Соціалізм проти соціалізму. Питання для роздумів

Джерела найглибшої кризи, яку переживає нині наша країна, визначаються не тільки соціально-економічними процесами, станом війни. Вони глибші - кореняться в духовній сфері. Йдеться про деструктивність світоглядного вакууму. За словами Конфуція, коли руйнується система мислення, валиться все. Помиляються ті, хто вважає, що втрата світоглядних орієнтацій, духовний хаос компенсуються стратегією європейської перспективи. Реальний процес її реалізації можливий лише на основі концептуально аргументованих світоглядних мотивацій, віри суспільства в їхню доленосність. Ми поки що не піднялися до таких узагальнень. Необхідно багато чого переосмислити, зважити.

У статті йтиметься про дві взаємовиключні моделі соціалізму. Це вибудуваний на принципах російського більшовизму соціалізм радянського зразка, який повністю дискредитував себе, та його концептуальна протилежність - орієнтована на розвиток людської особистості західна модель: соціалізм як невіддільна складова європейської культури, християнського світосприйняття. Сучасний капіталізм - це глибоко соціалізований посткапіталізм. Десятиліття, які минули після краху "радянського" соціалізму, переконують нас у тому, що процеси соціалізації капіталізму поглиблюються. Це загальноцивілізаційна тенденція. Наша політика спрямована на те, щоб остаточно викорчувати залишки тоталітарного соціалізму.

А яке наше ставлення до західного соціалізму? Можливо, хтось скаже, що ці питання не на часі, але це не так. Щоб зрозуміти самого себе, зрозуміти не тільки своє минуле, а й логіку нашої євроінтеграційної перспективи, для нас життєво важливо розібратися в цих далеко не простих питаннях. Російський більшовизм зробив усе, аби монополізувати поняття "соціалізм" як інструмент реалізації своїх тоталітарних устремлінь. У результаті, пише видатний учений-психолог Е.Фромм, слово "соціалізм" перетворилося на "слово-приманку", воно "стало в Росії брехливим". Нам потрібно знайти в собі інтелектуальні ресурси очистити наші уявлення про соціалізм від цієї брехні.

Християнські цінності західного соціалізму

У радянський час насаджувалася думка, що соціалістична ідея бере свій початок від теоретичних постулатів французького утопічного соціалізму кінця XVIII - початку XIX ст. Покладена в основу більшовицької практики модель так званого наукового соціалізму вибудовувалася на відповідних постулатах. Насправді історичні джерела соціалізму мають іншу основу. Їхньою початковою формою став заснований на принципах раннього християнства християнський соціалізм, соціалізм із основоположною версією побудови царства Божого на Землі.

Йдеться про християнський соціалізм як світоглядний фундамент європейської моделі соціалізації. В її основі основоположні догмати християнства з приводу абсолютної цінності людської особистості - недоторканної гідності кожної людини, свободи та рівності всіх. У системі цих цінностей людина з її потребами - не просто кінцева мета світостворення та справжня "міра всіх речей", а й "мета в самому собі". У цих визначеннях акцент робиться на природній цінності людини. Ця цінність - не даність суспільства, це вихідна цілевизначальна його основа. Суспільство формується в ім'я того, щоб на кожному історичному етапі адекватно своїм можливостям забезпечувати максимальну реалізацію відповідних цінностей. Тож ми кажемо не про соціалізм-формацію, соціалізм-економіку, а про соціалізм як про перманентний (з урахуванням, природно, логіки історизму) процес соціалізації суспільства, як про вихідну світоглядну домінанту, моральний імператив.

Важливо розуміти, що соціалізм у цьому визначенні не може претендувати на свою логічну завершеність. Його розвиток, так само як і розвиток багатства людської особистості, не має початку; він одночасний і нескінченний. Соціалізм - це нескінченна соціалізація суспільства, наповнення соціальним змістом усієї сукупності його функціональних структур: держави, економіки та духовно-соціальної сфери. Це процес, який можна постійно вдосконалювати, але не можна довести до якогось системно визначеного стану. У реалізації ідеї соціалізму, писав із цього приводу один із засновників європейської соціал-демократії Е.Бернштейн, "рух - усе, мета - ніщо". "Наявність у соціалізмі елементів недоговореного", акцентував політик, не девальвує, а навпаки, піднімає суспільне достоїнство відповідної теорії, робить її "незмінно значущою".

Ця логічна конструкція надалі стала програмною в розвитку західної соціал-демократії. Йдеться не тільки про програмні цілі соціал-демократичної партії Німеччини. У програмному документі французьких соціалістів акцентується на тому самому: "Соціалізм - це рух до соціалізму". У програмі шведських соціал-демократів аналогічне: "Соціалізм - це не модель, яку ми можемо прийняти, а процес, під час якого ми навчаємося самі визначати свою історію".

Засновані на моральних цінностях християнства соціал-демократичні ідеї соціалізму були досить популярні в дореволюційній Росії, зокрема, і в Україні. Серед їхніх засновників - наш земляк, киянин, один із послідовних критиків більшовицької моделі соціалізму, видатний філософ М.Бердяєв. Соціалізм, який не вийшов за межі економічного детермінізму, вважав учений, втрачає головне - свою гуманістичну спрямованість. Насправді "соціалізм як віковічний початок... не є та чи інша економічна організація. Соціалізм є явище духу, є соціальна проекція християнського персоналізму". Подібні обґрунтування ми знаходимо і в Туган-Барановського. У його інтерпретації соціалізм - це насамперед розуміння історичного прогресу як розвитку індивідуальності людської особистості, природної свободи людини. "Соціалізм, - аргументуючи це, стверджує український учений, - є вимога природного права людини на свободу".

Цими прикладами хочу сказати, що дореволюційна Росія - це не лише більшовизована модель соціалізму, а й широко представлені в духовній сфері суспільства світоглядні концепти справді гуманного соціалізму, соціалізму в людському вимірі. Чому суспільство віддало перевагу адміністративним постулатам соціалізму, це не риторичне запитання. Воно безпосередньо стосується і нас. Вибудовуючи світоглядну систему власної держави, ми зобов'язані осмислити й це.

Соціалізація капіталізму

Положення про те, що за своїми характеристиками сучасний капіталізм являє собою глибоко соціалізований посткапіталізм, не може викликати сумнівів. Це загальновизнана даність, яка, однак, не завжди декларується. Всі добре знають: у Швеції чи Данії завжди було на порядок більше реального соціалізму, ніж колись у нас, але ці країни ніколи не називалися соціалістичними. Основним індикатором соціалізації є принципова корекція цільової функції капіталізму, її дедалі більша переорієнтація не на нагромадження капіталу, а на множення багатства людської особистості. Не оцінюю цього процесу як "кінець гри" для капіталізму. Йдеться про позитивне заперечення сутнісних індикаторів капіталізму - вони осідають в основу функціональних структур суспільства, реалізуючи в такий спосіб свої домінанти опосередковано. У цьому проявляється не слабкість, а навпаки, життєстійкість капіталізму, його адаптивні можливості. Маркс не враховував цих можливостей. У підсумку його теоретичні постулати далеко не в усьому витримали перевірку історією.

Необхідно усвідомити об'єктивну обумовленість інтенсифікації соціалізації, яка спостерігається в наші дні. В її основі - зростаюча самодостатність людської особистості. Йдеться про природний результат загальноцивілізаційного прогресу. Корекція цільової функції капіталізму визначається цим. Коли кажуть, що нинішня епоха є переломною, що це епоха глибоких біфуркацій, то бачу в цьому відображення зазначеного - самодостатня людина, людина з підсиленим сприйняттям власної гідності потребує адекватних перетворень суспільства. Глибоко переконаний і в тому, що бурхливі події нашого часу, у їхньому числі кольорові революції на пострадянському просторі, наші Помаранчева революція та Революція гідності, революції арабського світу, мають саме цей підтекст.

Важливо розуміти й те, що в логіці соціалізації присутній принцип конвергенції двох систем - капіталізму та соціалізму. Нагадаю читачу, що теорія конвергенції - не винахід комунізму. Навпаки. У світоглядній системі більшовизму вона оцінювалася як прояв "буржуазності". Засновником відповідної теорії по праву вважається видатний нідерландський учений, нобелівський лауреат Тінберген. Її ідеї активно обстоювали Ростоу, Ясперс, Шумпетер, Гелбрейт та інші відомі вчені. Головне в цій теорії - положення про деполітизацію раціонального. Раціональне в розвитку суспільства не підпорядковується логіці "свій" - "чужий". Це формує основу конвергенції. Відомі запозичення капіталізмом сформованих свого часу в радянській системі окремих елементів загальнораціонального пояснюються цим.

І ще одне попереднє зауваження. Як зазначалося, всупереч припущенням, після краху тоталітарного соціалізму девальвації світоглядних цінностей соціалізації західного суспільства не відбулося. Як і раніше, вагомими залишаються позиції соціал-демократії. У 2009 р. Соцінтерн об'єднував у своїх лавах 156 партій із 126 країн, багато які з них у різний час були правлячими. Вказуючи на це, я зовсім не стверджую, що соціалізація капіталізму - ексклюзивний продукт соціал-демократичної політики. Насправді цей процес вибудовується на ширшій світоглядній платформі. В його основі - взаємозбагачення соціал-демократії та соціального лібералізму, їхній концептуальний синтез. Фундаментом відповідного синтезу є основні догмати християнства з приводу абсолютної цінності людської особистості та, відповідно, принципів соціальної справедливості в розвитку суспільства.

Тепер про сам процес соціалізації. Прийнято вважати, що започаткували цей процес відомі соціальні реформи Бісмарка та Чемберлена. В їх результаті, пише відомий німецький економіст Ойкен, "удалося наблизити вирішення соціальних питань зовсім інакше, ніж це бачив Маркс". І все-таки фундамент системної соціалізації капіталізму сформовано на основі здійснюваних за рецептами Кейнса реформ Рузвельта. Їхнім результатом стала сутнісна перебудова буржуазної держави - формування state welfare, тобто соціально відповідальної держави. У післявоєнні роки центр соціалізації капіталізму перемістився в Європу. Істотно поглиблюються механізми state welfare. Держава перестає бути комітетом із управління справами буржуазії, "клубом багатих" (Гелбрейт). Її основною функцією стає реалізація принципу соціальної справедливості та на цій основі - підтримка соціальної рівноваги, у чому об'єктивно зацікавлені всі верстви суспільства, у тому числі й можновладці, не тільки слабкі та знедолені, а й сильні.

Соціально відповідальна держава - це зовсім не аналог прорадянської моделі державного патерналізму та зрівнялівки. Йдеться про принципово інше - про відповідальність держави за створення рівних можливостей самореалізації особистості. Це не виключає логіки соціальної диференціації. Громадська думка згодна з цим. От приклад. У 1980-х роках минулого століття, за часів Рейгана, завдяки політиці активного стимулювання підприємництва, кількість мільйонерів у США майже подвоїлася. Їх стало близько мільйона. Як свідчать дані соціології, майже 70% американців схвально поставилися до цього, вважаючи, що відповідне сходження окремих осіб по щаблях соціальної ієрархії стало результатом індивідуальних зусиль. І це можна пояснити: make yourself - найбільш шанований у США месидж.

Кейнсіанська модель соціалізації має ще один принципово значущий аспект. Вона стосується наповнення соціальним змістом приватної власності. Основою тоталітарного соціалізму є "експропріація приватної власності". Кейнс висуває протилежну формулу. "Не власність на засоби виробництва, - пише він, - є найістотнішою для держави. Необхідні заходи соціалізації можна впроваджувати поступово, не ламаючи усталених традицій суспільства". Маються на увазі традиції приватної власності. Вона в кейнсіанському соціалізмі залишається безальтернативною.

Які результати системної демократизації приватної власності? Це передусім подолання товарності робочої сили. Адекватно змінюються відносини між працею й капіталом - вони набувають ознак симетричності та взаємної відповідальності, перетворюються на відносини партнерства й співробітництва. Новим змістом наповнюється система управління. Як вважає відомий американський економіст П.Дракер, йдеться про "кінець управлінської ієрархічної вертикалі" - "дедалі менша кількість працівників стають просто "підлеглими"; вони дедалі більшою мірою стають "партнерами". У цьому сенсі, наголошує вчений, "інститут приватної власності перестає бути основою організації виробництва". Ми кажемо про соціалізацію внутріфірмових відносин як інструмент активізації творчого потенціалу працівників, що не тільки для окремої людини, а й суспільства загалом особливо значимо.

Перспектива

Яка логіка перспективи? Соціалізація постіндустріальної моделі суспільства, що лише затверджує свої цінності, несе на собі принципово нове навантаження. Це не соціалізація того, що є в структурі капіталізму, а щось інше - формування елементів соціалізації на власній основі. Розумію умовність використаної тут термінології. Понятійний апарат постіндустріалізму ще не сформувався, і, найшвидше, у його багажі поняттям "капіталізм" і "соціалізм" узагалі не знайдеться місця. Але це не змінює суті проблеми. Те, що формує в системі постіндустріалізму нове, не заперечує, а навпаки, підсилює логіку соціалізації в її людиноцентристському змісті.

Якщо спробувати вичленувати квінтесенцію цього, то тут визначальними є якісно нові можливості для людини дедалі повніше стверджувати на всіх рівнях своєї життєдіяльності саму себе, свою гідність, власне "Я". Людство крок за кроком просувається (природно, не без колізій) у цьому напрямі. Ми кажемо про достоїнства реальної свободи. У Маркса - це царство свободи, це початок справжньої історії людства, суспільства, в якому "розвиток людських сил стає самоціллю", це, в остаточному підсумку, домінантність постматеріального каналу економічної еволюції - економіки, що розміщається "по той бік власне матеріального виробництва". Новий генотип соціалізації, який формується вже в наш час, узгоджується мною з реалізацією саме цих пріоритетів. Нещодавно вийшла у світ моя книжка "Маркс и современный мир", в якій ці питання аналізуються на широкому фактичному матеріалі.

Торкнуся лише однієї позиції, вона вбачається досить значущою. Йдеться про зростаючу значущість соціального капіталу, що виступає як пріоритетний початок інтелектуальної (постіндустріальної) економіки. Найбільш фундаментальним дослідженням цієї проблеми є книжка американського вченого Фукуями "Довіра", в якій формування соціального капіталу узгоджується з процесом "спонтанної соціалізації". "Спонтанна соціалізація, - стверджує автор, - поняття, яке входить у поняття соціального капіталу". У результаті вибудовується триланкова взаємозалежність факторів розвитку: спонтанна соціалізація формує довіру; довіра визначає накопичення соціального капіталу; соціальний капітал вибудовує фундамент "одухотворення економічного життя". Аналізуючи реальну практику країн Заходу, Фукуяма виокремлює японську модель соціалізації. Він пише: "Японія демонструє, мабуть, найвищий ступінь спонтанної соціалізованості серед усіх сучасних націй".

Хочу нагадати, що Фукуяма набув популярності після публікації 1989 р. статті "Кінець історії?", в якій падіння Берлінського муру оцінювалося як "незаперечна перемога лібералізму" та "кінець соціалізму". У книжці "Довіра" обґрунтовується, здавалося б, протилежне - "завдання підтримки соціалізованості". Логіці спонтанної соціалізації присвячено цілий розділ книжки - десять глав. Але в цьому немає протиріччя, цим підтверджується те, про що йшлося вище: соціальний лібералізм, послідовним прихильником якого є Фукуяма, не відкидає, а органічно включає в себе позитивну соціалізацію. Що стосується тези з приводу "кінця соціалізму", то й тут усе коректно - йдеться про кінець тоталітарного соціалізму радянського зразка. Ми кажемо про позиції дуже впливового у Вашингтоні вченого, співробітника Центру стратегічних досліджень RAND Corporation - одного з найстаріших "мозкових центрів" США.

Про нас

Дуже не хотів би, щоб ці узагальнення сприймалися в політизованому контексті. З моїх численних публікацій, у тому числі й на сторінках DT.UA, читач знає мене як прибічника соціально-ліберальної парадигми перебудови колишнього суспільства, яку вважаю безальтернативною. У перевагах цієї моделі ми не помилилися. Помилялися в іншому. Заперечуючи прогнилу, абсолютно безперспективну конструкцію державного соціалізму, ми не враховували того, що відповідно до об'єктивних канонів суспільно-історичних трансформацій логіка заперечення старого має здійснюватися на конструктивній основі - шляхом позитивного заперечення. Ми ж відкинули навіть ті функціональні конструкції, які в контексті соціалізації були сприйняті капіталізмом. Спрацював принцип маятника. Попередити це практично було неможливо. Результат відомий. За ідеєю, пострадянський капіталізм мав збагатити потенціал загальноцивілізаційного прогресу. Цього не сталося. По суті, вся зона пострадянського простору (включаючи насамперед Росію) перетворилася на епіцентр інтенсивно наростаючої нестабільності. Пояснення цього в названих мною причинах - у наших спробах подолати більшовизм більшовицькими методами: рубати все під корінь, проводячи системні реформи, викорчовувати все "до основания".

На цьому необхідно зробити акцент через загрозу нового витка реанімації більшовизму в наші дні. У нас справді є всі підстави казати про кінець пострадянської епохи. Революція гідності - інструмент вирішення цього завдання. Але будь-яка революція, навіть найрадикальніша, не може трактуватися як розрив історії. Ми кажемо про принцип наступності, про поєднання в трансформаційному процесі логіки перерваного та безперервного. Прогрес історії ґрунтується на цьому. Свого часу Ющенко та Янукович, коли прийшли до влади, заявляли, що розпочинають все спочатку. Це саме тричі на день повторюють Яценюк та його міністри. Хотілося б, аби ми зрозуміли не тільки реальну неспроможність, а й усю небезпеку подібної позиції. Система "хоронити самого себе" - найбільш деструктивна в практиці будь-якого суспільства. Щоб не повторювати помилок минулого, у наших стратегічних обґрунтуваннях ми зобов'язані це враховувати.