Ейтан Габер: "Якщо Ізраїль перетвориться на Спарту, я переїду до Івано-Франківська"

"Уряд Ізраїлю, вражений тим, що сталося, з глибоким жалем сповіщає про смерть Іцхака Рабина, вбитого сьогодні ввечері", -так 20 років тому, 4 листопада 1995-го, очільник канцелярії ізраїльського прем'єра Ейтан Габер повідомив світу про подію, яка багато в чому визначила перебіг новітньої історії Близького Сходу.

Ми сидимо у Львові, де відбувається міжнародна конференція "Лімуд Україна", з відомим журналістом, автором десятка книжок Габером і говоримо про Рабина, його країну і мир, який так і не настав…

- Ейтане, ви познайомилися з Рабином у роки армійської служби наприкінці 1950-х, коли він був іще командувачем Північного військового округу. Вам, правому активістові, солдату-строковику - 20 років. Йому, генералові, що розстріляв свого часу за наказом Бен-Гуріона "Альталену" (корабель зі зброєю для правої єврейської воєнізованої організації ЕЦЕЛ), - під 40. Це була дивна дружба?

- Так, напевно. Рабин командував Північним округом, і дехто вважав, що це його стеля. Пам'ятаю, була велика заварушка з сирійцями, і до нас приїхав Бен-Гуріон, про що я написав для "Бемахане" (щотижневого журналу Армії оборони Ізраїлю. - М.Г.). Чудова замітка, по-моєму, вийшла. Рабин викликав мене, запитує: "Це все, що сказав Бен-Гуріон, слово в слово?" Я відповідаю: "Звісно, командире". "Ні, - вступає в розмову його дружина Леа, - напиши точно, про що говорив прем'єр". Я повернувся в казарму, перечитав - начебто нічого не пропустив. Приходжу додому до Рабина. "А як же слова Бен-Гуріона про те, що Іцхак Рабин гідний увійти до пантеону великих Ізраїлю? - запитує Леа. - Про це ти не написав". І я присвятив цілу колонку компліментам прем'єра.

Гадаю, Рабин уже тоді мріяв про політичну кар'єру, і йому її пророкували. Що ж до дружби - то просто я став першим журналістом, який написав про нього, і йому це сподобалося. Він прочитав про себе в газеті і повірив у те, що написано.

- Яким узагалі був Рабин до приходу у велику політику?

- У нього був принцип, якому він залишався вірним до дня вбивства. Неймовірна прямота. Анітрохи не бентежачись, він викладав усе, що думає, з будь-якого приводу. Уже в роки прем'єрства Рабина один чиновник мріяв стати послом. Через мене він напосідався на прем'єра, який не вважав його найліпшою кандидатурою, а я зволікав, не наважуючись прямо сказати про це претендентові… Одного разу, не витримавши, я натиснув на Рабина, і той махнув рукою - приводь завтра свого протеже. Той прийшов, прем'єр запитує: "Що, дуже хочеш бути послом?". І - в таких ситуаціях Рабин був поганим політиком - відразу випалює: "Ятку на Махане Єхуда (базар у Єрусалимі. - М.Г.) я б тобі не довірив!"

У цьому весь Рабин: мені постійно доводилося гасити пожежі, що спалахували то тут, то там. Коли він заявив, що жителі Голанських висот можуть крутитися мов пропелери, після того як уряд підпише мирний договір із Сирією, я намагався переконати всіх, що це одиничний випадок, і сказане стосується лише голови Ради поселень Голан Єхуди Вольмана. Рабин викликав мене: мовляв, чув твої виправдання - припиняй.

- Ви були медіарадником міністра оборони Рабина в роки першої інтифади, наприкінці 1980-х. "Ламайте їм (палестинцям) кістки, ми залишимо їм шрами на все життя" - це ж його слова?

-Він не закликав ламати кістки, але дав усім зрозуміти, що це те, чого він хоче. І солдати, та й суспільство загалом, його почули. Це був для мене один з найскладніших періодів. Для цієї проблеми ніколи не було повноцінного рішення. І це досі так - що робити, коли в розлюченому натовпі з'являється маленька дитина?

- У чому ж тоді (до Осло) Рабин бачив вихід з палестинсько-ізраїльського конфлікту?

- Він і раніше казав, що надасть палестинцям автономію. Наприкінці життя він називав себе солдатом миру. Але ж солдатом, причому найбільш войовничим у всій армії.

- Автономія - це одне, а переговірний процес з ОВП - організацією, за найменший зв'язок з якою, згідно з ізраїльським законодавством, карали до початку 1990-х тюремним ув'язненням, - зовсім інше. Рабин справді вважав Арафата партнером?

- Через відсутність іншого. Він його, звичайно, не любив і не дуже довіряв, але... Коли Рабин пішов з посади міністра оборони в 1990-му, в нього був час подумати, і він дійшов висновку, що проблема не має конвенційного рішення - хтось має поступитися. Він прораховував варіанти мирного врегулювання, ще коли не був головою уряду. Але, перемігши на виборах, представив свою програму, і угоди в Осло Кнесет підтримав більшістю не в один голос, як досі стверджують праві, а в 11 голосів. Згідно з опитуваннями, 85% ізраїльтян загалом поділяли ці ідеї.

- Яка була кінцева мета Рабина, як він її формулював? Утворення палестинської держави, постійне врегулювання, регіональне співробітництво? Чим в ідеалі мав завершитися процес в Осло?

- Насправді тексту угод практично ніхто не читав навіть в Ізраїлі - там і слова не сказано про палестинську державу. Рабин з 16 років воював з арабами. Він мав намір віддати палестинцям незмірно менше територій, ніж йому приписують. Безпека була його пунктиком. Прем'єра не дуже цікавило, які території дарував євреям Всевишній, і які частини Землі Ізраїлю заповідано нам у Торі. Йому було важливо, чи можемо ми захистити той чи інший район. Власне, він цього не приховував, і був обраний головою уряду завдяки своїй програмі. Навколо угод в Осло багато міфів, наприклад, про те, що Ізраїль дав бойовикам ОВП зброю - у цьому впевнена навіть більшість ізраїльтян. Насправді жодного патрона вони від нас не отримали. А хто пам'ятає про те, що саме тоді ВВП зростав зі швидкістю 7% на рік, і Ізраїль встановив дипломатичні відносини з 33 країнами?

- У період переговорів в Осло ви очолювали канцелярію прем'єр-міністра Рабина, були автором багатьох його промов. Саме тоді - на тлі переговорів - Ізраїль накрила небачена доти хвиля палестинського терору. Коли прем'єр із супроводом приїжджав на місце терактів, його зустрічали обуреними вигуками. Чи не підточило це впевненості Рабина у правильності обраного шляху? Історія не знає умовного способу, але якби Рабина не вбили, яких заходів він мав намір вжити, побачивши, що щось пішло не так?

-Це складне запитання, але історія справді не знає умовного способу: у вас своє - "якби", у мене - своє, а в Рабина - своє. Що ж до терору, то це було жахливо, і Рабин дуже гостро на це реагував - як і 1948-го, коли під час війни за незалежність його бригада втратила
400 бійців убитими.

Він завжди прибував на місце теракту буквально за 5-10 хвилин - і опинявся серед розірваних на частини тіл, задимлених автобусів, калюж крові і… в епіцентрі демонстрацій. Жоден очільник уряду Ізраїлю - ні до Рабина, ні після нього - так не поводився. Арік Шарон одного разу спробував, дістав свою порцію ганьби і відтоді не повторював таких спроб.

Зрозуміло, Рабина щоразу фотографували на тлі цього кошмару. Пам'ятаю, після теракту на перехресті Бейт-Лід у січні 1995-го (21 убитий, понад 30 поранених) я взявся його відмовляти: не треба їхати, політик не має асоціюватися з негативом. Лідери полюбляють фотографуватися з королевами краси й букетами квітів, і це не випадково. Він легенько відштовхнув мене і сів у гелікоптер - у цьому весь Рабин, який брав усю відповідальність на себе. Фотографували з букетом мене - знімайте і зараз, на тлі спалених автобусів…

- Через 20 років ви так само вважаєте, що прем'єра вбила розгнуздана кампанія підбурювання з боку правого табору? Як він сам сприймав усі ті фотоколажі в есесівській формі або куфії на багатотисячних мітингах? Йому це сильно дозоляло?

-Якщо й так, то він цього не показував. Під час розслідування вбивства прем'єр-міністра я давав показання, і голова комісії суддя Шамгар якось сказав: мовляв, будеш продовжувати в тому ж дусі, сам опинишся на лаві підсудних. Річ у тім, що Рабин навчив нас нехтувати всіма потенційними загрозами, хоча в канцелярію надходили й недвозначні листи, і посилки з дохлими котами й собаками, і багато чого іншого. У нього був характерний зневажливий жест-відмахування, який знали всі ізраїльтяни і добре засвоїло його оточення. Я пам'ятаю грандіозну демонстрацію біля готелю "Хілтон" у Єрусалимі, коли ми з головою служби безпеки хотіли непомітно вивести Рабина через кухню, але він відмовився - тільки через головний вхід. І він не пірнув у машину, а зміряв поглядом юрбу, давши демонстрантам іще хвилину пообурюватися. Треба врахувати, що й служба безпеки була тоді значно скромніша, ніж у нинішнього прем'єра - нас супроводжувало не більше двох-чотирьох юнаків, залежно від обставин.

- Ізраїль - країна, де особистісна дистанція надзвичайно мала - всі одне одного знають, звертаються одне до одного на ім'я, а субординація взагалі перетворюється на умовність. Чи не здається вам на цьому тлі дивним і штучним явище, яке називають культом Рабина? 28 шкіл,
26 проспектів, вулиць, доріг і мостів; 27 мікрорайонів; 19 громадських парків і садів, три громадські центри, дві синагоги, військова база, електростанція, торговельний комплекс і багато чого ще названо на честь покійного прем'єра. Чи не завдає це його репутації більше шкоди, ніж користі? Як і офіціозні церемонії вшанування пам'яті, на яких рік у рік повторюються одні й ті самі зужиті фрази.

- Я останній, хто може судити про це, бо стояв біля витоків усього того, про що ви говорите. Згідно з дослідженням професора Маоза Азаріяху, Рабин посідає 10-те місце серед єврейських та ізраїльських політичних діячів за кількістю згадувань - після Жаботинського, Бегіна й інших. Мені хочеться, щоб цих згадувань було більше, адже підростає покоління, яке зовсім не знало його. Що залишиться від Ахада ха-Ама (єврейського письменника і філософа. - М.Г.) і Хаїма Нахмана Бялика (класика поезії на івриті. - М.Г.) через 50 років, крім назв вулиць? Цими міркуваннями я керувався після вбивства Рабина. Як на мене, нехай жодну вулицю не буде названо його іменем, аби тільки він залишався прем'єром. Але, якщо це неможливо, значить треба хоча б увічнити пам'ять про нього, тим більше що йдеться про єдиного очільника уряду Ізраїлю, який став жертвою політичного вбивства.

- Спадок Рабина. Ми часто чуємо про нього, але погано уявляємо, що це таке. Що особисто для вас стоїть за цими словами?

-Я розумію спадок як суму життя людини. І в цьому сенсі його мають як державні діячі, так і сантехники. Що ж до спадку Рабина… От був прем'єр, котрий усвідомлював різницю між тим, чого народ хоче, і що йому потрібно насправді. Політик, котрий говорив про іранську ядерну бомбу за 25 років до того, як про неї заговорили всі. Він передбачив це. Він передбачив, що араби Ізраїлю вчитимуться у всіх університетах країни на всіх факультетах. Це була людина, яка радикально змінила свою позицію, відчувши, що їй випав шанс встановити мир у регіоні. Хоча, будьмо відверті, це ще Танах (Святе письмо) нам заповів, не Рабин.

- 20 років минуло від дня смерті прем'єра, якого вбили, хоч як пафосно це звучить, за прагнення миру. А миру досі немає… На ваш погляд, які помилки зробили Ізраїль і палестинці за ці 20 років? Чому процес в Осло не приніс довгоочікуваного врегулювання палестинської проблеми, і ситуація у сфері безпеки нині не ліпша, ніж до початку переговорів з ОВП у 1992-му?

- Мені надзвичайно легко відповісти на це запитання, бо я був єдиним у міністерстві очільника уряду, хто виступав проти угод в Осло. Усі інші повторювали, що не можна перестрибнути прірву двома стрибками, це треба робити одномоментно - підписуємо договір, влаштовуємо банкет з приводу підписання, і конфлікт вичерпано. Я ж вважав, що це процес на десятиліття, бо потрібні зміни у свідомості палестинців. Їм зовсім не завадив би свій "Лімуд" (тобто масштабний освітньо-просвітницький проект. - М.Г.). На відміну від законів природи ця прірва долається не одним, і навіть не двома, а вісьмома стрибками. І очевидно, що ми гепнулися об землю. Логічнішими виглядали ті, хто наполягав на одному великому стрибку, але на Близькому Сході своя логіка…

- Як ви оцінюєте дії нинішнього, правого, уряду в контексті розв'язання палестинської проблеми? І чи взагалі можливо її розв'язати? Чи найкраще, що можна зараз зробити, - це максимально довго утримувати статус-кво, коли Ізраїль зберігає контроль над більшою частиною Юдеї і Самарії?

- І знову мені просто говорити про це - я ж вихованець "Бейтара" (правої молодіжної сіоністської організації. - М.Г.), а мій батько був одним з лідерів "Лікуду" (провідної правої партії Ізраїлю. - М.Г.). Я переконаний, що підхід правого табору несумісний з досягненням миру. Ліві розуміють, що ми, як сильна сторона, маємо поступитися. Праві говорять, що ми й так багато чим поступилися, і я вдячний їм за те, що вони відмовилися від гір Моаву, Гіладу й Едому - частин біблійної Землі Ізраїлю. Різниця між лівим і правим прем'єр-міністрами Ізраїлю - в усвідомленні реалій. Ти розумієш, де ти живеш, хто твої сусіди, і, здавалося б, єдина можливість вижити - це стати Спартою. Спроби удавати з себе Афіни обходяться дуже дорого, і мова не тільки про фінансовий бік питання… Проте Спарта зникла, а Афіни продовжують існувати. Якщо Ізраїль перетвориться на Спарту, я переїду до Станіславова (Івано-Франківська), звідки родом мій батько.