Замість автомата пензлі

Оксана Онищенко 14 жовтня, 00:00
худ_6

Читайте також

Митці — люди тонкої душевної організації. Вони з іншого, богемного світу виставок, мистецьких тусовок, перфомансів. Творчі пориви, здатність бачити те, чого не бачать інші, часом жити в своєму світі... Так, зазвичай, ми уявляємо собі художників. 

А чи можна уявити, що такий митець пішов добровольцем на фронт, бо просто не міг всидіти вдома, коли в його рідній країні почалася війна? Як він збирався, поклавши до військового наплічника не лише армійський реманент, а й свої пензлі та фарби. Як він тепер примудряється писати картини прямо на передовій. Так-так, не на базі в тилу, не у прифронтовому містечку, а на самому передку, де відкривається панорама на позиції терористів-окупантів.

А якщо цей художник, до всього, ще й жінка?

Тернопільська художниця і дизайнер Світлана Луців саме така. Вона служить санінструктором у штурмовій роті. До цього була стрільцем-санітаром. Тож не лише пензлі їй довелося тримати у руках, а й автомат, і шприц, і бинт. За заслуги має нагороди від Генштабу та від командування батальйону, а також знак народної пошани медикам АТО — хрест "За мужність і милосердя".

Свої картини художниця пише на ящиках від снарядів. Про війну говорить як про буденну роботу. Намагається уникати якихось висновків і оцінок ("Я не хочу говорити про політику"), не ділиться воєнними історіями ("Та нема що розповідати!") Натомість про свої картини, про те, як і коли малює, говорить охоче і від душі. Як і належить справжньому митцю. 

— Світлано, ви пішли на фронт добровольцем. Як це рішення сприйняла сім'я, колеги-художники?

—Коли це все почалося на Сході, я спати ночами не могла, металася з кутка в куток, не знала, чим допомогти. Ну і пішла в АТО. Хотілося щось справжнє робити. До речі, тут бути набагато легше, ніж переживати вдома. Тут, на фронті, ти зосереджений в одному напрямку —бачиш, де ворог, слідкуєш за тим, як усе відбувається. По Інтернету, на телебаченні, в газетах все виглядає страшніше.

Починала я стрільцем-санітаром. Коли на полігоні вперше вийшла на вогневу точку, ніхто навіть не помітив, що я вперше стріляю бойовими патронами. Усе вийшло добре, хоч я і хвилювалася.

Моя сім'я п'ять місяців не знала, що я в АТО. Рідні думали, що я поїхала на роботу в Київ, розписую десь у селі будинок. А рідко дзвоню, бо, мовляв, я на риштуванні, та й зв'язок у селі поганий. Але мама щось запідозрила, пішла в обласний військовий комісаріат і по базі даних мене знайшла. Подзвонила і сказала мені: "Я вже знаю, де ти. Вертайся додому, бо я корвалол п'ю літрами".

Колеги-художники поставилися до мого рішення жахливо, чесно кажучи. Кожен намагався мене направити "на путь істинний", повернути додому, нагадати, що я витрачаю талант, що тут я не буду малювати. Але я не здавалася.

— Як військові ставилися до того, що прийшов новобранець з фарбами?

—Військові ставилися до мене по-різному, чесно кажучи. Були такі, що захоплювалися, з цікавістю розпитували: "А що ти малюєш?" Бувало й по-іншому. Одного разу мені досить вороже зауважили: "Це ж кого набирають на війну?! Хто буде воювати?"

— Коли знаходите час малювати на передовій?

—Пишу, коли немає для мене завдань, немає обстрілів, хороша погода. У бліндажі не малюю. Цілу зиму писала там під лампою —  зовсім не ті кольори виходять. Все моє "добро" (фарби-пензлі) вкладається досить компактно, і якщо раптом обстріл, я встигаю  оперативно все зібрати. Малюю акриловими фарбами, вони швидко сохнуть, і якщо навіть присипле землею мою роботу —нічого страшного. Пишу на ящиках від снарядів, бо дуже проблематично їздити в тил з передової, шукати полотна по магазинах, потім транспортувати їх до себе в частину. Набагато простіше писати на дошках. Першу таку картину я намалювала, коли знайшла ящик, що валявся біля одного блокпоста.

Коли я роблю медичний обхід, розпитую наших хлопців: "Хто має порожній чи розбитий ящик, зізнавайтеся!". Вони знають, що питатиму, то заздалегідь збирають ящики. І вже навіть починають торгуватися зі мною, кажуть: "А за ящика ти мене намалюєш?". (Сміється)

— У ваших картин дуже різноманітні сюжети. Є картини з квіточками-котиками-дітьми, а є такі, де зображено гострі й страшні моменти: танки, люди з автоматами тощо.

—Так, є таке. У напружені моменти з мольбертом, звісно, не походиш. То я фотографую, а потім за фотографіями пишу картини. Так і кажу своїм: "Я пішла на фотополювання!".Хлопці мене підтримують, і навіть просять: "Намалюй, що тут, на передовій, відбувається".

Серед картин є одна, на якій зображено кота. З нею така історія вийшла. У мене є друг, хороший вояка. Наш сержант якось жартома назвав його "старим бойовим котом з надгризеним вухом". Я й намалювала його портрет у такому образі.

Квіти, зображені на моїх картинах, —вони всі з передової. Ми, буває, виїжджаємо "в люди" —в сусіднє село, на пошту, в магазин. Бачу, біля дороги щось гарне росте. Кажу: "Ой, хлопці, почекайте!". Зірвала, поставила в пляшечку з водичкою і потім малюю.

— Це у вас така арт-терапія? Знімаєте напругу?

—Чесно кажучи, не знаю. Найстрашніші бої минули ще 2014 року. А зараз я не вважаю це терапією, я просто роблю те, що робила завжди, ще до АТО.

— Нещодавно волонтери організували виставку ваших картин у Верховній Раді.

—Так, виставка була для мене несподіванкою. Друг, з яким я разом служу, сказав: "Збирайся, у тебе персональна виставка в Києві. Тобі завтра зателефонують". Не знаю, до кого він звертався. Друзі дуже допомагали мені: один організовував експозицію, другий допомагав пакувати, третій давав машину, четвертий перевозив.

— Які у вас враження від виставки? Багато було відвідувачів?

—Я думала, чесно кажучи, що приміщення Верховної Ради більше за розмірами. Побачила депутатів —нічого страшного, не такі вже й величні, як по телевізору (сміється). Багато хто підходив, спілкувався зі мною. В основному всі казали: "Вертайтеся додому, ви гарно малюєте". А я їм відповідала: "Ще трошки повоюю, а там як вийде. Закінчиться війна, та й попаду додому".

— Ваші друзі, що залишилися на передовій, не просили вас нічого спитати чи передати депутатам?

—Ні. Всі знали, чому я їду до Києва, а політичні теми негарно зачіпати у виставковій залі.

— Починається відведення наших військ. Ви вже його відчули, ви ж на самому передку стоїте?

—Не знаю. Обстрілів майже немає останнім часом.

— Стало легше?

—Ну як вам сказати. Кому легше, а кому нудніше. Перемир'я є, але воно, чесно кажучи, трохи дратує людей. Тому що це невизначеність. Війна закінчиться тоді, коли з'явиться переможець. І ми всі тут заради того, щоб перемогти. Поки що все затихло, і руху в цьому напрямку ми не бачимо. Не знаємо, чого чекати. Побачимо. Це буде вирішувати командування, а ми виконуватимемо накази.

— Війна змінила вас як художника?

—Трішки змінила. Я почала малювати портрети. Бачу багато цікавих особистостей навколо, і хочеться їх замалювати. Люди з різними характерами, різними життєвими принципами. Мене не цікавить, хороший це вояка чи навпаки. Мені головне, чим ця людина відрізняється від інших.

— Вам хочеться додому?

—Інколи хочеться. Поїхати, посидіти в своєму домі, поспілкуватися. Але потім повернутися сюди. Бо війна не завершилася.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01