Бегемоти — про високе і горде

Валерій Грузін 3 березня, 23:00
123

Читайте також

Їх ласкаво називають "бегемотами". Ось уже чверть століття вони збираються разом по суботах. Назва не стосується зовні добродушних гігантських тварин, що живуть у річці Лімпопо та  інших водоймах теплої Африки, а походить вона від імені персонажа булгаковського роману "Майстер і Маргарита".

І невипадково. Згадаймо епізод, у якому, всівшись на грубій пачці рукописів, цей імпозантний кіт із поклоном подав Воланду верхній примірник  — книжку, яку Майстер раніше спалив у грубці, підтвердивши сентенцію месіра, що стала згодом поширеною: "Рукописи не горять".

Власне, у хитросплетінні алюзій і обставин ця назва оголює центральний сюжет їхньої діяльності, пов'язаний  із незнищенністю культури, яка, попри всю свою  "позазнаходженість", завжди всюдисуща й невід'ємна  від найкращого, що є в людині. 

Не будемо марудити читача. Йдеться про клуб любителів книжки "Субота в Бегемота", якому в лютому стукнуло 25 років. За цей період виникло  й зійшло зі сцени багато схожих утворень. "Бегемоти" не тільки протрималися, а й зміцніли. Без сторонньої допомоги, державної підтримки та  уваги преси, у всебічно антисприятливому кліматі. Чому? З яких таких особливих причин? Відповідь на це запитання повчальна і в нинішніх умовах украй корисна.

Що це таке — любити книжку, яка зі сходженням на трон Інтернету втратила монополію на статус "джерела знань", а з поширенням електронної книжки — "найкращого подарунка"? 

Клуб виріс із надр Музею історії Києва, перебуваючи під особливою опікою його структурної одиниці — Літературно-меморіального музею М.Булгакова. На те були підстави і  ще не забуті традиції. Родина Булгакових, яка жила на другому поверсі добре всім відомого особняка на Андріївському узвозі, 13, влаштовувала по непарних суботах музичні й поетичні вечірки, ставила аматорські вистави. Ці журфікси були в місті популярні, їх охоче відвідували художники, поети, кияни з творчою жилкою. Також відомо, що сам Михайло Опанасович був палким бібліофілом: він обожнював старовинні книжки, купуючи їх за першої-ліпшої нагоди (вільних грошей у нього зазвичай  не водилося). До речі, крім вітчизняних раритетів, він пишався двома кулінарними книжками, виданими у Франції у XVIII ст. 

Певна  річ, у таких стінах клуб почувався затишно. Але коли  його учасників ставало більше, приміщення перестало для клубу підходити. Не без задоволення зазначимо, що багато київських музеїв і великі бібліотеки безплатно надавали йому притулок. У ті часи, коли, зацьковано  озираючись, на Хрещатику ще тулилися залишки культури, засідання проводились у двоповерховому магазині "Мистецтво". Але, як кажуть, pecuniae oboediunt omnia*: модні "шмотки" витіснили книжки з центральної вулиці. 

Честь і хвала Центральній парламентській бібліотеці України (недавно вона стала називатися іменем  Ярослава Мудрого), що  запросила клуб під свій надійний дах, під яким  дедалі частіше збираються любителі книжки. За будь-якої політичної і кліматичної погоди, за будь-якого курсу гривні, за диктату будь-якої моди. Постійних учасників набирається близько  ста  людей. Хто вони? Мабуть, не варто шукати серед них політиків і чиновників. Це не їхнє. Тут зібралися вчителі, бібліотекарі, інженери, літератори, медики. Власне, не так важать  їхні професії, як пристрасть, що поєднує їх, — любов до міста, книжки, культури. 

Студентів і взагалі молоді не особливо багато, але приходять і вони. Переважно  це люди активного віку, у розквіті сил, здатні щось змінити, намацати нові стежинки в імлистих туманах прийдешнього дня. 

До речі, про медиків. У Києві здавна відзначалася їхня особлива роль у просуванні добрих справ та  добродійних починань. Невипадково і ніби у спадок від свого колеги по цеху Михайла Опанасовича Булгакова клуб любителів книжки прийняв і довгі роки очолював теж лікар, Михайло Андрійович Грузов, людина вражаючої ерудиції та  високої культури. Доктори медичних наук Гелій Юхимович Аронов, Валентин Семенович Терно, академіки Любомир Антонович Пиріг, Ісаак Михайлович Трахтенберг та багато інших їхніх побратимів по фаху турбувалися, щоб   клуб  мав  відмінне творче здоров'я.

У ювілейних обставинах заведено згадувати імена тих, хто доклав найбільше зусиль   до створення й процвітання любимого дітища. Крім згаданих імен, згадаємо інженера-корабела В.Бабицького, мистецтвознавця Я.Бердичевського, літераторів, істориків, інженерів Д.Малакова, В.Ковалинського, Л.Пінчука, Л.Проха, В.Чередниченка, К.Грушевську, економіста О.Войтовича.

На відміну від наших палестин, де ментальний індивідуалізм вирвалася з сіл і затопила міста, в Європі культура саме почала поширюватися з "бургів". А "бург" набував достойного імені  лише тоді, коли в ньому мешкало не менше сотні великих містян. За чверть століття у діяльності клубу, тією чи іншою мірою, взяло участь аж ніяк не менше ста осіб, які могли б принести честь і славу будь-якому місту. 

Із 2008 р. "бегемотів" очолює знаменитий булгаковознавець, історик, письменник, бібліофіл Анатолій Петрович Кончаковський. Розповідати про цю чудову  людину можна довго й захоплено. Він два десятиліття очолював Літературно-меморіальний музей М.Булгакова, об'їздив чимало міст і країн у пошуках експонатів для нього, купував їх за власні гроші й забороняв розповідати про це журналістам. Він єдиний подовгу розмовляв і листувався з першою та  другою дружинами Михайла Опанасовича, його сучасницями. З-під його пера вийшло кілька книжок, безліч статей, нарисів, есе про Булгакова, про Київ, про культуру. Але найбільше вражають  його делікатність та рідкісна, як на нинішні  часи,  доброзичлива стійкість у стосунках із  людьми. Та, попри ці негучні чесноти, він здатен згуртувати, організувати, пробити таке, на що не сподобиться кипучий діяч із гучним голосом та  міцними кулаками. 

Саме до ювілею вийшов друком "Альманах бібліофіла", книжка рідкісна за науковим наповненням і надзвичайно трудомістка в роботі, рівної якій у цьому жанрі дуже давно не виходило в Україні. Її видавці визнали, що ця книжка ніколи б не побачила світу без наполегливих зусиль і невгамовної активності Кончаковського.

 За чверть століття відбулося 300 засідань, кожне з яких у середньому тривало по дві години, разом — 600 годин. У загальному бюджеті часу столичних жителів, можливо, це й незначна частка,  зате дуже важлива. Оцінити цю "важливість" — справа непроста,    бо вона багатошарова. Так, учасники цих зборів отримують  задоволення від спілкування одне з одним, і цей згусток розкоші людського спілкування вже сам собою  привносить у культурне життя міста певну дозу  оптимізму. Але цим цінність діяльності клубу не обмежується. 

Київ, його минуле  й сьогодення, література про нього — пріоритетний напрям для клубу. Мабуть, жодна помітна робота й жоден із живих авторів не залишилися без уважного прочитання, обговорення, дискусії. Адже  для дослідника, а особливо — для письменника, зворотний зв'язок — як кисневий шланг для водолаза. І в цьому сенсі зацікавлена увага кваліфікованої аудиторії постачає києвознавців життєвою силою. Ба більше, формує зони їхніх наступних занурень у глибини київської теми. 

Так уже склалося, що культурне життя столиці помітно збідніло. У ній більше не видається жоден, ні товстий, ні тонкий, міський журнал. Філософам, культурологам, есеїстам ніде висловитися. Немає таких періодичних видань, які б виявляли   до їхніх думок, ідей, відкриттів хоч якийсь інтерес. Про що взагалі можна говорити, якщо в Києві, як і в місцях, де водяться реальні бегемоти, більше немає жодного спеціалізованого нотного магазину? Без    клубу любителів книжки, під знаком бегемота вигаданого, — це було б місто ломбардів і податківців. Але клуб є, і, слава Богу, залишилося  кому плуга перти.

Перелік тем, які обговорюють у клубі, вражає своєю розмаїтістю: київські храми; український авангард 1920-х; київські мотиви у творчості художника Ю.Павловича; художник В.Орловський; Український національний музей у Львові та  його видання; бібліотека митрополита Андрея Шептицького; екслібриси Георгія Малакова; меценати старого Києва; карти піратів тощо. 

Серйозні дослідники у слов'янському світі добре інформовані про роботу клубу і, коли вже зовсім чесно, трохи переоцінюють її розмах. Але ті, хто приїжджає  на його засідання вперше, — захоплення не приховують. Гості з університетських міст, цивілізованих центрів інших країн отримують  можливість переконатися, що в Києві живуть  не тільки жадібні забудовники, як може здатися, коли дивишся на центр міста. У ньому зустрічаються ще й люди, для яких збереження і розвиток території краси починається не за межами реального світу, а у власній душі, у своїй квартирі та в  худенькому гаманці.

Члени клубу можуть  купувати книжкові новинки за видавничою ціною (ну  мають же в них бути хоч якісь привілеї!). Часом такі покупки відчутно підривають скромний бюджет, але "бегемоти" мужньо переносять  ці випробування. Вони готові відмовитися від найпотрібнішого  заради підтримки  "слова" у його боротьбі з "картинкою", що переможно витісняє супротивника з усіх сфер життя. Картинку легко споживати, над нею не треба думати, — слово ж потребує участі душі й серця, зате воно здатне відчиняти двері, через які можна вибратися на волю. 

У чому ще печаль? А в тому, що в нас чиновникам і можновладцям нічого такого з культури не треба й не цікаво, коли  це не стосується особистого. Від міністра до менеджера середньої ланки. Людина, котра  живе тільки на свої, чесно зароблені, кревні, занадто часто буває приниженою, відчуваючи свою беззахисність перед чавунною махиною влади. Задля  справедливості, визнаємо, що в цього сюжету давня історія. Лауреат Нобелівської премії Борис Пастернак, який любив Київ, писав Осипу Мандельштаму, своєму побратимові, що, до речі, знайшов у Києві свою стійку у вірності супутницю життя Надію Хазіну (мешкала на вулиці Рейтарській): "…Люди коли  й не твердо знають, то принаймні  відчувають, що найвірніша їхня захисниця — це культура, а найбільш небезпечний ворог — це безкультур'я. На жаль, це відомо і людям, украй далеким від культури, які вміють усе обертати собі на користь, навіть культуру…" 

 Жалюгідний стан, у якому перебуває культура, не новина, а загальне місце: всім  очевидно, що знищення її йде повним ходом, і навіть те, що ще вціліло від неї, — ненадійне. Процес цей розпочався не сьогодні, і   він універсальний.    Промовистий  приклад. Лауреат Нобелівської премії Томас Стернс Еліот у своїй знаменитій роботі "До визначення поняття культури" з невластивою йому категоричністю заявив: "Досить упевнено  ми можемо стверджувати, що наш час — час занепаду, що культурний критерій нижчий, ніж він був п'ятдесят років тому; і що докази цього занепаду очевидні у кожній сфері людської діяльності".

Звичайно, лауреат мав рацію. Відтоді стан речей тільки погіршився. Без боротьби і без галасу  культура поступово занепала, беззастережно програла змагання з мас-  і поп- (не повертається язик називати їх "культурою"), з Голівудом, з "пластиком", з електронними версіями, з Всесвітньою павутиною. Її ідеї відстали від часу; вони занадто знесиліли, щоб іти з ним у ногу. 

Ми звикли вважати, що в них, на Заході, якось краще. Очевидно, краще. Чим ще  пояснити масовий переїзд майстрів культури за кордон за найменшої нагоди? Але деякі позиції ми утримували краще  за них. Ще п'ять років тому, бажаючи вразити англійських і американських гостей, я возив їх на книжковий ринок "Петрівка", і вони прицмокували  язиками, визнаючи, що нічого такого, масового, що успішно працювало б на стаціонарній основі, у них і близько немає. 

Але  байдужий час бере своє, і "Петрівка" приходить у запустіння. Ми якось без особливого смутку  розлучилися з міфом про "найбільш читаючу націю". Торік половина українців взагалі не доторкнулася до книжки. Тут саме час створювати міф зі зворотним знаком. Підросло покоління, яке з недовірою поставиться до розповідей про те, що колись книжку діставали з великими труднощами, по знайомству, що за томиком Цвєтаєвої чи Ахматової спеціально їздили в Мінськ або Кишинів, що книжка була маркером добробуту  і не знайти було домівки  без приватної  бібліотеки. 

У зойках мало користі. Краще  змиритися з думкою, що золотий пік масового поширення книжки залишився позаду. Настав час індивідуальної прив'язки книжки до особистісних інтересів та  устремлінь людини. Ось уже чверть століття київський клуб, самовіддано струшуючи пил повсякденності з образу світу, піднімає решту  киян на вищий щабель людяності. Такі зусилля заслуговують визнання суспільства. Побажаємо ж учасникам цього шляхетного процесу успіхів, щоб у них вистачило часу й полум'я душі на нові звершення!

* Грошам усе кориться.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • spragly 5 марта, 04:19 Це добре, що половина українців не торкалася імперської книжки, де в імперців ховається "високе та горде". Цій статті не вистачає тільки "боже царя храні". Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89