100 років окаянства

Валерій Грузін 24 лютого, 23:00
123

Читайте також

Сто років тому розвалилася велика російська держава. 

Катастрофа сталася у два етапи (лютий і жовтень 1917 р.) і призвела до зміни епох. Як не крути, а Велика Жовтнева соціалістична революція виявилася головною подією сучасної історії. Певна річ, любителі посперечатися завжди знайдуться, та й вони навряд чи зможуть відшукати щось порівнянне за масштабами і наслідками. 

Так склалося, що, попри все це, в сучасному суспільстві досі немає усталеної оцінки революції. Вона одночасно і сакралізована, і проклята, і її, як подію надто вже гігантську й дуже суперечливу, так і не вдалося нікому "привласнити" і пристосувати до сьогохвилинних потреб. Сьогодні стало очевидно, що можна називати її як завгодно, але далі вдавати, що її не було, — не вийде. Не можна досягти мети, відвертаючись від неї.

Для Російської Федерації, яка офіційно проголосила себе правонаступницею Радянського Союзу (утвореного як прямий результат революції), ця проблема виникає, наче айсберг при борту "Титаніка". Спроби створити "платформу для національного примирення" на базі інтерпретації революцій 1917 р. або якось інакше вмонтувати цей симулякр у внутрішньополітичну конструкцію — не спрацювали. 

По суті, це визнав і глава сусідньої держави. У своєму виступі перед обома палатами Федеральних зборів наприкінці минулого року президент РФ заявив, що рік наступний — "це вагомий привід ще раз звернутися до причин і самої природи революцій в Росії", і що "російське суспільство потребує об'єктивного, чесного, глибокого аналізу цих подій". Хто ж сперечається? Потребує. Але, з огляду на монструазну величину айсберга історичних свідчень, матеріалів та творів на цю тему, насамперед російської культури, розраховувати на прийнятний результат під силу лише клінічному оптимісту. 

Однак це проблеми росіян, хоча вони й наші, українські, і проблеми ці входять одна в одну, як зубчики шестірень у годинниковому механізмі. Багато їх очевидні, деякі в тіні, а про дещо взагалі забули. Про це й поведемо мову. 

Поворот

Той Новий рік у Києві зустрічали з небаченим розмахом. Ресторани були всі заброньовані, святкові столи вгиналися від страв, ціни злітали до снігових хмар. За три страви доводилося викладати 10–12 крб, за пляшку шампанського — сотню. За такі гроші робітник мусив гарувати на заводі кілька місяців, селянин міг купити корову і стадо кіз на додачу, а міщанин — вихідне вбрання та хромові чоботи. 

Кияни з неприхованою натхненням очікували від 1917-го добрих новин. Коли починалася Перша світова, містяни за кожної зручної нагоди співали "Боже царя храни", але через два роки настрої змінилися навіть у тих, хто наживався на військових поставках. Тоді в моді — втім, як і тепер, — було сварити уряд, навіть країну, носити червоні банти, до речі й не до речі вставляти в балачку ліву фразу. У повітрі носилася близькість змін. 

Влада на очах слабшала. Двері в камерах Лук'янівської в'язниці не зачинялися, і політичні в'язні ходили на другий, жіночий, поверх на лекції. Про більшовиків майже нічого не знали. Про Леніна — тим паче. Навіть у революційному Пітері, коли той забирався на броньовик, він залишався маловідомою серед містян особою. 

Взагалі ж, роль вождя світового пролетаріату завжди була надміру міфологізована. Мільйонам людей опісля зуміли нав'язати міфологему про планетарну потугу його талантів, насправді ж "Ленін філософськи й культурно був реакціонером, людиною страшенно відсталою, він не був навіть на висоті діалектики Маркса, який пройшов через німецький ідеалізм. Це виявилося фатальним для характеру російської революції". До такої думки слід прислухатися, хоча б тому, що належить вона авторитетному російському філософу, визнаному на Заході одним із найбільших мислителів XX ст., киянинові Миколі Бердяєву.

Закінчувався 1917-й зовсім не так, як починався. Ресторани повсюди позакривали, містяни мерзли в чергах по гас і обмінювали свій одяг на крупу та сало в селян із близьких сіл. Незабаром більшовицька влада встановила "хлібну норму" у 100 грамів на дитячий рот, тоді як у держави, котра щойно виникла, був надлишок до 90 мільйонів пудів зерна. 

А далі, як писав наш земляк Михайло Булгаков, настав новий час: "Велик был год и страшен год по рождестве Христовом 1918, от начала же революции второй". 

Разом із революцією на зміну міцності, силі та багатству прийшли загибель і збідніння. Про це написано досить багато, але про вир, який захлеснув людину, втягнув її, всупереч бажанню, у безодню хаосу та душевної смути, за сто років, які минули відтоді, мабуть, ніхто не розповів так пронизливо гостро, як це зробив у своїх щоденниках "Окаянные дни" чудовий письменник, лауреат Нобелівської премії Іван Бунін. Ці люті й непримиренні тексти відтворюють атмосферу тих років краще за хроніки, повідомлення з фронтів та й взагалі будь-які документи. 

Пришестя хама

Навесні того фатального року Бунін опинився у своєму маєтку в селі Глотово Єлецького повіту Рязанської губернії. Навіть у цій глухомані хаос затягував людей у свій смертельний вир, примушуючи їх діяти на рівні тваринних інстинктів. Опинившись в епіцентрі сліпого, нещадного і безглуздого російського бунту, Бунін вибухнув нищівною за своєю силою характеристикою російського народу (що почасти й донині не втратила своєї актуальності):

"Нет никого материальней нашего народа. Все сады срубят. Даже едя и пья, не преследуют вкуса — лишь бы нажраться. Бабы готовят еду с раздражением. А как, в сущности, не терпят власти принуждения! С револьвером у виска надо ими править. А как пользуются всяким стихийным бедствием, когда все сходит с рук, — сейчас убивать докторов (холерные бунты), хотя не настолько идиоты, чтобы вполне верить, что отравляют колодцы. Злой народ! Участвовать в общественной жизни, в управлении государством — не могут, не хотят за всю историю… Хам уже давно в русском обществе…" 

Можливо, сьогодні це звучить уже "надто" відверто. Але не будемо шукати пом'якшувальних обставин. У сприйнятті дворянина Буніна саме поняття "народ" означало простолюд, тупу і злобну чернь, яка не хоче розвиватися, неймовірно консервативна й ретроградна, не прагне нічого змінювати у своїх одвічних підвалинах, сприймає будь-який вияв безкорисливої допомоги як вияв панської дурості.

"Есть два типа в народе. В одном преобладает Русь, в другом — Чудь, Меря. Но и в том и в другом есть страшная переменчивость настроений, обликов, "шаткость", как говорили в старину. Народ сам сказал про себя: "Из нас, как из древа, — и дубина, и икона", — в зависимости от обстоятельств, от того, кто это древо обрабатывает: Сергий Радонежский или Емелька Пугачев". 

Напередодні погромів панських маєтків селяни всім селом варили брагу, обзаводилися ломаками, хвалилися готовністю трощити все навколо:

"Жгут хлеб, скотину, свиней жарят и пьют самогон. У Ростовцева всем павлинам голову свернули… Мужики… ощипали, оборвали для потехи перья с живых павлинов и пустили их, окровавленных, летать, метаться, тыкаться с пронзительными криками куда попало". 

Буніну з дружиною пощастило втекти до Москви буквально в останню хвилину перед лихом. Коли
27 жовтня вони зійшли з поїзда на Курському вокзалі, у місті розпочалися вуличні бої. Більшовики, які зчинили заколот, перемогли, і Москва перейшла під їхній повний контроль. 4 листопада з'являється запис:

"Лица хамов, сразу заполнивших Москву, потрясающе скотски и мерзки. День темный. Грязный. Москва мерзка, как никогда. Ходил по переулкам возле Арбата. Разбитые стекла и т. д. Восемь месяцев страха, рабства, унижений, оскорблений!.. Разгромили людоеды Москву!". 

Враження від осіб революційного плебсу проходять настирливим рефреном через весь щоденник.

"Римляне ставили на лица своих каторжников клейма: "Cave furem". На эти лица ничего не надо ставить — и без всякого клейма все видно…"

"Опять какая то манифестация, знамена, плакаты, музыка — и кто в лес, кто по дрова, в сотни глоток: — Вставай, подымайся, рабочай народ! Голоса утробные, первобытные. Лица у женщин чувашские, мордовские, у мужчин, все, как на подбор, преступные, иные прямо сахалинские".

Десятого листопада переможці ховали своїх загиблих. Це було форменим святотатством — закопували мерців не на цвинтарі, а в серці міста, перетворивши на братську могилу Красну площу:

"Вчера хоронили "борцов"-большевиков. Часа в два эти борцы — солдаты и "красная гвардия" возвращались с похорон… Вид — пещерных людей. Среди Москвы зарыли чуть не тысячу трупов". 

Попри пережиті ним жахи, Бунін, однак, сприймав події в Росії дуже тверезо й жодних ілюзій не плекав. Остаточно вони зникли після того, як більшовики розігнали законно обраних представників народу (делегатів Установчих зборів) і розстріляли з кулеметів сам народ, що вийшов на вулиці їх підтримати, — робітників і обивателів. Бунін тинявся Москвою, підходив до мітингів, які виникали стихійно, прислухався, придивлявся. Майже все спантеличувало, насторожувало, лякало його: 

"Люди живут мерой, отмерена им и восприимчивость, воображение, — перешагни же меру. Это — как цены на хлеб, на говядину. "Что? Три целковых фунт?!" А назначь тысячу — и конец изумлению, крику, столбняк, бесчувственность. "Как? Семь повешенных?!" —"Нет, милый, не семь, а семьсот!" — И уж тут непременно столбняк — семерых-то висящих еще можно представить себе, а попробуй-ка семьсот, даже семьдесят!".

З розвитком "розрухи в головах" наростають і її прояви на вулицях. Насильство стає буденною річчю: 

"Говорят, матросы, присланные к нам из Петербурга, совсем осатанели от пьянства, от кокаина, от своеволия. Пьяные, врываются к заключенным в чрезвычайке без приказов начальства и убивают кого попало. Недавно кинулись убивать какую-то женщину с ребенком. Она молила, чтобы ее пощадили ради ребенка, но матросы крикнули: "Не беспокойся, дадим и ему маслинку!" — и застрелили и его. Для потехи выгоняют заключенных во двор и заставляют бегать, а сами стреляют, нарочно делая промахи".

Після укладення Брестського миру верхівка більшовицького режиму не почувалася в безпеці в ніким не захищеному Петрограді й стрімко втекла в Москву, де сподівалася відсидітися за стінами Кремля, який охороняла жменя латиських стрільців. Влади як такої в місті не було. Ніякої. 

"Повар из ресторана "Яр" говорил мне, что у него отняли все, что он нажил за тридцать лет тяжкого труда, стоя у плиты, среди девяностоградусной жары. "А Орлов Давыдов, — прибавил он, — прислал своим мужикам телеграмму, — я сам ее читал: жгите, говорит, дом, режьте скот, рубите леса, оставьте только одну березку, — на розги, — и елку, чтобы было на чем вас вешать". 

Як аристократ Бунін на цю публіку дивився з відвертою зневагою. У всій цій неймовірній мерзоті, що розповзлася російською територією, він звинувачував виключно узурпаторів влади — більшовиків.

"Сатана каиновой злобы, кровожадности и самого дикого самоуправства дохнул на Россию именно в те дни, когда были провозглашены братство, равенство и свобода… И еще одна библейская строка: "Честь унизится, а низость возрастет. В дом разврата превратятся общественные сборища. И лицо поколения будет собачье". 

Усе навколо було пронизане фальшю, лицемірством, брехнею.

"В человеке просыпается обезьяна… Какое обилие новых и все высокопарных слов! Во всем игра, балаган, "высокий" стиль, напыщенная ложь... Главарями наиболее умными и хитрыми вполне сознательно приготовлена была издевательская вывеска: "Свобода, братство, равенство, социализм, коммунизм!" И вывеска эта еще долго будет висеть — пока совсем крепко не усядутся они на шею народа… Почему комиссар, почему трибунал, а не просто суд? Все потому, что только под защитой таких священно-революционных слов можно так смело шагать по колено в крови". 

"Почта русская кончилась уже давно, еще летом 17 года: с тех самых пор, как у нас впервые, на европейский лад, появился "министр почт и телеграфов". Тогда же появился впервые и "министр труда" — и тогда же вся Россия бросила работать... Поголовно у всех лютое отвращение ко всякому труду".

Буніна злять побратими по цеху, які стрімко деградують: 

"Новая литературная низость, ниже которой падать, кажется, уже некуда: открылась в гнуснейшем кабаке какая-то "Музыкальная табакерка" — сидят спекулянты, шулера, публичные девки и лопают пирожки по сто целковых штука, пьют ханжу из чайников, а поэты и беллетристы (Алешка Толстой, Брюсов и так далее) читают им свои и чужие произведения, выбирая наиболее похабные. Брюсов, говорят, читал "Гавриилиаду", произнося все, что заменено многоточиями, полностью. Алешка осмелился предложить читать и мне — большой гонорар, говорит, дадим". 

"Подумать только: надо еще объяснять то тому, то другому, почему именно не пойду я служить в какой-нибудь Пролеткульт! Надо еще доказывать, что нельзя сидеть рядом с чрезвычайкой, где чуть не каждый час кому-нибудь проламывают голову, и просвещать насчет "последних достижений в инструментовке стиха" какую-нибудь хряпу с мокрыми от пота руками! Да порази ее проказа до семьдесят седьмого колена, если она даже и "антересуется" стихами!"

В особі Альошки (Олексія Миколайовича) Толстого Буніна вражало вміння того брехати в очі, не тільки не шаріючись, а й із таким неперевершеним артистизмом. Крайня безпринципність "червоного графа" абсолютно не в'язалася з дворянським титулом, яким Толстой неймовірно хизувався і якого легко зрікся після втечі — від кредиторів із Європи в "кумачевий рай, публічно виголосивши: "Я тепер не граф Толстой, а робкор-самородок Потап Дєрьмов!". 

Записи про пришестя в Росію вселенського хама, про тотальну мерзоту більшовицької окупації, про гангрену брехні та проказу крадіжок, які уразили всі верстви російського суспільства, — оцінка наслідків революції, що зроблена по гарячих слідах і тому особлива цінна для нинішнього аналізу. 

"Еще не настало время разбираться в русской революции беспристрастно, объективно… Разве многие не знали, что революция есть только кровавая игра в перемену местами, всегда кончающаяся только тем, что народ, даже если ему и удалось некоторое время посидеть, попировать и побушевать на господском месте, всегда, в конце концов, попадает из огня да в полымя?". 

З кожним днем у душі Буніна стає похмуріше, його дедалі частіше охоплює перемішана з розпачем туга: 

"Как потрясающе быстро все сдались, пали духом!... Проснувшись, как-то особенно ясно, трезво и с ужасом понял, что я погибаю от этой жизни и физически, и душевно… В сущности, всем нам давно пора повеситься, так мы забиты, замордованы, лишены всех прав и законов, живем в таком подлом рабстве, среди непрестанных заушений, издевательств!" 

"Москву украшают. Непередаваемое впечатление — какой цинизм, какое издевательство над этим скотом — русским народом! Это этот-то народ, дикарь, свинья грязная, кровавая, ленивая, презираемая ныне всем миром, будет праздновать интернационалистический праздник! А завтра, в день предания Христа, — торжество предателей России! Будь проклят день моего рождения в этой прóклятой стране!... О Господи, неужели не будет за это, за эту кровавую обиду, ничего?!… Светлый день, а я все думаю о народе, о разбойниках мужиках… Нет, надо бы до гробовой доски не поднимать глаз на этих скотов!". 

Далі жити в такій обстановці ставало нестерпно. Бунін замислюється над від'їздом із Совдепії. Але як утікати й куди? Та куди завгодно, тільки подалі від жахіття, в якому він тоді перебував! Виправивши необхідні для від'їзду папери, Бунін із дружиною вирушили до Одеси. Ешелон, що повз, як черепаха, прибув у Гомель, де Буніни сіли на пароплав і рушили Дніпром вниз. Про цю кружну подорож у щоденнику збереглося кілька коротких нотаток. Середина червня 1918-го, Київ. Дивлячись із борту пароплава, письменник спостерігає таку чарівну картину: 

"Жаркий летний день на Днепре. На песчаных полях против Подола черно от купающихся. Их все перевозят туда бойкие катерки. Крупные белые облака, блеск воды, немолчный визг, смех, крик женщин — бросаются в воду, бьют ногами, заголяясь в разноцветных рубашках, намокших и вздувающихся пузырями. Искупавшиеся жгут на песке у воды костры, едят привезенную с собой в сальной бумаге колбасу, ветчину. А дальше, у одной из этих мелей, тихо покачивается в воде, среди гнилой травы, раздувшийся труп в черном костюме. Туловище полулежит навзничь на бережку, нижняя часть тела, уходящая в воду, все качается — и все шевелится равномерно выплывающий и спадающий вялый белый бурак в расстегнутых штанах. И закусывающие женщины резко, с хохотом вскрикивают, глядя на него". 

В Одесі Буніни прожили з червня 1918-го по лютий 1920 року. Письменнику судилося опинитися в епіцентрі влаштованої більшовиками вакханалії тотального грабежу й мародерства, які супроводжувалися небаченим терором. Іван Олексійович зумів не тільки записати на окремі аркушики чимало того, що коїлося тими днями, а й забрати їх разом із іншим своїм нехитрим скарбом.
8 лютого 1920 р. переповнений російськими біженцями грецький пароплавчик "Патрас" вийшов із зовнішнього рейду у відкрите море і взяв курс на Стамбул. 

Талант письменника, непримиренний, без бодай найменшого натяку на конформізм погляд на події того часу перетворили ці глибоко суб'єктивні свідчення на історичний документ епохи. Хтось же, зрештою, має бути Буніним! 

4 червня 1925 р. "Окаянные дни" почали друкуватися з номера в номер у паризькій газеті "Відродження". Через 10 років уже у вигляді книжки їх випустило видавництво "Петрополіс" у Брюсселі, а в 1973 р. — канадське видавництво "Зоря". В СРСР "Окаянные дни" повністю вперше видали тільки 1990 р. у вигляді примітивного репринту. 

Коли письменнику присуджують Нобелівську премію, питання визнання його таланту відпадає саме собою. Через 100 років від тих днів, коли, опинившись перед обличчям неминучої загибелі, щохвилини чекаючи стуку в двері прикладом, при світлі від недогарка свічки він летючим нерозбірливим почерком записував на аркушиках свої спостереження, залишилося інше питання: чи можливе повторення сліпого, безглуздого й нещадного бунту, до чого призвела революція, і, взагалі, чого нам чекати далі? Іван Олексійович на це запитання відповів так:

"Когда совсем падаешь духом от полной безнадежности, ловишь себя на сокровенной мечте, что все-таки настанет же когда-нибудь день отмщения и общего, всечеловеческого проклятия теперешним дням. Нельзя быть без этой надежды".

Київський слід

За останні роки якось мимохідь сформувався культ "білогвардійщини". Особливо в кіно. Породисті обличчя офіцерів, бронзові фігурки з патиною, меблі фірми "Кімаєр", гарний одяг, котильйони, лакеї, юнкери, хрускіт французької булки, ґрасування, запаморочливі капелюшки, несамовиті романси і, звісно ж, вишукані манери витіснили з екранів солдата з рушницею, матроські кльоші, могутні ноги куховарок та міцний мужицький дух. Ніби пішов процес відновлення історичної справедливості. 

Фільм режисера Нікіти Михалкова "Сонячний удар" (2014) з тієї ж категорії. У прагненні надати фабулі з однойменного оповідання Буніна (1907) історичного масштабу, режисер звертається до щоденників великого письменника. Допомогло. Любовна історія, "занурена" у трагічні глибини народної долі, скинула з себе солодкуваті одіяння. Із властивою Михалкову зухвалістю він вводить у фільм персонаж, про якого Бунін навіть не згадує, — революційну фурію червоного терору (підпільна більшовицька кличка "товариш Демон") Розу Землячку. Персонаж, прямо скажемо, демонічний і, як такий, заслуговує, щоб про нього згадали окремо. 

На жаль, Розалія — наша землячка. Народилася вона 1876-го року у Києві в родині заможного купця Самуїла Залкінда, власника дохідних будинків та галантерейних магазинів. Сімнадцятирічною її посилають учитися в Ліонський університет у Францію. До рук вразливої панянки потрапляє брошура Леніна "Что такое друзья народа?", а в 1901-му у Швейцарії вони зустрілися особисто. Роза бере участь у II з'їзді РСДРП, на якому партія розкололася на дві частини. Західні спонсори вибирають меншовиків, а більшовики залишаються ні з чим. Ленін розуміє, що без газети партії не побудуєш, і починає збирати кошти на її видання. Тоді ж дівчина змінює прізвище Залкінд на Землячка й нелегально повертається на батьківщину. Як міцний агент "Іскри" вона здійснює підпільну поїздку по містах імперії і під носом у жандармів збирає потрібні гроші. Дивно, але в цій небезпечній справі їй допоміг батько. 

Особливо не заморочуючись моральними нормами, Розалія фанатично служить революційній справі, виконуючи "найбрудніші" доручення. У 1905-му році бере участь у боях на барикадах, де вчиться влучно строчити з кулемета. Рятуючись від переслідувань, утікає за кордон, але довго там не затримується — хтось же має щодня працювати в підпіллі. З допомогою контрабандистів вона 1912-го року нелегально переходить кордон Росії (за гроші, звісно), тоді як професійні революціонери-чоловіки воліли відсиджуватися у вуличних кафе за кордоном. Попалася. Арешт, одиночка, каторга. Вийшла заміж за каторжанина, втекла з ним з-під варти. Разом зі Сталіним організовує в Баку знаменитий страйк, агітує робітників на великих заводах, створює солдатські комітети. 

Фактично очолюючи політвідділ 13-ї армії (начальником призначили угорського інтернаціоналіста Бела Куна) і Кримський ревком, вона керує на півострові розстрілами білих офіцерів, які не встигли втекти з бароном Врангелем. По 10 тисяч щомісяця, інколи —більше. Так тривало півроку. Є свідчення, що вона особисто й не без задоволення розстрілювала з кулемета воїнів, котрі добровільно здалися, і цивільних, безпричинно заарештованих НК. Цифри її жертв називають різні, але сходяться на тому, що обчислюються вони сотнями. Фурія часто нагадувала: патрони треба берегти, а офіцерів можна просто топити, прив'язуючи їм до ніг каміння. Так і робили. Нещасних зіштовхували з бортів суден на мілководді. Картина виходила моторошна: потопельники стояли щільними шеренгами на дні моря, і всього за кілька сантиметрів над їхніми головами хлюпала ласкава чорноморська хвиля. У згаданому фільмі, за прямою командою Землячки, топлять у морі баржу з сотнями офіцерів. І це не вимисел. 

Землячка — перша жінка Радянської Росії, яку нагородили орденом Червоного Прапора. На самий верх її не пускали — тримали в середній ланці, хоч і з урядового синкліту теж не забирали. Її боялися всі, схоже, навіть Сталін не зачепив її — майже єдину з усієї "ленінської гвардії". До останнього дня обіймала посаду заступника голови Раднаркому, за нинішніми мірками — "віце-прем'єра" уряду. Померла 1947-го року, того ж дня, що й Ленін, — 21 січня.

Як і чому з ніжної єврейської дівчинки з тонкою молочною шкірою і сумними, виразними, дуже гарними очами вийшла кровожерлива фанатичка? Психіатри схильні пояснювати цю метаморфозу нападами соціопатії (є така хвороба), психологи переконані, що по житті її вела ненависть до чоловіків, — я ж схильний вважати, що її пожирало жадання влади, прагнення відчувати її щохвилини і бачити в очах жертв тому підтвердження. У фільмі "Знак біди", про життя в окупації білоруського села, місцевий поліцай відверто розповідає про мотиви, що штовхнули його служити гітлерівцям. Мовляв, влада над односельцями, яку він отримав разом із гвинтівкою та білою пов'язкою, сильніша за владу, яку мало правління колгоспу, і навіть райком партії. Схоже, той самий випадок. 

Іменем Землячки назвали вулиці і поховали її в кремлівській стіні. Дякувати Богу, у Києві таких стін немає. Але немає й пам'ятних знаків безвинно убитим. А їм не було числа. У ті часи в місті цим займалися 11 каральних установ. Головною була, звісно, "чрезвичайка". Голові Київської "ГубЧеКа" Лацісу приносили в підвал зручне крісло, щоб він міг не стомлюючись спостерігати за стратами. А знищували людей по-звірячому й болісно, страшніше, ніж пізніше в Освенцімі або Дахау. Описувати не будемо (газету й діти читають), але, приміром, скажемо, що серед катів був фахівець із витягування жил з іще живих жертв. До речі, негр. А ще було два китайці, віртуози катування пилкою. Траплялося бувати там, де сьогодні поліклініка (вулиця, мабуть, не випадково довго називалася іменем Леніна), і військовому лікарю Михайлу Булгакову. Ходити доводилося досить обережно, оскільки підлога була дуже слизька від решток мозку, що витік із розколотих черепів.

У Києві чимало місць, що викликають смуток. Не пробігайте в поспіху місце біля входу в алею, котра веде до стели Невідомому солдатові. Сюди притягли настоятеля Києво-Печерської лаври митрополита Володимира, зняли з нього білий клобук, церковне облачення, рясу, підрясник і почали колоти багнетами. У рамках акції "червоного терору". За вказівкою голові ВНК Дзержинському Ф. Е. від 01.05.1919, підписаною головою ВЦВК М. Калініним і головою Раднаркому В. Ульяновим (Леніним). Дослівно: 

"Необходимо как можно скорее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады". 

Вказівку було виконано: розстріляно 300 000 священнослужителів. Російська православна церква досі не висловила свого ставлення до святкування столітнього ювілею революції 1917 року. Її синод і патріарх перебувають у досить дражливому становищі: з одного боку, влада начебто закликає "об'єктивно проаналізувати" події тих років, а з іншого… що тут аналізувати? Окаянні дні, і по всьому. Читай Буніна. 

Фатальна дата

Сто років — це, звичайно, багато. Хоча людина за цей час не збільшилася й не зменшилася в розмірах, в неї не з'явилися нові органи чуттів, не покращилася її привабливість і не поглибилася потворність. Загалом, вона мало в чому змінилася зовні, але в одному, до речі — найважливішому своєму призначенні: робити іншим добро або зло — її можливості значно зросли.

Людина, хоч би що вона робила, майже ніколи не знає, що саме вона робить, принаймні не знає до кінця. Часом для того, аби "добратися до дна", буває замало і ста років. Адже досі так і не виникло бажання розібратися, до чого призвело знищення під час революції десятої частини населення. Правда, стосовно точних цифр точаться нескінченні суперечки. Провідний демограф сучасної Росії професор Анатолій Вишневський вважає, що загальні втрати під час Громадянської війни становили від 10 до 18 млн людей. А якщо взяти весь довоєнний період, то загинули й залишилися не народженими понад 36 млн людей. 

У наших вчених — інші підрахунки. У науковій літературі висловлювалася думка, що, якби не було Жовтневої революції, Голодомору, Великої Вітчизняної війни та кількох хвиль еміграції, населення України могло досягти і ста мільйонів. Чим не наддержава? Цілком. Та якби річ була тільки в цифрах! Не в них же велика таємниця. Он в Індонезії проживає понад сто мільйонів. І що? Країна навіть у регіональні лідери не вибилася. 

Так, цифри жертв революції примушують здригнутися. Але жах в іншому. У війнах, під час епідемій та природних катастроф теж гинули люди. Правда, всі підряд, без розбору. А тут вибирали. Ретельно й ревно. Царська Росія була становою державою, і цілий стан у ній вирізали. Серед дворян, звісно, траплялися різні люди, але в переважній своїй масі вони відрізнялися від решти народу вищою освіченістю, розумом, вихованням, шляхетністю устремлінь і особливою відданістю християнським цінностям. Саме цей клас був відібраний еволюцією керувати іншими, проте його, а заодно — найрозумніших з міщан та інших станів, реально винищили або вигнали за кордон, родові гнізда, бібліотеки й роялі просто спалили і пам'ять про них прирекли на забуття. Тисячі священиків винищили й замучили, за що Росія продовжує платити за особливим рахунком. 

За державні справи взялися революційні матроси, денщики та куховарки. Країна занурилася у морок варварства. І нікому було її звідти виводити. Навіть дивом уцілілі дворяни, як правило, не давали потомства: представників чужого стану сахалися дівчата, віддаючи перевагу ідейно близьким, собі подібним. Ті, хто дерся нагору кар'єрними східцями, звісно ж, навчалися в університетах і академіях, де сумлінно всотували вчену премудрість, яку викладала "червона професура", що на заклик партії з хлівів та комор потягнулася в міста по науку. Їхні нащадки сьогодні сидять у різних урядових і кремлівських вежах. Сумніваюся, що вони зуміли б витримати конкуренцію з нащадками російської аристократії, і тоді важливі для нас рішення приймали б зовсім інші люди. Вони, швидше за все, керувалися б іншими моральними принципами.

Винищивши один стан, ради підняли інший: пролетар отримав статус гегемона. Робітник міг відверто демонструвати свою перевагу над людиною розумової праці. Він більше заробляв, його частіше обирали, нагороджували, вибачали, обдаровували. Він тріумфував. Це була його влада, його партія, але він не став їх захищати, коли їх ліквідували.

От навколо всі невтомно стверджують: "У всьому винен совок". "Це рештки совка в наших душах не пускають нас у цивілізовану Європу". Та ні ж, ласкавий читачу. Все починалося значно раніше, оскільки всебічна дрімучість поселилася в душах наших предків у ті часи, коли про совок і знати не знали. У нас нічого не виходить і ще довго виходити не буде, тому що з молоком матері ми не всмоктуємо того, що всмоктував юнкер Ніколка з " Білої гвардії". Пам'ятаєте, як він дивувався: це як же можна жити, якщо слова не дотримуватися? 

Будьмо об'єктивні: народжений революцією лад дав мільйонам людей таку-сяку освіту, створив масову систему охорони здоров'я, ціною неймовірної напруги дозволив наздогнати інші промислові країни у виробництві чавуну, сталі, тракторів, літаків, танків і, зрештою, подолати могутнього ворога у найвиснажливішій війні людства. Багато громадян повірили в те, що живуть вони у справедливому суспільстві, де всі рівні, хоча й однаково бідні, де держава про них дбає. За цією утопією вони сумують. У це важко повірити, але доводиться, оскільки "Левада-Центр" має репутацію серйозного соціологічного закладу. За її замірами (увага!)… 68% жителів Російської Федерації хотіли б повернення до соціалізму й СРСР. У нас таких удвічі менше — 35%. Отже, Україна рухається, розвивається, відпливає від того виру, в якому опинилася сто років тому, удвічі швидше за Росію. І це породжує надії. 

Сьогодні людина знає про свої небезпечні схильності більше, ніж знала сто років тому, а ще через сто років це знання стане ще досконалішим. Тоді вона застосує його собі на користь. 

Сьогодні доречно згадати всі сто років окаянства. І пам'ятати їх, не розслабляючись. 

Сьогодні науці відомо, що геном людини становлять 30 000 генів. Досить відбутися змінам в одному з генів — і з'являється мутант. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
9 коментарів
  • Alexander Melnik-Kravchuk 3 марта, 08:56 1) Если бы небыло метеорита то популяция динозавров на территории Украинцев была бы значительно выше, хотя... украинцы бы всех динозавров поели, а шкуры и кости на запад продали - эволюция; 2) именно дворяне довели до того, что было много необразованных бедно живущих людей, а на западной Украине вообще поляки хозяйничали. Моя прабабушка всегда говорила что при товарище лучше быть чем при пане, потому что пан не давал читать книги, не пытался образовать и при пане мои прародители бы никогда не увидели ни Крыма, ни Москвы. Дворяне должны были вымереть эволюционно, Имперская Россия задыхалась от навалы западных "инвесторов", которых дворяне уже не контролировали. P.S.: ЗН пробила очередное дно. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • spragly 26 февраля, 21:06 Бунін ставився до українців доброзичливо, його родичі жили в Україні. Звичайно, він не вірив в самостійну Україну, але жодного ворожого слова він все ж таки не сказав. Тим не менш, попри весь свій совіцький жахливий досвід, попри розуміння того що фактично в РФ-ії живе після революції інша нація, він серйозно замислювався над поверненням. Всі хто поверталися (Купрін, Цвєтаєва) втрачали будь який шанс на щось впливати, навіть культурно. Який же був сенс повернення? Розчинитися в кислоті совіцької побутової всеядності та пропагандичної єдності? Все що москалі здатні відроджувати після совіцької/утінської монументовщини - це російська імперія. Вони не здатні йти в нове, невідоме, інше, відкрите. Не хочуть. Старе було таке помпезне та громогласне, як симфонії мусоргського. Після того як Буніни та Сікорські вимерли на чужині, москалі рішуче записують їх до свого пост-совіцького пантеону. Але є ж і українські спогади про той час. ДТ про них просто не знає. Або не вважає більш точними. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • talymon 26 февраля, 14:38 ...Не могу спокойно слышать слов: Чигирин, Черкасы, Хорол, Лубны, Чертомлык, Дикое Поле, не могу без волнения видеть очеретяных крыш, стриженых мужицких голов, баб в желтых и красных сапогах, даже лыковых кошелок, в которых они носят на коромыслах вишни и сливы. «Чайка скиглить, литаючи, мов за дитьми плаче, солнце гpie, витер вie на степу козачем…» Это Шевченко, – совершенно гениальный поэт! Прекраснее Малороссии нет страны в мире. И главное то, что у нее теперь уже нет истории, – ее историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни, легенды о нем, – какая-то вневременность. Это меня восхищает больше всего.... Музика!!!
    oleg40459 3 марта, 14:55
    Ты прав, Талимон! Нет уже давно Малороссии и малороссов, а есть Украина и украинцы! А чудь и хам в своей пьяной Великороссии так и застряли ....
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Алексей Федорчук 26 февраля, 12:25 Занимательная статья. Особенно забавно описан российский простолюдин-" лица мордовские,чувашские..сахалинские"- "бабы готовят еду с раздражением"- ".. дубина или икона."чудь, меря, мордва. Так и есть.Приятно контрастирует, на этом фоне украинский вековой уклад. Украинцы и россияне, народы-родственники-да, братья-нет. А революция никогда не бывает случайностью."Верхи не могут-низы не хотят"-это аксиома. Верхам не надо было "играться в солдатиков" и чужими судьбами, ввязываясь в войну и проиграть её. Именно сословный, почти кастовый уклад и был одной из главных причин поражения в первой мировой войне и революции, как следствия. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • spragly 26 февраля, 11:07 булгаков був нічим не ліпший за якогось муравйова чи шульгіна. Такий самий українофоб. Згадувати його в українському часописі це свідчення або меншовартості або "іншої етнокультурної орієнтації". Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • talymon 25 февраля, 19:42 А ось слова Буніна про інтелігенцію: «наша интеллигенция – это подлое племя, совершенно потерявшее чутьё живой жизни и изолгавшееся насчёт совершенно неведомого ему народа». http://www.lgz.ru/article/-33-34-6427-27-08-2013/gody-okayanstva-ili-zagadka-n-b-i/ . Як це звучить сучасно і актуально! Життя прожити- не поле перейти. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • talymon 25 февраля, 19:37 Пишучи про окаянство інших, не будь окаянним сам. “…. читал книгу Бунина "Ливни золотые" (издана в 1998 году, ISBN 5-04-002034-1), в которой напечатано письмо А. Н. Толстого Сталину от 17 июня 1941 года. В этом письме "красный граф" ходатайствует перед "вождём народов" о возвращении Бунина на родину. Суть письма такова: Толстой получил от Бунина открытку, описывающую его тяжёлое положение. Позже Телешов получил от Бунина другую открытку, в которой уже сказано прямо: "Хочу домой". Далее Толстой пишет о литературных достоинствах Бунина, о том, что тот не занимался активной антисоветской деятельностью и держался особняком. И Толстой спрашивает: "...мог бы я ответить Бунину на его открытку, подав ему надежду на то, что возможно его возвращение на родину?" А если такую надежду подать нельзя, то пусть хотя бы СССР окажет ему материальную помощь. “ (Страхов А. А. http://samlib.ru/s/strahow_a_a/desjat-let.shtml ) Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Oleksandr Pechenyuk 25 февраля, 08:17 Окаянные уже не дни а годы на Даунбасе , и сотвотворили их наследники Хама, и очень скоро они будут на Орде-Москве, не будут, они там есть, ждут сигнала. Відповісти Цитувати
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60