"Основне — не їжте одне одного!"

фото

Читайте також

Попри всі твердження й припущення, ми не знаємо достеменно, що після фізичної смерті людини стається з її душею. Зате знаємо точно, що тут, у земному житті, упокоєна людина нарешті набуває завершених рис: ми бачимо її наче зблизька, випукло й чітко, як скульптуру, в застиглій формі характеру та вчинків. І, хоч кожен по-своєму може оцінювати пройдений нею шлях, та маршрут уже прокладений, і тепер точно видно, з яких метань-пошуків він складався і куди привів.

Коли ж людина настільки значна, як Блаженніший митрополит Володимир, то природна та увага, яку викликала в суспільстві його смерть — навіть така передбачувана і навіть у такий переповнений непоправними втратами час.

Для його земляків ця втрата особливо болюча. Бо, що не кажи, весь час перебування владики Володимира на найвищому щаблі церковної ієрархії подоляки пишалися, що саме дитина їхнього краю не давала розгулятися чи часто втихомирювала бурі, які вирували в житті новонародженої держави та церкви. Адже, попри риторику про необхідність любові і смирення, більшість сучасних релігійних діячів України і Росії на практиці виявляють зовсім інші, категорично протилежні, риси. 

Втім, пишалися вже тепер, останнім часом, коли церква поступово почала займати покинуті комуністичною ідеологією ніші і насправді впливати на людей та суспільство. Тоді й стало відомо, що митрополит Володимир — у миру Віктор Сабодан, родом із села Марківці Летичівського району на Хмельниччині. Кожен його приїзд додому, до батьківських могил, — а приїжджав він на малу батьківщину щороку або й частіше, — не лише ставав подією для духовенства і односельців, а й викликав закономірну цікавість преси та дослідників рідного краю. І не лише тому, що — земляк, який досяг таких помітних успіхів на своєму земному поприщі. А насамперед тому, що митрополиту була притаманна рідкісна, на жаль, для наших церковних діячів людяність. 

Пам'ятаю нашу першу зустріч. У 1995 р. у Хмельницькому відзначалося 200-річчя Подільської єпархії. Після урочистої літургії в храмі торжество тривало в театрі. Предстоятель виступив зі стислою промовою. У таких випадках чекаєш почути цифри і фрази до дати. Натомість прозвучала проповідь про добро і зло, про вибір кожного у цьому житті й про відповідальність за свій вибір. І це було так сказано, що кожен із присутніх відчув свій особистий зв'язок не лише з подією, яка відзначалася, а й із усім, що відбувається в його житті та в житті довкола нього. Доти я чула чимало розумних людей і чудових ораторів; цього ж разу відчула, що таке мудра людина. У промовця не було нічого показного, нічого ефектного — тільки якась неосяжна глибина: думки, характеру, любові. 

Щасливим почувався Віктор — випускник Меджибізької середньої школи (у Марківцях була тільки початкова), вступивши влітку
1954 р. до Одеської духовної семінарії. Адже, як згадував пізніше, ще змалечку, відколи став прислужувати в сільській церкві, хотів бути священиком. Але такий його вибір ліг на педколектив школи незмивною плямою, і вчителі та сільське начальство не виходили з хати Сабоданів, апелюючи до Вікторових батьків: заберіть сина! Адже тоді в країні, де атеїзм був надважливою складовою комуністичної ідеології, вступ до духовної семінарії прирівнювався до зради Батьківщини. Це не перебільшення. Зі школи семінаристу Сабодану надіслали лист із прокльонами, а з сільради до семінарії — повідомлення про неблагонадійність його родини.

Сабодани справді мали проблеми з радянською владою. Старший брат Віктора Олександр та їхній дядько Іван Сабодан у роки Другої світової були учасниками антифашистського підпілля ОУН. 

Навесні 1943 р. німці вистежили й арештовували підпільників Летичівщини. Після жорстоких катувань у Старокостянтинівському гестапо серед інших був розстріляний Іван Сабодан. Єдиний син у батьків, він перед смертю просив небожа Олександра, свого ровесника: "Проти тебе в німців немає доказів. Якщо повернешся додому, не кажи моїм мамі й татові, як мене мучили (дослідник підпільної діяльності летичівців Володимир Борисов пише, що з Івана Сабодана здирали дротяними щітками шкіру, заганяли голки під нігті, розчавлювали пальці рук дверима. — Авт.). Не признавайся, що мене вбили. Хай думають, що я живий, десь на каторзі, хай мають надію мене дочекатися". Олександр (його називали в сім'ї Альошею) дотримався обіцянки: Григорій і Марія Сабодани до смерті вірили, що їхній красень Іванко живий.

Аж до останнього дня СРСР про героїв-націоналістів мовчали. Але ж у їхніх родинах знали правду. З цією правдою виростав і наймолодший із чотирьох братів Сабоданів. Напевно ж ця правда також вплинула на його вибір — служити Господу. Тобто — служити Правді, а не наскрізь брехливій владі.

Служіння Богу в ті часи справді було протестом проти радянської системи. Чи не єдиним шансом відкрито, легально їй протистояти. Треба було мати дуже сильний характер, аби наважитися на це. І такі характери виростали переважно в родинах із сильним національним корінням, які нерідко брали участь і в збройному опорі Совєтам. Не випадково 70% студентів духовних навчальних закладів СРСР були українцями. І не випадково радянські чиновники постійно вимагали від владики Володимира (Сабодана), який із часом став ректором Одеської семінарії, а згодом — ректором Московських духовних академії та семінарії, — виключати з цих закладів студентів "із сімей, пов'язаних з ОУН-УПА". І тим паче закономірним було активне національне — українське! — життя студентів цих, само собою, з російською мовою викладання, закладів, які співали українських пісень, цікавилися історією України, проводили вечори, присвячені творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Після одного з шевченківських вечорів у Ленінградській духовній академії, організованого з участю Віктора Сабодана, один із викладачів сказав: "Тут бракувало тільки гасла: "Хай живе незалежна Україна!"

То чи ж дивно, що в московських духовних навчальних закладах розпорядженням ректора архиєпископа Володимира (Сабодана) студентам дозволили складати іспити… українською мовою?! А відтак закономірно й те, що, відзначивши вже заслужено відомого церковного діяча Володимира (Сабодана) на честь його 50-річчя всього лише скромною медаллю Радянського комітету захисту миру, хтось із відповідальних за це чиновників кинув: "Упрямому хохлу и этого слишком много". 

Втім, усе сказане не означає, що українські націоналісти свідомо пробиралися в російське православ'я, аби зробити його українським. Зовсім ні. Кожен народжений в СРСР виховувався в дусі радянського патріотизму. І, навіть усвідомлюючи свою українськість, цілком спокійно сприймав усе російське — бо ж воно було радянським. Скажімо, в ці сумні дні багато телеканалів розказували про те, що улюблені квіти митрополита Володимира — ромашки. Навіть припускали, що він — автор пісні "Ромашка", простої настільки, що її вважали народною. Пригадуєте, як співає Микола Гнатюк: "Ромашка белая, Лепесточки нежные Мне милее всех цветов, Ведь она — моя любовь"? Брат Степан, що доглядав батьківську хату в Марківцях аж до своєї смерті років кілька тому, одного разу розповідав: "Ми запитували про це Владику, а він завжди відмовчувався; то ми так зрозуміли, що ця пісня — його".

Це правда: він і написав. Ще семінаристом. Тоді не було нічого дивного в тому, що хлопчина з українського села пише російські вірші. Так повелося: мова викладання, оточення, міжнаціонального спілкування — російська — ще зі школи входила в кров і плоть радянської людини. Тож юний автор надіслав свій вірш на конкурс журналу "Огонек" — і посів перше місце. 

Парадоксально, але переважна більшість тих церковнослужителів із числа українців, для яких у Радянському Союзі релігія була не лише вірою в Бога, а й своєрідним протестом проти сатанинської влади, зокрема й проти її національної політики, після розпаду СРСР почали виконувати протилежну роль: ланцюгів, які втримують Україну в лоні імперії. Попри їхню українську душу — всього іншого, за багато років нанесеного в цю душу російським православієм укупі з імперським мисленням, виявилося більше.

Не беруся стверджувати достеменно, проте схоже, що таке роздвоєння було притаманне і митрополиту Володимиру. Якщо це справді так, то це було і його особистою, глибоко приховуваною від чужих очей, трагедією, і трагедією української церкви та українського народу.

Один лише штрих. Рік чи два тому в "Історичній правді" на сайті "Української правди" в Інтернеті з'явився матеріал про зв'язок родини Блаженнішого Володимира з українським національно-визвольним рухом. У кожному разі, заголовок прямо про це й говорив. Трохи ознайомлена з дослідженнями на цю тему місцевих краєзнавців, описаними вище, я хотіла прочитати й цю публікацію. Та буквально за кілька хвилин вона безслідно зникла з сайту — як кажуть, із кінцями. Хтось побачив у цьому загрозу чи то митрополитові, чи УПЦ (МП), чи всьому православ'ю.

Втім, наразі це вже неважливо. Простий і скромний (його й справді можна порівняти з ромашкою: "я соромливий від природи", — писав про себе Владика) предстоятель Української православної церкви Володимир (Сабодан) уже завершив свій земний шлях і торує небесну дорогу. Перед смертю хотів додому, в Марківці — попити води з рідної криниці. Не судилося. Якби ж тільки цього не встиг… "Ще одного дуже важливого не зробив", — звірявся він перед смертю своєму вірному помічнику Олександру Драбинку.

Що саме — нездійснене — мучило перед смертю цього пресвітлого мудреця, переповненого любов'ю до свого народу? Народу, якому він із притаманним йому гумором радив перед Великоднім постом, коли в нього допитувалися, що можна їсти, а що — зась: "Основне — не їжте одне одного"... Нам уже не дано дізнатися. Про це звітує Богу святому. Перед яким постав — як і хотів, і сказав 2009 р., коли його знову сватали на російський патріарший престол: "Я хочу постати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським".

Цим він усе сказав.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
Реклама
Останні новини
USD 25.64
EUR 27.25