Навіщо вчитися, або Ліберальний вірус меншовартості державної економічної політики

123

Читайте також

Наближається річниця перебування уряду Гройсмана при владі. Час згадати, з чим він прийшов на посаду, та окреслити, що буде з економічною політикою в Україні у разі його перезатвердження або відставки.

Ще коли Яценюк жадібно чіплявся за прем'єрське крісло, гостро стояло питання про те, якою буде політика нового уряду, крім бравурно-фронтової риторики реформаторів. Новий міністр фінансів Данилюк, який змінив Н.Яресько, відразу оголосив себе лібертаріанцем у програмному інтерв'ю DT.UA. Голова НБУ Гонтарева залишилася жорстким прихильником жорсткого монетаризму, поборник ліквідації Міністерства економічного розвитку і торгівлі Абромавічус самоліквідувався. А от більшість старих і нових заступників міністрів, що саме і вершать реальну політику, нічого не сказали, і, схоже, їх основне кредо — боротьба з корупцією. Сам прем'єр Гройсман своєї економічної позиції не озвучив, хоча в другій половині свого річного перебування на посаді почав схилятися до неокейнсіанства (підтримка кількох пропозицій із стимулювання економіки). Тобто навіть побіжний погляд на тандем уряд—НБУ викликає природне запитання: який же тип економічної політики втілюється?

У черговий раз писати про те, чим є сьогоднішні дії урядовців в економічній сфері в Україні, справа невдячна, але потрібна. Довільна інтерпретація ними самими і експертним середовищем понять "лібералізм", "протекціонізм", "неолібералізм", "неокейнсіанство" та надання їм часом непритаманного змісту призводять не лише до містифікації неоліберальної парадигми і присвоєння їй тих характеристик, які їй не притаманні. Поглиблюється також ідеологічна прірва між тими, хто, навісивши на себе модний бейдж "реформатор", намагається вмонтуватися на вигідних умовах у глобальну панораму затухаючого ринкового фундаменталізму. Ця прірва збільшується і між тими, хто шукає оптимальну формулу глобального співіснування країн в умовах кардинальних зламів у міжнародній торгівлі та різкої зміни форми діалогу між країнами і принципів їх самоідентифікації.

Можна читати монографії один одного, а можна взяти навіть підручник, наприклад "Міжнародні економічні відносини" (проф. Філіпенко), щоб спробувати пошукати визначень для самоідентифікації. Численні економічні експерти, щоб не псувати репутації та уникати іміджевих втрат, могли б отримати таку інформацію, що стала би підґрунтям їхніх узагальнень, додаючи переконливості прогнозам: "У сучасній економічній науці проблема формування цілей і завдань державної економічної політики зводиться не до визначення єдиної загальної мети, а до встановлення спектра, сукупності таких цілей".

Про що це говорить? Цілі державної економічної політики не однотипні для різних за рівнем систем. Вони залежать від досягнутого рівня соціального й економічного розвитку країни, від історичних і національних традицій. Тож у різних країнах мають існувати різні пріоритети. Прийнято вважати, що в тих країнах, де вже панують ринкові відносини, держава повинна брати на себе і вважати головними цілями економічної політики тільки ті завдання, які не спроможний вирішити ринок. За такого підходу цілі державної економічної політики збігаються із цілями державного регулювання економіки.

Цілком очевидно, що внаслідок значної тінізації та офшоризації, відповідно, неринковості української економіки їй не під силу уникнути існуючих дисбалансів і не під силу, спираючись на ліберальні рецепти, досягнути встановлення нової рівноваги, що дала б імпульс економічному зростанню. Псевдоринковість українського економічного середовища з викривленими принципами співіснування, що штучно підтримуються інститутами влади, які намагаються вилучити суспільні ресурси, сконцентрувавши їх у своїх руках, зводить нанівець дискусію про можливість використання різних видів економічної політики держави для тих, хто вимагає "компетенції" ринку, та для тих, що пропонують участь держави.

Досить конструктивним є прагматичний підхід, відповідно до якого цілі економічної політики держави полягають у створенні та підтримці умов стабільності, урівноваженості економічної стабільності. Такий підхід отримав назву стабілізаційної політики, він найбільш характерний для ситуації кризи, спаду, коли насамперед слід подолати стихійні процеси, досягти керованості, запобігти подальшому погіршенню стану справ. В Україні досягнення цілей стабілізації надзвичайно важливе для встановлення бажаного стану рівноваги, запобігання некерованому виходу параметрів економіки за допустимі межі.

Аналіз стабілізаційної політики "реформаторів нової хвилі" протягом останніх трьох років показує, що вона є результатом недолугої комбінації різних підходів. Вони несумісні між собою тією ж мірою, як і спроба співіснування героїв байки "Лебідь, рак і щука". Більш того, від ліберального підходу в ній хіба лише напилення та спецефекти. Причому найпослідовнішим у здійсненні економічної політики є НБУ. Тут ми не говоримо про позитивність результату, а саме про однаковість.

Щоб цей висновок не виглядав надто претензійним і популістським, повернемося до теорії економічної політики.

1. Відповідно до кейнсіанської концепції макроекономічної політики пріоритетними є повна зайнятість, стабілізація економічного циклу, сталі темпи економічного зростання.

Логічне запитання: чи не цього прагне український народ? Відновлення економічного зростання не лише в частині кількісних показників, але й якісних перетворень у структурі економіки, яка уможливить реалізацію державою інвестиційної функції, покращення інвестиційного клімату і, як наслідок, створення робочих місць.

2. Один із фундаторів неоліберальної економічної політики Вальтер Ойкен у своїй праці "Основні принципи економічної політики" головними цілями вважає забезпечення державою умов для економічної свободи всім суб'єктам господарювання, недопущення формування монополії, децентралізацію економічної влади, протидію її концентрації, державний захист і підтримку конкурентного порядку, регулювання соціальних процесів.

Що маємо в Україні? Анонсована протидія концентрації економічної влади залишилася лише гаслом, а концентрація капіталу в руках незначної частки населення свідчить про глибинні асиметрії у розподілі доходу, що паплюжать ідею економічної свободи. Боротьба з приватними монополіями не ведеться в жодній сфері. Декларується, що все демонополізує приватизація. Хоча очевидно, що приватні компанії в сфері електропостачання продовжують створювати монопольний тиск, а концентрація за рахунок підвищеного тарифу коштів у "Нафтогазі" є безпрецедентною.

3. Відповідно до монетаристської концепції макроекономічної політики, зусилля мають концентруватися на реалізації антиінфляційних цілей економічної політики, регулюванні обсягу грошової маси, відокремленні бюджетної та кредитно-грошової політики, забезпеченні бюджетної рівноваги. Важливою позицією є здійснення контролю за темпом зростання пропозиції грошей, який має відповідати темпам реального економічного зростання й очікуваній інфляції.

Суто монетаристські цілі знаходимо у програмі реформ, укладеній урядом під тиском МВФ. Зокрема, підтримка гнучкого обмінного курсу задля відновлення конкурентоспроможності та забезпечення накопичення резервів, а також зосередження на стабільності внутрішніх цін, таргетування інфляції, обмеження можливостей Нацбанку купувати ОВДП на первинному ринку, "чистка" банківської системи — заходи, що перш за все впливають на контроль над грошовою масою.

Безумовно, рецепти МВФ, що часто асоціюються з поняттям "вашингтонський консенсус", є уособленням неоліберальної ідеології. Вашингтонський консенсус (ВК) — це звід з десяти принципів, які вважалися наприкінці 1980-х років критично важливими елементами зростання і розвитку. Основний акцент робився їхнім розробником Джоном Вільямсоном саме на економічній політиці. На початку 2000-х років у одному з інтерв'ю Вільямсон зазначив: "З плином часу зміст поняття "вашингтонський консенсус" сильно змінився. Так, багато хто став робити акцент на якихось окремих доктринах з мого списку, причому часто не в тому прочитанні, яке я закладав, коли його створював. У цих доктрин якби почалося своє власне життя, проте вони продовжували іменуватися "вашингтонським консенсусом". Сьогодні Вільямсон шкодує, що не виявив по-іншому своїх ідей щодо фінансової дерегуляції. Так, необхідно було передбачити, що фінансова дерегуляція потребує впровадження інститутів, які здійснювали б нагляд за процесами. Питання більш ніж актуальне для України.

На запитання про те, чи є неоліберальна економічна система єдино можливою економічною основою американоцентричного світу, Вільямсон філософськи припустив, що відповідь серйозно різнитиметься залежно від того, що розуміти під неолібералізмом. Якщо брати до уваги початковий сенс, як втілення пропозицій Мілтона Фрідмана і Фрідріха Хайєка, то відповідь, безумовно, негативна. То яку політику впроваджують в Україні? Застарілі версії рецепту економічного успіху тридцятирічної давності? Закиди з боку реформаторів, що позиціонують себе як ліберали, в бік тих, хто виступає за реалізацію політики помірного державного стимулювання економічного відновлення шляхом створення відповідних інституційних умов, виглядає не лише як недалекоглядна бравада, але на тлі застосовуваних розвиненими країнами інструментів економічного протекціонізму набуває ознак державної зради.

Утім, прихильники і захисники вашингтонського консенсусу стверджують, що провали відбуваються в результаті неповного або неефективного виконання, а не через вади самого рецепту. Критики стали розглядати ВК як декларацію ринкового фундаменталізму або неолібералізму, ємким викладом яких стало гасло "стабілізація, приватизація, лібералізація". У такому формулюванні ВК став розглядатися як наступ на державу і як припис максимально можливого обмеження участі держави в економіці. Парадокс у тому, що у наміри Вільямсона це не входило. Проблема ВК полягає не в закладених у ньому ідеях, а в їх інтерпретації та реалізації. Вашингтонський консенсус помилково був сприйнятий як досить проста формула, що при правильному застосуванні здатна забезпечити успіх будь-якій країні, хоч би на якій стадії розвитку вона перебувала. Якщо бачити в ньому якийсь універсальний рецепт, то ВК, зрозуміло, має серйозні проблеми.

Перше, що варто сказати про ВК, — це те, що зовні це були здорові рекомендації, вони в цілому підтверджуються досвідом розвитку і економічним аналізом. Важко причепитися до принципу бюджетної дисципліни як умови підтримки зростання. І багато країн, що здійснювали протилежну політику, неминуче приходили до поганих економічних результатів, наприклад Зімбабве. Подальший досвід зумовив необхідність видозміни і доповнення початкових принципів, забезпечення незалежності центробанку, таргетування інфляції, впровадження фінансових стандартів, забезпечення гнучкості ринку праці, вільного руху капіталу, плаваючих валютних курсів. Справді, плаваючі валютні курси, що визначаються глобальними ринками капіталу, як і раніше, вважаються придатними для розвинених країн. Але після азійської фінансової кризи кінця 1990-х років провідними західними вченими було зроблено однозначний висновок: плаваючі валютні курси не придатні для країн, що розвиваються. Чому? Бо цілі державної економічної політики, а отже, і механізми їх реалізації не однотипні для країн з різним рівнем економічного розвитку. До названого переліку рекомендацій пізніше було додано нові на кшталт інвестицій у людський капітал, проблем справедливості і розподілу благ. Згодом такі доповнення почали видаватися чи не головними положеннями консенсусу. Тож виникає закономірне запитання: якщо "реформатори" є лібералами, то що вони вважають інвестиціями в людський капітал? Субсидії? Чи зростання мінімальної заробітної платні використовується як сурогат інструменту забезпечення справедливості розподілу благ?

Джозеф Стігліц переконаний, що західні промислово розвинені країни вдало маніпулювали періодами адаптації протекціонізму та лібералізації з тим, аби збільшити конкурентоспроможність власних економік, водночас чинячи опір лібералізації там, де це негативно впливало б на їхні економічні інтереси. Наприклад, США в часи становлення ліберальної парадигми вимагали від країн Глобального півдня усувати бар'єри у торгівлі, підтримуючи власні торгові бар'єри у сільському господарстві, в такий спосіб перешкоджаючи виробникам Глобального півдня експортувати деякі з їхніх найдорожчих продуктів і позбавляючи їх експортного доходу. Ці торгові заходи систематично ставлять у невигідне становище фірми Глобального півдня, в яких часто немає ні капіталу, ні виробничих технологій усередині країни, щоб просуватися вперед. Політика Дональда Трампа так само базуватиметься на засадах економічного націоналізму (що формуватиме запит на відтворення нових форм реалізації економічного протекціонізму), здатних вмонтуватися в існуючу парадигму вільного ринку та конкуренції. Втім, деформацій останніх не уникнути, і те, що в глобальній економіці назріла потреба в ребалансуванні можливостей та амбіцій, а отже, й інструментарію їхньої реалізації та досягнення, — факт доконаний.

Державна економічна та зовнішньоекономічна політики — це лише похідна функція міжнародного статусу держави, яка дає змогу її сповідувати. Економічна історія розташувала країни на різних щаблях диференційованої шкали міжнародного поділу праці ще у початковий період формування буржуазної формації, коли й було закладено основи центро-периферійного облаштування світу. Західні країни в силу певних обставин мали змогу поставити на службу національній економіці такі вирішальні політико-економічні переваги, як суверенність і незалежність. Взаємодія економіки і політики, підпорядкованих інтересам західного суспільства, забезпечила в цих країнах прискорений розвиток капіталізму. В колоніальних і залежних країнах, навпаки, генерувалися відставання, слаборозвиненість, анклавність прив'язаних до метрополій економік з допомогою широкого арсеналу різних механізмів, зокрема найважливіших з них — зовнішньоекономічних.

Україна успадкувала від Радянського Союзу не тільки колоніальну відносно Москви структуру економіки, її ресурсну залежність, а й колоніальну ментальність. Враховуючи, що СРСР, попри гучні залякування ядерною зброєю, був для розвиненого західного світу вторинним, другим світом, маємо подвійну колоніальну ментальність еліт. Мавпування досвіду "щоб сподобатися господарю" — характерна особливість колоніального управління всіх часів. Не системне копіювання найкращого досвіду після його аналізу, а клаптикове, вибіркове мавпування — от поки що форма дії урядовців і урядів. Доповнена олігархічними впливами, вона має характер безсистемний, саме тому керівники економічного блоку вихваляються перемогами в боротьбі з корупцією, а обговорення економічної парадигми виродилося в більшовицького характеру дискусію типу "я — за свободу, а ти мій ворог".

Перший рік уряду Гройсмана добігає кінця. Критика його діяльності майже безперечно точитиметься навколо низького прожиткового рівня населення, а не економічних підходів. Хоч би хто був наступним прем'єром і хоч би які обличчя ми побачили в уряді, якщо економічна парадигма і орієнтири не будуть визначені, українська економіка рухатиметься до рівня зімбабвійської.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • aetes 21 февраля, 10:07 "Анонсована протидія концентрації економічної влади залишилася лише гаслом". "Боротьба з приватними монополіями не ведеться в жодній сфері". Браво! Автори чудово поставили діагноз. Який з цього висновок? Дуже простий, так і зробити: протидіяти концентрації й демонополізувати всі сфери. Персонально у Гройсмана і Порошенка спитати, чому це не робиться і чи мають вони намір врешті-решт робити це. Чому Ахметка продовжує розпухати, отримавши такий чудовий подарунок -- Роттердам+? Чому Приватбанк, замість того, щоб плавно усихати, продовжує нарощувати капітал, тепер вже в якості державної монополії? Висновок простий і зрозумілий. Але автори чомусь не роблять його, натомість полізли в таку тягомотину, що й самі, мабуть, заплутались.
    aetes 21 февраля, 10:08
    Згідно https://en.wikipedia.org/wiki/Neoliberalism, термін "неолібералізм" змінював своє значення аж 4 рази, і зараз під ним різні автори розуміють різне. Базові принципи класичного лібералізму незмінні вже 200 років, то який сенс вводити погано визначені "-нео" і плутатись з різними визначеннями? Як казав ще Хрущов, "Будьте проще, і народ потянется к вам." В принципі, погоджуюсь з усім, що написано в статті (принаймні, з тим що зрозумів). Але, на мою думку, для популярного видання стаття надто складна.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89