Андрій Тарковський: життя після смерті

тарковський

Читайте також

У квітні нинішнього року видатному кінорежисерові Андрію Тарковському, творцю фільмів "Іванове дитинство", "Андрій Рубльов", "Соляріс", "Сталкер", "Ностальгія", "Жертвопринесення", які завоювали безліч нагород на міжнародних кінофестивалях, виповнилося б 85 років. 

DT.UA запропонувало доктору мистецтвознавства, двоюрідній сестрі А.Тарковського Неллі Тарковській-Гассановій розповісти про свого іменитого брата.

Початок

До кіно Андрія долучила мати, яка мріяла зробити з нього "Людину", як вона часто казала. Мама щиро вважала, що кіно шкідливо позначається на дитячій психіці, й усіляко намагалася відгородити Андрія від нього. 

Уперше Андрій потрапив у кіно в 1939 р. Мати повела його в "Ударник", де йшов "Щорс" О.Довженка. Ось слова Андрія: "Український кінорежисер Довженко, на мій погляд, — геній (що наполовину не відбувся). Його "Земля" — велика картина. В нас у кіно не так уже й багато "великих картин". Із чорно-білих німих фільмів, пам'ятаю, мені сподобалися "Земля", "Броненосець "Потьомкін". Зі звукових стрічок — "Щорс" і "Околиця", на мій погляд, зроблені значно талановитіше й видатніше, ніж "Чапаєв". Навіть зараз "Околицю" дивишся з величезним інтересом. Вона залишилася сучасною навіть за формою. Актори у фільмі грають просто чудово! 

Коли я серйозно захопився режисурою і вступив у ВДІК, у майстерню М.Ромма, я опинився у своїй стихії, і все, що знав про кіно й крім кіно, змогло мені знадобитися".

Уже в першому післядипломному фільмі Андрія Тарковського "Іванове дитинство" ("кіностудія "Мосфільм", 1962), знятому в Україні, у Києві — в Шевченківському краю, порушувалася дуже серйозна тема, образи й мотиви, які він поступово розвивав і поглиблював у своїй творчості. Головний лейтмотив творчості Тарковського — людина й історія, людина і її час. Він як ніхто інший поєднав події космічного масштабу (згадаймо "Сталкер" і "Соляріс") із однією скромною людською душею. У його фільмах ми побачили епоху з її невідворотним перебігом історії та духовний шлях особистості — звивистий, у метаннях, зривах і підйомах.

У цих фільмах світ і людина рівнозначні, взаємопроникні. Від маленького воїна Івана нитка тягнеться до тих героїв, котрі на свої плечі взяли тягар відповідальності за всю планету і власним подвигом, своїм жертвопринесенням хотіли врятувати людство від духовного розтління та загибелі.

Усі його 7 фільмів по-своєму приголомшили думку суспільства як документи надзвичайно жорстоких страждань народних, як художні твори, котрі закарбували глибинний трагізм і тотальну бездушність війни із ще невідомою екрану силою.

Вже перший фільм Андрія — "Іванове дитинство" — став володарем "Золотого лева Святого Марка" на Міжнародному кінофестивалі у Венеції. Йому випав грандіозний успіх за кордоном. 

Того року й відбулося творче народження генія, котрому ледь виповнилося 30 років. Він став першим і єдиним у своїй віковій категорії, відзначеним найвищою міжнародною нагородою за перший фільм "Іванове дитинство". Тоді він уписав своє ім'я золотими літерами в історію сучасного світового кінематографа. 

У 1964 р. Андрій поринає в нову цікаву роботу — за сценарієм, написаним спільно з Андроном Кончаловським і присвяченим давньоруському іконописцеві XV ст. Андрієві Рубльову.

Живопис Москви ХІV ст. погано вивчений. Можна сказати, що в цьому столітті в ній було багато різних художніх напрямів, які й привели до чудового мистецтва Андрія Рубльова (1360—1430). Діяльність великого художника відбувалася не при дворі московської влади, а в монастирях, що були тоді центрами освіченості й культури.

Рубльов працював в Андронниковому і Троїце-Сергієвому монастирях, писав ікони для Благовіщенського собору московського Кремля, розписував фресками величний Успенський собор у Володимирі. Художник глибоко сприйняв те нове, що жило й розвивалося в мистецтві його часу. 

Пам'ятаю, як Андрій у 1965 р. вперше подав на затвердження свій сценарій, що його перечитали майже всі працівники Третьяковської галереї, куди він щодня ходив, як на роботу. Я тоді займалася проблемою мистецтва Володимиро-Суздальського князівства XII—XV ст. Мені було 27 років, молодий мистецтвознавець, я намагалася допомогти братові знайти важливі й потрібні деталі, що полонили його своєю безпосередністю та поетичністю. Під кінець нашої роботи Андрій міг спокійно захищати дисертацію з "Мистецтва Володимиро-Суздальського князівства". Він вільніше й природніше став будувати композиції біблійних і євангельських сцен, більш життєвими стали образи в майбутньому фільмі. 

Церква Покрови на Нерлі — одна з найпоетичніших архітектурних пам'яток Давньої Русі. Я пам'ятаю, як Андрій закохався в неї й сказав мені одного разу: "Недарма батьки мене назвали Андрієм, у цьому щось є від Бога… Я б на місці князя Андрія зробив те саме — на честь перемоги над волзькими болгарами й на спомин про любимого сина, що загинув у цій битві. Я побудував би найгарнішу в православному світі церкву — дуже схожу на цю…" Вона домінує над околицею, вирізняється своєю сліпучою білизною на тлі пейзажу. 

У кіно простими засобами можна показати дуже складні історичні факти і явища. Згадайте фільм "Андрій Рубльов". Там є сцена, де герой Михайла Кононова падає в струмок, убитий стрілою ворога. Камера ковзає по струмку, показуючи воду, змішану з кров'ю і молоком. У воді ніби випадково виникає білий мазок. А це ж образ: загинула молочна безневинна душа і була змита водою вічності.

Андрій Тарковський — молодий і ще недосвідчений режисер, узявши за основу творчість Рубльова, створив незвичайний історичний кінодокумент про православну віру. Свій двохсерійний художній фільм він знімав в історичних місцях, про які знав усе. Андрій був закоханий у православний іконопис, який вважав вершиною художньої форми. Не випадково на очі його наверталися сльози, коли він молився про художників — творців цього дива Господнього.

У 1966 р. фільм був завершений, а 7 лютого 1967 р. — проданий за кордон. Закордонна кінокритика й преса були в захваті. Але в грудні 1967 р., після перегляду картини радянським керівництвом, фільм надовго поклали на полицю. А в паризькій газеті Le Monde в 1974 р. з'явився такий відгук про картину: "Андрій Тарковський зумів зняти такий монументальний фільм "Андрій Рубльов". Отже, Довженко та Ейзенштейн знайшли собі гідного наступника".

Кончина

Переді мною щоденник Андрія Тарковського. І я читаю останню сторінку, написану його рукою: "Закінчується 1986 рік — 29 грудня. Я в лікарні Сарсель, що за 40 км від Парижа. Так, учора забув важливе — Марина Владі дала мені на лікування 2 чеки — на 16 і на 5 тис. франків, щоб заплатити за сканер. Вона прямо ангел. Я заплакав і не зміг стримати сліз. Думаю, вона все розуміє й прощає!" 

Весь 1986 р. Андрій Арсенович Тарковський лікувався від раку легенів у різних клініках Франції, Німеччини, Швеції. Всюди йому обіцяли життя…

Але сталося непоправне... 

Андрія помістили в одномісну палату. Йому дуже зле, він розуміє, що кінець близько. Йому холодно, він просить укрити його другою ковдрою... Його палата на першому поверсі, а за вікном яскраво-зелена трава і квітучі фіалки в грунті, припорошені снігом. 

Новий, 1987 р. Друга година ночі. Всі говорять пошепки, чути обривки фраз, як вирок щойно обірваному життю. "Слава Богові, відмучився". По довгому лікарняному коридору біжать, штовхаючи одне одного, якісь люди, хтось на ходу телефонує на радіо, телебачення, редакції центральних газет: "Сенсація! Помер російський кінорежисер Андрій Тарковський, дисидент, утікач із Росії!" Минає година, друга, третя, і вже вдосвіта в розчинені двері клініки стрімко вливається людський потік — журналісти, репортери, фотографи, розштовхуючи одне одного, поспішають першими зафіксувати кончину великого радянського режисера Андрія Арсеновича Тарковського.

Безсмертя

Незважаючи на хворобу, Андрій з перервами продовжував працювати — спочатку над фільмом "Ностальгія", а потім над передостанньою картиною "Жертвопринесення", відзначеною одразу трьома преміями. Цю картину він присвятив пам'яті своєї матері. "Жертвопринесення" увійшло в десятку найкращих фільмів світу й утвердило Андрія Тарковського як одного з найбільших світових митців. Кінорежисера з великої літери.

9 травня 1986-го у Стокгольмі відбулася прем'єра фільму. Тоді Андрій уже наближався до смерті й не знав, що фільм здобув високу оцінку журі Шведського інституту кіно, який висунув картину на Канський міжнародний кінофестиваль.

Незважаючи на тяжкий стан, Тарковського літаком привезли в Канни, де демонструвався його останній фільм. На превеликий жаль, він так і не побачив фільм через кровотечу в лівій легені.

А по закінченні фільму "Жертвопринесення" весь зал встав, глядачі скандували: "Браво, Маестро!", аплодували стоячи.

Уперше в історії міжнародного кінофестивалю замість автора на сцену вийшов його шістнадцятилітній син у чорному фраку. В залі зависла мертва тиша. Голова журі встав і рушив назустріч синові Тарковського, обняв його, розцілував і сказав: " Дякую авторові фільму за його унікальне творіння. "Жертвопринесення" — дивний пам'ятник собі та своєму часу". І вручив юнакові Велику спеціальну премію за творчість у цілому. Зал вибухнув шквалом оплесків і молодший Андрій, не стримавши хвилювання, прямо на сцені розридався.

Митець часто лишається незрозумілим. Андрій Арсенович Тарковський наштовхувався на нерозуміння значно більшою мірою, ніж того заслуговував. І хоча б тепер, із великим запізненням, ми подякуємо йому за творчість. Ми віримо в те, що він хотів нам сказати у своїх картинах.

У його фільмах міститься правда життя, там усе всерйоз. Причому всерйоз настільки, що сама художня праця режисера була для нього власним болісним пошуком життя, пошуком відповіді на найважчі й найпекучіші питання.

На запитання, чи був Андрій Тарковський щасливою людиною, можна відповісти так: швидше за все, не був. Але завжди хотів бути. Ніколи, з раннього дитинства й до самої смерті, він не бажав бути іграшкою в чиїхось руках, тим більше — в політичних! І в цьому він був чесним і чистим перед собою, а тому цілком щиро дивувався, чому й за що саме він потрапив у немилість до влади. Що поганого вони побачили в тому, що він намагався надати своєму мистецтву реальності, а часом — і філософської глибини та значущості. 

Минули роки, фільми Тарковського зрідка нагадують про себе. На початку третього тисячоліття (2007 рік) за художнє втілення образу давньоруського іконописця
ХV ст. Андрія Рубльова, внесок в історію і зміцнення християнської релігії на 8-му Міжнародному кінофестивалі "Дзеркало" в місті Іваново кінорежисер Андрій Тарковський був нагороджений великою золотою медаллю із зображеною на ній "Трійцею". Нагороду прийняв його син Андрій, що й відвіз її в музей Тарковського в Італії (м. Флоренція, де жив і працював кінорежисер).

Міжнародне журі в у складі європейських режисерів визначило найкращих 30 фільмів. Серед відібраних фільмів для нас особливого значення набувають "Броненосець "Потьомкін" Сергія Ейзенштейна, "Земля" Олександра Довженка та "Андрій Рубльов" Андрія Тарковського. 

Рік смерті Андрія Тарковського (1986) став пам'ятним для всього світу і тим, що саме він, великий майстер екрану, ще в 1980 р. зміг передбачити масштабну катастрофу на Чорнобильській АЕС, зобразивши апокаліптичну трагедію людства у геніальному фільмі "Сталкер".

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Simplex 8 апреля, 08:30 Двоюродная сестра очень отдалённо представляет себе творчество Андрея Тарковского... "Сталкер" - о Чернобыле? Совместимы ли штампы с масштабом личности Андрея? Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75