Хіти з території пекла

Оксана ЗАГАКАЙЛО 5 листопада, 00:00
хит
Богдан Ковальчин, Арсен Мірзоян

Читайте також

Захисники не пишуть пісень спеціально для громадян, які не на війні. Їхні композиції — це можливість хоч трішки розділити зі струнами пережите пекельне жахіття, повернутися думками додому і цим допомогти своєму життю тривати. 

Але, слухаючи ці мелодії, слова, ми можемо, принаймні хоч на якусь краплину, зрозуміти їхні біль, внутрішній світ, мрії і, можливо, мотивувати себе для ефективнішої праці задля перемоги в усіх сенсах.

Саме з цією метою соціально-мистецький проект #ПісніВійни збирає композиції, написані військовими, і робить їх професійні записи. Щоб надати пісням максимального суспільного резонансу, виконують їх бійці з відомими українськими артистами. До наступного Дня захисника України організатори планують видати компакт-диск із приблизно 15 творами. Цим хочуть досягнути ще одного поставленого завдання — зберегти сучасну воєнну пісню.

Уже відбулися прем'єри трьох синглів. Нижче — історії про ці пісні і про трьох бійців-виконавців.

Перша композиція проекту, "Дорога на схід", написана не військовими, а на їхнє прохання. Співак і композитор Павло Табаков часто чув нарікання від захисників, що вони змушені йти в бій, ховати побратимів під російські пісні, бо українських зовсім мало. Артист написав драйвову музику до тексту поета Василя Фесюка, але зрозумів, що не зможе у виконанні передати відчуття й емоції, тому почав шукати бійців. І знайшов одразу п'ятьох: десантника Андрія Шевчука з музосвітою за класом кларнета; артилериста, заступника командира мінометної батареї Тараса Гривула — професійного бандуриста, члена Національної спілки кобзарів України; десантника Богдана Ковальчина, який у мирному житті керує радіостанцією і після повернення з війни почав записувати пісні на власні тексти; командира відділення батальйону ім. генерала Сергія Кульчицького Максима Перев'язка, який рік не тільки воював, а й виступав на окупованій території з концертами; сапера Петра Комендата — хориста з дитинства. 

Заспівавши з Павлом Табаковим, військові дали старт великому проекту — #ПісніВійни.

хит
Петро Комендат, Андрій Шевчук, Богдан Ковальчин, Павло Табаков, Тарас Гривул, Максим Перев’язко

Соліст у композиції "Дорога на схід" Максим Перев'язко до війни працював учителем музики й історії, музкерівником у дитсадку. Його шлях на Схід країни став продовженням Революції Гідності. На Майдані вчитель мав по кілька виступів на добу на центральній сцені. А пізніше гітару змінив на "коктейлі Молотова". 

Майданівська позиція активіста не віталася на малій батьківщині, йому загрожувало звільнення з роботи. Сам він називає рідний Рокитнівський район Рівненської області поліським Донецьком. Каже, що протягом усієї Революції Гідності на Майдані бачив лише п'ятьох земляків, а по інший бік барикад — сотні.

У березні 2014-го разом з іншими добровольцями Самооборони Майдану став резервістом Нацгвардії України. Сержант, командир відділення Батальйону Кульчицького виконував завдання в секторі "С". Про війну розповідає неохоче, бо болить: "Я не знаю, що розповісти. На війні переживаєш, чи стане сил витримати жахіття. Але людина звикає до всього. Тобі доводиться стріляти, робити щось, чого ніколи до цього не робив, — і втрачається людяність... Знаєш, ці спогади дуже неприємні. Вони стали сокровенним, про яке не те що розповідати не хочеться, а й згадувати. Мрію якнайшвидше забути дні на війні, реагувати на звук салюту, як раніше". 

Максим замислюється і таки ділиться, без деталей, одним жахливим спогадом: "На Карачині ударною хвилею від міни мене приліпило до стіни. Я був у бронежилеті, з боєкомплектом, то хребет зрушився. Крім цього, мав запалення підшлункової залози. Тоді в нас не було ані їжі, ані нормальної води. Мене забрали в госпіталь. Трохи одужав і повернувся на передову вертольотом. Пілот довго кружляв, думаючи, на якому блокпосту сісти. Приземлився, я вийшов, і як тільки гелікоптер піднявся в небо, його збили. Генерал, з яким щойно летів, загинув, а я живий. То для чогось же Бог дав мені час іще побути тут?" 

За кілька місяців на передовій Максим Перев'язко разом із відомим бардом з Майдану Зиновієм Медюхом вирішив воювати не лише зброєю, а й ідеологічно. Дует "Кулі" почав проводити кількагодинні концерти-бесіди для місцевого населення й бійців.

Після майже року служби Максим переїхав жити до Дрогобича Львівської області. Каже, що в його майданівській сотні і в батальйоні було багато дрогобичан, серед яких знайшов вірних побратимів: "Я спілкуюся й з цивільними людьми, але дуже змінилися цінності, то ми краще розуміємо один одного: свій до свого по своє. Крім того, маю проблеми зі здоров'ям, і ці хлопці мене латали". 

Разом вони й волонтерили після служби. 

Пройшовши війну, Максим Перев'язко вирішив, що не повернеться до загальноосвітньої школи вчителювати. "Від того, чого не можу змінити, я відсторонююся. Мене завжди дратували навчальні програми, які не розкривають індивідуальності учнів і зорієнтовані на найсильнішого. До того ж безліч запрограмованого матеріалу дитина ніколи в житті не використає. Також у закладах проводяться кримінальні махінації: наприклад, за документами — встановлено хороші вікна, а насправді — значно гіршої якості. Після війни в мене ще більше загострилося відчуття справедливості, то я просто розіб'юся в цій системі", — розповідає Максим і ділиться успіхами у створенні приватної школи. Боєць узяв участь у проекті для демобілізованих військових і переселенців львівського "Клубу ділових людей" та фонду "Відродження" "Новий відлік". Пройшов навчання, склав бізнес-план організації студії мистецтв і виграв грант на музичну техніку. Знайомий надав у безоплатну оренду на два роки приміщення в центрі Дрогобича. 

"У школі я разом із патріотично налаштованими вчителями навчатиму гри на гітарі, ударній установці, синтезаторі. Ми зорієнтовані на розкриття індивідуальності яскравих музикантів. Не плекатимемо віртуозів, які майстерно грають по шаблону, але — "глухі". Я домовився з колегами, що кожен безоплатно навчатиме хоча б двох соціально незахищених талановитих дітей. Із часом, можливо, вдасться їх частку збільшити. Крім того, у приміщенні школи зможуть займатися музиканти, які не мають умов для репетицій. Також будемо записувати музику", — палає ідеєю Максим і розповідає про ще одну нещодавно розпочату ініціативу: "Я з другом їжджу по селах, щоб проводити виключно нашу, українську, дискотеку. З етичних міркувань цього наче й не варто робити, бо сьогодні в Україні не час для танців. Але наша байдужа молодь усе одно ходить у клуби, то нехай хоч забавляється під патріотичне. Роблю це для пам'яті про побратимів, які вже віддали все, що могли, задля кращої України". 

Наступний твір з проекту #ПісніВійни, "Не сумуй", співають військовий Олександр Рожко і лідер гурту "Антитіла" Тарас Тополя. Олександр Рожко воював в Афганістані, Югославії, Чечні, але ніколи не думав, що доведеться й на рідній землі. Приїхавши додому з Донбасу, Олександр розмовляв з дружиною на кухні і раптом сказав: "Знаєш, Олено, я напишу про тебе пісню". Вона запитала: "І коли ти її заспіваєш?" "У той день, коли закінчиться війна", — була відповідь, яка й стала першим рядком композиції. Він узяв ручку і за 15 хвилин на кухні написав пісню про омріяний день. У ньому ми "пригадаєм, як горів Майдан, крізь чорний дим Михайлівського дзвони, кров наших побратимів на щитах і з кулями смертельні перегони... Згадаєм кіборгів — Героїв України, Донецького летовища руїни і тих, хто там поклав свої життя". І вклонимося "волонтерам — ангелам Добра", бо "їх допомога, як жива вода, нас рятувала у тяжкі часи". А приспів у пісні, бо війна ж іще не закінчилася, — "Не сумуй, коли мене немає". Ці слова Олександр завжди каже дружині, коли мусить їхати у зону бойових дій. "Жінка не плаче в такі моменти. Вона лише мовчить і дивиться на мене. Дуже шкода, але я не знаю, як її заспокоїти, окрім як сказати цю фразу. І насправді — це історія кожного військового, бо всі на прощання не знаходять слів, хіба кажуть "не сумуй", просто в різних варіаціях…"

Першою війною Олександра була Афганська. Вона тривала 2 роки 2 місяці й 9 днів. "Я порівнюю себе під час війни в Афганістані і на Донбасі. На першій мені було морально набагато важче. Україна — це моя дружина, 9-річна внучка, дочка, син... І я їх захищатиму, бо з усіх я єдиний професійний військовий. В Афганістані ж дивився на місцеве населення — з іншою релігією, ментальністю — і розумів, що я їм не потрібен, мене просто загнали в чужу країну і змусили виживати.
І ця абсурдність власних вчинків вбивала найбільше", — пригадує військовий.

Він не розповідає про жахіття навіть цієї, уже, здавалося б, далекої війни. Каже тільки, що бачив пекло, і риторично запитує, як йому із цим жити. Зате ділиться спогадами, якими пишається: "На війні найважливіше залишитися людиною. Не можна, щоб серце покрилося кіркою. Якщо хочеш вижити, потрібно цінувати життя навіть противника, бо його дає Господь, і все повертається бумерангом. Не кажу, що не треба стріляти в ворога, але завжди своїм підопічним повторюю, щоб поціляли лише в крайньому випадку, бо якщо випадково вб'ють невинну людину, то потім їм нести цей хрест. А на війні безліч парадоксів, які в голові не вкладаються. В Афганістані я брав участь у тривалому бою. Тоді нас було двадцятеро, а душманів близько шістдесяти. Ми поклали більшу частину банди, а шістьох захопили в полон. І полоненим було від 13 до 15 років. Ми поцікавилися, чому хлопці в банді. Один розповів, що він з багатодітної сім'ї, яка страшенно бідує, немає їжі. Ще вчора душмани прийшли в їхній кишлак і сказали, якщо приєднаються до банди, то сім'я отримає два мішки борошна. Тоді була дуже люта зима, і ми вірили його словам, але ж він щойно стріляв у нас... Ми взяли з нього клятву на "Корані", що більше ніколи не воюватиме проти радянських солдатів, і командир дав команду його відпустити.

хит
Тарас Тополя, Олександр Рожко

А ще одного разу поверталися з завдання: дивимося, а на кишлак зійшла лавина. Крики, перелякані люди руками розгрібають завали й витягують маленьких змерзлих дітей. І до мене, загарбника, підходить дід років сімдесяти, падає на коліна і просить узяти малих і доправити за 7 кілометрів до родини, бо інакше вони загинуть від холоду. Виходить, що їхні батьки стріляють наших у горах, а я повинен їм допомагати? Але ж це діти! З іншого боку, розумів: якщо це засідка, то наражаю на загибель свою групу. І все-таки ми виклали харчі з наплічників, посадили в них найменших дітей і занесли до родичів. 

Коли повернувся з Афганістану, то думав, що вижив, можливо, тому, що допомагав місцевим? На Майдані ж зрозумів, що Бог зберіг мені тоді життя, аби через 30 років я міг захищати Батьківщину", — резюмує Олександр Рожко.

Коли почалася війна в Донбасі, військовий спочатку волонтерив, а пізніше пішов у військкомат записатися добровольцем. Відмовили через травми в Афганістані. "Але ж мені не потрібно дозволів, аби захищати Україну. Поїхав на Донбас і побачив хлопців, які мали лише дух патріотів, тому допомагав доводити їх до рівня бойової одиниці. Часто грав на гітарі свої композиції і бачив, що піснею робив їх сильнішими. Вони згадували рідних, про яких я співав, і розуміли, заради чого воюють", — розповідає Олександр. 

Запитую про звання. "Я сержант іще з Афганістану, — відповідає. — Мені пропонували вступати у військове училище, але відмовився. Сказав, що не зможу дивитися матерям в очі і пояснювати, чому вбиті їхні сини, а я, командир, живий. Така ситуація вже була в моєму житті. В Афганістані ми дали один одному обіцянку, що той, хто вижив, розкаже рідним мертвого про обставини загибелі. Я 14 років не наважувався поговорити з батьками загиблого солдата Мирона. У цьому бою ми всі робили що могли, і моєї вини начебто не було. Але як ти, живий сержант, можеш щось пояснити батькам мертвого солдата, ти ж не зменшиш їхнього болю? Його мати й батько протягом усіх цих років хотіли дізнатися про останній бій своєї дитини. Вони приїхали до мене додому в день мого весілля. У матері котилися сльози, а в батька від стримування емоцій сіпалося підборіддя. Ми домовилися, що наступного дня я приїду в їхнє село і все розповім. 

Війна — це болюча тема, бо в ній я втратив своїх побратимів, яких любив, поважав і пам'ятатиму завжди. От на Донбасі вбили відомого сотника Майдану Олега Міхнюка. Ми разом служили в 56-й окремій гвардійській десантно-штурмовій бригаді в Афганістані. Цю смерть мені дуже важко пережити. У кожному загиблому побратимові залишаю частинку себе. Можливо тому ми, афганці, — доволі жорсткі люди: не приймаємо обману, несправедливості. Нас убиває байдужість. Я не пропоную всім одразу йти в зону бойових дій. Але нехай кожен, починаючи з президента, зробить для України те, що в його силах. Важливо не ким ти був, а ким став, коли почалася війна".

Останню з уже презентованих композицій проекту #ПісніВійни, "Бог біля тебе", виконують боєць Богдан Ковальчин і співак Арсен Мірзоян. У ній — про загибель, боротьбу за життя, коли "смерть до землі тебе тисне і кличе з собою до раю, та серце ще б'ється навмисне", і про непереможність: "Ніхто крім нас! Всі до бою! Десант не здає, не здається!" 

Снайперу, десантнику Богдану Ковальчину на війні дали позивний FM, бо в мирному житті він очолював засновану разом із батьком місцеву радіостанцію. Побратими, деякі з них уже загиблі, часто радили Богданові звернутися до знайомих артистів, аби створити сучасну воєнну пісню. Тому, повернувшись з війни, десантник разом із другом Мар'яном Ганусяком почав класти на музику свої вірші, написані на війні, і робити професійні записи.

На війну Богдан пішов добровільно. Каже, що важко було залишати малих дітей, але водночас мав стати для сина прикладом захисника, мужчини. 

У першу ж ніч у зоні бойових дій базу поруч із селом Переможне біля Луганська обстріляли. І пізніше боєць напише: "Рівно три роки тому доля подарувала мені ще одного ангелика, донечку Лізу. Так сталося, що вже другий її день народження поспіль я на сході. Саме в цей день минулого року ми прийняли перше бойове хрещення "смерчами" і "градами"... Тоді в душі було єдине бажання — "Боже, тільки не сьогодні, не дай зіпсувати дитині свято на все життя".

хит
Богдан Ковальчин

На війні Богдан старався головні моменти наговорити на диктофон. Хотів зберегти історію не про бойові дії, а про людей в екстремальних обставинах. Та поки що він ними не ділиться, бо це сокровенне, як і більшість віршів, написаних на передовій. Прочитав тільки оцей:

Гаряче повітря Сходу країни

Вбивало пошарпані
солдатські легені,

Плавило кров, відкриваючи рани

Спомином тих, хто ніби ще вчора 

Горів у нім, дихав, і мріяв, що вечір прийде, він настане...

Вицвілі очі блокпостів у степах,

Вени окопів,
стук сердець в бліндажах,

Рев двигунів — броні і ЗІЛів,

Ляскіт затворів, крики зі снів,

Втомлений погляд чорних стволів

Вгризались в повітря
луганських степів...

Вже вечір.

В акордах солдатських пісень,

У запахах їжі з їх убогих осель,

У димі цигарки,
в розмовах про дім,

Крізь фото дітей і коханих очей,

В листах і дзвінках,
у мріях й думках

Повітря мінялось, хололо, ласкало,

Всіх тих, що ще вранці пекло, убивало...

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92