Паралімпійські чемпіони з фехтування: "Радіємо, що хоч трішки доброго зробили для України"

Оксана ЗАГАКАЙЛО 1 жовтня, 00:00
фехт

Читайте також

Антон Дацко та Андрій Демчук у Ріо-де-Жанейро припинили дванадцятирічну тенденцію національної збірної повертатися з Паралімпіади без "золота" у фехтуванні. 

Тепер готуються на наступних Іграх у Токіо, щонайменше, підтвердити свій результат. Водночас намагатимуться популяризувати параспорт і робити його доступнішим для людей з інвалідністю. Бо на собі відчули, як у змаганнях, постійно перемагаючи себе, можна не лише повернутися до повноцінного життя, а й досягти вершин.

Антон Дацко

Чемпіон Паралімпіади з фехтування Антон Дацко цікавився спортом з дитинства, однак у жодному його виді довго не затримувався. Регулярно тренуватися, працюючи на результат і насолоджуючись перемогами, став уже після травми. "Тоді мені було 16, я навчався у випускному класі. Одного дня пішов по горіхи до гаю неподалік домівки. Вилізши на дерево, між гілками не помітив ліній електропередач. Прокинувся з переломом хребта, — розповідає спортсмен. — Ноги стали непорушними, прес і деякі м'язи спини перестали функціонувати. Переніс дві операції. Пізніше медики пояснили, що лікування пошкодження спинного мозку ще недостатньо вивчене. Деякі люди після реабілітації стають на ноги, а деякі — ні. Я зрозумів, що все залежить лише від мене, — тільки регулярні фізичні вправи давали надію на відновлення функцій спинного мозку. Зібратися на силі мені допомогла віра в Бога". 

Антон освоїв візок і повернувся до школи. Правда, шкільне приміщення не мало універсального оснащення, тож довелося вдаватися до допомоги близьких. "І це пригнічувало, — згадує спортсмен. — Бо ж я молодий, сильний, мені неодноразово казали, що, незважаючи на травму, зможу жити повноцінно, а виявлялося, деякі бар'єри брати самому не під силу". 

У перервах між навчанням продовжував їздити в санаторії, займався фізкультурою вдома. Однак ніг і далі не відчував і помалу втрачав мотивацію. Вирішальним стало запрошення реабілітолога Юрія Пономаренка на "Рекреаційні ігри". "У 1999 р., коли я травмувався, в Україні навіть не було професії реабілітолога. Всупереч цьому, Юрій спільно з колегами створили громадську організацію "Стимул" і намагалися залучити людей із травмами спини до реабілітації через спорт. Двічі на рік вони проводили одноденні "Рекреаційні ігри", аналоги яких за якістю організації навіть тепер нечасто можна побачити. Зал, санвузол були повністю адаптовані. Змагання проводилися в дуже невимушеній дружній атмосфері. І найголовніше — після перших "Рекреаційних ігор" я відчув великий приплив енергії, моє самопочуття покращилося. Тоді вирішив, що займатимуся спортом", — розповідає Антон Дацко. 

Каже, що почав шукати можливості для регулярних тренувань, і фехтування знайшло його саме. "На спартакіаді Львівщини серед людей з інвалідністю тренер Андрій Колесніков запропонував мені займатися фехтуванням. Я погодився без вагань, і відтоді розпочалася моя спортивна кар'єра", — усміхається Антон.

Уже після двох років тренувань фехтувальник уперше поїхав на чемпіонат Європи, де посів третє місце. Каже, тоді був ще доволі "нестабільним" спортсменом. У двох сильніших суперників виграв, а від обох слабших зазнав поразки. Спершу вирішив, що ще не готовий до змагань такого рівня, однак зібрався й переміг із рахунком 15:14 олімпійського чемпіона в команді з фехтування на рапірах угорця Секріша Пауля. Називає цей момент одним із найбільш визначальних у вірі в себе.

На п'ятий рік тренувань Антон Дацко поїхав на Паралімпіаду в Пекін, що є доволі швидким успіхом. "Хоча призером не став, однак познайомився з кращими спортсменами, які надихали. Я отримав ще більшу мотивацію перемагати себе", — зазначає фехтувальник.

І вже через два роки, у 2010-му, Антон здобув звання майстра спорту України міжнародного класу. Відтоді з жодних змагань не повертався без нагород.

На ХV літні Паралімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро він їхав фаворитом, будучи срібним призером Паралімпіади в Лондоні 2012 р., двічі чемпіоном світу та Європи, багаторазовим переможцем і призером Етапів кубка світу, заслуженим майстром спорту України.

На Паралімпіаді у фіналі 33-річний шабліст з України переміг грека Панайотіса Триантафіллу з рахунком 15:7. А перед тим йому поступилися бронзовий призер Ігор поляк Адріана Кастро, француз Марк-Андре Кратер, американець Джой Брінсон та італієць Алессіо Саррі.

"Я не завершую своєї спортивної кар'єри. Звісно, хочу, щонайменше, підтвердити результат на наступних Іграх у Токіо", — сміється фехтувальник. Несподівано нашу розмову перериває незнайомий перехожий, тиснучи руку чемпіонові: "Антоне, хочу вам подякувати, ви — наша гордість". Нас обох переповнюють емоції. 

"Надзвичайно приємно. Українці дуже сильно нас підтримували, — ділиться радістю спортсмен. І всміхається. — Я тепер відомий. Є більша ймовірність, що водій не відмовить у проїзді". Антон мешкає за 50 км від Львова. Перші 5 років добирався на тренування громадським транспортом. Бачачи хлопця на візку, шофери часто взагалі не зупинялися або казали чекати наступного автобуса, навіть коли йшов дощ або сніг. Після Паралімпіади в Пекіні райрада виділила спортсменові частину грошей на купівлю машини. Відтоді, хоч це й дорого, долає виклик добирання на "Ладі". Він самостійно сідає в автомобіль, але все одно потребує сторонньої допомоги — хоча б для того, аби потрапити в кімнату для тренування. Що вже казати про лікарні чи кінотеатри. "Мені дивно, що навіть нові об'єкти не будують доступними для всіх. Часто підходжу до будівельників, проектантів і вказую на помилки, однак вони не дослухаються", — знизує плечима Антон. І, повертаючись до теми про улюблений спорт, резюмує: "Я досі не відчуваю ніг, однак здобув багато перемог, насамперед — над собою".

Андрій Демчук

У дитинстві хлопець мав потяг до футболу і баскетболу, але розвинути захоплення не зміг через хворобу. "Від народження у мене права стопа була ширша за ліву. Пізніше виявилося, що це негативно впливало на роботу серця. Але коли мені було 15, на правій стопі почали відкриватися рани", — розповідає Андрій.

У 19 років Андрієві ампутували ногу. "Відтоді жити стало краще, як би жорстко це не звучало, — запевняє Андрій. — Звісно, тепер переді мною постали нові труднощі, але вони мізерні, порівняно з попередніми проблемами. Мій протез, буває, натирає ногу до крові. Мабуть, значну частину преміальних за "золото" на Паралімпіаді використаю на хороший протез. Правда, вдома лежить зовсім новий, виданий державою, однак на ньому я взагалі не можу ходити. Причому 90% його вартості, а в моєму випадку — це стопа, якісна, недобре зроблена значно дешевша частина. Виходить, держава викинула кошти на вітер". 

Після ампутації Андрій почав шукати можливості продовжити заняття спортом. Прийшов у львівський центр "Інваспорт"... і став займатися фехтуванням на візках.

"Уже через чотири місяці після початку тренувань на моїх перших змаганнях я виборов третє місце на чемпіонаті України, — розповідає про свій успіх фехтувальник. — Мене помітили тренери й вирішили, що я можу бути спаринг-партнером у підготовці паралімпійської команди до Ігор у Пекіні. Так я став тренуватися з кращими і отримав величезний поштовх до розвитку. Одразу після Паралімпіади мене взяли до збірної України".

Вже на своїх других міжнародних змаганнях у складі національної команди він став чемпіоном Європи. Тоді йому, фехтувальнику з дворічним досвідом, тренери дали можливість змагатися в особистому заліку, але не в командному. "А я несподівано для всіх став чемпіоном Європи в індивідуальній шпазі. Іноземні суперники були шоковані, що чемпіон не виступає за команду", — згадує свої найяскравіші емоції до Паралімпіади Андрій.

Відтоді спортсмен почав працювати з прицілом на паралімпійську медаль. Уперше з Ігор повернувся без нагороди, і це ще більше мотивувало спортсмена. У Ріо він уже їхав як двічі чемпіон світу, тричі чемпіон Європи, багаторазовий чемпіон і призер Етапів кубка світу, заслужений майстер спорту України.

Перед поєдинками дуже хвилювався, щоб бою не зашкодило спортивне захворювання — так званий "лікоть тенісиста". Лише останній місяць перед Іграми Андрій Демчук повноцінно тренувався. А півроку доти фехтував лівою рукою, аби не втратити форми. 

Та все минулося. Віри в себе додало й те, що вперше вдалося перемогти китайця Жанцуаня Тяна. "Золото", здобуте на Паралімпіаді, — це один із найщасливіших днів мого життя, поки дітей немає. Ще весілля було", — ділиться радістю 28-річний фехтувальник.

Тепер чемпіон хоче вилікувати лікті, надолужити викладацьку роботу в Інституті комп'ютерних наук та інформаційних технологій "Львівської політехніки" і готуватися до наступних Ігор у Токіо. "Потрібно довести, що перемога не була випадковістю, та втриматися на передових позиціях. Мрію, щоб, готуючись до наступної Паралімпіади, українська команда не варилася у власному соку, а мала декілька зборів із найсильнішими фехтувальниками світу — з Китаю чи Італії, Угорщини", — ділиться Андрій Демчук.

На запитання, чи не пропонували йому виступати за інші країни, відповідає: "Раніше пропозиції надходили від Білорусі й Франції, та я їх сприймав з усмішкою. Я люблю прославляти Україну. Найбільше задоволення отримую, коли звучить гімн на мою честь. Кладучи кулак на груди, віддаю собі честь, що хоч трішки доброго зробив для України. Та цей внесок, порівняно з тим, що роблять військові на Сході, — мізерний".

Шлях для інших

Друзі Антон Дацко та Андрій Демчук разом з іншими спортсменами прагнуть залучити якомога більше людей з інвалідністю до спорту, фізкультури, соціальних контактів і цим дати їм можливість перемагати себе. Для втілення мрії створили БФ "Серце Лева". Фонд спільно з ГО "Стимул", центром "Інваспорт" відновив проведення "Рекреаційних ігор", які свого часу запалили Антона Дацка до реабілітації через спорт. "Також наступного тижня за кошти, зібрані, у тому числі, й фондом, сильніші гравці в бочче України поїдуть на європейський турнір у Познань. Вперше в історії цих змагань братиме участь українська команда. Бочче — це один із небагатьох видів спорту для людей з дуже тяжкими формами інвалідності. Він майже не поширений в Україні. Маємо проблему, що спорт для людей зі складними нозологіями малодоступний для українців", — розповідає керівник Львівського регіонального центру "Інваспорт" Мирослав Николаєв, ініціатор створення благодійного фонду. Він звертає увагу й на інші виклики: "Для людей з інвалідністю у Львівській області є лише одна державна спортивна школа. Лише за останні півроку ми, на жаль, відмовили у заняттях десятьом дітям. У тренерів, згідно з нормативами, всі групи були заповнені, а на нову штатну одиницю — немає зарплати. Крім цього, на тренування у школу до Львова зі 141 особи лише декілька доїжджають з інших міст. Бо громадський транспорт в Україні для людей з інвалідністю є викликом. Тож здебільшого для тих із них, хто живе в районах Львівської області, спорт недоступний. 

Спільно із засновниками фонду прагнемо створити умови для людей з інвалідністю на базі спортивних закладів для осіб без нозологій. Не можна когось позбавляти можливості,перемагаючи себе, щонайменше — повернутися до повноцінного життя, а то й досягти вершин". 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74