Бурити треба під ідею

Поділитися
Бурити треба під ідею
Так вважав і так діяв видатний український геолог Петро Федорович Шпак. 17 червня 2016 р. йому б виповнилося 85.

Так вважав і так діяв видатний український геолог Петро Федорович Шпак. 17 червня 2016 р. йому б виповнилося 85.

Одного разу - це було в 1970-х роках - мій батько, директор найбільшої сільської школи в районі, повернувся з райцентру збудженим. Зазвичай він не ділився з родиною деталями різних засідань, на які постійно їздив до Віньковець. А це не втримався:

- Зустріч була зі Шпаком Петром Федоровичем. Такий толковий чоловік!

І з гордістю додав:

- Міністр!

Таким захопленим нашого стриманого розумного батька ми бачили нечасто. Безперечно, той Шпак чогось таки був вартий.

Ще б пак. Петром Шпаком пишався весь Віньковецький район. Адже жоден інший район на Хмельниччині не мав свого міністра. Та й уся область була горда - нечасто вихідці з неї забиралися так високо на радянський владний олімп. А Петро Шпак обіймав посаду міністра геології України аж 15 років. Навіть тоді, в стабільний для функціонерів час, такий міністерський стаж був рідкістю.

Що ж допомогло селянській дитині сягнути таких висот? Що так довго тримало на посаді? І чому й сьогодні, в нових реаліях нової країни, про Петра Шпака не перестають говорити?

Шлях до себе

Мрії стати геологом він не мав. Та й звідки їй було взятися в сільського хлопчини, який про землю тільки й знав з малих літ, що її треба орати, засівати, обробляти, збирати врожай, - і сам робив це щодня малими худими руками, бо тато пішов на війну, а Петро, найстарший з трьох синів, зостався за нього хазяїном у хаті. Не таким, певна річ, яким був дід по матері, Никифір Шелест, - о-о-о, той на всі Дашківці був господар, за що його більшовики розкуркулили й вислали до Сибіру. А Петро - як усі в селі по війні: трудився і вдома, і в колгоспі. З ранку до ночі.

Лише школа - то було святе. Змалку Петрусь так хотів учитися, що мало вікна в школі не побив - аби його туди взяли: дарма що літ бракувало. І, хоч більшість ровесників обмежувалися семирічкою, бо більше класів у Дашківцях не було, Петро щодня долав по кілька кілометрів у сусідні села, а згодом - у райцентр, аби здобути середню освіту. А потому навіть питання не стояло, навчатися далі чи ні. Стояло тільки, де й на кого. Влітку 1948-го Петро приїхав до Хмельницького на залізничний вокзал і вирішив: куди поїзд раніше прийде - на Львів чи на Київ, - туди й поїде вчитися.

Першим прийшов львівський. А в приймальних комісіях львівських вишів найпереконливішими виявилися студентки нафтового факультету політехнічного інституту: так уже гарно розповідали про професію геолога! Туди й подав документи Петро Шпак.

Розподіл після навчання був по всьому Союзу. Петра скерували на роботу до Сибіру. Почувши про це, розридалася кохана Маруся: це Петра - до Сибіру, а як же вона, їй же вчитися ще два роки?! Сльози красуні, чий спів чарував увесь факультет, розчулили декана, який випадково побачив цю сумну картину, - і Петра перерозподілили в Східницю.

Рідна земля не відпустила.

І він почав на ній рости: від геолога на Східницькому нафтопромислі до старшого геолога - на Битківському, до головного геолога - у "Долинанафті". Роботи не боявся, бо мав море ідей і нарешті міг реалізувати їх на практиці. На Долинському родовищі за безпосередньої участі Шпака було впроваджено заводнення - геологічне нововведення, що збільшувало нафтовіддачу пластів. Йому запропонували очолити щойно створену Надвірнянську контору геологорозвідувального буріння. На протести - він ніколи не займався бурінням! - не зважили. І три роки директорства Шпак удома хіба що ночував, а жив - на бурових. Адже це надзвичайно складні роботи, відповідальність за людей і дороге обладнання, постійний ризик, - одне слово, бурова перевіряла людей на мужність, стійкість і надійність щодня. Крім суто професійних ризиків, додавалися й природні, адже працювали переважно в горах. Якось захурделило і сніговими переметами відрізало одну бурову від "материка", навіть зв'язок пропав - а запасів води та їжі там залишалося тільки на два дні. Яким же був подив бригади в сніговому полоні, коли через два дні до неї з ревом прорвалися… танки! З провізією і директором, що й організував порятунок, домовившись із військовими про цей найпотужніший транспорт, - інша техніка стихію здолати не могла.

Ця здатність дбати про людей і знаходити вихід із найскрутніших ситуацій ще не раз стане в пригоді Шпаку - в незрівнянно більших масштабах. А після "бурового" досвіду Петро Федорович отримав призначення на посаду начальника геологічного відділу, а згодом - і головного геолога об'єднання "Укрзахіднафтогаз" в Івано-Франківську. Нарешті дружина та дві маленькі донечки стали бачити батька частіше. Однак через три роки його запросили до Києва - на посаду начальника главку "Головнафтогазрозвідка" Міністерства геології УРСР. А ще через рік призначили міністром геології України.

Він став міністром у 36 років - наймолодшим у всьому СРСР. Однак тепер в Україні не рідкість і значно молодші міністри. Та я не випадково так докладно зупинялася на кожному робочому місці молодого геолога: за 13 років трудового стажу він пройшов, практично, всі сходинки професійного зростання. Знав професію не лише зі сторінок студентських підручників, а й з власного різнопланового практичного досвіду. Був відмінним фахівцем, організатором і управлінцем. Довів здатність швидко адаптуватися до нових обставин, керувати великими колективами, оперативно приймати правильні рішення і брати на себе відповідальність у кризових ситуаціях. Скрізь досягав вищих результатів, аніж були доти.

Так, він дуже швидко пройшов шлях від рядового геолога до міністра. Обставини сприяли: заступники міністра були вже пенсійного віку, шукали молодшого. Проте все ж не вік був тоді визначальним чинником, як це часто трапляється сьогодні, коли в пошуку "нових облич" до влади приводять пусті голови і руки, які нічого не вміють робити, - зате завжди "чиїсь". Тоді кадрова робота будувалася не на "своїх", а на найкращих.

До того міністерство геології завжди очолювали "твердовики", тобто фахівці з пошуку твердих корисних копалин. І те, що міністром став інженер-геолог з видобутку нафти і газу, навряд чи було простою випадковістю, - швидше, свідчило про зміну пріоритетів у паливно-енергетичному забезпеченні країни.

Міністр

Петро Шпак очолив міністерство геології України 1967 р., в період, коли ефективність геологорозвідувальних робіт в Україні різко знизилася: фонд перспективних структур на глибині до 3000 м, практично, вичерпали. Промисловість бурхливо розвивалась, і геологія зобов'язана була забезпечити її галузі надійними сировинними ресурсами, паливно-енергетичними насамперед, - а вибиралося більше, ніж прирощувалося. Становище склалося вкрай тяжке. Потрібні були нові ідеї з пошуку нафтогазових родовищ.

На плечі молодого міністра лягла гігантська відповідальність. Міністерство геології - галузь, у якій працювало понад 60 тис. робітників, інженерів, службовців, - забезпечувало понад 76% усіх геологорозвідувальних робіт у республіці. Майже 80% коштів, виділених із бюджету, спрямовувалися на пошуки й розвідку родовищ нафти, природного газу та вугілля. Це не означало, що робота міністерства зосередилася виключно на одному напрямі. Були розвідані нові вугленосні і залізорудні райони, найбільші у світі родовища марганцю, берилію, титану, графіту, каоліну, відкриті нові великі басейни різних мінеральних вод. Та пріоритети були визначені й вимагали результату.

Шпак звернувся до науки. У галузевих та академічних інститутах і лабораторіях провели ретельний аналіз усього виконаного геолого-геофізичного матеріалу. На основі аналізу було переглянуто наукові концепції про умови формування промислових скупчень нафти та газу і створено нову наукову основу їх пошуків на великих глибинах.

Завдання зрозуміле, та як його розв'язувати? І, головне, чим? Потрібні новітнє обладнання, технології, методичне і технічне переоснащення геофізичних робіт та вирішення купи інших питань. Отже, потрібні нові знання. Міністр показав приклад. Він, його заступники і начальники об'єднань пройшли навчання в академічному інституті управління народним господарством у Москві. Для інженерно-технічного персоналу було створено курси при галузевих наукових закладах, а згодом у Києві збудували корпус для постійного підвищення кваліфікації. Її підвищувала вся галузь. Налагодили обмін досвідом з нафтовими організаціями СРСР і соцкраїн, які займалися глибоким бурінням. Галузь змінювалася на очах: нові майданчики, техніка, нова якість буріння і нові горизонти, нові обсяги робіт (щорічний обсяг глибокого буріння становив близько півмільйона погонних метрів, - такого досі в Україні ніхто не виконував) і ще безліч удосконалень та модернізацій, причому багато що - вперше в радянській чи й світовій практиці.

Зрештою, було знайдено і розвідано десятки перспективних нафтових та газових родовищ. У 1975 р. обсяг видобутку газу становив 68,3 млрд кубів, що відповідає сучасним потребам України. З ініціативи міністра, було створено базу і виконано геологорозвідувальні роботи в акваторіях Чорного та Азовського морів, в результаті яких виявлено понад 20 перспективних структур і відкрито морські родовища газу. Всього ж упродовж 15 років, коли геологічною галуззю керував Петро Шпак, в Україні було відкрито 110 нафтогазових родовищ - майже вдвічі більше, ніж за попередні 50 років.

Учений

1981-го року ЦК КПРС запросив Шпака на посаду першого заступника міністра геології СРСР. Він відмовився - мовляв, серце підводить, батьки старі… Та в Радянському Союзі не було заведено, щоби хтось відмовлявся від пропозицій ЦК КПРС. Тож Москва знову поманила "упрямого хохла" посадою - заступником міністра газової промисловості.

Шпак знову відмовився.

І, вочевидь, комусь там, у цеківських кабінетах, це здалося не те що дивним, а - підозріло небезпечним. "Повеяло националистическим душком", - передали Петру Федоровичу.

Хтозна, як було насправді. Та в червні 1982 р. Шпака викликали в ЦК КПУ. Замість звичних подяк і нагород посипалися звинувачення в недоліках у роботі міністерства. Виправити їх Петру Федоровичу не дали. Це мав робити вже інший міністр.

Справедливості ради зазначимо, що проведені згодом у міністерстві перевірки не виявили жодних порушень. Але для кар'єри Петра Шпака це вже не мало принципового значення. Президент Академії наук України Борис Патон запропонував йому очолити лабораторію міграції нафти і газу Інституту геологічних наук АН УРСР. Адже П.Шпак був на той час доктором геолого-мінералогічних наук, членом бюро відділення наук про Землю НАН України. Власне, під час його керівництва міністерством уся робота в геологорозвідувальній та мінерально-сировинній галузях базувалася на науковому аналізі, - як він любив повторювати, "я без санкції учених жодну свердловину не пересуваю".

У нову справу Петро Федорович поринув з головою. Геологічна наука була тим самим простором пошуків і відкриттів, у якому він жив усе життя, - тільки вивчав він тепер його з іншого боку. Основні наукові інтереси Петра Шпака закономірно зосередилися на проблемі, яка завжди цікавила його найдужче, - тектоніки нафтогазоносних провінцій України та світу. І тут він досяг таких успіхів, що
1989 р. його удостоїли найвищої нагороди вітчизняної Академії наук - премії імені В.Вернадського. Ще через рік вручили Державну премію України в галузі науки і техніки. Він став професором, членом-кореспондентом Академії наук, очолив інститут геологічних наук, створив Спілку геологів України - тобто залишався лідером вітчизняної геології. Недарма ж сказано, що авторитет - це особистість мінус посада.

Проте, мабуть, кожному зрозуміло, що академічні рамки були затісними для людини, котра звикла до колосальних проектів, кипучої практичної діяльності та результатів, які були помітні не лише на папері, а навіч змінювали долі й території. Бракувало, мабуть, Петру Федоровичу стратегічного простору і впливу на державної ваги рішення. А коли вже в незалежній Україні почалися розвал паливно-енергетичного комплексу, катастрофічне зниження обсягів глибокого буріння і видобутку нафти та газу, - то він і поготів переживав це як особисту трагедію.

Чом, чом, чом, земле моя?..

Адже, попри успішну комуністичну біографію, Петро Шпак з родиною зустрів народження нової Української держави з захопленням. Не сумнівався, що самостійна Україна мусить бути енергетично самодостатньою і має всі шанси досить швидко здобути вуглеводневу незалежність. Як це зробити - разом із найавторитетнішими вченими-геологами та фахівцями-виробничниками викладав у національних програмах "Нафта і газ України до 2010 року" (1993), "Освоєння газогідратів Чорного моря" (1995), "Освоєння вуглеводневих ресурсів українського сектору Чорного моря" (1995) тощо. Вже з назв зрозуміло, що бачили автори програм основною потенційною сировинною базою для розвитку нафтогазової промисловості держави: морські шельфи. Реальність і здійсненність кожного пункту підтверджувалися кваліфікованими й точними розрахунками фінансових, матеріальних та людських ресурсів.

Програми схвалювали на найвищому рівні - і, вочевидь, ховали їх у найдовші шухляди. Тоді Шпак, який звик кожну справу доводити до кінця, особисто звертався з листами до перших осіб держави - президента, прем'єр-міністра. Щоб не годували його формальними відписками чиновників, передавав листи надійними людьми - аби точно потрапили в перші руки. І чекав не вдячності, не відповіді - чекав реальних дій з виконання програм, з реалізації його пропозицій.

Чи мені вам говорити про результат - точніше, про безрезультатність його зусиль? Ми це бачимо всі. Понад те - з кожним роком усе дужче відчуваємо на власній кишені.

А він не втрачав віри. Бо сам усе робив, що міг, для рідної землі - і не розумів, що хтось може інакше. Він любив рідну землю понад усе на світі. Свої Дашківці, для яких він, його брат Василь та небіж Микола зробили стільки, що коли б бодай часточку того зробили для своїх сіл і міст усі впливові й небідні вихідці з них, то наша країна мала б зовсім інше - не лише красиве, а й цивілізоване, - обличчя. Своє Поділля, де йому страшенно хотілося знайти газ і нафту, але вдалося відкрити лише басейни мінеральних вод - зате яких цілющих! Усю свою велику Україну, про яку дбав, як про рідну матір (у часи його перебування на посаді міністра екологічна складова всіх робіт з видобутку корисних копалин і створення інших виробництв контролювалася найжорсткіше), і у великому майбутньому якої не сумнівався, бо знав: для цього в неї є все. Одна з його останніх наукових статей так і називалася: "Невичерпний потенціал".

Від смерті Петра Шпака минуло вже 14 років, а цей невичерпний потенціал так і залишається нереалізованим - через непрофесіоналізм одних, захланність інших, недалекоглядність третіх, байдужість четвертих (перелік, на жаль, нескінченний). Хоча, спостерігаючи за всім, що відбувається з нами і з нашою країною останнім часом, дедалі більше розумієш: плани, програми, рекомендації, статті з підписом Петра Шпака не те що не втратили своєї актуальності для повного, як підкреслював із цього приводу Борис Патон, забезпечення потреб народного господарства України, а вкрай своєчасні й конче необхідні для впровадження. Потрібне тільки те, що називається політичною волею керівництва держави. Ну й та ідея, звісно, яка завжди керувала Петром Шпаком: робити кожну справу якнайкраще - щоб ще кращою стала країна.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі