Сам удома в ніч перед Різдвом

Солоха не від того була, щоб приєднати все це до свого хазяйства… А щоб яким-небудь способом син її Вакула не під'їхав до його дочки та не встиг прибрати все собі… вона вдалася до звичайного засобу всіх сорокалітніх кумась: сварити якомога частіше Чуба з ковалем.

М.Гоголь. "Ніч перед Різдвом"

Днями мене привітав із Різдвом мій старий шкільний товариш, з яким ми вчилися у Веймарі. У тому самому, де Йоганн Вольфганг Ґете теж писав про передсвяткову ніч (щоправда, не перед Різдвом, а перед Великоднем) і вустами свого героя вигукував (ніби про нас): "Блаженний той, хто ще надію має на світ зірнуть із цього моря тьми!". Товариш, що проживає в Росії, з приводу цікавився, чи приєднаємося ми (тобто Україна) таки до Митного союзу або все ж маємо намір "рвонути" в Європу остаточно і безповоротно, залишаючи Росію саму в колишньому спільному домі.

Запитання, яке, схоже, серйозно хвилює не лише "кремлівських мрійників", які бажають ліквідації наслідків "найсерйознішої геополітичної катастрофи ХХ століття", а й простих російських громадян. Пишу про це без будь-якої іронії, оскільки ця проблема має не тільки політичний або ментальний характер, але й цілком економічне наповнення, що безпосередньо стосується моїх професійних інтересів. І називається вона "дилема інтеграції".

До речі, вітали з Різдвом, яке 25 грудня святкують і католики, і протестанти, і православні - в Болгарії, Сирії, Греції, Румунії… Тож неправославним його назвати не можна. Та все ж воно якесь "неруське" або навіть "нерадянське". Начебто "не від світу цього". Що також виглядало вельми символічним, відображаючи суть усе тієї ж інтеграційної дилеми, яка полягає в тому, що за наявності альтернативних варіантів посилення інтеграційних об'єднань за рахунок потенційних партнерів іншого об'єднання сприймається цим "іншим" як спрямоване проти його інтересів. Навіть якщо об'єктивно це й не відповідає дійсності або намірам конкуруючих інтеграторів. Начебто умов принципу Парето-ефективності й дотримуються, тобто в результаті змін, що відбуваються, нічиє становище не погіршується. Може навіть відбуватися поліпшення для обох сторін. Але поліпшення різного ступеня, що вже викличе відчуття ущербності або обійденості. Таке відчуття, наче тебе залишають самого. І ще відчуття дежавю, оскільки Росія це вже проходила у зв'язку з розширенням НАТО.

Коли в НАТО реально почали запрошувати не лише колишніх союзників, а й колишніх противників, а Росію нібито залишили осторонь (за фактом), виникло зовсім інше відчуття, і НАТО в очах росіян знову набуло зловісного забарвлення "агресивного блоку". У який вони не тільки не побажали входити самі, але й нас не пустили (за фактом). На жаль, щось подібне відбувається нині у зв'язку з розширенням Євросоюзу. Воно, звісно, можна стверджувати, що це саме Росія не бажає співробітництва аж до об'єднання чи приєднання до європейців. Та тільки тут, по-моєму, багато від лафонтенівського лиса (або криловської лисиці) - теж, розумієте, дилема.

І оця дилема євроінтеграції, яка має цілком об'єктивне підґрунтя, і є однією з головних причин (разом з іншою, всім відомою та вже згаданою вище), скажімо так, своєрідної поведінки Росії з огляду на наміри України підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Наміри, які поки що розвиваються просто-таки класично, точно як описано у Вільяма Шекспіра: "Яскраві барви нашої відваги від роздумів втрачають колір свій, а наміри високі ледь зродившись вмирають, ще не втілившись у дію".

Тим часом багато хто, вбачаючи у цьому "руку Москви", стверджують, що відносини між Росією та Україною, як і раніше, описуються моделлю відносин колишньої метрополії зі своєю колонією. З чим я
не можу погодитися з цілого ряду причин. Хоча на користь такого трактування начебто говорять слова багатьох російських діячів, які відносять нас то до "близького зарубіжжя", то до лімітрофних держав. (Уся ця термінологія, між іншим, набула широкого ходіння в московських колах МЗС ще в 30-х роках минулого століття, тільки тоді вона стосувалася країн Балтії, Польщі і Фінляндії, які раніше "відпали" від гарячково відновлюваної більшовиками Російської імперії.)

Проте більш відповідним аналогом (коли вже згадали англійського класика світової літератури) є відносини між Англією і Шотландією, об'єднання яких під єдиною династією (між іншим, шотландських Стюартів) створило якісно нову державу.

Щоправда, одержати нову "українську династію" на кшталт "дніпропетровської мафії" часів Л.Брежнєва, звичайно, у Росії не планують. А дарма. Адже це цілком імовірно, так само, як "майдан" на Червоній площі, "непримиренна опозиція" у Держдумі і жорсткі переговірники на спокійних (поки що) засіданнях Євразійської комісії… Чи не це мета бажана пострадянських інтеграторів: у результаті швидкої україно-російської конвергенції побачити в Першопрестольній не "шотландських стрільців", а "січових"? По-моєму, є над чим замислитися. А може, вже замислилися, що й привело до помітного пом'якшення інтеграційної риторики?

Втім, з урахуванням того, що Шотландія поки що залишається невід'ємною частиною Сполученого Королівства, мабуть, ближчою буде аналогія відносин з Ірландією (хоча, звісно, всі аналогії кульгають). Шотландські сепаратисти, наприклад, ратують за незалежність від Лондона, але при цьому сподіваються залишитися і в Європейському Союзі, і в британській Співдружності. А от Ірландія залишила співдружність одразу після проголошення державної незалежності і "зійшлася" з Британією в єдиному інтеграційному об'єднанні (Європейському співтоваристві) тільки через майже чверть століття - у 1973 р. І це на тлі запровадження Лондоном у 1972 р. прямого управління Ольстером. Відтоді відносини між Лондоном і Дубліном помітно поліпшилися, і тепер вони навіть почали створювати свою "шенгенську" зону, демонструючи наявність своєї загальної "острівної" специфіки та спільної історичної спадщини. Тобто, якщо не бачити в кожному русі сусіда руку, занесену для удару, а сприймати його швидше як вітання, то згодом можна досягти відновлення до певної міри колишньої єдності дій та устремлінь, яке навряд чи взагалі досяжне заходами "примусу до миру і дружби".

До речі, про дружбу. В історії російської дипломатії є один цікавий епізод. Цар Іван Васильович Грозний, очевидно, готуючи собі про всяк випадок "вікно" на кордоні в Європу, намірився одружитися чи то на самій королеві Єлизаветі Англійській, чи то хоча б на її племінниці і повелів Посольському Приказу провести відповідні переговори. Англійці, намагаючись якомога дипломатичніше позбутися настирливого нареченого, який щойно поховав уже другу дружину (яка померла, між іншим, у новорічну ніч, щоправда, вона припадала у ті часи на 1 вересня), спробували відмовитися від такої честі, посилаючись на погану репутацію московського "царя-батюшки" в європейських столицях. Тоді посольські дяки поскаржилися у відповідь, що в їхнього царя, мовляв, у Європі багато ворогів, що розпускають різні наклепи про нього. На що з Лондона пішла відповідь: "А ви надішліть нам список своїх ворогів, і ми зробимо з них друзів".

От на цій відмінності підходів і завершується наведена вище аналогія. Здається, що і зараз, проводячи з російськими колегами переговори з питань співробітництва України з Європейським і Митним союзами
(у форматі чи то 3+1, чи то ЄС-Україна-РФ) непогано б нашим дипломатам попросити списочок тих ворогів (конкурентів), якими нас постійно лякають (посилаючись на далекі нашій душі горезвісні "європейські цінності"), і запропонувати спільно зробити з них друзів. Ну хоча б, для початку, з деяких.

От взяти, приміром, тих-таки слов'ян. Чому б не спробувати об'єднати в рамках якоїсь корисної ініціативи братні слов'янські народи - росіян, білорусів, українців, поляків, словаків, чехів, словенців… А то щось обмаль "братів" числять за нами в Білокам'яній. Адже ми, між іншим, вважай триста років були в єдиній державі. З поляками і литвинами (тобто білорусами). Це ще до того, як…

А то вже й серби, які начебто бажали увійти до складу чи то СНД, чи то прямо Російської Федерації, тепер кинулися в Євросоюз. Тож, може, і нам, як ірландці з англійцями, краще зійтися знову разом у тому самому ЄС. Та й справді, необхідність забезпечення умов для інноваційного розвитку (без чого для нас гідного місця в глобальній економіці не знайдеться) диктує неминучість вибору інтеграційного співробітництва з одним із чотирьох "центрів сили": США, ЄС, РФ і КНР. Звичайно, з погляду інноваційних перспектив найкраще було б щільно співпрацювати зі Сполученими Штатами, але до цього політично, економічно, географічно (і як завгодно ще) ми готові найменше. Китайська модель (за всієї любові до неї неокомуністів) нам не підійде: за такі низькі зарплати ми не працюватимемо не те що так завзято, як китайці, а взагалі. Крім того, хотілося б не просто копіювати чужі інновації, а винаходити щось самим. Легше за все інтегруватися з Росією в який-небудь пост-Радянський Союз. Але в ньому, як відомо, хоч би що роби, а вийде автомат Калашникова. А хочеться чогось такого… А "таке" якраз є в "європейському раю". І душа наша начебто туди проситься, так гріхи минулого не пускають… Ми ж як та пушкінська "богобоязлива вдова" - "душею Богу віддана" (тобто європейським цивілізаційним цінностям), а "грішною плоттю" (матеріальними інтересами хоробро приватизованих, але так і не модернізованих підприємств) - …". Ну, самі знаєте, кому.

Враховуючи цю відданість, між іншим можна знову ж таки звернутися до британського досвіду і, не відмовляючись від курсу на євроінтеграцію, встановити (формалізувати) особливі стратегічні відносини з Російською Федерацією подібно до тих, які існують у Великій Британії зі Сполученими Штатами Америки. Та лише за умови, що ці відносини сприятимуть нашій євроінтеграції, а не перешкоджатимуть їй.

У цьому контексті здається доречним згадати про останні "грошові" домовленості з Росією. Одержувати знижки, звичайно, приємно. Особливо на передріздвяному розпродажі: не забуватимемо, що такі знижки "Газпром" традиційно надає всім постійним покупцям "уздовж і впоперек" - від голландської Gasterra до турецької Botas і від польської Pgnig до італійської Sinenergie. Дотепер це не стосувалося тільки Литви та України. Отепер литовці залишилися на самоті.

Дуже цікавою є домовленість про включення російського рубля до переліку вільно конвертованих валют. Українську гривню в Росії теж визнають такою? Складно було почекати, доки завершиться процедура включення рубля до переліку валют платіжної системи CLS (попереднього етапу на шляху до визнання валюти "вільно використовуваною" з боку МВФ)? Чи це зробили лише для того, щоб дозволити українським банкам відкривати доларові коррахунки в банках російських і там "розчинити" рахунки українських олігархів, приховавши їх від можливих санкцій?

Відносно 15-мільярдного кредиту теж є питання. Крім уже поставлених моїми колегами (приміром, щодо розумності концентрації суверенної заборгованості в руках одного кредитора), хотілося б дізнатися, навіщо було наперед повідомляти ринок про угоду, яка ще не відбулася? Складно було почекати один тиждень?

Втім, власники інвесткомпанії Franklin Templeton, що скупила в попередні місяці наші облігації з 25-відсотковим дисконтом на суму в 6 млрд дол., навряд чи ставлять собі таке запитання. Адже новина про російські гроші відразу знизила дисконт на 100 базисних пунктів. А це означає, що гарний, півмільярдний куш, вважай, уже в кишені - майже як у Сороса в грі проти британського фунта. Але проти кого йде гра зараз? Тут є над чим подумати. З одного боку, "бійся данайців, які дарунки приносять". З іншого - "вовка (ведмедя) боятися - у ліс не ходити"…

А може, вчинити згідно зі згаданим вище Миколою Васильовичем нашим (або "не нашим"?) Гоголем: "Если бы губы Никанора Ивановича да приставить к носу Ивана Кузьмича, да взять сколь-нибудь развязанное, какая у Балтазара Балтазаровича, да, пожалуй, прибавить к этому еще дородности Ивана Павловича - я бы тогда тотчас же решилась. А теперь - поди подумай!". Ну, тобто, якщо США посилено ведуть з європейцями переговори про створення Трансатлантичного торгово-інвестиційного партнерства, то для збалансування ситуації сам Бог велів запропонувати створити щось подібне і зі східної сторони Європи. За такого розкладу і Росія продемонструвала б "симетричну відповідь" на ініціативу Сполучених Штатів, підтвердивши свій статус великої держави, і Україна була б "при справах", реально використовуючи свій статус транзитної (в усіх значеннях) країни.

Тоді й проблеми нестиковок, які виникають у результаті ймовірного входження України (та й інших країн Східного партнерства) у дві зони вільної торгівлі (з ЄС і з Росією), можна було б обговорити і вирішити до величезного задоволення всіх сторін у рамках такого глобального проекту, а не під час пропонованих тристоронніх переговорів, у яких кожен може виявитися третім зайвим. А так ніхто не почуватиметься самотнім у великому загальноєвропейському будинку "від Лісабона до Владивостока". Більш того, якщо в американців з європейцями вигорить з трансатлантичною зоною вільної торгівлі, то намітиться перспектива інтеграції від мису Дежнєва до мису Принца Уельського. А там уже рукою подати до мрії, оспіваної групою "Любе", яка нещодавно гастролювала в Києві: "Что Сибирь, что Аляска - два берега…"

Головне, не треба нікого залишати самого вдома уночі проти Різдва, щоб позбавити спокуси скористатися послугами всілякої погані, яка, чуючи свій неминучий кінець, так і лізе з усіх щілин…

І ще залишилося запитання: а до чого це я на початку статті згадав Веймар? А до того, що мій друг вирішити поїхати на свята у Версаль. Це, з одного боку, навіяло мені приємні спогади від відвідування цього улюбленого дітища Людовіка XIV, а з іншого - похмурі думки про сумний кінець Веймарської республіки, визначений ізоляціоністською Версальською системою. Тож краще не намагатися загнати чорну кішку в глухий кут темної кімнати порожнього будинку. Особливо якщо це не кішка, а ведмідь.