"Я працюю на майбутнє"

Оксана Онищенко 10 березня, 23:00
123
Максим Потапчук і учасники проекту "Вишиті мрії" у Костянтинівці

Читайте також

Менше місяця тому ми відзначали сумну дату — роковини розстрілів на Євромайдані в Києві. Але 13 березня дехто з донеччан згадуватиме не менш жахливу подію — розгін місцевого євромайдану. 

"Це був не розгін, а знищення", — каже Максим Потапчук, один із учасників тих подій. Бізнесмен і громадський активіст, станичний Краматорського пласту, він не міг відсиджуватись у затишку під час Євромайдану.

Вперше я почула про Максима Потапчука не у зв'язку з трагічними подіями в Донецьку 13 березня 2014 року, а завдяки його проектам. Громадська організація "Культурно-освітня фундація "Лібері Лібераті", головою якої є Потапчук, спільно з Національним музеєм історії України ініціювала унікальний проект "Історія без меж", у рамках якого науковці музею, розташованого в Києві, проводитимуть уроки з історії та української літератури для школярів Донеччини. І стартує цей проект, за збігом, саме у ті дні, коли три роки тому був знищений донецький Євромайдан. 

Зараз, під час війни на Сході, за півсотні кілометрів від окупованого рідного Донецька, Максим продовжує боротися за Український Схід.

"Раніше, до війни, я мав власний бізнес. Зараз повністю відклав свої особисті справи, — каже Максим Потапчук. — Я хочу, щоб мої діти жили в щасливій Україні. Для цього потрібно докладати зусилля, а не відсиджуватися вдома і коментувати з дивану, що все погано, давайте щось робіть, а ми подивимося на це. Я працюю на майбутнє".

123
Максим Потапчук

Почали ми розмову з подій 2014-го в Донецьку. 

— У нас у Донецьку був свій Євромайдан паралельно з київським, — розповідає Максим. — Багато донеччан їздило до Києва, допомагали Майдану продуктами харчування, одягом, грішми, самі брали участь у київському Євромайдані. І донецький євромайдан переріс у величезні мітинги, які подекуди нараховували до п'яти—шести тисяч людей.

А 13 березня ми вважаємо початком війни. Тоді на центральну площу ім.Леніна у Донецьку вийшло близько трьох тисяч людей — це вчителі, студенти та школярі 10–11 класів. Деякі люди приходили навіть з дітьми.

Ми самоорганізувались у мітинг, тому що хотіли заявити, що Донецьк — це Україна. Мітинг наш проходив на одному боці центральної площі, а навпроти стояли тітушки. 

Їх було теж близько трьох тисяч, мені здається. Серед них не було жінок чи дівчат, тільки чоловіки. У більшості були закриті обличчя. Від самого початку мітингу вони постійно нападали на нас — жбурляли камінням, пляшками та яйцями. Це були хлопці міцної статури — відвідувачі закладів на кшталт бійцівських клубів. Вони були не місцеві. Тоді в місті було дуже багато машин із ростовськими номерами. Раніше ніколи до нас так масово не приїздили люди з Ростова. 

З ними разом на нас нападали місцеві наркомани-алкоголіки, за пляшку горілки готові на все. Це був не перший мітинг за Україну, і раніше ми бачили, як декому після розгонів мітингів платили ковбасою — вони так і йшли додому з палками ковбаси в руках. Ну а 13 березня ситуація була інша. Тут уже платили грубими грошима, молодиків завезли з прикордонних з Україною сіл і містечок, і вони діяли цілеспрямовано, знали сценарій: як і коли нападати, що жбурляти. Наприклад, у мене є колекція фотографій предметів, якими в нас жбурляли. Це великі шматки чорного асфальту, цегла, пляшки з-під горілки. Я зауважу, що у нас у Донецьку в радіусі трьох кілометрів від центру взагалі немає чорного асфальту, все вистелено сучасними матеріалами. Так само у нас ніде не валяється і цегла, центр міста давно відремонтовано. У бік євромайданівців летіло дуже багато пляшок з-під горілки. Їх завезли до місця мітингу цілими ящиками.

Чомусь саме того дня, 13 березня, в Донецьку опинилися журналісти практично всіх російських каналів. Вони фахово вели зйомку з різних ракурсів і добре знали, де, що і як буде відбуватися.

Коли ми зрозуміли, що на нас буде організований масований наступ, чоловіки Самооборони Донецького Євромайдану сформували ланцюжок, в середину якого пропустили жінок, дівчат, старих і дітей. Таким чином ми, чоловіки, зупинили юрбу. Нападники такого не очікували, вони думали, що битимуть нас, як стадо, а ми благатимемо про допомогу. Вони почали атакувати нас з арматурою, травматичною зброєю, нервово-паралітичним газом. І перед такою озброєною навалою люди були вимушені відступати в ту частину центру міста, де дуже багато кав'ярень і бутиків. Директори й працівники цих закладів переховували євромайданівців, зачиняли двері.

— Тобто власники магазинчиків і кафе не здавали вас тітушкам? 

Людей не здавали тітушкам і допомагали. Усім було видно велику різницю між тими, хто прийшов на мітинг за Україну (інтелігентні освічені люди студенти, вчителі, професура), і тими, хто кричав матом і жбурляв у нас шматки асфальту та пляшки.

Під навалою ми відступали далі, до міліцейських кордонів. Там стояли кілька автобусів, на яких приїхали міліціянти: один броньований і два неброньованих ЛАЗи. Ми були змушені самовільно ввійти до міліцейського автобуса й намагалися його завести. Нас набилося туди чоловік 60. Ми хотіли, щоб хоча б автобус нас захистив від каміння, арматури, вибухових пакетів і газу. Пропонували міліціянтам, щоб вони нас вивезли звідти. Але, на жаль, евакуації не було, хоча поруч стояли люди, які привезли ці автобуси.

— Міліціянти щось відповіли вам на ваші прохання про допомогу?

Ні, вони мовчки стояли, спостерігали, імітували, що шикуються в якийсь дрібненький ланцюжок, який, звісно, не рятував ситуацію. А тим часом тітушки розбили шибки в автобусі та почали пускати газ. Водночас вони закидали нас вибуховими пакетами. У мене навіть на голові горів пакет, врятувала шапка.

Коли міліціянти побачили, що нас будуть підпалювати в автобусі, вони зрозуміли, що відповідальність за це ляже і на них виглядатиме так, що охоронці порядку допустили підпал у своєму власному автобусі. І вони скомандували, щоб ми виходили. Обіцяли, що буде створено безпечний коридор для нашої евакуації. Але нас вигнали з автобусу ще до того, як було сформовано цей коридор. Ми вийшли і потрапили до ще більш небезпечної пастки на відкритій місцевості нас оточили терористи. У мене влучила велика цеглина, я знепритомнів, але швидко отямився. Я розумів, що біля мене стоять молодші за мене люди, і мені треба їх підтримати, захистити від побиття. Нарешті міліціянти зробили метрів десять коридору, сказали, щоб ми евакуювались у бік ріки Кальміус. Ми йдемо цим коридором, а нас б'ють арматурою, цеглою. І раптом коридор закінчується і ми просто опиняємося сам на сам з нападниками. І нас, уже кожного окремо, хапають під руки, кидають на землю і добивають дерев'яними та алюмінієвими битами і просто ногами. Мене врятував таксист: схопив мене за куртку і закинув до себе в машину на заднє сидіння. А у мене повне взуття крові, куртка порізана ножем.

13 березня нас донецький Євромайдан не розігнали, нас знищили. Троє вбитих, близько шістдесяти важкопоранених. Я теж потрапив до реанімації: була важка операція на голові зашивали судини, а на тілі не було живого місця. 

— Як до вас ставився персонал лікарні?

Я був у такому стані, що не звертав увагу на персонал, не до того було, але можу сказати, що лікарі якісно виконали свою справу. Усіх активістів потім розшукували по лікарнях міліціянти разом з якоюсь російською спецурою. Тому мене поклали замість травматології у неврологію, де мене ніхто б не шукав. Персонал щільно зачиняв двері до відділення неврології. Взагалі персонал попередили, щоб до лікарні пускали всіх тільки за паспортами і з дозволу головного лікаря. Тобто всі лікарі знали, хто у них лежить. У лікарні я пролежав два дні, а потім мене евакуювали до Києва. 

— Як ви виїхали з Донецька? 

У друзів і рідних зв'язку зі мною не було, бо всі мої гаджети, як і взагалі все, що було в кишенях, потрощили тітушки, коли били мене арматурою по ногах і руках. 

Мої друзі почали робити рейди по лікарнях, зв'язалися з донецькими священиками Київського патріархату та греко-католиками. Перший, хто побував у мене в палаті, Василь Пантелюк (настоятель Кафедрального храму Української Греко-католицької церкви в ДонецькуО.О.). Він сказав: "Синку, що ти тут робиш? Тебе шукають терористи". Друзі придбали мені квитки і першим рейсом організували евакуацію до Києва, бо в Донецьку залишатися було небезпечно. 

Війна в Донецьку почалася за підтримки місцевої міліції. 90 відсотків міліціянтів одразу стали на бік терористів. Це були ті, хто мав, скажімо так, сумнівне професійне минуле. Десь уже з листопада 2013 року їздили по всіх донецьких відділках агітатори, які розповідали міліціянтам, що прийде нове керівництво, прийдуть націоналісти, ви сядете, ваше майно буде конфісковано. І найбільше цю ситуацію почали розбурхувати, коли вже Янукович втік. Ці агітатори не змогли загітувати шахтарів із Покровська, Добропілля, Селідового та інших міст, які підтримували Україну. А міліціянтів у Донецьку загітували легко. З 2006 року я займаюся громадською діяльністю, у мене в тих містах дуже міцні зв'язки, і я це точно знаю.

Ми, громадські організації, тоді писали листи до Києва про розхитування ситуації у Донецьку, надсилали місцеві газети з відвертими сепаратистськими закликами. Звертались і до органів, які мали навести лад, розповідали про те, що озброюють молодиків, завозять підозрілих осіб у хостели та готелі, а одночасно поштові скриньки донеччан наповнюють проросійською агітацією. 

— Ви — громадський активіст. Чим саме займалися до війни в Донецьку і чим займаєтеся зараз?

До війни, з 2006 року, я займався просвітницькою діяльністю. Наш громадський рух ніколи не користувався грантовою чи державною підтримкою, все робили переважно за мій кошт і моїх друзів і партнерів. Я вважаю, що кожен, у кого є добрі прибутки, має брати собі якусь галузь (освіта чи культура) і вкладати туди хоч трохи. Тому що не можна жити відокремлено від суспільства. Ми — єдина країна, і ми повинні будувати її всі разом.

Ще до Майдану у нас були цікаві проекти разом із дитячою письменницею з Києва Євгенією Пірог. Наприклад, "Тато, почитай". Його було реалізовано 2013 року в школах і бібліотеках. Ми почали тоді з Покровська та Родинського Донецької області і фактично дійшли до Донецька, але потім почався Майдан і вже було не до того. 

123
Максим Потапчук і Євгенія Пиріг

Є така проблема — багато татусів не читають книжок своїм дітям. Татусі—учасники нашого проекту залюбки читали українські дитячі книжки.

І я, і мої друзі спілкувалися українською. У Донецьку можна почути українську мову, особливо, коли йдеш у неділю на базар — "базарувати". У татусів—учасників проекту також не виникло проблем. Навіть якщо вони не говорили українською, вони її знали — у школі ж усі її вивчають. Але якщо хтось не спілкувався українською сам, він все одно пам'ятає, як спілкувалися його дідусі-бабусі. Тобто з мовою в реалізації проекту проблем не було. Ну а те, що більшість спілкується в повсякденному житті російською, а не українською, це наша велика біда — не тільки Донеччини, а й усієї України. Але йде відродження. І в тій же Донеччині також. 

Наприклад, нещодавно ми робили східноукраїнський літературно-мистецький молодіжний проект "Кальміус". Це найпотужніший наш проект за останні роки в Донецькій області, який ми реалізували з відомими волонтерами: Олександрою Папіною і Оксаною Проселковою з Краматорська та Тетяною Пилипець зі Львова. Він проходив у вигляді конкурсу. Умови його дуже прості: учасникам потрібно було надіслати свої літературні твори (проза, поезія, драматургія, публіцистика) на нашу електронну адресу. Конкурс розраховано на молодь, але ми не прискіпувалися до віку — молодим можна себе відчувати і в 20 років, і в 90, це вже хто як хоче. 

Роботи слід було надсилати виключно українською мовою, а тим, хто пише російською, ми пропонували перекладача-волонтера. І конкурсанти на це погоджувалися, ніхто не обурювався типу "Що це таке, я пишу російською!" Люди казали: "Якщо є можливість, то зробіть переклад, бо мені самому цікаво, як моя проза чи мій вірш зазвучить українською". Будь-який автор завжди шукає якусь родзинку для своєї творчості, і багато людей, побачивши свій твір українською, були задоволені. Сказали, що вийшло дуже гарно, що це мелодійна мова, і вони писатимуть і українською, чом би й ні.

Власним коштом я створив сайт своєї громадської організації, де розміщував інформацію про перебіг конкурсу. За допомогою соцмереж почали поширювати інформацію про наш проект на окуповані території, і нам надіслали звідти 50 робіт.

Зі своїми друзями я писав на сайті, що український Схід відроджується, Україна відроджується, що ми отримуємо роботи, їх дуже багато. Мабуть, не дуже приємно було це читати колаборантам і російській спецурі, тож вони просто знищили цей сайт. Він протримався лише три дні. Але я не жалкую, тому що кошти, що я вклав у нього, окупилися добрими емоціями та хорошими справами. У нас є навіть переможниця з окупованого Донецька. На жаль, на новий сайт у мене грошей немає.

Є у нас ще один призер — працівник МНС у Краматорську, якому близько 40 років. Хлопець неймовірно щасливий, що переміг, його роботи відзначило українське видавництво "Кальварія" та підписало з ним договір про співпрацю.

Фінал конкурсу, що проходив у Краматорську, перетворився на справжнє свято. До нас приїхали близько 200 митців, літераторів, артистів. Серед них — сестри Тельнюк у супроводі музикантів Луганської обласної філармонії, Анастасія Рудницька. Львівський Перший театр та театр "МІСТ" приїхали практично повним складом з цілою вантажівкою реквізиту.

На цьому святі було організовано близько 100 локацій (майстер-класів та сцен). Наприклад, театральні майстер-класи. Дітям і батькам було цікаво навчитися, як вперше вийти на сцену, як декламувати, не боятися аудиторії, заявити про себе як про маленького театрального діяча. Усе відбувалося виключно українською мовою. За результатами конкурсу ми хочемо видати східноукраїнський літературний альманах.

У нас ще є багато проектів. Один з них — "Вишиті мрії" — започаткували і травні 2015 року. У цьому проекті діти вчаться вишивати, а вишиваючи вивчають українські традиції, історію. Кілька разів на рік ми робимо виставку-ярмарок робіт у Львові, Словаччині (я там лікувався у військовому шпиталі), Хорватії. За виручені кошти діти купують собі книжки, подарунки для батьків. У нас такий принцип: хто що зробив, той і заробив. У цьому проекті беруть участь разом з нами і переселенці, і діти з особливими потребами. Ми їх гуртуємо на базі бібліотек та волонтерських центрів, а вони залюбки шиють і заробляють собі гроші. Коли ми возимо ці виставки іншими країнами, то розповідаємо про Донецьк, про Україну. Це дуже потужна культурна зброя. Для цього проекту я збираю нитки та полотно, хочу й читачів вашої газети долучити до цієї доброї справи.

— Чи багато людей беруть участь у ваших проектах?

— За два дні на фіналі конкурсу "Кальміус" ми нарахували сім тисяч людей. Це багато, я вважаю. На сестер Тельнюк прийшло 850 людей.

— Ваш новий проект, спільний з Національним музеєм історії України, називається "Історія без меж". Які саме межі ви маєте на увазі?

— Межі географічні. Не всі науковці-історики мають можливість приїхати до нас за тисячу кілометрів і поспілкуватися з дітьми. А проект дозволить організувати таке спілкування для учнів 5–11 класів. 

— Які регіони братимуть участь у проекті?

— Київщина, Луганщина, Донеччина, а далі буде видно. Самі розумієте, все робиться на волонтерських засадах. Доволі цікаво, але часом важко. 

— Ви залучаєте Донецьку область. Це і окуповані території?

— Ні, тільки підконтрольні.

— Як школярі з різних міст долучатимуться до проекту?

— За допомогою скайпу. Співробітники Національного музею історії України або їхні партнери збиратимуться на базі музею в Києві і проводитимуть скайп-уроки в межах шкільної програми. У нас уже є досвід такої організації роботи — наприклад, проекти, пов'язані з бібліотеками.

Учителі вже промоніторили, що зараз цікавить дітей у межах шкільної програми з історії. Виявилося, що учням і вчителям цікаві такі питання: доба УНР, доба УПА і Голодомор. Але найбільшу зацікавленість викликає УНР. Бажання дізнатися докладніше про цей історичний період виявили Авдіївка, Костянтинівка, Покровськ.

Чому? Покровськ — це лише
58 км від Донецька (екс-Красноармійськ). Нещодавно до Покровська, Бахмута, до інших міст Донеччини приїздив дослідник Юрій Косенко. Він читав лекції про добу УНР. У архівах КДБ знайшли матеріали, які свідчать, що дуже багато сотників та учасників зимового походу УНР жили в Бахмуті, Покровському та інших містах. Ми про це не знали. Ні, звісно, якась група істориків висувала такі здогадки, але тепер це вже історично підтверджені факти.

Завдяки лекціям Косенка нещодавно Покровськ дізнався про сотника Нечипора Губу. Це був сміливий козарлюга, і народився він саме у Покровську. Про це не знали місцеві історики і працівники музею. І от Косенко прочитав лекцію в Покровську, в Донецькому Національному Технічному Університеті (там зараз базується кілька університетів-переселенців). На лекцію зібралось 130 студентів. Косенко — дуже майстерний лектор, і більшість слухачів просто захопилися цією темою. Потім вони пішли до школи. Для школярів це було відкриття: цей козак-герой народився там, де й я. Ми давно спостерігаємо: якщо дітям розповідаєш про їхніх славетних земляків, вони цим надихаються й пишаються. І це є певний стимул для того, аби вивчати свою історію, знати своїх героїв. Тому і вчителі зацікавилися добою УНР. 

Коли я повідомив у соцмережах, що є домовленість з директором Національного музею історії України Тетяною Сосновською, і перша онлайн-зустріч із київськими науковцями-істориками відбудеться в Авдіївці, вчителі почали писати: "Максиме, ти що, тільки в Авдіївці будеш це робити? Як так? А ми?". Я кажу: "Люди, почекайте, звісно, я вам всім зателефоную". Потім почали телефонувати керівники бібліотек: "Ми теж дітей приведемо, ти що, нас забув?"

— Чому ви почали з прифронтової Авдіївки?

— У Авдіївці у мене давні друзі — авдіївські пластуни. Авдіївський Пласт нещодавно заснував Народний музей історії міста, там у нас постійно проходять виставки, акції. І на базі цього музею можна організувати цікаві уроки історії України.

Звісно, є певні складнощі, бо Авдіївку бомбардують, і там постійні обстріли. Плануємо найближчим часом вийти в ефір, але точна дата залежатиме від технічних можливостей. Днями Укртелеком має підключити авдіївський музей до Інтернету. Є технічні складнощі і в Покровську — школа ще не повністю забезпечена Інтернетом, і не дуже зручно збиратися великим колективом у кабінеті інформатики. Ми вирішуємо зараз усі ці питання. Водночас домовляємося з науковцями про програму, про те, як довго вона триватиме — хочемо, щоб це проект був довгостроковим. 

— Як проходитиме перше заняття: по один бік (у Авдіївці) біля комп'ютерів зберуться діти і вчителі, а по інший (у Києві) — історики?

— Так, але ми хочемо включити паралельно ще й Костянтинівку (гімназію і бібліотеку). Проведемо тестинг, побачимо свої можливості — скільки локацій одночасно ми можемо підключати.

— Як у вас із коштами? Спонсорів шукаєте?

— Наразі нам потрібен WiFi-роутер для Покровської школи. Вчитель історії цієї школи каже, що може принести свій ноутбук, а от з роутером кепські справи. Ми працюємо над тим, щоб вирішити це питання. 

— Науковці беруть участь у вашому проекті на волонтерських засадах? 

— Звісно, на волонтерських! З ними веде роботу Національний музей історії України. Вони взялися за це з душею, видно, що працюватимуть від щирого серця. Це неймовірно цікаво. Науковців ми попросимо, щоб вони дали всім охочим дітям свою електронну адресу. Тоді школярі та вчителі матимуть можливість писати історикам, ставити їм свої запитання. Школярам буде корисно отримати нові джерела інформації. У музеї є прекрасні фонди, і це неймовірне щастя для вчителів — отримати можливість користуватися ними. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94