Арсеній Фінберг: "Головне завдання зараз — постаратися підняти людей із дивана"

Алла Котляр 11 березня, 00:00
Финберг_1

Читайте також

 

Є люди, для котрих труднощі часто стають нездоланною перепоною. А є такі, що сприймають їх як цікаві завдання й виклики, які потребують вирішення. Перших — більшість. Других, на жаль, — набагато менше. Ентузіазм — одна з найбільш рідкісних, але водночас найбільш заразливих рис. Такі люди змінюють світ. Кожен на своєму місці — від власної домівки до країни.

Арсеній Фінберг — із другої категорії. Людина-мотор із палаючими очима. Він такий розмаїтий у своїй активності, що за його ролями важко встежити. Творець відомого багатьом бізнес-проекту "Цікавий Київ", що виріс із хобі та щирої любові до свого міста. Координатор з інфраструктурних питань у Центрі переселенців на Фролівській, а ще раніше — один із координаторів "Волонтерської сотні" та організаторів "Ескадронів добра". Співучасник проекту "Dream Kyiv" у частині створення альтернативного ЦВК, але більш зручного й інформативного сайту. Фанат гаджетів і електронних систем управління містом. Один із 35 українців, що змінюють свою країну, за версією проекту "Наступне покоління України", придуманого британським посольством і здійсненого телекомпанією "1+1".

Арсеній називає себе людиною проекту, інфраструктури, — він створює механізми, що допомагають вирішувати проблеми, які йому болять. За свою макромету на цей рік невгамовний Арсеній узяв стимулювання громадського активізму — "намагатися зробити щось, щоб більше народу встало з дивана й щось зробило". І все-таки його головні ролі — люблячий чоловік і татусь, що обожнює своїх дітей. 

— Арсенію, кажуть, у вас є стратегія розподілу часу. Як вам вдається її дотримуватися?

—Ви впевнені, що це про мене? Насправді в мене є величезна проблема з тайм-менеджментом. Сім'я для мене — цінність номер один. І я роблю все для того, аби щовечора бути вдома й максимально проводити вихідні зі своїми дітьми, яких обожнюю. У мене їх двоє, і я абсолютно божевільний татусь, якому хочеться виховати тямущих і розумних людинок. Зараз ще й дружина вийшла на роботу в IТ-компанію (підбирає персонал). І хтось із нас обов'язково має забирати дитину з садка. А з вересня вже молодший піде в садок, а старша — в школу. Тому я намагаюся розділяти робочий і неробочий час. Не можу сказати, що завжди це вдається. Інколи, на жаль, один вечір на тижні чимось зайнятий, однак я роблю все, аби вдавалося це розділяти.

— Із чого почалося ваше волонтерство?

—Реально — з 18–19 лютого 2014 р. Я зрозумів, що практичної користі від мого стояння на Майдані немає і треба допомагати тим, хто поранений та потрапив у лікарню. Тому в перший день сам мотався й закуповував необхідне медобладнання для всіх легальних і нелегальних госпіталів Києва. А другого — вже організував штук 10 машин. Так започаткувалося те, що потім назвали "Ескадронами добра", які впродовж двох-трьох місяців закривали потреби в медикаментах більшості київських клінік та лікарень, у яких лежали поранені хлопці.

— А Фролівська як почалася?

—Десь у квітні, слава богу, скінчився потік поранених, пішов потік переселенців. Спочатку це була точкова допомога. Потім абсолютно випадково ми об'єдналися з однодумцями — Лесею Литвиновою, Оксаною Сухоруковою та Оленою Лебідь. Спочатку був наш маленький склад на Окружній. Але це було не зовсім зручно логістично. До того ж потік біженців збільшився в кілька разів. Кинули клич, знайшли пропозицію по Фролівській, — цю територію нам передали безплатно. І почали будувати.

— Фролівську частіше пов'язують із Лесею Литвиновою…

—Леська — душа Фролівської. Вона перебуває там щодня, віддає практично весь свій час. Вона вся в цьому. Я ж — людина проекту, інфраструктури. Моїм завданням було побудувати діючий механізм. На мій погляд, кожен бізнес ефективніший, коли працює як механізм, навіть без безпосередньої присутності на місці керівників.

У моїй ролі на Фролівській я гучно назвав себе координатором з інфраструктурних питань. Домовляюся з містом, — воно дає нам списані МАФи, з яких, власне кажучи, ми допомогу й видаємо. Знайшов програмістів, які зробили нам систему обліку, яка на сьогодні в Україні, мабуть, одна з найдосконаліших у видачі гуманітарки. У будь-який момент ми можемо сказати, коли той чи інший відвідувач Фролівської був записаний, у який день до нас приходив, хто входить до його сім'ї, яку конкретну допомогу він отримав і скільки. Після реєстрації в базі, після того, як людина дочекалася своєї електронної черги, їй видають набір купонів зі штрихкодами на одержання допомоги. Це мої досягнення.

— Які ще волонтерські проекти у вас є?

— "Dream Kyiv". Ідея цього проекту народилася в моїх друзів — Макса Яковера і Руслана Кавацюка. Головним результатом Майдану для всіх нас стало розуміння: якщо ми хочемо якихось змін, то мусимо їх робити самі, а не чекати, поки вони спустяться згори. Але ми також розуміли, що усвідомлять це одразу далеко не всі. Решті треба показувати позитивні приклади, як можна змінювати це місто. Отож метою створення "Dream Kyiv" саме й було піарити і підтримувати низові ініціативи, найкраще з того, що люди самі роблять у своєму місті.

Я долучився до проекту вже на етапі його створення. У травні 2014-го в нас були місцеві вибори. На кожне місце в Київраді претендувало близько 30 людей, і про 28 із них нічого не було відомо. Виникло природне бажання зібрати інформацію про цих людей в одному місці. Я кинув клич, знайшов близько 100 волонтерів. За два-три тижні, по крихтам збираючи інформацію, ми зробили повноцінний сайт "Хто мій кандидат", що став частиною "Dream Kyiv". Кожен киянин міг ввести свою адресу й подивитися список кандидатів як від партій, так і за мажоритарними списками, які балотувалися по його округу, дізнатися інформацію про них, почитати програму і зробити усвідомлений вибір.

Альтернативний ЦВК, але значно зручніший та інформативніший сайт швидко став популярним. У перший рік його відвідали близько 50 тис. людей. Торік ми його перезапустили, і нинішнього року його відвідало вже близько 80 тис. Зараз ми вишукуємо можливість зробити мультисайт, що його будь-яка громадська організація при проведенні місцевих виборів будь-якого рівня могла б узяти як конструктор і наповнити своїми кандидатами.

— Я чула, ви захоплюєтеся всілякими гаджетами, і навіть ваші діти говорять із пультом.

—Так, я фанатик. Відстежую всі новинки. У мене вдома багато гаджетів. Один з останніх — від Гугла, дозволяє голосове керування телевізором. Діти таким чином швидко навчилися вмикати улюблені мультики.

Не так давно я робив для своїх друзів лекцію-презентацію гаджетів, які можуть знадобитися різним людям у різний час. Нині в газеті "Сегодня" стала виходити моя колонка, в якій я розповідаю про корисні технологічні новинки. Найбільш затребуваний — підсилювач сигналу Wi-Fi, така маленька штучка, вставивши яку в розетку, ви отримуєте Інтернет там, де він вам потрібен.

— Розкажіть про електронні системи управління містом.

—Моя глобальна мета — щоб місто, в якому я живу й, дуже хочу сподіватися, житимуть мої діти, було комфортним для громадян, а не для влади і товстосумів, як це, на жаль, тепер тотально. Тому я витрачаю свої зусилля й час або на участь у проектах, які роблять місто зручним, або на створення таких проектів.

Якось півроку тому, після чергового велопробігу, читаючи вранці стрічку ФБ, я побачив, що одна половина тішилася, як класно вони покаталися на велосипедах, а друга обурювалася, що про це ніхто не повідомив заздалегідь, і вони потрапили в пробки, у яких стало все місто.

Років п'ять тому я побував у Лондоні. Щоб зареєструвати проїзний, залишив свій e-mail на сайті муніципалітету. І досі отримую термінові повідомлення про перекриття доріг або марші та фестивалі, що відбуваються в Лондоні. Я подумав — а чому б і нам таке не зробити? Спочатку ідею підтримала моя аудиторія, потім я створив невеличкий опитувач — яку інформацію люди хотіли б отримувати від міста. Різних тем новин виявилося близько десятка.

Я отримав дозвіл на безплатні смс-розсилки від найбільших мобільних операторів. Півроку забрало погодження з КМДА. І два тижні тому ми анонсували запуск цієї послуги.

— Крім бізнесу, що для вас "Цікавий Київ"? Із чого він почався?

—Насамперед — із любові до міста Києва, яке я вважаю одним із найгарніших у світі. У ньому є свої родзинки, свої принади, маловідомі, секретні місця. Зі збору таких місць "Цікавий Київ" і почався.

На початку 2000-х у журналі "Афіша" я побачив статтю про 30 секретних місць і вирішив, що я та мої друзі знаємо таких місць набагато більше. Ми почали зі спільноти "Цікавий Київ" у ЖЖ. Вона існує досі і є однією з найпопулярніших в українському сегменті. Правда, я з'являюся там тепер дуже рідко. Але виросли ми з цієї спільноти — спочатку збирали цікаві місця, потім гуляли ними, приєднувалися до тодішніх екскурсій у місті, а згодом почали їх робити самі. Коли на наші екскурсії стали приходити по 50 і більше людей, я зрозумів, що це треба або припиняти, або робити цивілізовано. Так виникло екскурсійне бюро "Цікавий Київ", яке існує вже 10 років. На жаль, після революції за рахунок росіян Київ втратив 70% туристичного бізнесу.

— Кого ви залучаєте як екскурсоводів?

—Головні критерії — це має бути людина, котра сама любить місто, здатна залюбити в нього інших і може, не дотримуючись шаблонів, створити авторську екскурсію на власну тему. За 10 років я взнав, мабуть, усіх найкращих екскурсоводів міста і з багатьма з них працюю.

— Для вас більше немає відкриттів у Києві?

—Є. Місто не стоїть на місці, воно постійно змінюється. Десь виникають нові пам'ятники, цікаві місця. Є райони, які я знаю краще, інші — гірше.

Наприклад, у нас є популярна екскурсія "Дворики міста". Одного разу ми вирішили прогулятися не вулицями, а дворами, дослідивши таким чином маршрут від метро "Університет" до вулиці Воровського. Практично весь він пролягає прохідними дворами. Ми постійно шукаємо щось нове. Я ніколи не поставлю крапку в дослідженні Києва.

— Якими були ваші останні відкриття?

—Минулого літа я відкрив для себе чудовий новий дах у самому центрі міста. Мені вдалося домовитися з компанією, якій цей будинок належить. Пробну екскурсію "Політ над Києвом" ми провели торік, і, сподіваюся, нинішнього року вона стане регулярною.

Торік ми з партнерами також запустили "Майстерню "Цікавого Києва". Я зрозумів, що, коли хочу створювати нові екскурсії й бачити нових екскурсоводів, то мушу почати їх готувати. Ми не начитуємо інформацію, а вчимо створювати незвичайні екскурсії. А іспит — це авторська екскурсія, створена випускниками.

Так, випуском другої групи стала екскурсія по КПІ. Я відкрив для себе цілий світ, по якому можна гуляти годинами, — там є що подивитися і що показати. А випускники третьої групи відкрили для мене двори й підворіття Печерська в екскурсії "Зворотний бік Печерська". Наприклад, є двір, звідки можна подивитися на гараж президента й побачити, які машини в нього заїжджають. Є багато цікавих будинків зі своєю історією та легендами, про які я не знав.

— Ви й зі своєю майбутньою дружиною познайомилися на екскурсії?

—Так. Її привели до мене на екскурсію.

— І був скрипаль на даху?

—Він був пізніше, коли я робив пропозицію. Свою майбутню дружину я повіз у Львів і "загнав" на львівську ратушу. Вона була не дуже вдячна мені за це, — їй довелося подолати пішки кілька сотень східців, і це було не зовсім те, чого вона чекала. Поки не дізналася про мету подорожі.

Хоча на той час вона вже могла очікувати від мене чого завгодно. До скрипаля на даху я готував її поступово. Так, невдовзі після нашого знайомства о 10-й вечора я потяг її на гору Щекавицю. Щоб туди потрапити, треба заїхати в темний квартал Татарки, пройти через незрозумілі гаражі, й тільки потім потрапляєш на один із найгарніших оглядових майданчиків Києва, про який мало хто знає. Ми були знайомі всього тижнів два, і пройти вночі через гаражі стало для неї викликом. Але воно було того варте...

— А діти… Скільки їм?

—Доньці — 6,5, синові — 2,5 року.

— Куди ви водите їх?

—Доньку вже починаю водити на екскурсії. Хочу, щоб вона теж любила місто. Але дітям важко ходити довго. Тому поки що більше майстер-класів. Я намагаюся показувати їм місто, яке люблю, з допомогою всіляких сувенірів, пов'язаних із різними місцями, вони грають у пазли.

— У вас є екскурсії для таких маленьких?

—Звичайно, кілька. Є квести для дітей, майстер-класи. Взимку ліпимо пряникові будиночки, розповідаємо про історію чаювання в Києві, київських відьом та привидів, казки. Намагаємося робити цікавий продукт і для дітей.

— На вашій сторінці у Фейсбуку скрупульозно перелічені навіть двоюрідні сестри та брати. Це традиції єврейської сім'ї? У вас близькі стосунки?

—Так. Я намагаюся не втрачати зв'язку ні з ким. Я вдячний батькам за те, який я є. Вони виховали в мені любов до міста, прищепили цінності, які я сповідую. У мене чудова сестричка. І хоча зараз вона живе у ворожій країні й ми не дуже часто бачимося, це дуже близька мені людина.

Років 15 тому ми з татом намалювали своє генеалогічне дерево. Потім знайшли родичів у США, з якими змогли схрестити два генеалогічних дерева, і воно виросло ще більше. З усіма родичами, з якими так або інакше я знайомий, намагаюся підтримувати хороші стосунки.

— Багато хто знає вашого батька — Леоніда Фінберга, директора київського Центру дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства і головного редактора видавництва "Дух і Літера" при НАУКМА. А який рід діяльності матері?

— Мати, Олена Фінберг, — відомий лікар-гомеопат. Скажу нескромно — мабуть, один із найкращих у Києві. Можна сперечатися про ефективність гомеопатії, але за перший рік свого життя я перехворів на всі хвороби, якими діти хворіють за перші п'ять. Завдяки цьому мати прийшла в гомеопатію, перепробувавши перед цим усе. Вилікувала мене, і відтоді я в лікарні жодного разу не лежав. Так лікується вся моя сім'я, ми в це віримо, і це діє.

У матері теж досить активна громадянська позиція. Вона працювала лікарем на Майдані. У книжці, що недавно вийшла друком, є спогади про Будинок профспілок, із якого за півтори години до пожежі її вивезли хлопці з "Автомайдану".

Сестричка, яка старша за мене на п'ять років, почасти пішла маминими стопами — закінчила в Києві медінститут. У Москві очолює великий приватний медичний центр. У неї чотири чудесні доньки. Вона вийшла заміж за рабина. Нині він — один із найвпливовіших там і входить до рабинського суду Росії.

— Що з батьківської сім'ї ви взяли у свою, а чого — ні?

— Любов до дружини та дітей. Обожнювання дітей. Але при цьому — свобода вибору і прийняття рішень, мінімум диктатури й наказів. Не нав'язувати батьківську думку, а давати можливість дітям учитися, у тому числі й на своїх помилках, намагатися самим досліджувати цей світ.

— Ви дуже трепетно ставитеся до Києво-Могилянки, яку самі закінчили. Чому і в чому це проявляється?

— Могилянка дала мені три головні речі: знати собі ціну; вміння продавати себе; спільнота. Могилянці — це мафія. У будь-якій компанії я зустрічаю своїх — випускників Могилянки, з якими можу перетинатися і спілкуватися на будь-яких рівнях. Могилянка не намагалася мене чогось навчити, але намагалася навчити вчитися, дати методи й способи знаходити знання, коли вони знадобляться. Я затятий фанат Болонської системи, яку зараз із труднощами й скреготом приймають усі радянські виші. Завдяки цій системі я міг вивчати історію Києва, ораторське мистецтво, риторику, бігати на лекції з філософії професора Кримського, який був одним із найкращих спеціалістів із цієї теми. Я познайомився з приголомшливими людьми. І хоча половина групи розбрелася світами, ми підтримуємо контакти і робимо спільно якісь проекти на користь Києву та Україні. Я досі з'являюся в Могилянці і беру участь у подіях, які відбуваються там.

— А що таке "Аспен"? Взагалі, в Україні, й особисто для вас?

— "Аспен" для мене — відкриття минулого року. Цю програму кілька років тому привіз в Україну Фонд В.Пінчука. Семінари проводяться двічі на рік. Принцип — зібрати лідерів думок із абсолютно різних сфер суспільства, культури, мас-медіа, політики, які у звичайному житті практично не перетинаються, і навчити їх взаємодіяти. Все, що ми робимо, — це обговорюємо тексти, прочитані перед цим спеціально. Від Сократа і до Вацлава Гавела. На виході семінару "Аспен" виходить згуртована група людей. Звісно, це залежить від того, наскільки правильно вона була підібрана. З людьми з моєї групи ми спілкуємося постійно, щодня, хоча з часу нашого випуску минув уже рік. З більшістю моїх як волонтерських, так і бізнес-проектів, запущених торік, мені допомагали ті або інші люди з "Аспен"-тусовки. Це ціннісна штука. "Аспен" об'єднує людей, котрі, по-перше, чогось досягли і, по-друге, готові поширювати свої вміння, знання й досягнення на якісь глобальніші потреби як міста, так і країни. Звучить пафосно, але це так.

— Звучить як така собі подоба масонської ложі...

— Так, таке порівняння не рідкість. Можливо, воно недалеке від правди. Але чи погано це?

— Я мала на увазі флер таємничості. А які у вас критерії дружби? Хто може стати вашим другом?

— Дехто, наприклад, не вважає другом людину, якщо не зустрічається з нею через якісь певні проміжки часу. У мене ж є друзі, з якими я можу не бачитися роками. Але вони сповідують близькі мені цінності, мені з ними добре, навіть якщо ми зустрічаємося раз на п'ять років. Отож критерії, мабуть, — насамперед цінності, на яких я будую своє життя і шукаю їх в інших.

— Чи є у вас втрачені цінності? Щось таке, за чим ви жалкуєте і що хотіли б повернути — в особистому або глобальному плані?

— Усе відносне і взаємозамінне. Інколи мені дуже бракує вільних вечорів, які в мене були, наприклад, до одруження. Натомість же я отримав цінність у вигляді дружини та дітей, що стократ перекриває будь-які інші цінності.

Проекти... Є удачі. І невдачі. Хто не помиляється, той не йде далі.

Я дуже жалкую, що висновків, зроблених нами після Революції Гідності, ми не зробили у 2004 р. Мені здається, рівень довіри, участі й залучення тоді був набагато вищий. Але, перемігши, обравши, як нам здавалося, потрібних людей, ми розслабилися. Скільки представників громадянського суспільства пішло у владу? Чи багато їх почали робити реформи, пішли в політику?

— Це каже людина, в якої у профайлі в графі "політичні погляди" значиться "пофігіст"?

— Так. Уже другий тиждень я виношую пост про те, що зараз у нашій країні політика — це самообман. Я вірю у волонтерство, бо сам ним займаюся. Але я розумію, що воно має обмежений термін. Якщо я займаюся волонтерством у вільний від роботи час, то, відповідно, менше працюю. Щоб приділяти волонтерству весь час, як ми це робили спочатку, треба мати або більші фінансові запаси, або спонсора.

Ми вимагаємо щось від депутатів Київради, які працюють там, по суті, на добровільних, волонтерських засадах, оскільки не отримують від міста зарплати. Відповідно, ми мусимо перестати собі брехати: депутати йдуть у Київраду, щоб лобіювати або якісь свої, або чиїсь інтереси.

Те саме і про депутатів ВР, зарплата яких становить близько 10 тис. грн, і при цьому вони вирішують питання на багато мільйонів або мільярдів гривень. Така зарплата — перша передумова корупції.

— Ви вважаєте, що проблема вирішиться підвищенням їм зарплати?

— Ні. Але свою участь у якихось політичних проектах я зможу розглядати, коли це буде не на волонтерських засадах, а оплачуваною працею. Тому наразі моя позиція — пофігіст. Хоча чим далі, тим більше я розумію: аби щось реально змінювати, треба так чи інакше входити в якісь політичні ролі.

— Ви готові?

— Я готовий використати всі методи для досягнення змін у цій країні. Якщо в якийсь момент для цього знадобиться стати депутатом, то, мабуть, розгляну й цей варіант. Але один із моїх принципів — чесність. Я не готовий іти на безплатну роль депутата, оскільки або виконуватиму її абияк, або мені доведеться шукати, де й чим заробляти.

Крім того, зараз політика — це система домовленостей. Навіть якщо людина йде туди з найсвітлішими намірами, намагаючись пролобіювати законопроект, корисний для всіх, то, щоб зібрати голоси, необхідні для проходження законопроекту, вона муситиме домовлятися з іншими і, відтак, голосувати за проекти, які можуть бути не такими "білими й пухнатими". Отож я не впевнений, що готовий поступатися своїми принципами.

— Яким ви об'єктивно бачите майбутнє України? На що сподіваєтеся?

— Намагаюся бути оптимістом у всьому. Практично місяць я просидів в атестаційній комісії нової поліції. Як на мене, це одна з найбільш радикальних реформ. Це зміна парадигми сприйняття органів МВС, влади в усій країні.

Коли я їхав на мітинг на підтримку національної поліції, що проходив саме в річницю Майдану, там стояло багато автобусів із працівниками МВС, які так чи інакше охороняли громадський порядок під час цих акцій. Для мене — це зміна парадигми. Два роки тому я розумів, що ці люди зараз підуть мене бити. Тепер дуже хочу вірити, що вони тут для мого захисту, що кривавий урок, отриманий нами під час Революції Гідності, ніколи більше не повториться, і влада в Україні ніколи не зважиться вбивати своїх громадян.

— Я не так однозначно ставлюся до мітингу на підтримку поліції. Ми знову створюємо собі символи і захищаємо їх на площах, замість того щоб виходити на підтримку людей — ВПО, наприклад, або з вимогою відкритої реанімації.

— Може, це теж наша недоробка, що ми не вміємо правильно спрямувати й організувати людей на підтримку таких речей.

— З одного боку — так. А з іншого — за символи простіше виходити.

— Безумовно. Але дуже хочеться бачити промінець надії. Коли бачиш, як щось реально змінюється, то дуже хочеться це підтримати. Це наївно й по-дитячому. Але дуже не хочеться, щоб, побачивши, як держава розправляється з одним із них, у хлопців-поліцейських опустилися руки. Тому ми вийшли не так на захист Олійника, як щоб показати поліції — ми з вами. Вони можуть помилятися. Вибачати їм чи ні — має вирішувати суд. Але ми — за справедливе правосуддя, а не за розправу, влаштовану наразі прокуратурою.

Із приводу оптимізму: я бачу багато маленьких кроків знизу, але поки що недостатньо політичної волі згори.

Щоб змінити країну, треба починати з самих себе. Ми звикли, по суті, жити у беззаконні, коли будь-яке питання простіше вирішити хабарем, ніж спробувати змінити системно. Ми мусимо перестати паркуватися під заборонними знаками або на смузі громадського транспорту "на три хвилиночки". Це зміна сприйняття, те, що нам потрібно пройти.

Своєю макрометою на нинішній рік я вибрав стимулювання громадського активізму. Звучить, знову ж, страшенно пафосно, але я хочу принаймні пробувати зробити щось, щоб дедалі більше народу встало з дивана і щось зробило.

— Як?

— Власним прикладом. Навчанням практик і методів. Зараз ми говоримо про відеокурс громадського активізму з конкретними кейсами. Я не вірю в теорію. Тільки в практику. У конкретні плани дій, що і як можна змінювати.

Наприклад, завдяки галасу, який я зчинив навколо фунікулера, ми не дозволили зробити з нього вагончик страху з луна-парку. А завдяки тому, що я сфотографував велику калюжу біля під'їзду і послав у службу 1551, протягом трьох тижнів там замінили труби й полагодили дренажну систему, яка не працювала до цього років 15.

Я підняв кампанію петицій на захист історичних пам'яток. Це дуже непроста боротьба, нині ми перебуваємо на самому її початку, намагаючись виписати проект постанови Київради зі створення адекватного каталогу історичних пам'яток Києва, їхнього поточного стану, дозволів, що видавалися на їх будівництво/добудову/перебудову, і т.п. Щоб рухатися далі, необхідно зрозуміти поточний стан. І знову я зібрав 100 волонтерів, аби вони сфотографували всі історичні пам'ятки.

На сьогодні соціальні мережі стали для мене одним із найактивніших каналів комунікації.

— Соціальні мережі — завжди добро?

— Ваша соціальна мережа — це відображення вас. Тільки ви вирішуєте, кого додавати в друзі, а кого — ні, кому віддавати пріоритет, кому — ні. Фейсбук дуже нами маніпулює. Якщо ви лайкаєте пости про "зради", то надалі вам показуватимуть дедалі більше постів про те, як усе погано. Якщо ви знаходите приклади перемог, коли люди щось роблять і змінюють, — то, відповідно, це ви й бачитимете.

Важливі цілі. Канали комунікації можуть бути різні. Соцмережі — один із таких каналів. Ефективність його роботи залежить від того, яку мету ви перед собою ставите.

— Ви стали одним із учасників проекту "Наступне покоління України", придуманого британським посольством і здійсненого телеканалом "1+1", — 35 відеороликів про українців, які змінюють свою країну. Чи є, на ваш погляд, такі, хто туди не потрапив, але вартий цього?

— Я переконаний, що таких людей не 35, а набагато більше. Три з половиною тисячі — точно. Можливо, їх знають не дуже багато людей, але кожен із них на своєму рівні змінює життя навколо себе. Мої проекти так чи інакше спрямовані на Київ. Хтось робить це у ВР на рівні країни, а хтось перевертає систему управління в рамках свого ОСББ або села. Я хотів би, щоб таких людей стало більше в сотні разів. Це найважливіше для зміни країни. Тому головне завдання наразі — постаратися підняти людей із дивана. Я чудово розумію, що коли людині нічого їсти, то вона навряд чи змінюватиме країну. Але, поки ми не зрозуміємо, як змінити те, що ми такі бідні, ми не станемо багатими. Щоб стати багатими, треба розуміти, що для цього слід зробити, що змінити.

— А де б ви хотіли, щоб навчалися ваші діти?

— Цього року дочка йде у приватну школу. Дуже хочу, щоб мої діти, коли настане час вишу, змогли вибирати самі — український чи європейський. Я фанат Могилянки. Вважаю, що сьогодні — це все ще один із найкращих вишів країни. Але все-таки я не настільки ідеаліст, аби вважати, що освіта там краща, ніж у європейських вишах. Тому хотів би забезпечити своїм дітям можливість, якщо вони цього захочуть, навчатися у європейських вишах. Але при цьому дати їм таку систему цінностей, щоб потім вони хотіли повернутися й використати отримані знання в Україні.

— А ви особисто ніколи не хотіли виїхати? Бували хвилини розпачу?

— Оскільки я єврей із єврейської сім'ї, то в нас завжди є запасний аеродром — Ізраїль. Чесно кажучи, особливо в 2014 р., у нашій родині питання еміграції порушувалося не раз. Було багато складних моментів, коли ми не розуміли, що робити. Я не виключаю такої можливості, якщо для моєї сім'ї виникне загроза. Але Київ — занадто мені дорогий. І, доки я можу працювати, доки мені вдається щось змінювати, — я хочу робити це тут, займаючись проектами, які мені "болять".

 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.88
EUR 28.34