Валерій Макеєв: "Влада не усвідомлює цінності людини, в тому числі полоненого"

"...Я просто відчув, що всі ми дуже маленькі перед Богом, і всілякі намагання знайти місце під сонцем - від лукавого. Я переконався, що жити треба набагато простіше, аскетичніше. Жити з любов'ю (...) Після повернення з полону в мене не виникла жадоба помсти до катів, а навпаки - з'явилося відчуття вдячності до тих, хто проявив людяність і певними діями підтримував у час одного з найважчих періодів мого життя", - писав, вирвавшись з екстремальних обставин, Валерій Макеєв - юрист, письменник (автор поетичної збірки, повісті й роману), музикант і волонтер.

У серпні 2014-го він з групою волонтерів повіз гуманітарну допомогу в пологовий будинок міста Лутугине Луганської області, а потрапив до рук озброєних сепаратистів і понад три місяці з перервами на лікування провів у підвалах бойовиків. Нині пан Валерій є учасником однієї з переговорних груп зі звільнення українських полонених. Нещодавно у Тернополі, за підтримки Національної спілки журналістів України та Тернопільського прес-клубу, він презентував власну документально-художню книжку "100 днів полону, або Позивний 911".

У книжці - реальна історія, неприкрашена правда про полон на окупованій території України - без вихваляння однієї зі сторін конфлікту і таврування іншої. В інтерв'ю DT.UA Валерій Макеєв розповідає про те, що здебільшого не ввійшло до книжки, аналізує успіхи й промахи звільнення наших полонених, а також розмірковує, чого бракує учасникам переговорів з української сторони, щоб поліпшити переговорний процес і повернути додому останнього бранця.

- Пане Валерію, хто організовує полони й так звані підвали? Лише влада самопроголошених "ЛНР" і "ДНР" чи й окремі групи ополченців?

- Є дуже велика різниця між ступенями підлеглості сепаратистів у 2014-2015 роках і в останні місяці. Раніше були різні групи козачків, іще якихось найманців, яких об'єднали в різні бригади ополчення, потім у добровольчий батальйон. Тепер ситуація інша. Є ще, звичайно, полони бойових груп. Але основні - в їхніх так званих столицях, Луганську і Донецьку. І полонені, які там перебувають, обліковані в української сторони. Проблема в тому, що нам не спішать їх повертати. Відома заява у ЗМІ "уповноваженої з прав людини ДНР" Дар'ї Морозової про можливість застосування до полонених українських військових вищої міри покарання - розстрілу. На окупованій території проголошено дію Кримінального кодексу від 1961 року. З протилежною стороною ми можемо бути лише на позиціях переговорів, але не наказів. А переговори про звільнення наших полонених - складна технологія, яка виключає диктат, мову ультиматумів. Але не домовлятися ми не можемо, бо втрачаємо наших людей - найдорогоцінніший скарб нації.

- Ви пройшли сім кіл пекла полону. Чи можна стверджувати, що Женевська конвенція, яка передбачає гуманне поводження з військовополоненими, в Україні не діє зовсім. Ополченці й їхні російські куратори багатосторонні міжнародні угоди "мали на увазі"?

- Не можна сказати, що ці угоди не діють зовсім. Наведу прикрі випадки, коли затримали нашого "кіборга", і під час одного з перших допитів він каже: "Я - військовополонений, маю право мовчати". Після цього хлопця жорстоко побили. "Кіборг" і в полоні проявляв патріотизм і героїзм. Коли вороги допитувалися - хто ж з полонених кулеметник, він назвався кулеметником, хоча насправді ним не був. Його катували, потім приставили пістолет до голови, і вже не треба було викликати лікаря, як обіцяли... Звичайно, тут конвенція не діє. Але не можна сказати, що вона не діє взагалі.

- А яким чином діє?

Мене забрали в полон у серпні 2014-го, в майці і шортах, а в жовтні у підвалі в місті Ровеньках на Луганщині вже був мороз, і я вперше відчув, що промерзають кістки. І тут ловлю себе на думці, що й з української сторони нікого не цікавить, в яких умовах утримують полонених, чи є в них ліки, яка їжа. І коли нашим полоненим хтось передає якийсь матрац чи їжу, то це неймовірна радість. Навіть ворожі конвоїри завжди знаходять якісь моменти, коли і свої не кричать на них, і наші вдячні, бо дають хоч раз на тиждень зателефонувати батькам. Цей унікальний людський фактор працює дивовижним чином.

Але є протилежні приклади. У полон до бойовиків потрапив офіцер з 72-ї бригади, чудова людина. Наша сторона теж бере в полон з передової. Ворожа каже: "Даємо сім діб. Нам потрібен такий-то". Сім діб минає, наші нікого не видають. На восьмий день привели священика, а на дев'ятий день нашого офіцера розстріляли. Бо переговори зайшли в глухий кут. Через рік той священик показав, де закопаний труп нашого воїна, його перевезли на батьківщину. Отак ми втратили дорогоцінне життя чоловіка і батька.

- З ваших слів випливає, що для української влади полонені - це щось другорядне?

- Не зовсім так. Принаймні до листопада минулого року всі офіційні спікери казали, що в нас відбувається АТО, військовополонених немає, є заручники. У 1942 році Сталін заявляв: "У нас военнопленных нет, у нас есть предатели!"

Торік у листопаді я і ще один колишній полонений мали зустріч з гостями з Ради Європи з питань військовополонених. Депутат Латвійського парламенту все-таки визнала, що у нас є полонені, і порадила шанувати всіх полонених, не тільки військових.

А нещодавно я мав зустріч на дуже високому рівні, і мене запитали, чи справді у нас налічується дві тисячі дезертирів. Я кажу: в українській армії немає стільки дезертирів. Є помилка у військовій бухгалтерії. Коли боєць потрапляє у полон, командирові нерідко треба списати це, і він пише рапорт у військову прокуратуру, що боєць самовільно залишив військову частину. Траплялося, що воїн повертався з полону, раділи рідні, його знімали телекамери, а військовий прокурор вручав йому повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, нібито солдат залишив місце несення служби. У мене був випадок, коли зателефонували з того боку: "Передайте такому-то командирові, що я особисто взяв вашого бійця у полон, він не дезертир". Тобто сепаратисти знають, що ми своїх полонених визнаємо дезертирами!

- Які механізми не змогла задіяти українська влада, щоб успішніше вести переговори про звільнення полонених?

- Прогрес очевидний. Адже на окупованій території залишилося лише 116 полонених, і це при тому, що півроку взагалі нікого не звільняли. Що було не так? Довго влада не мала чіткого розуміння - у нас АТО чи не АТО. Та й тепер ніхто не знає, не аналізують динаміки обстрілів і достеменно не знають її. А звіти про поточну кількість обстрілів, цифри поранених і загиблих - це ширма, за якою влада заховала свою неувагу до людини. Так, цієї уваги до полонених вкрай недостатньо. Але сьогодні потрібно акцентувати увагу вже не на тому, щоб повернути фізично цілих людей. Мова вже про психічний стан бранців, що повертаються з полону. Для них потрібно забезпечити повноцінне лікування.

Завдяки мінському процесу обставини для звільнення наших полонених поліпшилися. Його потрібно продовжувати, навіть якщо українська влада віддасть тисячу, а забере одного полоненого. Це показово у плані ставлення до своїх громадян. Бо хлопці переживають найскладніші випробування, багато хто з них на все життя отримає важку психологічну травму. Це випробування для їхньої сім'ї і держави. Держава як інституція над цим працює дуже слабко. Хоча є поодинокі приклади просто віртуозної техніки звільнення з неволі, але, повторюся, немає генерування якоїсь дієвої технології і, найголовніше, генерування цінності людини, в тому числі полоненого.

У полоні я переконався, що у наших хлопців просто неймовірний дух. Тут вони люблять свою державу, як ніколи раніше, і в десятки разів сильніше, ніж держава любить їх. Мене самого підтримувало в полоні те, що я потрібен державі. І це трагедія, коли наші хлопці повертаються з полону і бачать, що робиться на волі.

- Які етапи пройшла ваша книжка до зустрічі з читачем?

- Коли вона ще не була опублікована в Україні, в Ізраїлі її майже всю надрукували з чернетки. Бо для ізраїльтян тема полоненого - наче священна корова в Індії. Вони випитували в мене, як вижити в умовах полону, як запустити роботу серця, як робити дихальну гімнастику. Їх цікавило, як психологічно підтримувати себе, досягти такого стану, коли тобі вже не холодно, коли відчуваєш, що все добре. Представник діаспори зі США теж підтвердив, що це - безцінний досвід для всіх. Згодом у Черкаси, де я мешкаю, з Білорусі приїхали незалежні журналісти і засипали мене інтерв'ю. В Україні мою книжку спочатку видало черкаське видавництво "Брама". Це була робота мого друга - черкаського видавця - Саші Третякова і його команди. І коли вона вже побачила світ, то почала розкручуватися. Зараз маю кілька пропозицій. Планую написати одну книжку - вже про війну, а другу - художню. Я хочу показати дуже специфічні явища, що відбувалися з хлопцями, які були в полоні. Бо офіційне відомство пояснює ці процеси так, що вони нікого не зацікавлюють. Нам дають якусь ширмочку, а за нею не видно того, що потрібно суспільству. Вони кажуть нібито правду, але це спотворена правда.