Від квазіринку до ринку та інвестиційного зростання

Валерій Геєць 21 серпня 2015, 00:00
рынок

Читайте також

 

 

Глибока криза, що охопила українську економіку в 2013–2015 рр., зумовила її черговий спад і як ключове питання поставила на порядок денний проблему забезпечення динамічного економічного зростання. Адже відсутність такого зростання або вкрай низькі темпи посткризового відновлення економіки, в тому числі і ключових торговельних партнерів України, призведуть до подальшого падіння рівня життя населення і посилення соціальної напруги на тлі загроз, зумовлених збройним протистоянням на Сході країни.

Приватизувати тільки з мінімізацією ризиків

За роки незалежності Україна вдруге переживає кризу системного характеру, старт якої відбувся наприкінці 2008 р. Під час розв'язання проблем попередньої кризи, яка носить назву трансформаційної і яка визначила майбутній шлях розвитку української економіки, відбулося формування ринкового середовища і відповідної йому системи управління економікою. Хоча після більш як двох десятиліть їх становлення і спроб вдосконалення вони переважно не відповідають вимогам сучасності, незважаючи на те, що внаслідок приватизації приватна власність була інституціоналізована, і це було основним завданням трансформаційних змін.

Приватизація в Україні відбувалася хоча й за законами, але з їх масовим порушенням. Невипадково, за даними Інституту соціології НАН України, ще напередодні кризи (у 2008 р.) понад 64% опитаних ставилися до передачі великих підприємств у приватну власність швидше негативно і тільки 13,9% — швидше позитивно. Нині, напередодні чергової хвилі приватизації, ці показники ще більш контрастні. Через неповноту ринкових перетворень ефективного власника, готового капіталізувати прибутки, сформувати не вдалося. Інститут економіки та прогнозування НАН України, дослідивши підсумки вітчизняної приватизації 2000–2010 рр., дійшов висновку, що за результатами діяльності приватизовані підприємства погіршили свої доприватизаційні показники. Саме тому чергова і, швидше за все, заключна частина приватизації 2015–2016 рр. має відбуватися із суттєвими корективами в законі про приватизацію. Інакше ця її хвиля призведе до збільшення монопольного контролю над власністю (читай — олігархату), а також до того, що отримані в дохід бюджету фінансові ресурси знову будуть використані на проїдання, а не для інвестування.

Здійснення широкомасштабної приватизації державного майна в період 2015–2016 рр. має ряд значних ризиків.

По-перше, це ризик низьких цін на об'єкти приватизації. Продаж майна відбуватиметься, по суті, в екстремальних умовах, а тому ціна продажу об'єктів державного майна, за нашими оцінками, може виявитися в 3–5 разів нижчою, ніж за звичайних умов. По-друге, існує загроза недоотримання бюджетом доходів унаслідок неналежної підготовки об'єктів до продажу через термінову необхідність здійснення цього етапу приватизації. По-третє, в разі відсутностічіткості і прозорості процесів приватизації 2015–2016 рр. можна очікувати посилення невдоволення населення.

По-четверте, існують ризики, пов'язані із соціально-економічними наслідками приватизації в базових галузях економіки, особливо в енергетиці. Досвід зарубіжних країн показав, що внаслідок приватизації ціни на енергію не знижувались, як очікувалось, а збільшувалися (Болгарія, Росія). Неконтрольоване швидке зростання тарифів мало негативні соціальні наслідки навіть у Росії, де проблеми з енергоресурсами значно менші, ніж в Україні. Це змушувало державу обмежувати тарифи у "ручному режимі", що зумовило відплив з галузі приватного капіталу та домінування в ній державних корпорацій, які наразі контролюють понад 60% її установленої потужності.

По-п'яте, є ризики, пов'язані зі зниженням ефективності діяльності приватизованих підприємств (порівняно із доприватизаційним періодом). Наші дослідження показують: теза про те, що перехід до приватної власності автоматично забезпечує поліпшення фінансових результатів роботи підприємств, в Україні не знаходить свого підтвердження.

Для мінімізації ризиків і підвищення ефективності приватизації та формування умов для активізації виробничої й інвестиційної активності приватизованих підприємств на її завершальному етапі в Україні ми пропонуємо таке:

1. Приватизацію в 2015–2016 рр. потенційних об'єктів, де є ризики недоотримання доходів бюджету, доцільно відтермінувати, а приватизувати тільки інвестиційно привабливі стратегічні об'єкти, що відповідають ідеології запуску в Україні інвестиційно залежної моделі економічного зростання.

2. Застосувати зарубіжний досвід щодо сплати державі компенсацій у разі продажу об'єктів приватизації за заниженими цінами за досвідом Великої Британії.

3. Розпочати приватизацію об'єктів соціального призначення, які перебувають на балансі органів виконавчої влади і державного управління (відомчі заклади медицини, санаторії тощо), тобто формально — у державній власності, але фактично комерціалізувалися.

4. Відновити діяльність позабюджетного Державного фонду приватизації з метою акумулювати частину надходжень від приватизації майна та доходів від володіння державним майном (дивіденди, відсотки, орендна плата тощо) для фінансової підтримки підприємств, що залишаються під державним контролем, з метою забезпечення їх модернізації, що теж відповідає ідеології інвестиційно залежної моделі економічного зростання.

5. Для підвищення ефективності передприватизаційної підготовки та реструктуризації об'єктів приватизації передати повноваження з підготовки до продажу об'єктів виключно Фонду державного майна України та прискорити створення Українського банку реконструкції та розвитку.

6. Зберегти нормативну вимогу щодо обов'язкового передприватизаційного продажу пакета акцій підприємства на фондовому ринку. Скасування норми про обов'язковий продаж на фондових біржах пакетів акцій у розмірі 5–10% статутного капіталу акціонерного товариства до проведення конкурсу, передбачене п. 2.8.3 Коаліційної угоди, є доцільним лише для іноземних фондових майданчиків, оскільки процедура допуску акцій на них (лістингу) надзвичайно витратна та потребує значного часу. Водночас ця норма цілком прийнятна для вітчизняного фондового ринку, оскільки сприяє як його розвитку, так і більш об'єктивному визначенню справедливої вартості об'єктів.

7. Задля активізації участі іноземних інвесторів у приватизації об'єктів державної власності в Україні доцільно спростити процедури репатріації інвестицій і повернутися до здійснення приватизаційних процедур переважно на засадах некомерційних конкурсів, які передбачають фіксовану ціну продажу та максимальні інвестиційні зобов'язання в постприватизаційний період.

8. Застосувати практику приватизації державних об'єктів з використанням продажу акцій публічних акціонерних товариств, у тому числі шляхом проведення ІРО та SPO як на зарубіжних, так і на вітчизняних фондових майданчиках. Проведення IPO та SPO, особливо на зарубіжних майданчиках, буде неможливим за збереження непрозорих схем власності та управління, ведення подвійної бухгалтерії, неналежних аудиторських перевірок. При здійсненні IPO слід зважати на те, що це досить складний і витратний механізм, тому його використання можливе лише для досить обмеженого кола підприємств, переважно великих і таких, які мають достатні фінансові ресурси. Для держпідприємств, фінансовий стан яких не відповідає цим умовам, перед проведенням IPO необхідно здійснити комплекс заходів із реструктуризації та фінансового оздоровлення.

9. Важливо, щоб для майбутніх власників приватизованих підприємств було сформовано вимоги з перспективами інвестиційно залежного характеру їх майбутнього функціонування та примноження кількості робочих місць, оскільки проблема безробіття в Україні стає дедалі більш значущою.

У сукупності все викладене має стати прологом нової моделі економічного зростання, оскільки виникне можливість уникнути так званих провалів у діяльності держави як власника, з одного боку, а з іншого — "провалів ринку", особливо в частині деактивізації до розширення інвестування, і мотивації до посилення монопольного контролю над власністю і невиконання бізнесом зобов'язань перед державою як під час приватизації, так і після неї, якщо збережеться неконкурентний доступ до ресурсів держави.

Здійснення приватизації на викладених вище засадах дозволить подолати наслідки квазіприватизації минулого, коли роздержавлення під контролем і за безпосередньої участі в ньому державного менеджменту дало можливість останньому нелегально, а часто й легально заволодіти приватними підприємствами і отримувати доходи, використовуючи своє службове становище.

Жити за статками

На шляху до інвестиційно залежної моделі економічного зростання держава має займатися не тільки приватизацією, а й одночасно розширювати свою участь у інноваційно-інвестиційній діяльності шляхом формування так званих інститутів розвитку, які мають компенсувати "провали ринку". Інститути розвитку є одним із елементів інноваційної інфраструктури, природа діяльності більшості з яких ринкова, незважаючи на головну роль держави (як, наприклад, індустріальних парків).

Завдання держави у питанні інститутів розвитку як обов'язкового елемента сучасності подвійне: з одного боку, орієнтація компаній, що залишаються у власності держави, виключно на використання інновацій, з іншого — вона має дбати про формування всієї сукупності інститутів розвитку. Через різнопланову практику їх формування ми суттєво відстаємо навіть від наших східноєвропейських партнерів і конкурентів одночасно. Для прикладу: в Польщі функціонує понад 60 індустріальних парків, не кажучи вже про США, де тільки їх понад 400, тощо.

Тож сучасне інституційне середовище української економіки не відповідає навіть звичайним вимогам часу, не кажучи вже про виклики другої поспіль кризи системного характеру. Її старт був зумовлений світовою кризою 2008–2009 рр., а причиною стали попередньо накопичені диспропорції, особливо між динамікою ВВП, зростанням інновацій і реальних доходів населення. Так, на 2014 р. індекс вкладень в основний капітал становив 44,4% від рівня 1990-го, тоді як темпи зростання реального наявного доходу населення в 2014 р. до 1990 р. — 125,4%, а ВВП 2014 р. до 1990 р. — 64,8%. Ці дані свідчать про те, що кризи не уникнути, оскільки Україна, як і більшість країн, зазнала втрат від втечі капіталу, а нагромадження потенціалу для втримання ситуації не контролювалося. Як результат, ми отримали найбільше падіння ВВП серед країн світу.

Разом із тим висновки щодо змін економічної політики, що здійснювалася в докризовий період, так і не були зроблені. На перший погляд, ситуацію дещо заспокоїло економічне зростання, яке за показниками було незначним, оскільки за 2010–2013 рр. не вдалося відновити навіть до рівня 2008 р. Як результат, диспропорційність іще поглибилася, а залежність від зовнішнього фінансування досягла критичного рівня, і тому криза проявилася у значно більших масштабах. До того ж економічна криза посилилася кризою політичною і доповнилася збройним конфліктом.

Нагромадження диспропорційності в економіці України в період до 2008 р. було зумовлене насамперед тим, що в макроекономічному плані перехідний процес певний час супроводжувався безконтрольною емісією з метою підтримки бюджетних видатків, а пізніше — зовнішніми запозиченнями в значних масштабах, які здійснювалися бізнесом і банківською системою. Отримані кошти використовувалися для масового валютного кредитування споживчого попиту населення, яке витрачало ці гроші передусім на придбання імпортних товарів. Це одна із добре відомих причин кризи сучасної банківської системи.

У сукупності ця політика була результатом виконання певних зобов'язань минулого, нових зобов'язань і недолугого припущення, що перехід до ринку дасть можливість швидко досягти успіху. Іще більшою помилкою було вважати, що успіх досягається без напруженої праці та дотримання жорстких обмежень, у тому числі й у споживанні. Реалізувати відповідну політику, не допускаючи стрімкого життя в борг, Україна так і не наважилася і впродовж понад двадцяти років незалежності так і не навчилася жити відповідно до заробленого. Тож її боргова залежність безперервно поглиблювалася разом зі зростаючою залежністю від зовнішнього фінансування.

В основу нинішньої політики стабілізації в умовах дефіциту торговельного балансу і розбалансованості державного бюджету та нестабільності банківської системи покладено використання зовнішнього фінансування неринкового характеру, оскільки доступ до світових фінансових ринків закритий (це є черговою ознакою квазіринковості в Україні). Такий макроекономічний сценарій є своєрідним замінником використанню коштів національного емісійного походження, але в цих умовах емісійний центр перебуває за кордоном. По суті мало що змінилося, щоправда, власні боргові зобов'язання перед національним центром можуть згоріти в полум'ї інфляції, а борги зовнішнім кредиторам, особливо якщо кошти останніх проїдаються або розкрадаються, інфляція лише збільшує, тому боротьба з нею ведеться під пильним оком міжнародних фінансових кредиторів, хоча поки що малорезультативно. Якщо країні не вдається домогтися суттєвого економічного зростання, а навпаки, є спад, то в кінцевому рахунку зростає і далі зростатиме і боргове навантаження.

Зауважуємо, що в черговий раз досягти навіть такого незначного рівня зростання реальних доходів населення, як у міжкризовий період, — за рахунок зовнішніх запозичень, проїдання нагромадженого основного капіталу в традиційних видах діяльності при високому рівні кореляційної залежності динаміки ВВП від кон'юнктури світових цін на такі основні товари українського експорту, як сталь, мінеральні добрива та зерно, і тільки частково інвестицій — неможливо. І навіть не слід очікувати післякризового піднесення в економіці за рахунок збільшення експорту завдяки девальвації та зростанню цінової конкурентоспроможності українських товарів.

У післякризовому зростанні попередніх років ключову роль відігравали кінцеві споживчі витрати, а не курсові коливання, бо, як свідчать наші розрахунки, українській економіці не характерна синхронність змін між девальвацією та зростанням експорту. У несинхронності ключову роль відігравали і відіграватимуть перш за все умови торгівлі, слабкість торговельної політики в частині підтримки експорту та опанування нових ніш на світових ринках. І, звичайно, низька якість українських товарів і послуг та їхня невідповідність вимогам світових ринків, що не дає змоги розширити перелік експортних товарів за межі, окреслені сталлю, зерном, мінеральними добривами.

Позитивний вплив матиме політика поліпшення умов доступу на світові ринки, зокрема, забезпечення оперативної та прозорої діяльності української митниці, яка, за оцінками експертного середовища, інституційно не відповідає ідеології сприяння просуванню українського експорту на зовнішні ринки. Крім того, в Україні досі відсутня фінансова інституція, яка мала б відповідати за підтримку експорту.

Слабкою, а по суті, багато в чому неринково-орієнтованою є сьогодні українська логістика. Не ринкові, а квазіринкові методи домінують у механізмах повернення валютної виручки в країну і можливостях її використання для забезпечення експортоорієнтованих виробництв необхідними імпортними комплектуючими та сировиною.

Незважаючи на те, що нас визнали як країну з ринковою економікою, що швидше було актом політичної волі, ніж результатом реформ, свої фінансові проблеми наша держава теж вирішувала не ринковими, а квазіринковими методами. Так, за наявними даними, тільки за період 2008–2014 рр. неринкове розміщення ОВДП становило 356,1 млрд грн, або близько 75% усіх розміщень. Таким чином внутрішні заощадження виводилися з потенційної сфери інвестування у сферу споживання (тобто проїдання).

Квазіринковою була також діяльність держави у використанні власних ресурсів. Згідно з існуючими даними держпідтримка підприємств у період 2000–
2013 рр. у нас була значно більшою, ніж у країнах ЄС (в 5,1–9,1 разу). Україна витрачала більше коштів на підтримку підприємств за видами діяльності, ніж як у середньому по ЄС, так і по окремих країнах Євросоюзу, навіть тих, які мають транзитивні економіки. Структура цих витрат в Україні є вкрай нераціональною, суттєво деформуючи ринкове середовище через нерівність доступу до державних ресурсів товаровиробників.

Особливі преференції мають, наприклад, вугільна промисловість, енергетика, тоді як машинобудування, яке могло б стати базою для нарощування інвестицій і технологічного переозброєння, значно відстає. До того ж з
2005 р. Україна не надає досить поширеної в ЄС державної підтримки підприємствам на науково-технічні розробки. Зокрема, в Чехії держвидатки на наукові розробки та дослідження, екологічні інновації досягали в окремі роки (2009, 2010, 2011 р.) 25–35% від загальної суми зазначеної підтримки.

Україна, з одного боку, вичерпала можливості ринкового характеру запозичувати і жити в борг, а з іншого — не може і не має необхідності підтримувати підприємства реального сектора в колишніх масштабах, і за таких умов не може інвестувати кошти в інфраструктурні проекти та інші види діяльності, подібно до європейських країн, де витрати на підтримку регіонального розвитку становлять понад половину всіх виділених на такі цілі обсягів коштів.

Інвестиції: свої чи ззовні?

Україна вимушено перебуває в програмі МВФ і повинна проводити так звані непопулярні реформи, першочергово орієнтовані на жорстку економію, внаслідок чого попит перестає бути промоутером економічної активності, а це веде до падіння економічного зростання. Саме тому МВФ і уряд у 2015 р. змушені постійно збільшувати показники інфляції та спаду ВВП, незважаючи на виконання Україною вимог меморандуму.

За роки незалежності в вітчизняній економіці (особливо у період 2000–2008 рр.) мала місце тенденція до зростання інвестицій, досягнувши максимуму від рівня 1990-го (74,2%) у 2008 р., а валове нагромадження за розміром перевищувало традиційно прийнятну норму нагромадження (25% ВВП, досягнувши 27,5% ВВП у 2007-му та 26,4% — у 2008 р.). Це той рівень, який згідно зі світовою практикою визнається таким, що формує інвестиційно залежне економічне зростання. Останнє в Україні спостерігалося лише протягом трьох років, тобто норма валового нагромадження (25–27% ВВП) відповідала інвестиційній моделі економічного зростання. У 2000–2005 рр. норма нагромадження перебувала в межах 19–22% ВВП, і це при тому, що валове нагромадження до ВВП перебувало на рівні майже 25% і більше, а за підсумками 2004 р. сягнуло майже 32%. Це означає, що в період 2000–2005 рр. Україна, маючи високі темпи економічного зростання, була легальним нетто-кредитором світу, а після цього в період 2006–2014 рр. переорієнтувалася на чисті запозичення.

Використання зовнішнього фінансування для цілей стабілізації та розвитку здебільшого не дасть бажаного результату, бо ключовою перепоною тут буде, з одного боку, відсутність доступу до необхідного масштабу ринкового характеру залучення зовнішніх фінансових ресурсів, а з іншого — наявність значних за масштабом невикористаних (втрачених) внутрішніх фінансових ресурсів.

За оцінками Інституту економіки та прогнозування НАНУ, дефіцит зовнішнього фінансування тільки на 2015 р. становить 18,4 млрд дол. США, якщо враховувати необхідний у цільовому значенні приріст резервних активів, а без такого врахування — 8,4 млрд. Одним із способів покриття цього дефіциту є реструктуризація зовнішнього боргу державного сектора економіки, що, за оцінкою МВФ, має зменшити обсяги боргових виплат у 2015 р. на 5,2 млрд дол. Проте навіть після реструктуризації зовнішнього боргу на умовах пролонгації чи зменшення основної суми боргу дефіцит зовнішнього фінансування України, з урахуванням приросту резервів, орієнтовно становитиме 13,2 млрд дол. (при врахуванні приросту резервних активів на 10 млрд). Ми також очікуємо, що і в 2016 р. Україна потребуватиме зовнішнього фінансування для покриття розривів платіжного балансу і приросту резервних активів у сумі 10 млрд дол. Водночас МВФ прогнозує дефіцит зовнішнього фінансування України у 2015 р. у сумі 5,2 млрд дол. (з урахуванням приросту міжнародних резервів на 10,8 млрд), що має повністю покриватися за рахунок реструктуризації зовнішнього боргу.

Такий погляд досить оптимістичний, але він відповідає прийнятій практиці діяльності МВФ. Віденський інститут міжнародних економічних досліджень оцінює дефіцит зовнішнього фінансування для України у 2015 р. у суму до 15 млрд дол., і ці оцінки, як бачимо, корелюють з нашими. На підтримку цього зауважимо, що запозичити фінансові ресурси такого масштабу ззовні неможливо, тому Україні потрібна і реструктуризація, і одночасно списання частини боргу, що суттєво вплине на реалізацію можливостей щодо її доступу до міжнародних фінансових ринків.

Водночас маємо засвідчити, що, за даними національних рахунків у період 1996–2013 рр., чисте кредитування Україною зовнішнього світу становило понад 122 млрд дол. Це означає, що Україна є нетто-кредитором світу. З української економіки за кордон виведено обсяг фінансових ресурсів, який за сьогоднішнім курсом перевищує річний обсяг ВВП. Це втрата реального інвестиційного ресурсу, що мав би забезпечувати реалізацію інвестиційно залежної моделі економічного зростання. Разом із тим на заваді такій реалізації стоїть слабка інституційна спроможність української моделі ринкової економіки, що доповнюється неефективною судовою системою, нездатною захистити права власності суб'єктів господарювання та населення. Мають місце і ознаки квазіринковості у багатьох видах діяльності держави і бізнесу через масову корупцію та адміністративні бар'єри.

Через квазіринковість багато сфер економіки України на сьогодні потерпають не тільки через відсутність доступу до фінансових ресурсів, а й через те, що вони реально виводяться в обсягах, які значно перевищують навіть потенційно можливі іноземні інвестиції, котрі можуть прийти в найближчі 5–10 років. Тому повернути виведені за кордон кошти — ключове завдання нової економічної політики. Таким чином вдасться обмежити вже сформований ступінь боргової залежності і в майбутньому його знизити. Нинішня ж орієнтація на ресурси зовнішніх кредиторів, у тому числі і міжнародних фінансових організацій, лише поглиблює боргову залежність, вихід з якої, як демонструє приклад Греції, Іспанії, Португалії і багатьох інших країн, буде вкрай обтяжливим. Адже доведеться піднімати рівень фіскальної спроможності за рахунок тих секторів, які можуть успішно функціонувати, а це означає гальмування економічного зростання, особливо ж при тому, що вже на початок поточного року валовий зовнішній борг України становив 127,1% ВВП, майже вдвічі перевищуючи 65-відсоткову граничну межу. За нашими ж оцінками, межею боргового навантаження для України при наявному рівні розвитку її економіки є 40–45% ВВП.

Як подолати олігополію на ринку фінансових послуг

Значущим фінансовим ресурсом для інвестиційно залежної моделі економічного зростання є некапіталізовані фінансові ресурси, що вийшли з України у вигляді виплат дивідендів нерезидентам і відсотків, які нараховуються в іноземній валюті. Тільки за період 2008–2014 рр. такі виплати становили майже 58 млрд дол. — за певних умов у більшості випадків вони могли б і мали би бути вкладені у вигляді інвестицій. Проте підвищені ризики щодо стійкості державних фінансів, надмірна підтримка державою окремих ("своїх" для бюрократів) підприємств, додаткові субсидії, податкові пільги, наявні привілеї для виконання держзамовлення, безконтрольність у доступі до природних ресурсів, спроби посилення монопольного контролю за ринками на тлі цілковитої слабкості українського ринкового середовища, в тому числі й у фінансовій сфері, мотивує іноземний бізнес не капіталізувати отримані прибутки в Україні, а виводити їх за кордон.

У новій інвестиційно залежній моделі економіки зростання, яка має сформуватися в період 2015–
2016 рр., важливо далі — виключно на ринкових засадах — розвивати фінансовий сектор економіки України: без нього бажана модель не функціонуватиме. Зокрема, в інституційному плані — подолавши у банківському секторі не лише наявну кризу токсичних активів, ліквідності та високого ступеня недовіри, а й досягнувши відповідних ринкових умов функціонування. Так, наші розрахунки показників концентрації банківської системи України в 2014–
2015 рр. (індекс Херфіндаля—Хіршмана, IHH) показали, що українська банківська система має низький рівень концентрації. Але аналіз ринкової частини найбільших банків дає підстави говорити про наявність ознак формування олігополії на ринку банківських послуг. В умовах, коли український банківський сектор займає понад 90% активів фінансового ринку, це може обмежувати подолання квазіринковості як на фінансовому ринку, так і в економіці України загалом.

Розрахунки засвідчили також середній рівень концентрації і на страховому ринку, високий ступінь — на фондовому. Зокрема, вище вже йшлося про деформацію цього ринку за рахунок поведінки держави з ОВДП. Однак квазіринковість притаманна й решті секторів цього ринку. Для її подолання наш інститут рекомендує повноцінно перезавантажити фондовий ринок, подолавши нерозвиненість його інфраструктури; низький рівень захисту прав інвесторів; обмеженість фінансових інструментів, що перебувають в обігу та торгуються на фондових біржах; відсутність довгострокового ресурсу (на ринку повноцінно не працюють ні страхові, ні інвестиційні, ні недержавні пенсійні компанії); низьку прозорість і неконкретність правил гри; відсутність чіткої системи регулювання (на ринку регулювання фінансових послуг, крім НБУ, присутні ще два регулятора — НКЦПФРУ та Нацфінпослуг), привівши його у відповідність до європейських стандартів і норм, зробивши лістингові вимоги до цінних паперів, які торгуються на фондових біржах, більш гнучкими, збільшивши відкритість фондового ринку (подолавши бар'єри входження зарубіжних цінних паперів на вітчизняний ринок і, навпаки, можливість торгів вітчизняними цінними паперами на зарубіжних біржах) і рішуче витіснивши його корупційну та маніпулятивну складову.

Майбутнє економіки України ми бачимо у поглибленні саме ринкових трансформацій і забезпеченні на їх основі успіху подальших демократичних перетворень. І шлях цей передбачає насамперед подолання квазіринковості.

 
Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • talymon 24 августа, 16:28 Технологічний занепад "подарував" Україні не просто сировинну, малу економіку. Але економіку загасаючу. За роки незалежності її вага у світовому виробництві скоротилася в 4– 5 разів. Нині вона навряд чи досягає 0,08% світового ВВП, що майже в дев'ять разів менше за частку України в глобальній армії праці (0,7%). Цей розрив — умовний індикатор того, наскільки менше за своїх зарубіжних колег виробляє і заробляє середньостатистичний українець. Його можна тлумачити і як показник надлишку "зайвих" українців на внутрішньому ринку праці (згідно з рівнем середньосвітової продуктивності). (Це звідси: http://gazeta.dt.ua/macrolevel/velika-depresiya-ukrayina-_.html) Тому інвестувати на часі лише в чуму, нейтронну бомбу, крематорії і т. п., прости, Господи! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Алексей Зубрицкий 23 августа, 14:16 Убытки от деятельности госпредприятий в 2014 году превысили 100 млрд. гривен! Это 5000 грн на каждого работающего украинца! Это 6% ввп - в 3 раза больше оборонного бюджета! О какой эффективности автор говорит? На какие "данные" все время ссылается?? Может идея подобных многословных рассуждений в том, что бы продлить это "хозяйствование" еще на пару-тройку лет??! Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.49
EUR 28.47