Палітра світла і любові

Людмила Бараневич 5 листопада, 00:00
худ

Читайте також

Незабутній Іван Степанович Плющ сказав одного разу Тетяні Голембієвській: "Ви, мабуть, єдина жінка, з якою я здоровкаюся і прощаюся кілька разів на день". 

Ці слова не були ще одним його "приколом". Біля фасаду Верховної Ради в одній із перших скульптурних груп — "Мистецтво", алегоричним образом якого є граційна фігура красуні, зображено саме її, Тетяну Миколаївну. Автор — видатний український скульптор, чоловік художниці Валентин Іванович Зноба. Годі, мабуть, шукати іншу жінку, яка б так гармонійно й органічно втілювала в кожному порухові красу, натхнення, талант. Звісно, це міг виразити закоханий чоловік, проникливий митець. Їхнє щасливе подружнє життя упродовж багатьох років стало прикладом дивовижного творчого тандему, в якому кожен ішов осібним шляхом, водночас доповнюючи й збагачуючи власні мистецькі пошуки, новаторські відкриття, що плідно позначалися на розвиткові української образотворчості останнього півстоліття, організації культурного середовища.

Ідея створити культурно-мистецький осередок у вигляді Андріївського узвозу спала їм на думку в один із візитів до Парижа. Задум підтримало міське, і не тільки, начальство, бо невідворотно ввірвалися 90-ті роки, і повітря дихало мислимими й немислимими новаціями, змінами — перебудовою. Пам'ятаю щасливі обличчя Тетяни Миколаївни, Валентина Івановича на відкритті 1991 р. небаченого досі мистецького свята на старовинній київській вулиці. Збуджені натовпи киян, гостей, творчої інтелігенції, молоді, сотні незвичних дивовижних творів — професійних та народних — авангардні інсталяції, артоб'єкти, перші паростки муралів... Усе злилося в калейдоскопі піднесення щасливих надій... 

Вони активно долучилися до створення Національної академії мистецтв України. І тепер це поважний науково-творчий заклад, що опікується розвитком гуманітарної сфери.

Однією з яскравих сторінок їхньої творчої діяльності стала невтомна популяризація українського мистецтва за кордоном, взаємообмін духовними цінностями. Твори подружжя зберігаються в музеях та приватних колекціях Італії, Британії, Греції,Франції, Норвегії, Болгарії, інших країн. Чимало шедеврів зарубіжного мистецтва київські шанувальники прекрасного побачили завдяки ініціативі подружжя...

На початку 90-х років вони буквально приголомшили Шотландію та Англію здобутками нашого національного мистецтва. З їхніми творами ознайомилися численні відвідувачі вернісажів, творчих зустрічей, прийнять. У Шотландії Тетяна Миколаївна пережила емоційне потрясіння, побачивши на персональній виставці власну палітру в золотій рамці. Разом з Валентином Івановичем вони давали майстер-класи в Единбурзькій академії мистецтв. Студенти копіювали їхні роботи, ловили кожне слово про Україну, нашу культуру.

В одній із наших розмов про життя Тетяна Миколаївна, згадуючи чоловіка, який помер 10 років тому, сказала: "У нас був творчий союз, зітканий з любові".

Зростала Тетяна Миколаївна в мистецькій сім'ї, де панувала атмосфера добросердя, духовного аристократизму. Її батько, відомий український художник Микола Молоштанов, закінчив Харківський художній інститут у майстерні Михайла Козіка, любимого учня Костянтина Коровіна, кумиром якого, як відомо, був Клод Моне. Мати, Ангеліна Голембієвська, — батькова однокурсниця. Обоє походять з дворянських родів Слобожанщини. Свого часу незвичайну красуню Ангеліну, яка відпочивала в Гурзуфі разом із мамою та тоді ще нареченим Миколою, побачив Петро Кончаловський і попросив дозволу намалювати юну богиню, як він висловився. Тетяна Миколаївна бачила цю роботу в 70-х роках на одній із виставок у Києві. У кого з величезної сім'ї Михалкових-Кончаловських цей портрет тепер, важко сказати.

Життя в Києві, понівеченому війною, на фронтах якої батько героїчно воював від першого до переможного дня, поступово налагоджувалося. До їхнього приязного сімейного вогника тягнуться вцілілі друзі, цвіт української інтелігенції, що пережили сталінські репресії, війну. Тетянка дедалі настійніше виявляє хист до малювання. Але турботливий батько не квапиться її вчити, нав'язувати своє бачення, світовідчуття. Дівчинку відправляють до звичайної київської школи. 

Одного разу, гуляючи на пустирі, дівчинка натрапила на дивовижну знахідку — напівзотлілий черевик німецького солдата, що вразив її схожістю з роззявленою пащекою акули. Увечері намалювала його на якійсь старенькій листівці. Вранці батько мовив до матері:

— Таню треба вчити. У неї — талант...

Її відправляють до художньої школи.

У Київському державному художньому інституті навчалася у видатних майстрів живопису, малюнка: Володимира Костецького, Карпа Трохименка, Іллі Штільмана.

На першій літній практиці в Карпатах другокурсниця Тетяна Голембієвська ніби розчинилася в лункості гірської тиші, у вібрації світла, чистих кольорів, сяйві золотих променів, що наче загравали з молодими сором'язливими ялинками. Море світла, чисте повітря, космічна загадковість глибокого неба, добрі, відкриті горяни... Картина "Подруги", написана в цьому первозданному раю, вражала внутрішньою чистотою й безпосередністю дівочих образів. Юні горянки на тлі світлоносного безмежжя, пронизаного літнім теплом, ніби створені для земних радощів, жіночого щастя. Картина так сподобалася відомому українському письменникові Олександрові Ільченку, авторові роману "Козацькому роду нема переводу", що він написав схвальну замітку в газету "Правда", яку й надрукували. Це був незаперечний успіх молодої художниці.

Після блискучого дипломного захисту та завершення навчання у творчій майстерні Академії мистецтв СРСР, якою керував знаменитий Сергій Григор'єв, Тетяна Миколаївна вирушає обраним шляхом. Цей тернистий шлях любимий художник родини К.Коровін назвав колись пошуком мови краси.

Пізніше, вже в нинішньому столітті, західні шанувальники назвуть Тетяну Голембієвську українською імпресіоністкою. Їй було приємно це чути. Адже насправді вона, як бачимо, виховувалася на кращих зразках цього новаторського стилю кінця ХIХ—початку XX століть. І завжди вважала, що українська школа образотворчості, сплавлена воєдино з традиціями класики та народного мистецтва, де імпресіонізм своєю світлоносністю, прагненням відобразити мінливість, неповторність щоденного світу близький як художникам, так і глядачам.

Класикою українського сучасного мистецтва стали численні твори майстрині: картини, портрети, пейзажі, натюрморти, що відображають рідну землю та чужі краї, жителі яких, як і українці, прагнуть простого людського щастя.

Золотою сторінкою у скарбницю вітчизняної культури ввійшла знаменита картина "Безсмертя", або "Тризна" (1973). Як і інші роботи, вона навіяна самим життям. У районі села Балико-Щучинка, де проходили шкільні канікули художниці, точилися кровопролитні бої за визволення Києва. Саме тут пролягав Букринський плацдарм. Одного разу під час відвідин села вони з батьком побачили, як місцеві жителі поминають загиблих біля меморіалу на високому березі Дніпра. На простелених рушниках — проста селянська їжа, довкола сидять старі фронтовики, посивілі колгоспниці, молодь. Внизу правічна ріка невпинно плине в далечінь. Тиша і пам'ять витають над цим священним місцем. І якась неперебутня надія на добре майбуття освітлює обличчя...

Художниця згадує, як через багато років вона отримала лист із Далекого Сходу від військового офіцера. Він упізнав свою маму на одній із репродукцій. Сповіщав, що її вже нема. Завдяки картині, писав син, світлий образ матері — на полотні вона пов'язана білою хустиною, взута в кирзові чоботи (вочевидь з колгоспного поля вирвалася) — залишиться у пам'яті назавжди.

Нині, у поважному віці, Тетяна Миколаївна не зупиняється в пошуках, не спочиває на лаврах. Вона — дійсний член Національної академії мистецтв України та ще кількох іноземних академій, володарка численних відзнак, нагород, працює з дивовижною енергією. З новою силою може дозволити собі по-молодечому розкуту стилістику, несподівану композицію, пристрасний вибух кольорової палітри — здавалося б, у зовсім скромних мотивах. Разом узяті, ці роботи послідовно розкривають усе той же масштабний спосіб художницького мислення у невпинному пошукові власної мови краси.

Професор київської художньої академії, керівник аспірантів-стажистів зі станкового живопису, мисткиня виховала цілу плеяду молодих художників. Вони не втомлюються захоплюватися своєю наставницею. Один із них, нині вже відомий живописець Володимир Гурін, сказав на відкритті своєї виставки: "3устріч із Тетяною Миколаївною — як перше яскраве враження життя, як перша любов — один раз і назавжди. Без таких митців ми, може б, і відбулися, та на іншій планеті".

Син Микола Зноба, як заведено в їхній родині, обрав творчість змалку. Нині він відомий скульптор, чиї роботи знайшли своїх численних шанувальників. Чимало киян та гостей міста вважають, що доторк до коня козака Мамая на майдані біля консерваторії допоможе зловити удачу. Це одна з кількох спільних робіт батька й сина.

До мене часто заходить 80-річна сусідка Марічка й рішуче наказує: "Зніми зі стіни "Вербочки", постав, щоб мені поближче їх бачити". Я слухняно виконую. Ця безневинна українська душа з двокласною освітою, 16-річною вилучена з рідного подільського села побудови комунізму, з пенсією трохи більшою за мінімалку, вмощується в крісло і дивиться на картину. Поступово її обличчя засвічується дитинною радістю: "Такі котики ми колись ламали на Вербну неділю... Перекажи їй, що вона розумниця..." І, непомітно втираючи сльозу, повертається у свою самотність... 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01