку, поділу і відокремлення праці, з іншого — її кооперації та усуспільнення втілився в цей час у складній системі виробничо-економічних комплексів, фірм і корпорацій, домогосподарств і родин, країн і держав, громадських організацій і рухів як ланок розділено-спільного світу.

У своєму розвитку суспільство проходить три найбільші історичні щаблі розвитку, які відрізняються за своєю економічною основою:

1) натурально-господарські системи, у яких поділ праці має внутрішньогосподарський характер, а головним результатом виробництва є натуральний продукт, вироблений здебільшого для власного споживання (сюди належать первісні форми суспільства, рабство й феодалізм);

2) індустріально-ринкові системи, у яких поділ праці й відокремлення виробників приводять до необхідності обміну продуктами на ринку, у результаті чого вони перетворюються на товари, і товарна форма виробництва стає панівною (сюди належить капіталізм);

3) інформаційно-мережні системи, які починають формуватися в цей час і характеризуються перетворенням інформації на головний продукт виробництва, життєвим середовищем якого є мережні структури.

Інформаційно-мережні системи починають виходити за межі законів функціонування індустріально-ринкової економіки. Обмін інформацією не може базуватися тільки на приватній власності й підкорятися лише ринковим законам. Інформаційне благо, на відміну від звичайного матеріального блага, може бути одночасно власністю всіх і кожного, тому зникають об'єктивні підстави для еквівалентності обміну. Спроби втиснути обмін інформацією, здібностями, знаннями в ринкові рамки призводять до гальмування соціально-економічного прогресу й породжують економічні та соціальні колізії (наприклад, виникнення піратських партій, які діють і набувають сили в більшості європейських країн).

Разом із формуванням інформаційно-мережної економіки формуються мережне суспільство й мережна людина. Велика кількість різноманітних мереж (економічних, торговельних, соціальних, релігійних, професійних, ідеологічних, наукових, гендерних, інформаційних, політичних, націоналістичних, терористичних, миротворчих, волонтерських тощо) зі своїми правилами й нормами, цінностями і цілями утворюють суспільну структуру, яка приходить на зміну існуючій, стає основною, характеризується внутрішньою суперечливістю, конфліктністю, значною мірою непримиренністю ряду мереж і породжує протистояння, соціальні, політичні конфлікти і війни.

Сучасна людина включена у велику кількість мереж, у кожній з яких свої правила та норми, стереотипи поведінки й цінності. Ідучи з однієї мережі й переходячи в іншу, людина змінює свою поведінку, риси своєї особистості. Її особистість розпадається на фрагменти, які не пов'язані між собою, а співіснують як паралельні світи. Це створює ризики фрагментації та розпаду суспільства й особистості. Таким чином, формування інформаційно-мережної економіки не тільки дає шанс для соціально-економічного і духовного прогресу, але й породжує значні ризики для самого існування суспільства.

Сучасна форма розділено-спільного світу характеризується суперечностями між глобалізацією, яка є вищим рівнем розвитку спільності й реалізується з допомогою фінансових та інформаційно-технологічних механізмів, і просторово-територіальною (країновою) локалізацією матеріальних і трудових ресурсів, які не можуть переміщатися зі швидкістю грошових потоків та інформації та є втіленням розділення. Це, зокрема, виражається в конфліктах між діяльністю транснаціональних корпорацій та інтересами національних держав. Спираючись на підтримку держав-глобалізаторів і міжнародних фінансових організацій, транснаціональні корпорації приходять на національні ринки слабших держав, витісняючи національних виробників і породжуючи соціально-економічні диспропорції, суперечності й конфлікти в розвитку цих країн.

Ця суперечність є розгорнутою історичною формою внутрішньої суперечливості спільно-розділеної праці, що виявляється на всіх рівнях: і в глобальній економіці, і в конкретних життєвих ситуаціях кожної людини. Як знайти роботу? Як продати товар? Який продукт виробити? Що і де купити? Як створити сім'ю? Де взяти гроші? Як виховувати дітей? Усі ці й безліч інших повсякденних, нагальних і життєво важливих питань є лише конкретним вираженням проблеми включення окремого, самостійного й відносно відокремленого індивіда у суспільний зв'язок, тобто його розділено-спільного існування. Саме так має ставитися проблема.

Не окремий індивід, людина, особистість як основа побудови всіх суспільних зв'язків, на чому наполягає лібералізм. І не суспільство в цілому, представлене державою, як основа вирішення всіх індивідуальних, людських і особистісних проблем, на чому наполягає соціалізм. А суспільний зв'язок, включеність індивіда в суспільство й представленість суспільства в індивідуальній діяльності людини створюють основу для пошуку збалансованих рішень спільно-розділеного існування індивіда та суспільства. У цьому полягає принципова відмінність ліберально-соціалістичного руху, з одного боку, від лібералізму, з іншого — від соціалізму. І це визначає принципово інші підходи до вирішення найбільш фундаментальних проблем.

Стрижневою проблемою соціально-економічного розвитку сучасного суспільства є проблема взаємозв'язку держави та ринкової економіки. Ринкова економіка й держава є результатом історичного розвитку спільно-розділеної праці. Одна сторона — розділення — у процесі історичного розвитку суспільного поділу праці системно втілюється в ринковій економіці, в якій суспільний зв'язок проявляється лише побічно, через купівлю-продаж товарів. Інша сторона — спільність — втілюється в державі, яка за своєю суттю покликана представляти інтереси суспільства як цілого.

Ця подвійність, що історично розвивається, є каменем спотикання для адекватного розуміння співвідношення ринку та держави. Ліберали акцентують увагу на людині, її свободі, мінімізуючи роль держави в економіці. Соціалістична доктрина у своїй крайній формі передбачає одержавлення економіки, підпорядкування людини суспільному початку. Є і різні проміжні форми, що виникають зі спроб пристосувати ліберальні або соціалістичні доктрини до сучасних реалій шляхом впровадження певних обмежень на вихідні принципи. Але це тільки зм'якшує, але не розв'язує внутрішньо властивих їм суперечностей. Необхідна принципово інша позиція.

У сучасному суспільстві держава й ринок є протилежностями, які взаємопроникають і взаємодоповнюють одна одну. Сучасний ринок уже не може існувати без держави, а держава — без ринку. Ринок передбачає діяльність держави з правового регулювання ринкових контрактів, здійснення монетарної політики, спрямованої на підтримку стабільності грошової одиниці, виробництво суспільних благ, яке не може регулюватися ринковими принципами, і т.ін. А держава передбачає ринок і включає ринкові відносини у форму здійснення своєї власної діяльності: законодавча діяльність з регулювання ринкових відносин, монетарна, бюджетна політика, державні закупівлі товарів і послуг за ринковими цінами тощо — усе це форми буття ринкових відносин у діяльності держави. Водночас ринок і держава взаємодіють як протилежності, оскільки ринок заснований на принципах еквівалентності, а держава базується на нееквівалентних економічних відносинах.

Ринок є формою реалізації приватних інтересів, а держава — спільних інтересів усіх членів суспільства. Та оскільки суспільні інтереси не можуть бути представлені інакше, як через діяльність спеціальних органів і уповноважених осіб, які неминуче мають не тільки ті інтереси, які вони зобов'язані представляти, а й свої власні, то в діяльності державних органів і чиновників завжди виникає суперечність між реалізацією суспільних і приватних інтересів, що є базисом для виникнення корупції, неефективного управління, зловживання владою, її узурпації тощо.

У суспільствах, де сформований середній клас, що становить більшість суспільства і має своє представництво в діяльності політичних партій, демократичні процедури виборів приводять до формування парламенту й органів виконавчої влади, які представляють інтереси більшості і перебувають під її контролем. А в суспільствах, де середній клас не склався, демократичні процедури приводять до влади соціальні групи, які володіють найпотужнішими фінансовими й організаційними ресурсами. Прийшовши до влади, вони використовують її у своїх приватних інтересах, перерозподіляючи на свою користь грошові потоки, бюджетні кошти, забезпечуючи законодавче підкріплення своєї діяльності та, по суті, приватизують державу.

Та оскільки таких приватно-корпоративних, олігархічних груп кілька, то вони ведуть постійну боротьбу за державну владу як засіб реалізації своїх інтересів. У таких умовах зміна влади на основі демократичних процедур призводить лише до заміни влади однієї олігархічної групи владою іншої, що супроводжується переділом власності й фінансових потоків. Економіка в результаті цього перебуває в нестабільному стані, погіршує якість свого функціонування й неминуче опиняються в глибокій кризі, вийти з якої, продовжуючи колишню політику, неможливо. У суспільстві зростає невдоволення, протести стають більш активними й організованими, що створює ґрунт для зміни ситуації.

Однак рух шляхом побудови суспільства, що динамічно розвивається і соціально орієнтоване, не може бути результатом стихійних дій, невдоволення і протестів. Він передбачає глибоке розуміння закономірностей суспільного розвитку, особливостей ситуації та можливих способів системного вирішення накопичених суперечностей. Таке розуміння може бути результатом тільки тривалого й спеціального вивчення, яким у силу існуючого поділу праці не можуть займатися всі члени суспільства. Ним займаються професіонали, які зобов'язані робити це знання надбанням усього суспільства.

Для того, щоб відбувалося саме так, має скластися еліта суспільства, яка утворюється з представників усіх верств суспільства та усіх сфер діяльності в результаті відбору за професійними, громадянськими і людським якостями. А це можливо, якщо в суспільстві є відповідний інституціональний механізм такого відбору. У державах, які виникли не внаслідок природних процесів розвитку ринкової економіки, а в результаті швидкої трансформації директивно-планової економіки у ринкову, що супроводжувалася розривом усталених правил і норм громадського життя, революційною зміною ціннісних орієнтирів, перерозподілом багатства в інтересах невеликої частини суспільства, еліта сформувалася на основі негативного відбору: стали багатими й одержали владу ті, хто був незаконослухняним, ігнорував суспільні норми й порушував правила, хто діяв найбільш нахабно, безцеремонно, а часто і злочинно. Накопичити величезні статки за короткий час можна лише шляхом перерозподілу, а не творення багатства. Сформувався інституціональний механізм відбору, що виводить нагору людей з негативними, з погляду суспільних цінностей, якостями. Але саме ці якості в цих конкретних обставинах і забезпечили успіх. Таким чином, формується еліта з від'ємним знаком, або псевдоеліта.

Порушення природного порядку формування структури ринкової економіки в індустріальній країні, яка переходить до ринку від директивно-планової економіки, в умовах глобалізації призводить до того, що вона на ринкових підставах прилаштовується до різних фрагментів світової економіки як сировинний придаток. У цій ситуації економічне зростання призводить до подальшого погіршення структури та створення об'єктивних умов для глибшої кризи. Це супроводжується подальшим поглибленням соціальної диференціації суспільства.

Таким чином, структура економіки, яка постійно погіршується, зростання соціальної диференції, формування механізму негативного відбору та квазіеліти створюють завершену систему стагнуючої та падаючої держави. Системна криза та нова трансформація стають неминучими.

Ліберально-соціалістичний рух. Соціальною базою ліберально-соціалістичного руху є середній клас, який в країнах із економікою, що трансформується, ще не сформувався в самостійну та впливову силу, не представляє більшості населення та не має свого оформленого політичного представництва. Але саме він має стати тим ядром, навколо якого консолідуються всі суспільні сили, зацікавлені в збалансованому та динамічному розвитку суспільства, в якому збагачення одних не базується на зубожінні інших, а багатство накопичується не шляхом перерозподілу благ і грошових потоків, а на основі розвитку виробництва. Головним завданням руху є формування ліберально-соціалістичного суспільного ладу, в якому головними цінностями є людина, включена в суспільство, і суспільство людей, які розвиваються та реалізують у ньому свої здібності.

Основним принципом ліберально-соціалістичного устрою суспільства є спільно-розділена діяльність, з допомогою якої людина всмоктує в себе всі суспільні цінності, соціалізується та розвиває себе, а суспільство збагачується індивідуальними досягненнями кожної людини. Принцип спільно-розділеної діяльності має бути проведений через усю систему організації життя людини та суспільства: від спілкування матері з новонародженою дитиною, виховання дітей у сім'ї, дитячих яслах, садках і школі до форм господарювання, побудови системи зайнятості населення, охорони здоров'я, вищої освіти, пенсійного забезпечення та соціального захисту, економічної й соціальної політики.

Людина, спираючись на досягнутий суспільством рівень розвитку, створює блага та цінності, які йдуть як на її поточне споживання, так і на забезпечення її майбутніх потреб: вона має свою відносно відособлену частину в усіх спільних суспільних фондах (охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, страхування тощо), яка не може бути в неї вилучена й передається в спадщину разом зі своїм функціональним призначенням. А держава як представник суспільства створює систему, яка гарантує надійне функціонування цих спільно-розділених суспільних фондів. Тільки та частина суспільного продукту, яка витрачається на задоволення нероздільних потреб (оборона країни) і підтримку членів суспільства, не спроможних із природних причин брати участь у творенні суспільного багатства, не підлягає розділеному обліку та не повертається, в остаточному підсумку, його виробникам.

Бюджетна, фінансова та банківська системи мають бути побудовані на базі принципів спільно-розділеної участі всіх членів суспільства у виробництві, розподілі, обміні та споживанні суспільного багатства. Спільно-розділена власність (за прикладом акціонерних товариств, де власність є одночасно розділеною за вартістю, представленою акціями, і нероздільною, спільною, втіленою в матеріальних виробничо-технічних комплексах), спільно-розділена праця (у якій кожен індивід бере участь на основі поділу праці та обміну її результатами у створенні суспільного багатства) і спільно-розділений розподіл результатів суспільного виробництва (за встановленими суспільством законами та правилами) — от загальна структура реалізації принципів ліберально-соціалістичного устрою суспільства.

Принцип спільно-розділеної діяльності реалізується й відносно використання потенціалів ринку та держави, які розглядаються як комплементарні підстави ліберально-соціалістичного устрою, кожна з яких виконує свої власні, незамінні та взаємодоповнюючі функції. Тому на місце старих суперечок лібералів і соціалістів про те, скільки має бути держави в економіці, ліберально-соціалістичний рух висуває гасло: більше ринку та більше держави. Ринок має на повну міць реалізовувати приватні інтереси виробників благ, а держава також має повноцінно представляти спільні інтереси всіх членів суспільства. І тільки в цьому комплементарному русі можливо досягти загальної збалансованості суспільних і приватних інтересів. Особливу роль у досягненні цієї компліментарності та збалансованості відіграє громадянське суспільство.

Однак громадянське суспільство не потрібно розуміти (як це здебільшого відбувається) тільки як систему громадських організацій, що виступають як суб'єкти, котрі взаємодіють із державою. Це тільки один бік громадянського суспільства. Інший більш фундаментальний бік утворює вся спільність людей, які створюють своєю волею державу та перетворюють у результаті цього себе на її громадян. Тому громадянське суспільство має реалізувати себе й прямо через загальнонаціональні процедури утворення атрибутів держави, її представницьких органів і влади. За умов відсутності середнього класу громадянське суспільство в цій функції себе не реалізує, у результаті чого державу приватизують приватно-корпоративні структури. Тому першочерговим завданням ліберально-соціалістичного руху в цьому напрямі є усуспільнення держави, повернення її народу, перетворення її на представника спільних інтересів усіх членів суспільства.

Після перетворення середнього класу на визначальну силу розвитку суспільства загальнонаціональні вибори формуватимуть парламент, який представляє інтереси більшості та призначає уряд, що реалізовуватиме ці інтереси в повсякденній роботі, спираючись на постійні контакти з громадянським суспільством, представленим професійними союзами, об'єднаннями виробників різноманітних видів продукції, роботодавців, експортерів та імпортерів, екологів і культурологів, інших громадських організацій, які виражають інтереси різних соціальних груп громадян. Публічно-приватно-державне партнерство стане основною формою зворотного зв'язку держави як представника всього суспільства, що одержало свої повноваження на прямих виборах, і членів суспільства, які реалізовують і узгоджують свої інтереси через конкретні та постійно діючі механізми взаємодії з державою.

Досягнення таких результатів ліберально-соціалістичного руху можливе лише на основі науково організованої та цілеспрямованої роботи. Тому початковим завданням є організація руху.

Організаційні принципи ліберально-соціалістичного руху. Ліберально-соціалістичний рух повинен мати три організаційні рівні. Перший утворює власне ліберально-соціалістичний рух, у який входять люди, що бажають більш справедливого устрою суспільства, де особисті свободи поєднуються з активною роллю держави та громадських організацій у забезпеченні збалансованого розвитку економіки, а результати виробництва розподіляються відповідно до трудових, матеріальних, інтелектуальних і творчих внесків людини у творення суспільного багатства, де соціальна диференціація має розумні межі та відповідає законам раціональної організації соціуму, де кожна людина має реальні можливості для реалізації своїх здібностей і талантів, враховуючи при цьому потреби та інтереси інших членів суспільства. У цей рух входять як люди, що свідомо підтримують цей напрям, так і ті, хто просто має прагнення, що збігаються в якійсь частині з його цілями. Це — найширша та суворо неоконтурена соціальна база руху.

Другий рівень утворює ліберально-соціалістична платформа. Вона складається із громадян, що знають цілі й завдання руху, свідомо зробили свій суспільно-політичний вибір і підтримують рух.

Третій рівень утворює ліберально-соціалістична партія як передовий загін ліберально-соціалістичного руху, що здійснює теоретичну, організаційну та практичну роботу з реалізації цілей руху. Вона створюється за законами партійного будівництва, при дотриманні норм внутрішньопартійної демократії та партійної дисципліни. Партія не прагне до політичної влади як самоцілі, а розглядає її лише як інструмент для реалізації більш спільних цілей ліберально-соціалістичного руху. Першорядним завданням партії є зміцнення ліберально-соціалістичного руху, підвищення рівня свідомості та виховання ліберально-соціалістичної поведінки його членів. Лише при досягненні масової підтримки та можливості обпертися на неї в соціально-економічних і політичних перетвореннях ліберально-соціалістична партія ставить завдання оволодіння політичною владою.

Організаційною формою комунікації учасників ліберально-соціалістичного руху є сайт, де розміщуються його програмні документи, декларуються цілі та завдання, наводиться інформація про стан руху, надається безперешкодна можливість для обговорення всіма охочими його проблем, можливостей і перспектив. До сайту примикають друковані та електронні періодичні видання, створені ліберально-соціалістичною партією або членами ліберально-соціалістичного руху.

Ліберально-соціалістична партія солідаризується з політичними силами та суспільними рухами в тій частині, в якій їхні цілі частково збігаються або є близькими до цілей ліберально-соціалістичного руху.

У своїй внутрішній і зовнішній діяльності ліберально-соціалістична партія виходить із принципів організації, адекватних сучасному спільно-розділеному світу:

1. Принцип урахування рефлексивності відносин.

Ні окремий індивід, ні окрема країна не може виходити з того, що те, що вони роблять як самостійні суб'єкти, не має жодного стосунку до інших суб'єктів. Сучасний світ є взаємозалежним. Те, що відбувається в одній точці соціально-економічного простору, так чи інакше позначається і в інших точках. Незалежність існує лише як момент взаємозалежності. Але якщо цей момент починає набувати самостійності, що заперечує інші моменти, то він перетворюється на деструктивний елемент. Включений розвиток людини, її різних об'єднань і країни в цілому, що передбачає реалізацію власних цілей та інтересів у взаємодії з іншими суб'єктами, — головний результат врахування рефлексивності відносин.

2. Принцип розділено-спільного суверенітету.

Країни, які вступають у різноманітні економічні та інші союзи та мають право виходу з них, при передачі своїх повноважень наднаціональним утворенням не втрачають, а реалізують свій суверенітет у розділено-спільній формі. Це стосується всіх видів суверенітетів (народного, економічного тощо) усіх суб'єктів.

3. Принцип взаємовизнання прав на особливості поведінки (країн, регіонів, соціальних груп та ін.) і наявності загальних обмежень.

Усі суб'єкти взаємодії домовляються про ті правила та обмеження, які не мають порушуватися. Цей же договір означає, що все інше перебуває в межах прав суб'єктів.

4. Принцип компромісу як головного засобу вирішення протиріч.

Інтереси суб'єктів завжди мають сторону спільності та відособленості. Важливо зрозуміти та визнати, що компроміс, який передбачає певні поступки та пошук взаємоприйнятого рішення, є нормальним, адекватним сучасному світу способом вирішення протиріч і формування довіри.

5. Принцип роздільно-спільної відповідальності.

Кожен суб'єкт несе свою частку відповідальності в рамках розділено-спільних повноважень.

6. Принцип мирного співіснування.

Цей принцип є узагальненим вираженням попередніх, фіксує націленість на мирні способи вирішення протиріч і заперечує збройний шлях.

7. Принцип заперечення заперечення розділено-спільного існування.

Цей принцип означає, що до тих, хто заперечує розділено-спільне існування, дані принципи не застосовуються. Тому стосовно них можливі інші підходи.

Визнання цих принципів як адекватних сучасному стану суспільства та застосування їх у всіх сферах життя є умовою подальшого суспільного прогресу.

 

 

 

 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3 коментаря
  • talymon 13 марта, 22:39 Місто Сонця або четвертий сон Віри Павлівни... Чому? Та тому, що: " В 1729 году, во второй части басни, Мандевиль признается, что хотел показать, что «на прогнившем и безобразном фундаменте можно воздвигнуть чудесное здание». А в другом месте говорит об этом еще яснее: «Я горд тем, что показал: естественными качествами человека являются не дружба, не нежные чувства, не те насущные добродетели, которые он может приобрести благодаря лежащему в основании общества разуму и самоотречению, но то, что мы называем мировым злом, как нравственным, так и физическим, это тот великий принцип, который превращает нас в социальных существ, надежную основу, душу и оплот всех ремесел и профессий без исключения, что именно в этом следует искать настоящую причину искусств и наук и что в то мгновение, когда не будет больше зла, общество погибнет или вообще полностью исчезнет». "(С) Ось це і є концентрована і гола правда про нас (і це 1729 рік!). Весь світ від самого початку був, є (і буде!) імперією зла! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • AlexVish 13 марта, 12:01 Красивая публикация, с точки зрения синтезирования либерализма и социализма диалектическим методом. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • karbnik 12 марта, 12:25 Олігархи свідомо загнали народ в "правий кут". Однак масове зубожіння народу, прискорене війною, швидко призведе до відновлення лівих ідей. Тому, "дитяча хвороба правизни" не вічна. Кондоліза Райс:-"За двадцять років- три революції, може пора навчитися управляти державою?" На жаль то були не революції, а боротьба олігархічних кланів. Революції - "локомотиви історії", а не потяги, які ведуть в тупики. Українську олігархію погубить їхнє невміння проводити правильний розподіл в системі суспільного виробництва, тому цивілізована націоналізація нажитого "непосильним трудом", цілком логічне покарання за згаяні для української держави роки. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.87
EUR 27.52