Танцем єдиним...

Поділитися
Танцем єдиним...
"Вечір балету "Планета кохання", - сповіщала афіша й уточнювала: - З нагоди 65-річчя від дня народження і 30-річчя творчої діяльності балетмейстера Олександра Шиманського в Хмельницькому музично-драматичному театрі імені М. Старицького".

"Вечір балету "Планета кохання", - сповіщала афіша й уточнювала: - З нагоди 65-річчя від дня народження і 30-річчя творчої діяльності балетмейстера Олександра Шиманського в Хмельницькому музично-драматичному театрі імені М. Старицького".

Я не повірила власним очам: Шиманському - 65? Худорлявий, завжди в русі, вічний хлопчик, усе місто його інакше як Сашком не називає, - він зовсім не схожий на ювіляра з такою солідною датою.

Мабуть, так здалося не лише мені, бо наступного дня афіша на тому ж місці повідомляла лише про 30-річчя творчої діяльності.

- Це я обурився, - каже мені Сашко згодом, під час інтерв'ю. - Нащо вказувати вік, кому це цікаво? Хтось писав, що Майї Плісецькій було під 90? Вона геніальна балерина, і все. А тут наче нагадують, що вже час на пенсію. А я не збираюся на пенсію. Попередній директор, царство йому небесне, все виганяв мене: "Я сам можу бути балетмейстером!"

- І режисером міг...

- Він училище культури закінчував за класом народного танцю. В усе втручався. А я нічого не можу сказати в таких випадках, одразу нервую, заїкаюся… Нічого не можу сказати. Бо я… без театру? На пенсії? Не діждуться. В когось сім'я, діти, а в мене тільки сцена, - я тут кохаю, тут ненавиджу, тут живу.

Він не міг без театру з дитинства. Жив у Хмельницькому неподалік театру, де тепер міський будинок культури. І пробирався на вистави через вікно: грошей на квиток у мами прибиральниці не було. А Сашко вже тоді вірив - обов'язково буде артистом. Співаком. Після школи поїхав до Києва вступати на вокальне відділення естрадно-циркового училища. Пройшов у другий тур. А тут у дівчинки, що вступала на хореографію, партнер по угорському танцю захворів, і вона вчепилася в Сашка, який похвалився: "Знаю, можу!". "Виручи!" Його взяли ще з першого туру - тільки заяву довелося переписати з вокального на хореографічне відділення.

Після закінчення училища працював у Чернівецькій філармонії - танцював із партнеркою танець "П'ять орденів комсомолу". Брав участь у шоу Софії Ротару - провідної артистки філармонії, ім'я якої писалося на афішах червоним рядком. Згодом переїхав у Ворошиловград - той, що тепер Луганськ: там у танці "Молодогвардійці" була вакансія Івана Земнухова. Та в афішах про це сповіщалося малим чорним шрифтом, а червоним ішов Юрій Богатіков.

Повернувся до рідного Хмельницького. Одружився. Керівник філармонічного ансамблю пісні і танцю "Подолянка" Микола Балема покликав його в партію - не танцювальну, а комуністичну. Шиманський, такий переконливий у сценічних образах комсомольців-героїв, від компартії відбивався руками-ногами: "Я п'ю, курю і матюкаюсь, - я недостойний бути членом КПРС!". Тож партійна кар'єра не склалася, сімейне життя - також, і Шиманський опинивсь аж у Красноярському театрі опери й балету. А згодом там само, але солістом театру музичної комедії, протанцював до пенсії.

Танцюристи йдуть на пенсію рано, в 35 років. Таким юним пенсіонером Шиманський повернувся додому з рішучим наміром знову проситися в театр: хоч двірником, хоч сторожем - де буде місце. Та випадково потрапив на репетицію балету.

- Як побачив цю репетицію… На підборах, у чоботях… Таке криве все… Став показувати, як треба…

Шиманського взяли балетмейстером. Він передивився весь репертуар і з пропозиціями про музично-хореографічні вставки пішов до режисерів. Від нього відмахувалися, його почали уникати... І все ж він добивається свого. Першою його постановкою став "Поцілунок Чаніти" у 1986-му.

Наступного ранку він прокинувся знаменитим на весь Хмельницький.

Слід сказати, що хореографу дуже важко здобути визнання тутешньої публіки. Вона розбалувана. Ще з середини минулого століття тут існували справжні школи народного танцю, і затята конкуренція їхніх честолюбних керівників, двох Юріїв Івановичів, Гуреєва і Климчука, з часом породила в місті справжній танцювальний бум. Сьогодні ж колективи й виконавці з Хмельницького перемагають на найпрестижніших міжнародних фестивалях і конкурсах танцю, - думаєте, звідки взявся такий популярний нині в Україні хореограф Сергій Костецький? Тому привернути до себе увагу у місті складно. А вже досягти успіху…

Шиманському це вдалося. З трьома парами, які лише штатний розпис театру величав балетною трупою, він замахнувся на більше, ніж традиційний хореографічний супровід драматичних вистав. Важко пояснити, як він зумів їх вишколити, збільшити трупу на ще одну пару, і ще одну... Втримати хороших танцюристів на майже умовній зарплатні і, що найважче, переконати керівників театру не заважати. Але впродовж десяти років Олександр Шиманський поставив на хмельницькій сцені один за одним: "Кармен", "Жизель", "Українкою я народилася" (за мотивами "Лісової пісні" Лесі Українки) та інші. Це і справжні балетні вистави, і водевілі, і танцювальні концерти - "мої фантазії", як називає їх балетмейстер. Переважно демі-класика, характерні танці, дуети, етюди. Це при тому що хороші танцюристи, навіть із вищою освітою, у Хмельницькому є, але випускників балетної школи немає жодного. "Вони не танцюють на пальцях, лише на пів", "не кожного можна одягти в трико" - наче виправдовує Шиманський недосконалу "балетність" своїх танцюристів. Однак, приміром, витончену Марину Киреєву хмельницька публіка сприймала виключно як балерину, надзвичайно талановиту і безмежно віддану мистецтву Терпсихори. Глядачі обожнювали Андрія Кабанова - танцівника-самородка, який блискуче зіграв Квазімодо в балеті "Есмеральда". Оплесками стрічали й проводжали високого, статурного Віктора Катеринчука. Втім, як і весь той склад балету. Ніколи театр не чув таких овацій, не бачив стільки квітів, як під час балетних прем'єр. Шиманського знало й любило все місто, і він ходив гордий від того, що продавці самі пропонували йому тканину для сценічних костюмів - безкоштовно віддавали.

- Вже безплатно не пропонують, - сміється Сашко. - Та я все життя костюми артистам шию за свої гроші, бо ж у театрі коштів на це ніколи нема. А в мене пенсія 1400 грн і зарплата 2300, ось я й шию. Часто доводиться позичати - десь за шампанське, десь за коньяк, десь за символічну суму. Навіть на цей ювілейний концерт потрібні були шаровари для гопака, плахти… Нічого ж нема. Але нове керівництво театру мене любить, "Есмеральду" запланувало на весну. А там 15 чорних сутан треба, 15 червоних, 20 циганських костюмів... У нас гуманітарно-педагогічна академія орендує приміщення для занять із хореографії, ми студентів задіємо в масовці - безкоштовно, але в них буде сценічний досвід. Моїм же артистам теж не платять, коли вони ролі грають у драматичних виставах. Але вони хочуть грати, їм цікаво.

Шиманський готовий розповідати про "своїх артистів" годинами. Це його родина. Він шукав їх кожного окремо, днями просиджуючи в журі різноманітних конкурсів, придивляючись до вихованців студій та гуртків. Сьогодні в балеті театру шість пар. Ювілейний вечір учителя став для них перевіркою на професіоналізм. Вони блискуче пройшли це випробування і вже живуть "Есмеральдою" (ролі розписані, репетиції щодня), поміж тим беручи участь у багатьох виставах поточного репертуару: танцями насичене "Украдене щастя", "Житейське море"...

Шиманський каже, що довго йшов до визнання. Кожен день, 30 років поспіль, Олександр Шиманський стиснувши зуби або й кулаки тяжкою працею доводив, що балетна трупа в драматичному театрі - це не п'яте колесо до воза і не зайве навантаження на театральний бюджет, а повноцінна творча одиниця, без якої театр - не театр. Понад те: навіть у такому лапідарному складі вона може бути не лише доповненням до драматичних вистав, а самостійним творчим підрозділом. Звісно, так не скрізь, - Шиманський про це мовчить, але широка географія його постановок в інших українських театрах говорить сама за себе.

Глядач платить танцюристам любов'ю. Однак тим, хто десь у столичних висях зрідка нагороджує провінційних артистів (а тепер хоче позбавити їх і цих скупих ознак державної уваги), напевне ж, здається, що балет драмтеатру - це так, несерйозно, не варте відзнак. Свого часу Шиманського довго відсували подалі в списку претендентів на звання заслуженого - хоча для хмельничан він давно народний артист. Та найвищою нагородою для артистів незмінно є оплески.

І хочеться, щоб вони лунали завжди. На наступних балетних прем'єрах в театрі і наступних ювілеях у маестро та його танцівників. І навіть якщо Олександр Шиманський за весь вечір слова не зронить - нехай. Замість нього говоритиме створений ним балет.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі