Євген Уткін: "Перш ніж будувати елітне житло, треба створити еліту"

Євген Уткін - відомий меценат і бізнесмен, засновник і президент великого хай-тек холдингу. Він навчався у найкращих бізнес-школах Європи, його компанія була капіталізована на авторитетній Лондонській фондовій біржі. Відомі фестивалі "Гогольfest", "Джаз-Коктебель", Jazz in Kiev теж зобов'язані своїм існуванням Євгену Уткіну. Як і хай-тек кластер "Борщ Ventures".

Але привід, із якого ми зустрілися з відомим соціально-відповідальним бізнесменом, не радісний. Один із його проектів - Дім освіти та культури "Майстер Клас" - вимушений залишити рідні стіни й шукати нове приміщення. Чергове підвищення орендної плати стало останньою краплею. Зрозуміло, що знайти нове приміщення і кошти - не така вже проблема. Та й бізнес є бізнес: орендодавець має повне право вирішувати, кому орендувати і за яку суму. З юридичного боку- не причепитися. А як із морального? Кому потрібні в країні соціально значущі проекти у сфері культури та освіти? Чому досі це тільки приватна ініціатива небайдужих спонсорів? Так, у держави немає коштів. Але допомога може полягати не тільки в них.

"Те, що відбувається сьогодні з "Майстер Класом", - це приватна історія, яка показує середню температуру по країні в культурі й освіті", - каже пан Уткін.

- Євгене Володимировичу, розкажіть трохи про Дім освіти та культури "Майстер Клас".

- Я - співзасновник "Майстер Класу" (засновник - Ірина Буданська), допомагаю проектові стратегічно й матеріально. Спочатку, 22 роки тому, ми відкрили "Оксфорд-Клас" - школу англійської мови. Згодом - "Окешкин Клуб" (дитячий центр розвитку і дошкільного виховання). Я мріяв зробити проект, який був би пов'язаний з культурою і забезпечував "наскрізну" освіту: від дитячої освіти до бізнес-школи. Оскільки я багато подорожував і навчався в Європі та Америці, то наслухався таких розумних слів, як "приватно-державне партнерство". У Великій Британії, наприклад, Маргарет Тетчер вивела з кризи країну завдяки саме такому партнерству. Ось із цією ідеєю у 2008-му ми й хотіли зробити "Майстер Клас". Тоді я розмовляв із керівництвом країни й міста. Суть моєї пропозиції була така: мені дають в оренду якесь приміщення терміном на 25 або, скажімо, 49 років, щоб я не інвестував у квадратний метр, а інвестував у контент, збирав команду. У Лондоні мені вдалося досягти успіху й розмістити компанію на біржі, а тут - ні. Очевидно, був недостатньо переконливим. Тому ми просто орендували хороше приміщення в центрі Києва, на Лаврській, 16-а (колишня взуттєва фабрика), і зробили там наш Дім освіти та культури "Майстер Клас". Це справді дім, коли діти, підлітки, молоді й люди похилого віку живуть в одному будинку. Коли там є і театр, і освіта, і малювання, і музика. У Домі відкрито київський центр класичної музики, центр джазової музики, театральні студії. Тут вивчають і мови, й інформаційні технології, і реалізовують різні стартапи. За ці 8 років у "Майстер Класі" відбулися тисячі культурних подій. Тільки джазових концертів "Тема з варіаціями.Live", які веде Олексій Коган, було 294. Ми дали притулок Волошинській сцені міжнародного музичного фестивалю "Джаз-Коктебель". "ДахаБраха" зробили проект із дітьми.

- Музична частина фестивалю "Гогольfest" теж проходила в Домі освіти та культури "Майстер Клас"?

- Так. Я один із партнерів фестивалю.

- Що стало останньою краплею, чому "Майстер Клас" вимушений піти?

- За 8 років ми заплатили за оренду величезну суму - кілька мільйонів доларів. Нам підвищували орендну плату 12 разів, у тому числі за останній рік - кілька разів. Хоча в Києві спостерігається тенденція до зниження плати за оренду. В нас не безвихідна ситуація, просто ми надто багато вклали в цей проект. І не тільки орендної плати. Дім - це ж не стіни, це те, що відбувається всередині. Це намолене місце таке. І мені здається, що наше сусідство з Лаврою було дуже гармонійним. Я не впевнений, що так само гармонійно на цьому місці виглядатиме якийсь т.зв. елітний житловий комплекс або бізнес-центр. Тому вважаю, що, перш ніж будувати елітне житло, треба спочатку створити еліту. А еліта - це насамперед Культура. З цим у нас ще треба попрацювати, мені здається.

- Кому належить приміщення, яке ви орендували?

- Є юридична особа - фірма "Київ". Навіть не пам'ятаю прізвища директора, але, коли хочете, - можу подивитися документи й дати вам довідку.

Я бачив фільми за Михайлом Булгаковим, і деякі наші персонажі дуже співзвучні булгаковським героям. Хто є засновником "Києва" зараз, я не знаю. Коли ми тільки починали і вперше взяли в оренду приміщення, там було кілька засновників: Петро Порошенко, Микола Мартиненко, Костянтин Григоришин і Давид Жванія. Вони були причетні до цієї нерухомості. А чи причетні тепер - не знаю. Понад те, перші два-три роки все було більш-менш нормально. Ми платили нормальну ціну (без якихось пільг) і були колись першими великими орендарями. Тому тут не корпоративний конфлікт і не рейдерство. Я не знаю, хто тепер причетний до цього "Києва", я просто знаю, що на території, де розміщується "Майстер Клас", уже розпочалося будівництво. Воно триває цілодобово, без вихідних. Не знаю, що будують.

Хочу підкреслити, що жодних юридичних або інших претензій, окрім моральних, до власників приміщення в мене немає. Це ніякий не конфлікт - одна приватна компанія орендувала в іншої житло. Все законно. Це просто ставлення, розумієте, до тих, хто робить те, чого не вистачає в країні.

Коли ви стаєте державним діячем, наприклад народним депутатом або президентом, то ваша відповідальність за все в державі зростає на порядок. У тому числі відповідальність за те, що коїться з гуманітарними проблемами, відповідальність за культуру, освіту. Відповідальність людей, які розбагатіли. Кожен по-своєму заробляє гроші, але дуже багато людей не стали б заможними, якби не були наближені до держави. Тому, на мій погляд, відповідальність за те, що відбувається в країні, у цих людей, за визначенням, має бути вищою. У нас публічність перетворилася на популізм.

- Публічність чия?

- Будь-чия. Публічність людей, наділених владою, наприклад. Я не знаю, що відбувається з "Мистецьким Арсеналом", Києво-Печерською лаврою, Михайлівським собором. Я не знаю планів, пов'язаних із ними. Мені здається, це такі об'єкти, які варті нормального обговорення з громадою. Адже це стосується культури Києва. Ще раз повторюю: нікого ні в чому в цьому плані не звинувачую, але я не хочу, щоб у нас несподівано виросли чергові "Гуллівери" (торговий центр. - О.О.), як на Бессарабці в центрі міста. Мабуть, там усе нормально юридично, але стосовно міста - це неправильно.

- Ви сказали: "робити те, чого не вистачає в країні". А чого не вистачає?

- Кілька тижнів тому в ізраїльського посла був прийом для українських діячів культури та мистецтва. Він сказав: наша країна вже 28 років перебуває у стані війни, і найважливіший висновок, який ми зробили, полягає в тому, що наша головна зброя - це культура. І коли дуже часто кажуть, що питання культури сьогодні "не на часі", треба займатися економікою, війною або ще чимось, - із цим важко погодитися.

Події останніх двох років яскраво демонструють: усе, що сталося з Кримом і Східною Україною, - це, власне кажучи, гуманітарна катастрофа, що є наслідком відсутності гуманітарної політики. Бо державі немає справи до культури. За 25 років не побудовано жодного театру, концертного залу.

Влад Троїцький, я вважаю, - це людина, котра для сучасної України є одним із компасів, магнітів духу, орієнтиром. Практично, все, що він заробляв як бізнесмен, він вклав у приватний театр. Сьогодні його проект "ДахаБраха" - це посол №1 у світі від України. Уже кілька років хлопці їздять по всьому світу з промоцією нашої країни, показуючи, що ми - не просто зона конфлікту, а країна, в якій є таланти. Другий його проект, Dakh Daughters, недавно приїхав із великого турне по Америці, перед тим був у Франції. Вся французька преса пише про Dakh Daughters. І сьогодні, мені здається, держава має бути зацікавлена в тому, щоб дати майданчик таким талантам. Влада Троїцького запрошують скрізь. Він робить вистави, йому дають майданчики, гонорари. Скрізь, окрім України.

Я хочу сказати про можливості, які ми втрачаємо. На запитання "навіщо ми потрібні Європі?" у мене дуже проста відповідь: тому, що Європі потрібна ця енергія, Європі потрібні таланти. І у ХХІ ст., коли інтелектуальний капітал - це головне, наш "Гогольfest" здатний стати майданчиком №1 у світі у сфері сучасного мистецтва. Наприклад, у 2009-му, коли були можливості й кошти, ми робили в рамках фестивалю проекти, у яких брали участь понад 30 країн. Це був і театр, і музичні групи, і візуальні проекти. "Гогольfest" ми проводили в Москві, Пітері, Пермі. Це наш посол у світі, наша головна зброя, як казав посол Ізраїлю. Це один приклад. Другий приклад - "Джаз-Коктебель". Це не просто таки собі гарний джазовий проект Лілії Млинарич, це ідеологічний фронт. І приклад нашої ідеологічної перемоги, бо Дмитро Кисельов, російський геббельс, теж був партнером Лілі по "Джаз-Коктебелю". І тепер він із партнерами зробив "Джаз-Коктебель" у Коктебелі, в окупованому Криму. Це просто нижче плінтуса захід. Ми робимо свій "Джаз-Коктебель", і на нього приїжджають дуже високого класу світові джазові виконавці з Європи. Для них кримський фестиваль "Джаз-Коктебель" міститься у нас, у Києві. Чому ці проекти не мають жодної державної підтримки? Ну дайте хоч якийсь майданчик безкоштовно!

- Тобто все це - приватні ініціативи? Держава в них нічого не вкладає?

Я не розумію цього примітивізму за принципом "курка-яйце". Бо відсутність культури призводить до того, що наше керівництво - люди примітивні, які живуть сьогоденням (я не кажу про грошовий бік і про те, чому вони живуть сьогоденням), але ж нам і нашим дітям жити в цій країні! І треба розуміти, що, коли ти дав можливість розвитися таким проектам, як "Гогольfest", "Джаз-Коктебель", Jazz in Kiev (цей фестиваль сьогодні, мабуть, входить у топ-10 фестивалів світу), ти зробив важливу справу для країни.

Фестиваль "Альфа-джаз" існує тому, що один російський олігарх українського походження просто виділяє на це кошти (Михайло Фрідман). Це дуже позитивний приклад, коли культурний проект, може, й не наповнює бюджет міста Львова так, як, припустімо, Авіньйонський або Единбурзький фестивалі - бюджети Авіньйона й Единбурга, але є каталізатором, що запускає ось цю екосистему, де є ресторани, готелі, люди, увага до міста. Це знакові речі, які допомагають Львову розвиватися.

Повертаюся до ситуації з нашим Домом освіти та культури "Майстер Клас".

Те, що ми мусимо змінити приміщення, для мене не катастрофічно. Ми знайдемо новий будинок, просто це ще раз підкреслює, що і держава, і ті, хто має ресурси (фінансові, владні), украй зневажливо ставляться до людей. Розумієте, зараз передові країни борються за те, щоб до них приїжджали таланти. Я не говоритиму про Кремнієву долину в Штатах. Але і Голландія, і Фінляндія, і Польща - всі створюють такі умови, щоб таланти приїжджали. Іде боротьба не за нафту, а за таланти. Ми колись підрахували: щоб виховати дуже хорошого музиканта або програміста, починаючи з пелюшок, треба витратити 1 млн дол. У будь-якій країні. Тому що має бути Школа, розумієте? Школа з великої літери. Цієї школи немає в Китаї, припустімо. І Україна - одна з цих, мабуть, двох десятків країн, у яких є Школа, що продукує таланти в культурі, науці.

Усім відомий факт: Україна за кількістю талановитих сертифікованих програмістів однозначно входить у ТОП-3 країн у Європі. Треба боротися за ці таланти, давати їм майданчик. Але в нас цього не роблять.

Величезні кошти державного та місцевих бюджетів, виділені на культуру, йдуть на утримання приміщень. Та віддайте ви якесь радянське убите приміщення, яке ніким не експлуатується, або в приватно-державне партнерство, або в приватну власність. Дайте людям майданчик, взявши який на місяць, талановита людина могла б зробити там гарний мега-проект. Чому ми марнуємо таку можливість?

Сьогодні тікають із Росії люди, причетні до культури. Бо є кремлівська машина, яка затискає й не дає розвиватися вільним цікавим проектам. Ми могли б зробити такий майданчик, щоб вони приїжджали сюди. Так само - і в бізнесі. Створили б такі конкурентні умови в бізнесі, щоб талановиті підприємці приїжджали сюди, - і вони приїжджали б. А ми знову втрачаємо кадри.

Не можна розділяти освіту, культуру, бізнес. Сучасний бізнес робить людина, а не натуральні ресурси. Якщо подивитися на структуру економіки України, то це сировинна країна. І, на жаль, навіть в інформаційних технологіях ми продаємо сировину, тоді як капіталізація й компанії, котрі створюють вартість, перебувають не в Україні, а в тих-таки Росії, Америці, Індії, Швеції. А наші молоді люди-програмісти працюють на ті компанії і, відповідно, на ті країни. Чому? Бо в нас немає умов, щоб ти міг створити бізнес, капіталізувати його. Точно так само і в культурі, мистецтві, освіті. Сьогодні є доступ до велетенських освітніх ресурсів, але із застосування технологій в освіті ми надто відстаємо від усіх розвинених країн та країн, які розвиваються.

За десятиліття доля нам двічі давала можливість щось змінити - у 2004-му і два роки тому (Помаранчева революція і Революція Гідності). І ось ми знову втрачаємо можливість прориву, створення суб'єкта, створення країни. Але в країні є зачатки громадянського суспільства. Уже є десятки тисяч людей, які хочуть робити нову країну.

- Ви казали, що весь світ хоче залучати до себе таланти, а ми, навпаки, їх навіть не втримуємо. Але що ж нам робити з молоддю, яка не бачить тут перспектив, яка хоче поїхати на навчання з таємною надією сюди більше не повертатися?

- Я абсолютно нормально ставлюся до того, що люди виїжджають. Треба просто створювати умови, щоб вони, по-перше, поверталися або працювали на країну. Є чудовий приклад - Індія і Китай. У США працює досить багато вихідців із цих країн. Але вони потім повертаються додому і продовжують працювати на свою країну. Я називаю це "ефектом машини часу", коли ти працюєш на якомусь розвиненому ринку, наприклад у Кремнієвій долині, здобуваєш знання, які будуть затребувані через кілька років і в твоїй рідній країні. Потім ці люди повертаються, збагачені досвідом, і можуть будувати в себе на батьківщині успішний бізнес.

У перспективі в нас буде все гаразд, і буде країна, багата на ресурси й людський капітал. Це нормально, що наші діти їдуть. Просто потрібно створювати умови, аби вони поверталися. Є такий проект UARPA (Українське агентство з розвитку перспективних технологій). Цей проект - приклад того, як наші спеціалісти, котрі виїхали з України, працюють на Україну. За півтора року існування цієї компанії було створено десятки різних продуктів, що використовуються нині в нашій армії. Працювали над ними наші молоді люди, які живуть у США (у Кремнієвій долині), Голландії, Норвегії, Швеції, Німеччині, Сінгапурі. Чому? Тому що, як я вже казав, є десятки тисяч людей, котрі хочуть, щоб Україна відбулася. От якби й ті, хто приходить до влади і має більше ресурсів, теж хотіли, щоб Україна відбулася. Щоб у них була головна мотивація - служіння. Служити країні, служити народу. І щоб це сталося, треба займатися культурою. Бо некультурна людина не може управляти державою.

- На сайті вашої компанії в інформації про вас, окрім іншого, зазначено "будівельник мостів обміну знаннями між Сходом і Заходом". Що це за мости?

- Ще 26 років тому я заснував компанію "Квазар-мікро", яка була піонером у високих технологіях. Наша місія полягала саме в будівництві цих мостів. Ми залучали в Україну компанії й нові технології для розвитку нашої економіки, створювали продукти для зовнішнього ринку. Компанія, побудована на основі "Квазар-мікро", була найбільшою хай-тек компанією у Східній Європі, вона мала представництва в понад 30 країнах, у ній працювали 14 тис. людей. І, відповідно, ми ставили завдання - капіталізувати знання, які колись були нагромаджені в Радянському Союзі: фізику, хімію, математику, мікроелектроніку, нанотехнології, інформаційні технології, телекомунікації. Це з одного боку. З іншого - я навчався в топових бізнес-школах: INSEAD (Франція), IMD (Швейцарія), Berkeley (США), ESE (Бразилія), the Wharton School (США), CEIBS (Китай). У принципі, вчитися - це моє хобі. Ідеї, підглянуті мною під час подорожей по світу і в період навчання, ми реалізували в "Майстер Класі", на "Гогольfest", у "Борщі". Це такий підхід, коли і в освіті, і в культурі, і в бізнесі найголовніше - створити інкубатор, такий інтелектуальний майданчик, на який приходили б і робили свої проекти підприємці, діячі науки й мистецтва. Тут основне завдання підприємця і держави - створити інфраструктуру й кинути насіння. А далі люди самі все зроблять.

- Ви сказали, що ваше хобі - вчитися. Як вважаєте, в Україні тепер можна отримати якісну освіту? Дуже захотівши, вклавши в це кошти?

- Думаю, тепер якісну освіту можна отримати будь-де. Адже сьогодні досить багато онлайн-освіти. Але, мені здається, спочатку треба побудувати фундамент, а потім - освічуватися. Адже освіта - це процес завдовжки як життя. Людина повинна завжди навчатися: середня школа, університет, курси.

- А є у нас такий фундамент?

- Ось із цим у нас, мені здається, дедалі більше проблем. Усі ці експерименти в освіті… Операція з видалення апендикса має тривати лічені хвилини. А ми вирізаємо його по шматочках уже 25 років. Розумієте, шокова терапія в нас триває, як у мазохістів. Країна така мазохістська. Всі ці шокові терапії, реформи, зміни мають вкластися в дуже малий проміжок часу. Наприклад, у Польщі це відбулося за два роки. У нас - чверть століття. У тому числі в освіті. Зрозуміло, що ми не можемо звільнити всіх учителів, які працювали раніше. Але з'являються нові цікаві приватні проекти.

- Маєте на увазі приватні школи?

- Я маю на увазі навіть не школи, а саме проекти. Хоча є й школи. Просто не хочеться називати імена своїх друзів та знайомих, щоб не робити рекламу або навпаки. Розумієте, в нас ухил такий: усе нове - це обов'язково "євро". Це вже показуха з "євро" якась. Але коли ти робиш щось ізольовано в якомусь дворі, і це не відкрита, а замкнена система для тих, хто може заплатити, - це шлях дуже неправильний. У нас з'явилися елітні школи, де треба платити за освіту великі гроші. Я дуже негативно ставлюся до цього. На мій погляд, треба робити платне навчання для тих, хто може платити, і безоплатне для тих, хто не може, але талановитий. Їх треба брати за конкурсом і навчати безкоштовно. Для того, щоб було спілкування людей з різних майнових верств. Бо інакше елітні школи виховуватимуть людей, відрізаних від суспільства.

У будинку не стіни головне, а дух цього будинку. Люди, які туди приходять. А ось цьому в нас взагалі не приділяють жодної уваги. Саме створенню атмосфери духовності, культури, мистецтва. Зате приділяють увагу зовнішнім атрибутам: красивий дорогий будинок, дорогі машини. І це все - гібридна країна. Коли ми пасемо задніх з погляду валового національного продукту на душу населення, і водночас у нас переповнені дорогі ресторани, містом їздять дорогі машини, купується дороге житло. Ви можете проїхатися навколо Києва й побачити палаци. І це теж гуманітарна катастрофа, розумієте? На культуру не виділяються кошти, а на оце все вони є. Я називаю це гібридністю: з одного боку - ти совок, з іншого - побачив якийсь гарний бік нового, європейського життя й намагаєшся наслідувати. Але європейське життя - це зовсім не палац, і не гарна машина, і не смачно попоїсти задорого.

Історія з нашим Домом буденна. Але це приклад ставлення до культури т.зв. еліти, бо так чи інакше за цими людьми стоять ті, хто був або є причетний до управління нашою державою. Ну подумаєш - проект! Ну яка різниця: був "Майстер Клас" - немає "Майстер Класу", був "Гогольfest" - немає "Гогольfestу". Головне, щоб у нас був елітний бізнес-центр, щоб грошей було нормально, щоб яхт-клуб був.

Але тішить мене те, що -особливо після Революції Гідності - з'являється ще не критична, але вже близька до критичної маса людей, які абсолютно інакше до цього ставляться, які бачать реальні цінності: гідність, свободу, відповідальність, довіру. Для них це головне, а не зовнішня атрибутика. Це насіння вже кинуте, і воно, я впевнений, проросте. Мені просто хочеться, щоб це відбувалося швидше.