"Заплющуй очі і відважно йди..."

Козаченко

Читайте також

10 жовтня мало би виповнитися 55 років від дня народження поета і барда Івана Козаченка 

Про вірші

Якби він був секретним агентом і відправляв "Центру" власноруч написані звіти про шпигунську діяльність, їх не потрібно було б шифрувати у принципі. Такий почерк іще називають "лікарським". Така собі кардіограма, виписана оскаженілим медичним апаратом у момент його вимкнення з електричної мережі.

Ні, агента б з нього не вийшло… І не в останню чергу тому, що сам не завжди розбирав поспіхом надряпане на обривку аркуша з блокнота, пожмаканій пачці від цигарок чи жовтому клаптику низькоякісного паперу, що правив за серветку у студентській їдальні.

Пояснював, що дитиною, коли мав іти до школи, навчився писати лівою рукою. Перша вчителька доклала чимало зусиль, щоб перевчити писати "як усі". "Як усі" не став. Але писав правицею. Викладачі в університеті, особливо на старших курсах, часто навіть не вимагали в нього обов'язкових у той час конспектів. Зрештою, з конспектами була та сама проблема. Їх іще мав розшифровувати. До того ж вони рясніли дивними фрагментами, що не мали до навчальних тем жодного стосунку. Потім із цього всього якось складалися вірші.

Ніколи не бачив, щоб Іван "творив". Коли саме із цих шматочків і клаптиків у блокноті з'являлися закінчені вірші — для мене особисто було загадкою.

Навіть переписані "на чистовик", його тексти скидалися на домашню роботу невиправного трієчника, яку він робив з-під батькового паска. "Почитати вірші" завжди означало послухати їх у виконанні автора.

Хотів було описати процес читання й слухання… Та не написалося, як відчував і хотів. Натомість зрозумів, чому й досі не можу сприймати спокійно в друкованому вигляді вірші, які колись чув безпосередньо від автора. Це вже не ті вірші…

А "тих" уже не буде. Ніколи, ніде… Окрім тих місць, які мемуаристи пафосно називають глибинами пам'яті… Тож прошу мені вибачити…

Про музику

Музика в нашій гуртожитській кімнаті звучала завжди. Спочатку з програвача-валізки "Юність-302", який я купив на першу справжню зарплату, отриману за роботу на літніх канікулах у радгоспі на розвантаженні машин із зерном; потім — з "Маяка-202" і, нарешті, — з дискотечної техніки, частина якої перебралася до кімнати, коли я став диск-жокеєм (так це тоді називалося) у молодіжному клубі гуртожитку. Пояснити нинішній молоді, що означало на початку 80-х мати філію дискотеки в кімнаті гуртожитку, навіть не намагатимуся. Зауважу лише, що охочих завітати "на вогник" ніколи не бракувало. У той час ми вже не жили з Іваном в одній кімнаті, але "на музику" він зазирав чи не щодня.

Взаємини з музикою в нього були своєрідні. Здавалося, що на певні звуки десь усередині відгукувався ніби вмонтований камертон. Іван міг цілий вечір просидіти, не реагуючи на фонове звучання. Потім раптом "похоплювався" — просив додати звуку або повторити пісню. І на час її звучання ніби відключався, зливаючись з мелодією. Постукував по столу довгими нервовими пальцями, щось собі мугикав, брав акорди на уявній гітарі. Ніби перебував в іншій реальності…

Було два альбоми, які він міг слухати будь-коли. Перший — Еlectric warrior групи T.Rex. У мене на бобіні була записана некласична подовжена версія, що завершувалася сингловою річчю Life's an elevator (чи не звідти "ліфти для повертання"?). Нервово-розхристана й водночас пронизлива гітара Марка Болана, інфернальна перкусія Мікі Фінна, якісь несподівані саксофони, дудки, клавішні вібрації… А головне — голос Марка. Навіть тепер, коли я слухаю "Електричного воїна", по спині іноді пробігають мурашки. Болан співає кожну, навіть найбанальнішу, пісню так, ніби йому конче важливо те сказати і він боїться, що щось завадить доспівати саме ЇЇ. Чомусь у нас виникали асоціації з якимось містичним дійством, і між собою ми цю музику називали шаманською. Років через десять, гостюючи в мене з дружиною Тетяною, Іван попросив поставити ту стару бобіну. Коли зазвучала пісенька про ліфт, і чи не всоте ми почули: 

Scenes from your past Spread before the flaming dawn Have faith in the hearts Of the world they're rocking on, вразила реакція Тетяни. В унісон з мелодією звучали два камертони. В той вечір ми слухали її ще не один раз…

Хай яким банальним це видається і хай які занадто прямі асоціації викликає, але другим був альбом Wish you were here групи Pink Floyd, а надто — композиція Shine on your crazy dіаmond. Скільки разів у нашій кімнаті звучала ця мелодія, скільки разів завмирало серце в очікуванні вокального вступу після майже безконечної інтродукції… Світло при перших звуках Гілморової гітари вимикали завжди. Милуватися сяйвом шаленого діаманта дозволялося лише в повній темряві…

Було б занадто просто і водночас нахабно шукати в Іванових піснях якісь прямі впливи чи алюзії конкретних виконавців. Але коли він співав свої пісні, він увесь час, принаймні так здавалося мені, схиляв голову, прислухаючись до того свого внутрішнього камертона. 

Про час і про нас

У студентській компанії часів недорозвиненого комунізму горілку вживали рідко. По-перше, вона була недешева. По-друге, вважалося, що горілка провокує на гучне застілля з багатою закускою, тостами, піснями, танцями, биттям посуду і навіть можливим мордобоєм. 

Дешевий портвейн з узагальнюючою назвою "шмурдяк" і плодово-ягідні помиї з градусами, відомі в середовищі професійних пияків як "Сльози Мічуріна", після експрес-закуски у вигляді плавленого сирка та отриманої на здачу цукерки, давали можливість без зайвих слів перейти до філософського диспуту на тему "Ти мене поважаєш?". Процес відбувався максимально швидко і дозволяв пропустити стадії пісень і танців…

Ми ж більше полюбляли недороге сухе вино, яке в народі ласкаво називали "сухарик". Саме недороге і сухе. Краще болгарське або угорське… В ідеалі — марочне витримане аліготе. Тоді здавалося, що це і є ідеальний напій філософів і поетів. Легкий і духмяний, він майже не вимагав закуски (хто жив у студентському гуртожитку, зрозуміє), не терпів поспішного споживання, викликав бажання говорити про вічне, читати вірші і, в ідеалі, — приглушеного світла та негучного музичного фону. 

Основний інструмент гуманітарія — язик. Мовчазний і похмурий студент-філолог (саме студент, бо чоловіцтво на нашому факультеті завжди було в дефіциті) виглядає так само неприродно, як американський ковбой у смокінгу або народний депутат у Музеї українського мистецтва. Тому, хто не навчався на "жіночому" гуманітарному факультеті, цього зрозуміти не дано.

Ми ніколи не були п'яницями, ловеласами, мерзотниками. Мали і, сподіваюся, маємо певний кодекс честі. 

Іван ніколи не демонстрував показної веселості, але так само не був мізантропом чи самозаглибленим інтровертом. Він був поетом. Не тому, що писав вірші й пісні, а тому, що мав якийсь свій — особливий — погляд на цей світ, відчуваючи його не лише стандартними органами чуття, а якось зовсім інакше. Я б сказав, шкірою, але у відчутті цього світу, особливо його недовершеності й несправедливості, він був класичною "людиною без шкіри"…

 

Іван Козаченко

Не втрачаючи надії

Юрію Зуєву

 

Це сніг на листі. Це така пора.

У телефонних будках 
мерзнуть руки.

Усім відомі правила, 
і гра триває, 
і ніхто не зніме трубки.

 

В'їдається холодний білий сюр.

Зелений віск, обличчя елегійне.

Якби не сам… Висмоктуєш усю

бездонну цигаркову ностальгію.

 

Фаянс і мідь.

Така пора душі.

Країна мі-мінор.

Глуха таможня.

Загублені слова.

Товариші.

Молочне скло.

Пробитися не можна.

 

В заціплені сніги

листком впади.

Рот заліпи.

Наївний крик обманутий.

Заплющуй очі

і відважно йди.

Пустеля жде.

Безумні діаманти.

Осінь 1991

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56