Стара картина в новорічному інтер'єрі

Сергій Кораблін 28 грудня 2016, 23:02
Приватбанк_2
УНІАН

Читайте також

Про перспективи українських банків у 2017 році. І не тільки…

Рік, що минає, навряд чи можна назвати скупим на події, а більшість з них — довгоочікуваними. Вони виявилися просто закономірними. І радіти їм змогли лише одиниці. 

Останній тому приклад — націоналізація Приватбанку. В історії його неплатоспроможності, як і десятка інших вітчизняних банків, поки що більше версій, ніж ясності. Як у частині обставин, так і майбутніх наслідків.

Версія офіційна: порятунок батьківщини

Згідно з державою, вона стала власником "Привату", вибираючи не між "поганим і хорошим", а "найгіршим і жахливим". На це вказує вражаюча статистика, яка нині, очевидно, відома будь-якому спостерігачеві, — у балансі банку зяяла діра в 148 млрд грн, у яку могли пролізти майже 3/4 усіх виданих ним кредитів. При цьому від банку залежить благополуччя не менш як 20 млн наших співгромадян, включаючи 3,2 млн пенсіонерів, близько півмільйона студентів, фізосіб-підприємців і стільки ж — повноцінних підприємств. Приватбанк виявився їхнім найбільшим кредитором. Не кажучи вже про карткові платежі та розрахунки у масштабі всієї України.

Держава не могла дозволити катастрофи "Привату" ще й тому, що на нього припадає майже 36% усіх банківських вкладів населення. При таких розкладах його крах міг накрити уламками не тільки клієнтів, а й значну частину національної економіки. Беручи до уваги, що ці ризики прямо стосувалися майже кожного другого українця, відмахуватися від них було неможливо. Тим більше, якщо врахувати незавидну ситуацію, в якій перебуває наша економіка, палаючий Донбас і зменшення кількості зовнішніх симпатиків.

Версія скептиків: націоналізація приватного боргу

Для скептиків зазначений набір аргументів не знімає одного простого запитання: чому за борги мільярдерів, які проживають чи то в Лондоні, чи то в Женеві, муситимуть платити сьогоднішні першокласники? Якщо вони, звісно, подорослішавши, не емігрують зі своєї рідної країни. Чому, проголосивши ліберальні принципи та зробивши банкрутами згідно з ними майже 90 приватних банків, держава на третьому році реформ поступилася своїми переконаннями? Чому всі інші банківські втрати, які явно перевищують "приватівські", були припустимими, а в справі найбільшого (приватного) банку держава відступилася?

Ці запитання тим гостріші, що за всією операцією стоїть МВФ — міжнародний арбітр чесної конкуренції, прозорого ринку, поборник малого й середнього бізнесу, відомий дерегулятор, противник монополій і держвласності. Тим часом він обіцяє Україні черговий (четвертий) транш за програмою EFF тільки після того, як держава візьме на себе, а потім перекладе на нас тягар боргів двох мільярдерів. Поки що йдеться про 117 млрд грн (в еквіваленті 4,5 млрд дол.). 

Якби цього не сталося, і держава врахувала доходи своїх напівзлиденних громадян (середньомісячна зарплата — 194 дол.), умови програми було б порушено, і розраховувати на його допомогу Україна не могла.

При аналізі альтернатив з'ясувалося, що 1,3 млрд дол. можливого траншу важать більше, ніж 4,5 млрд нашого нового боргу. Притому що з нього ми не бачили й не побачимо ані цента. До речі, транш також доведеться повертати. Адже якщо його одержимо, він теж стане держборгом. Тож у разі "успіху" на коло вийде 5,8 млрд дол. Плюс відсотки. Але їх також згодом доведеться платити не абстрактній державі, а всім нам. І хоча в їх розрахунках сьогодні немає рації, за 15 років при ставці 10,5% кілька десятків мільярдів гривень точно накапає.

Наскільки такий пасьянс відповідає національним і міжнародним зусиллям щодо боротьби з бідністю й корупцією — кожен може вирішувати самостійно.

Версія колишнього правління: упередженість і маніпуляції

Точка зору колишнього правління Приватбанку гранично проста: 148 млрд грн — не борг банку і не заховані ним в офшорах кошти, а результат нормативних маніпуляцій, зроблених Нацбанком. В усьому винні його нові підходи до оцінки застав під видані кредити та упереджене ставлення. Без них банк продовжував би нормально працювати в колишньому режимі. Відносно ж мільярдних прострочень з повернення рефінансу НБУ, то це не відхилення, а наслідок загальнонаціональної кризи, яку слід було просто пережити.

Треба визнати, що якби Нацбанк докладно пояснював причини катастрофи кожного прогорілого за останні 2,5 року банку, на ці зауваження, можливо, не варто було звертати увагу. Оскільки у вже відомому наборі типових банкрутств можна було б просто вказати випадок "Привата". Однак через відсутність у регулятора такого аналізу (?!) аргументи колишнього правління не звучать безглуздо.

І це лише поглиблює питання про наглядові функції Національного банку. Як, утім, і Антимонопольного комітету, силових відомств, а також Ради з безпеки та оборони. Тим більше, що саме РНБО освятила націоналізацію Приватбанку.

Кептивні банки

Тим часом його прецедент — не тільки пасинок бездіяльних регуляторів. Це ще й уроджений дефект нашого капіталу, для якого "забрати" і "заробити" часто ще залишаються синонімами. Звідси — рейдерство, шантаж, зникнення конкурентів і незговірливих свідків.

У таких умовах будь-який хоч трохи серйозний бізнес намагається обзавестися максимальним набором засобів безпеки. Від надійних юристів і бухгалтерів до особистих міні-армій. У фінансових питаннях цим цілям слугують власні банки. Тим більше, що при правильному наборі ліцензій це не лише інструмент збереження фінансових ресурсів, а й зручний канал їх легального виведення в офшори, наступного повернення у вигляді іноземних інвестицій, тихих купівель зарубіжної нерухомості, перекидання коштів між компаніями з однією спільною адресою, навмисної концентрації боргів у фірмах-банкрутах та особистих заощаджень — у комфортних європейських країнах.

Весняний скандал з офшорами, а потім — осінній — з результатами е-декларування наочно показали масштаби такої практики. Як з'ясувалося, Панама, Каймани й Віргінські Острови — незмінний атрибут майже всіх вітчизняних політиків від бізнесу. Починаючи від перших осіб країни й закінчуючи лідерами районного масштабу.

Не дивно, що саме банки виступають головними захисниками валютних свобод, зняття заборон на виведення вітчизняного капіталу і його інвестування за кордоном. Причому на ці погляди не впливає ні війна, ні нещастя країни, ні втрата її територій. Швидше, навіть навпаки.

При цьому кишенькові (кептивні) банки не тільки захищають, ховають і легалізують. Вони ще й живлять за рахунок клієнтів бізнес своїх засновників. У принципі в цій функції немає нічого поганого. Крім одного — усі ризики вкладників виявляються пов'язані з кредитами, виданими одній бізнес-групі: якщо вона сідає на мілину, її кептивний банк може обнулити свої сторонні зобов'язання. Як у частині відсоткових платежів, так і повернення вкладів. Оскільки в час "Ч" доводиться думати не про клієнтів, а про материнську компанію. Враховуючи ж IТ-можливості та розвинену мережу підставних фірм, подбати про неї в критичну хвилину не складніше, ніж клацнути по клавіші комп'ютера. Те, що це не міф, сьогодні знають десятки тисяч українських вкладників.

Секрет Полішинеля полягав у тому, що понад 90% корпоративних кредитів Приватбанку йшли на підтримку бізнес-інтересів його власників. Причому у нього входила й кіпрська філія. Тому простежити ззовні оборот коштів у межах усієї групи "Приват" було гранично складно. Принаймні так вважають у Генпрокуратурі, де лежать десятки томів справи з неповернення Приватбанком кредитів рефінансування. Вважати його в таких умовах невинною жертвою — очевидне перебільшення. Але хто цією жертвою скористається і за чий рахунок, теж питання.

Безумовно, не всі вітчизняні банки можна віднести до кептивних. Але те, що така модель дуже типова для банків з українськими коренями, теж факт. Це легко зрозуміти, довідавшись лише, хто їхній власник, чим він ще володіє та в яких юрисдикціях. Що вирізняло з цього середовища Приватбанк, то це його гранична агресивність, креативність і високі IТ-технології. Недарма їх лідерство визнають не тільки вітчизняні конкуренти, але і європейські. А одне з перших питань у зв'язку з націоналізацією банку стосувалося долі його платіжної системи "Приват24".

Питання про те, як одна з українських бізнес-імперій зуміла втратити свій фінансовий центр, і що з нею тепер буде, залишається відкритим. Але не менш цікаве питання про загальні причини масового банкрутства вітчизняних банків. Тим більше, що відносно недавно доля багатьох із них не вселяла ані найменших побоювань. Що, власне, стосувалося і Приватбанку.

Жертви кон'юнктури і…
власної політики

Про сировинну кон'юнктуру останнім часом писали чимало. З'ясувалося, що до її коливань прив'язаний практично весь український бізнес-цикл. Причина — спеціалізація на випуску низькотехнологічної продукції, кістяк якої представлений експортними товарами аграрного сектора, чорної металургії та найпростішої хімії. Коли ціни на них падають, країна поринає в економічну, банківську та валютно-фінансову кризи: так було в 1998–1999, 2008–2009 і 2014–2016 рр.

При цьому що нижча сировинна кон'юнктура, то менше валюти припливає на наш ринок і складніше її купити. Банки через це починає лихоманити — не всі позичальники можуть вчасно розплатитися за кредитами, узятими у валюті, тоді як її починають потребувати власники валютних депозитів. Їхні обсяги в такі моменти різко скорочуються.

Ситуація досягає межі, коли не витримує курс гривні — його падіння робить неплатоспроможною значну частину валютних позичальників. Банки, в яких їх досить багато, лопаються. Враховуючи рівень доларизації кредитів і депозитів (30–50% залежно від стану ринку), цей ризик є системним. Вкладники це інтуїтивно розуміють і намагаються швидше обнулити свої депозити. Як валютні, так і гривневі. Це розганяє попит на валюту, що лише посилює наростаючий хаос.

Останній досягає апогею, коли починається хаотичне падіння валютного курсу, що тягне за собою дедалі більшу кількість ще недавно благополучних банків. У 2008–2009 рр. цю фазу вдалося пом'якшити завдяки достатньому обсягу міжнародних резервів (38 млрд дол.), валютним інтервенціям, тотальним обмеженням на ринку (жовтень 2008-го) і швидкому відновленню зовнішніх сировинних ринків (2010 р., після початку антикризових програм "кількісного пом'якшення" у США та інших індустріальних країнах).

У 2014–2016 рр. ситуація виявилася прямо протилежною: міжнародні резерви майже висохли (знижувалися до 5,6 млрд дол.), ціни на сировину продовжували падати, Федеральна резервна система перестала накачувати доларом американську (і міжнародну) економіку. Плюс втрата Криму і війна на Донбасі, включаючи пов'язані з цим видатки та втрати. Результат — триразова девальвація гривні й близько 90 банків-банкрутів, включаючи тепер уже й "Приват".

Рис. 1–3 ілюструють деякі з описаних епізодів протягом останніх 14 років (2003–2016 рр.). Йдеться, зокрема, про річний приріст зовнішніх цін на нашу експортну сировину і валютних депозитів (у поквартальній розбивці, рис. 1). Перші представлені зваженим індексом цін на пшеницю, сталь, соняшникову олію й азотні добрива. Другі — коштами до запитання: у спокійний час їхня частка в структурі валютних депозитів знижується до 20%, але в критичні моменти різко збільшується. Сьогодні вона досягає майже 40% — позначається загальна нервозність і страх тримати гроші на строкових вкладах.

Примітно, що всі епізоди абсолютного скорочення валютних депозитів (2009-й і 2012–2016 рр.) припали на періоди падіння експортних цін на українську сировину. Не менш дивно, що така сама залежність простежується й у динаміці гривневих депозитів — моменти їхнього падіння спостерігалися у 2009-му і 2014–2015 рр..

Нарешті, рис. 3 відображає практично навчальну залежність між динамікою гривневих депозитів і кредитів. Зокрема, вона демонструє складність кредитування бізнесу при падінні курсу гривні і ресурсної бази банків. Так, якщо у 2008–2009 рр. вдалося уникнути стискання їхнього кредитного портфеля (у гривні), то в 2014–2016 рр. — ні. Окрім війни, така відмінність, очевидно, пояснювалася різною політикою рефінансування банків: якщо в першому випадку в них зберігався доступ до ресурсів НБУ, то в другому вони його фактично втратили після стрибка курсу й інфляції (2015 р.).

Чи означає, що вітчизняні банки є невинними жертвами технологічної відсталості України та несприятливої світової кон'юнктури? На жаль, ні. Адже вони — знімок нашого місця в глобальному поділі праці. І в цій якості самі беруть участь у регулярному відтворенні всіх зазначених залежностей і пов'язаних із ними наслідків. Про це свідчить структура їхнього кредитного портфеля, у якому третина всіх коштів, виданих нефінансовим корпораціям, припадає на оптову й роздрібну торгівлю. А з урахуванням операцій з нерухомістю, сільського господарства, металургії та найпростішої хімії йдеться мало не про 2/3 усіх корпоративних кредитів. Тоді як виробництву машин, обладнання й транспорту (яке, власне, і могло би протистояти технологічній деградації) кредитів дістається в 10–11 разів менше.

Якщо до цього ще додати кошти, які виводяться через банківські канали в офшори і ніколи в Україну більше не повертаються, роль банків у їхній власній долі постає вже в трохи іншому світлі.

Сировинні перспективи

Враховуючи, наскільки важлива роль сировинної кон'юнктури для наших банків і всієї економіки, виникає резонне запитання: як вона може змінитися найближчим часом? Чи збережуться тенденції щодо її стабілізації та навіть певного зростання, які стали проглядатися 2016-го?

Точно відповісти на це запитання, безумовно, складно. Якщо взагалі можливо. Проте для цих цілей можна використовувати деякі "випереджальні індикатори". Одним із них є курс долара США на міжнародних ринках. Справа в тому, що коли він зростає, дорожчають усі доларові активи. Це притягує до них нові інвестиції. Альтернативні ж вкладення, наприклад, у товарні ф'ючерси, виявляються менш цікавими. І ціни на них знижуються. Слідом за ф'ючерсними йдуть і ціни спотових ринків. Так формується певна залежність — що вищий курс долара на міжнародних ринках, то нижчі ціни на сировину. І навпаки.

Зазначений взаємозв'язок можна простежити на рис. 4. На ньому подано річні прирости курсу долара до валют країн — партнерів США й експортних цін нашого сировинного експорту. Дані наведено в поквартальному розрізі з піврічним лагом за період 2004–2016 рр.

Хоч як це дивно, але міжнародні котирування долара й ціни на вітчизняну сировину дійсно рухаються в різних напрямках. Так, нашій кризі в 2008–2009 рр., яка супроводжувалася майже 40-відсотковим падінням експортних цін, передував стрибок долара на зовнішніх ринках (20%). Аналогічна історія повторилася в 2012–2016 рр. — практично таке саме дзеркальне відображення глобального попиту на долар (+17%) і падаючих цін на українську сировину (-17%).

Гарна новина полягає в тому, що 2016-го посилення долара стало відходити в небуття. Це сприяло зростанню цін на деякі види української сировини, що негайно позначилося на припливі валюти, завдяки чому Нацбанк зміг викупити в резерви близько 1,7 млрд дол.

Погана новина полягає в тому, що в грудні курс долара різко зріс. Його котирування до євро доходили мало не до 1,03 дол./євро. Основні причини — наближення Brexit, посилення монетарної політики в США і підвищення відсоткової ставки ФРС (до 0,75%), продовження "кількісного пом'якшення" у країнах зони євро. До цього також можна додати японську абеноміку й готовність Китаю продовжувати м'яку девальвацію юаня до американського долара.

Для України такі симптоми не обіцяють нічого хорошого. Тим більше, що підвищення ставки ФРС і очікування її подальшого зростання сприятимуть переорієнтації глобальних потоків капіталу на США. Для сировинних економік зі спекулятивними рейтингами, до яких належить і наша, це означає лише одне — ще менше іноземних інвестицій і кредитів. Притім що доступ до них для нашого бізнесу й банків уже зведений до мінімуму, а дефіцит поточного рахунку, за прогнозами НБУ, зросте з 0,2 млрд дол. у 2015 р. до 2,9 млрд. — 2017-го.

Грошово-кредитна політика

Міжнародне посилення долара може звести нанівець усі надії, які породило у році, що минає, боязке зростання цін на сировину. Для української економіки та її банківської системи це означатиме новий етап "ходінь по муках".

Вітчизняні банки при цьому не зможуть особливо розраховувати ні на зовнішні кредити, ні на рефінансування Нацбанку, тому що прийняті днями Основні напрямки грошово-кредитної політики на 2017–2020 рр. наділили його мандатом "інфляційного таргетування". У силу цього він відтепер прикритий від будь-якої критики в частині падаючих банків і млявого кредитування. Більш того, поки інфляція не знижена до 5%, він узагалі не повинен виявляти до них якогось інтересу.

З появою ж "інфляційних можливостей" увага НБУ, очевидно, буде прикута до Приватбанку — його новий капітал у вигляді ОВДП (117 млрд грн) потребуватиме хоч "якоїсь" монетизації. Ця підтримка дорого обійдеться не тільки платникам податків, а й пересічним українським банкам, які не зможуть розраховувати ні на порятунок державою, ні на вільний доступ до рефінансування Нацбанку.

Виграють банки з іноземним капіталом, що залишаться, — завдяки девальвації гривні й зовнішньому (валютному) фондуванню, їм легше буде виконувати вимоги зі своєї рекапіталізації.

Серед бізнесу з українським коріннями встоять структури, що самостійно покривають свої валютні зобов'язання. Доступ до неї сьогодні мають здебільшого представники аграрного й металургійного бізнесу. Вони ж найближчим часом, очевидно, і цементуватимуть базис нашої економіки, визначаючи подальшу долю сировинної України.

P.S. Згідно з індустріальною стратегією ЄС ( 2012 р.), основу "здорової та економічно успішної Європи" має становити промисловість. У зв'язку з цим планується, що до 2020 р. її частка у ВВП єврозони зросте з 16 до 20%. Цій меті підпорядкована європейська "дипломатія сирих матеріалів", що передбачає посилення співробітництва з країнами — експортерами сировини. У цьому світлі примітні наполегливі звертання ЄС до України взяти кредит в 600 млн євро взамін на зняття заборони на вивезення лісу-кругляка. Не суперечить цій пропозиції і думка посла ФРН в Україні про те, що новий "план Маршалла" їй не потрібен. Хоча, як відомо, саме ця промислова доктрина лягла в основу післявоєнного відродження Європи й німецького економічного дива.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
10 коментарів
  • Taras Savchenko 4 января, 10:25 Сергію Олександровичу, дякую за фаховий та об'єктивний аналіз. Хоча у висновках не вистачає "світла у кінці тунелю". На мою думку, надія у читачів повинна залишатись завжди, оскільки це їх, зокрема, стимулюватиме до більш активної економічної поведінки, що у кінцевому підсумку сприятиме поступовому вирішенню проблем окреслених Вами. А також хотілося б більш детально почитати про Ваше бачення оптимальної (у контексті викликів сьогодення) монетарної політики в Україні. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • anatolii 4 января, 00:56 Too big to be. Too big to exist.Too big to be alive in failed state. Відповісти Цитувати
  • Liza_UA 2 января, 15:06 Нарешті отримали першу тверезу і авторитетну оцінку дій МВФ. Ще б оцінити вірно співучасть НБУ у цих диверсійних планах. Вся діяльність НБУ давно вже вимагає оцінки СБУ. Високопарне і зрозуміле лише вузькому колу спеціалістів Інфляційне таргетування може мати на меті зовсім інші цілі, які проявляються все згубніше на стані економіки країни і несуть загрозу не менш небезпечну ніж військова.
    Yulia Osa 3 января, 13:24
    Лізонько, МВФ можна порівняти з Гепатитом С, який ще називають ласкавим убивцею - людина, хвора на гепатит С, приречена на смерть, але вона вмирає повільно і безболісно, не відчуваючи своє хвороби. Так само і МВФ - повільно і цілеспрямовано вбиває економіки слабких країн, даючи їм т.з. вигідні кредити і ставлячи умови урядам, як слід розвиватися, а вірніше не розвиватися, а повільно вмирати з борговим зашморгом на шиї. Ще жодній країні світу МВФ не допоміг, а лише руйнував економіки тих країн, які пішли з ним на співпрацю. Не слід забувати, хто головні донори і бенефіціари МВФ, тому стає зрозумілим, що він лише один з інструментів придушення слабких країн, а не їх розвитку. Щодо НБУ, то він під керівництвом Гонтарєвої, вже неприховано показує свою антиукраїнську і проросійську позицію - громляться лише українські банки, банки з рос. капіталом вона не чіпає, а навпаки дозволяє збільшити їх присутність в Україні. Висновки робіть самі.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • talymon 2 января, 12:45 Картина чи історія дійсно стара.... Особливо з урахуванням того, що "націоналізацію" Приватбанку схвалили і Брюссель, і Вашингтон (посол США в Україні особисто телефонувала Коломойському напередодні приватизації), і МВФ, і G7, і... Москва. Особливо з урахуванням тієї ролі, яку особисто відіграв Коломойський на початку розвитку подій на сході України. Усе це дійсно вже було. Читайте про пригоди Глівера у країні Ліліпутії Джонатана Свіфта, особливо фінал тих пригод. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • olpkol 2 января, 12:34 Насправді жодні "графіки" та "ціни на сировину" тут ні до чого. В 2014 році беня був оголошений персональним ворогом ху.ла після початку війни з кацапами - жоден з олігархів відкрито не зайняв антикацапську позицію окрім бені. Ну і він ще сам додав "масла у вогонь" коли заявив що всі місцеві олігархи які підтримали "сепаратистів" (а насправді колаборантів) повинні заплатити за цю підтримку "своїми статками". Тепер беня розплачується за свою "позицію". Думаю це ще не кінець. Наступними будуть проблеми у "мера Дніпра" - добивати беню методично.
    Yulia Osa 3 января, 13:11
    Ваша думка цікава і має рацію. Але з неї слідують дуже сумні і дуже правдоподібні висновки, що усі наші т.з. олігархи на чолі з петром мовчки і покірно схилили перед пуйлом голову, яскраве підтвердження - нещодавно висловлена позиція ВПінчука, що ми маємо відмовитись від Криму, Донбасу, НАТО, ЄС, щоб Кремль нас не чіпав. Справді, великі капіталі не мають совісті, національності та громадянства і такі як пінчук та йому подібна мерзота, яка грабувала країну 25 років, згідна віддати цю країну на розшматування за ради збереження свого награбовано багатства. Тому поки не зникне олігархія як явище, доти країна буде у стані війни - відкритої чи прихованої.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Yulia Osa 1 января, 15:07 Дорогий, Сергію Олександровичу, дякую за чудовий професійний аналіз нашої сумної дійсності і безглудості політики і нинішніх і колишніх державних керманичів - крадіїв і дерегуляторів. Ви зробили важливі акценти, які читаються між рядків - розумний зрозуміє, дурень не побачить. Те, що нас чекають важкі часи не викликає сумнівів, і те що за збереження подібної економічної моделі і політики нинішнє слабке пожвавлення досить коротке і тимчасове також. Нажаль ні в АП, ні в КМ, ні в МЕРТ, ні в Мінфіні цього не розуміють, а можливо навпаки - чудово розуміють і на догоду своїм закордонним ляльководам підливають масла до вогнища своїми т.з. "реформами", аби швидше добити цю країну. Доволі прозоро у статті ви на це натякаєте. Зокрема, по-перше, це і те, що за ідеєю націоналізації Приватбанку стоїть МВФ (ласкавий убивця національних економік), дії якого спрямовані на затягування на нашій шиї довічної боргової петлі, яка не дасть нам шансів успішно розвиватися.
    Yulia Osa 1 января, 15:08
    А по-друге, це стратегія промислового ренесансу ЄС, у якій таким країнам як Україна, відводиться невибаглива і принизлива роль одвічного сировинного придатку. На це доволі прозоро натякнув Штайнмаєр, заявивши, що нам не потрібен план Маршала, а ЄС своєю шестисотмільйонною подачкою намагається примусити нас зняти заборону на експорт лісу-кругляку. У цьому зв’язку виникає багато складних питань. Головне з них - як і хто має змінити економічну модель країни, оскільки влада на це не спроможна, а як свідчить наша сумна дійсність, зміна влади не змінює політики.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Mihail Pavelko 29 декабря, 09:57 Спасибо за статью. Просто о сложном. Видно. что автор понимает вопрос. Желаю вам побольше таких грамотных статей. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89