Життєва школа Юрія Лавріненка

Поділитися
Ювілей публіциста і літературознавця Юрія Лавріненка, який одним із перших привернув увагу світової спільноти до трагічних подій в українській літературі, торік відзначили переважно в наукових колах зарубіжжя. Втім, невисвітленими залишилися подробиці кримінальної справи архівного спецфонду колишнього КДБ, за якою він отримав п'ятирічний термін позбавлення волі.

Ювілей публіциста і літературознавця Юрія Лавріненка, який одним із перших привернув увагу світової спільноти до трагічних подій в українській літературі, торік відзначили переважно в наукових колах зарубіжжя. Втім, невисвітленими залишилися подробиці кримінальної справи архівного спецфонду колишнього КДБ, за якою він отримав п'ятирічний термін позбавлення волі.

Його фундаментальна праця - антологія "Розстріляне Відродження" - найповніше увібрала історію піднесення, розквіту та визнання української літератури, її руйнацію, фізичне знищення і штучне забуття митців. У роботі над документальною розповіддю Лавріненко свідомо вдався до мистецького критерію, поставивши за мету опрацювання всіх доступних джерел. І коли було переглянуто стоси періодики, роботи, опубліковані по обидва боки океану, розшукано рідкісні видання, підготовлено публікацію спогадів і рукописів, автор дійшов висновку, що "літературу цього періоду треба шукати не в нових книжках, а в сексотських слідчих архівах НКВД, у судових справах воєнних і спеціальних колегій Верховного суду в Москві та їхніх філій по провінціях імперії.

Писалася вона бризками крові розстріляних на стінах катівень, жмутками нервів у тюрмах, одмороженими кінцівками рук і ніг у соціалістичних концтаборах північної Росії й Сибіру. Цей період, властиво, мають вивчати не літературознавці, а історики України епохи замаху Москви для її тотального знищення". Тому дослідження лягло в нехарактерну літературним інформативно-просвітницьку площину. Розповідь про творче життя покоління, подане через призму особистих доль, торкнулася вивертів, "коли свіжо джерельну течію молодого українського відродження почала перекривати каламутна повінь північного тоталітаризму".

Юрій Лавріненко, 1929 р.
(«Наше життя», 1988 р.
Юрій Лавріненко, 1929 р. («Наше життя», 1988 р.

Повертаючись до трагічного минулого, автор щоразу наділяв його новими характерними рисами. Ось як він згадував Соловки - місце заслання та загибелі тисяч українців: "легендарно-страхітливий концтабір", "острів смерті", "найстрашніша частина царства каторги". Підкреслюючи масштабність, незворотний характер наступу на літературу, порівнював його з природними катаклізмами, навалою хана Батия. Утаємниченість кінцевих життєвих дат в офіційних біографіях страчених пояснив намаганням радянського керівництва приховати масові розстріли, які відбулись у концтаборах у 1937- 1938 рр., внутрішньо табірним терором, "що жертвою його впало приблизно один або півтора мільйона політв'язнів" - припущення, підтверджене новітніми дослідженнями.

Опрацьовуючи джерела, дослідник віднайшов маловідомі факти з життя письменників України, визначив і охарактеризував поняття "доба Розстріляного Відродження". Літературний процес в авторському викладі не виглядає сухим і безбарвним, літератори - вузьким колом приречених на мученицьку загибель, безпорадним перед підступами й жорстокістю. Вони готові відстоювати права та переконання, спростовувати нападки, відкидати численні спроби шельмування. Тим часом автор не оминає прикладів іншого ґатунку - коли індульгенцію на порятунок обвинувачені шукали в каятті та самообмовах.

Широковживаний нині термін, народжений назвою антології, Лавріненко вперше використав у виступі, присвяченому роковинам загибелі Миколи Хвильового, публікаціях "Про деякі ідеї Українського Відродження" та "Про націоналістичне яблуко і боротьбу двох культур". Ще одним терміном зобов'язані ми Юрію Лавріненку. Узагальнивши та проаналізувавши бібліографічний масив як явище, він назвав українських митців "двадцятидесятниками", - згадаймо, антологію було видано в Парижі 1959 р., тому порівняння з новим поколінням "шістдесятників" не могло бути.

Публікацію антології випередило викриття Микитою Хрущовим сталінських злочинів, яке, на жаль, майже не сприяло бажанню і потребам дослідників. Закритими залишилися сховища спецхранів, численні перепони стояли на шляху написання правдивої та об'єктивної історії. Вибірковий характер мали публікації творів реабілітованих авторів. Події, пов'язані з політичними репресіями, продовжували замовчувати.

У Харкові зберігся урочисто відкритий 16 січня 1927 р. "Будинок літератури імені тов. Блакитного". На відміну від приміщень будинку "Саламандри" і палацу газетного магната Юзефовича, з якими пов'язані перші спроби утворення письменницького клубу, внутрішнє планування приміщень будівлі на вул. Каплунівській, 4 було виконане з урахуванням побажань літераторів та специфіки їхньої праці. Фрески на стіні із зображеннями письменника, друкаря, читача нагадували про творчу ниву хазяїв. На верхньому поверсі - велика зала з балконом, унизу - бібліотека, читальня, кімнати відпочинку; були також більярдна, їдальня. Будинок літератури миттєво здобув широку популярність. Він презентував українське письменство гостям, був місцем проведення зборів, мистецьких виставок, творчих зустрічей і гарячих дискусій. Іноді навіть доходило до бійок (коли на невеликій площі збиралися люди молоді й темпераментні!). Президія складалася з живих класиків першого післяжовтневого покоління українського мистецтва. Директор Максим Лебідь запам'ятався сучасникам рідкісним організаторським хистом. Його зусиллями бібліотека (в якій працював Василь Мисик) отримала унікальні видання, починаючи з часів античності, до читальні надходили примірники всіх сучасних літературних часописів. "І хоч би така дощечка на стіні: "У цьому будинку буяла в пореволюційні роки юна українська радянська література", - переймався колишній "плужанин" Василь Минко.

Влітку 1934 р. президія разом з учасниками 1-го Українського з'їзду письменників, що розпочинав роботу в Харкові, перебралася до нової столиці. Незадовго до події відбувся останній публічний виступ Григорія Косинки на обговоренні доповіді І. Кулика про новітні завдання письменників у дусі сталінських вказівок. Висновок, що в штучних умовах справжня творчість неможлива, підкріплений словами "Братья писатели, в нашей судьбе что-то лежит роковое", викликала бурхливу реакцію зали. Кінець яскравої промови потонув у оплесках гальорки, що перекрили погрози комуністів.

"Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники", - звернулося з Нью-Йорка в 1954 р. Об'єднання українських письменників "Слово" до II Всесоюзного з'їзду письменників СРСР. Автори телеграми навели підрахунки стосовно долі 259 українських письменників, чиї твори друкувалися у 1930 р. Вісім років по тому продовжували друкуватися тільки 36 літераторів. На те додали пояснення:
17 розстріляних, 8 наклали на себе руки, 16 зникли безвісти, 7 померли і найбільша група з 175 осіб - репресовані та заслані на тривалі терміни до концтаборів. Природно, ніякої відповіді за кордоном не отримали. Не мало її й радянське письменство.

Колишній Будинок літераторів зайняли фізики, які хутко переобладнали приміщення під лабораторії. Зберігся його фасад, кілька масивних дверей та мармурові центральні сходи. Побродити коридорами режимного об'єкта, згадуючи мистецьке минуле, було неможливо. Пояснень перетворення кілька. Стримана до визнання помилок, побоюючись, що Будинок стане своєрідним меморіалом страченим, радянська влада вдалася до навмисного знищення решток літературного осередку. І мала рацію: інтерес до подій, пов'язаних із нищенням, як і до самої літератури, не зникав ніколи. Проте своєї позиції не змінювала багато років, аж доки необхідністю увічнення занепокоїлось Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, очолюване академіком П. Троньком.

Нині це вул. Мистецтв, відома післявоєнному поколінню харків'ян як Червонопрапорна. І встановлена в минулі часи меморіальна дошка сприймається трохи інакше "тут у 1927–1931 (? - І.Ш.) роках містився республіканський Будинок літераторів імені Василя Блакитного, який відвідували: М.Горький, В.Маяковський, П.Тичина, В.Сосюра, О.Довженко, А.Головко, Ю.Яновський, А.Барбюс, А.Зегерс, М.-А.Несе, Й.Бехер та інші видатні діячі радянської та зарубіжної літератури". Слово "інші" тут майже доречне. Вони справді були іншими, не схожими навіть поміж собою. Обрали тернистий шлях, більшості судилася трагічна доля - чи не єдине, що, крім любові до літератури та рідного краю, їх об'єднало.

«Будинок преси ім. В. Блакитного в Харкові» («Плужанин», грудень 1926 р.)
«Будинок преси ім. В. Блакитного в Харкові» («Плужанин», грудень 1926 р.)

Відомий другий бік історії Будинку. На підтримку ідеологічного наступу на українізацію, тут розпинали колишніх колег за буржуазний націоналізм. Давали нещадну відсіч спробам публікацій "ворожої літератури", підтримували погромні постанови. 1929 р. газети рясніли лайкою на адресу обвинувачених на процесі "СВУ". Десяткам листів "обуреної трудової радянської інтелігенції", в яких ганьбили "запроданців буржуазії", передував лист українських радянських письменників.

За версією ДПУ, Будинок літератури слугував місцем проведення таємних зустрічей та зборів, на котрих новоявлені "терористи підпільники" обговорювали деталі майбутніх акцій. Після суду над "СВУ" виникли тисячі кримінальних справ, обвинувачені за якими опинилися в північних таборах. Сценаристи ДПУ марили черговим гучним судовим процесом, що мав показати залишених на волі недобитків, які перешкоджали радянському будівництву в УРСР. Багатосторінкова справа складається з окремих томів на Івана Андрієнка, Пилипа Загоруйка, Михайла Киричинського, Якова Ковальчука, Юрія Лавріненка, Михайла Павлишина, Корнія Черв'яка, Андрія Ярмоленка. Припис на обкладинці "Дело должно быть доложено на судебном заседании не позднее 1930 г." свідчить про серйозність намірів ДПУ щодо слухання справи. Вісімка "змовників" - на їх прикладі вся українська інтелігенція - мусила публічно зізнатись і покаятись, розповісти про мотиви, які спонукали її взятися за зброю, відтак отримати суворо-справедливе покарання.

Матеріали слідства, що безпосередньо стосуються Юрія Лавріненка, займають лише 12 сторінок. Єдиний протокол допиту, складений у ніч затримання, автобіографія з коментарями заарештованого. І постанова про продовження терміну утримання під вартою з метою "проведення ще низки додаткових слідчих дій, пов'язаних з подальшим виявленням і ліквідацією незаарештованих учасників терористичної групи". Відсутність показань свідків, хоч якихось "речових доказів" чи інших викривальних матеріалів підкреслює надуманість і замовний, кон'юнктурний характер. Нині відома частина подробиць "справи Загоруйка" (ще одна назва з чекістського обігу) не лише підтверджує нагромаджені роками припущення, а й розкриває підступний механізм фабрикацій.

До підготовки справи націоналістів, невдоволених останніми внутрішньополітичними подіями в Україні, був залучений "центральний агент" столичного ДПУ Володимир Юринець, якому доручили знайти можливих фігурантів, спровокувати на відчайдушні розмови та покласти відповідний донос на стіл. Діяльність групи контрреволюціонерів потрібно було обов'язково пов'язати з терористичними намірами щодо радянських керівників, прізвища яких (Постишев, Затонський, Балицький) у певному порядку наводились агенту, що в умовах тоталітарного режиму становило предмет гордощів імовірних "жертв" - підкреслювало значущість і вагу, було ознакою відданості керманичу. У грудні 1933 р. агент подав необхідну доповідь, яка спричинила арешти.

І, хоча керівництво забороняло слідчим фіксувати приклади агентурної роботи, дії Юринця документально "скріпили" обвинувачення, інакше змодельована справа зовсім розсипалася б на крихітні невиразні й незрозумілі шматочки. Початку заснування контрреволюційної організації, і не лише "групи Загоруйка", передувало спішне розширення опальним академіком кола спілкування за рахунок друзів нових знайомих, до яких він набивався в приятелі. Комусь це лестило, хтось поставився до Юринця з насторогою, але всі годинами уважно слухали розповіді про лекції Зиґмунда Фрейда, міркування з приводу сутності релігії та теорії відносності Альберта Ейнштейна. Тим часом Юринець переходив до обговорення інших тем: вивчав політичні настрої, погляди на українську літературу, театр, цікавився реакцією на Голодомор, свідками якого були майже всі письменники, їх ставленням до самогубств Скрипника, Хвильового. Намагаючись завоювати ще більшу прихильність і довіру слухачів, витягнути з духовного підпілля, читав їм рукопис, видаючи за главу нового твору просвітницького змісту. Мовою обвинувачення це звучало як "Своими беседами эта группа разжигала друг у друга страсти, укрепляя крайне националистические идеи и убеждения". Слідство не приховувало задоволення. Обвинувачення, на що звертали увагу підслідні, чомусь не було висунуте головному фігурантові - Юринцю. "Но в последствии, как я понял, беседы эти носили характер определенного, выработанного Юринцем плана. … Он натолкнулся на меня, и я стал его жертвой", - жалкував Яків Ковальчук. За його свідченням, не всі поділяли симпатію до "нового товариша": мати і сестра Ярмоленка, на відміну від радого Андрія, зразу відчули нещирість гостя, намагалися його відвадити. Агент мовби не помічав скептичних поглядів і ввечері, заливши совість горілкою, надсилав очікувані ДПУ звіти, які сам визнав суцільною провокацією.

Планида Лавріненка обрала щасливу траєкторію, віддалившись від поглинаючої "чорної діри". Юрій вважав колишнього вченого людиною, котра перебувала в процесі побутового розкладання, уникав небажаних зустрічей. Вони ще побачаться - Лавріненко з Юринцем - на багатолюдній Сумській вулиці, і Юрій красномовно розповість про тюремні митарства. "Лице було спокійне, але під тим спокоєм легко можна було помітити настрій людини, що є в осередді остаточної катастрофи", - пригадав він, спостерігши відбиток особистого нещастя на обличчі зрадника (хоч у той момент нізащо не повірив би суворій реальності). Юрію нічого було приховувати. Молоду людину обурювало трактування слідчим вступу до уманської сільгоспшколи, по закінченні якої доводилося 16 годин на добу проводити в полі, як "втечу з дому через небажання працювати в сільському господарстві". Гнітило зневажливе ставлення ДПУ до письменницької праці: "свободная профессия принадлежит к коллективу писателей". Нарешті, настирливі вимоги визнати діяльність в організації, про існування якої нічого не було відомо. Згодом Лавріненко оцінював свій психологічний стан як реакцію лояльного радянського громадянина, "що не встрявав ні в яку підпільщину" і, перебуваючи за ґратами, відшукував справжню причину арешту та очікував справедливого рішення. "Проте саме останніх місяців я підпав під нещівне бичування все ж за ті старі помилки, до мене знов втратили довір'я - і я останнього місяця вже був позбавлений змоги заробляти навіть перекладом. Вже нові мої праці забракували, очевидно, не читаючи і без зазначення причин. Тим часом я мусив хоч би що мати заробіток і останніх два місяці витратив виключно на працю про Шевченка..." До теми Кобзаря дослідник повернувся, хоча й значно пізніше, а тим часом набутий життєвий досвід підказав: "...стало мені ясно, що ось-ось мене знов кинуть у в'язницю, а може й долучать до якоїсь нової чергово приреченої групки націоналістів-терористів". Другий арешт відбувся
4 лютого 1935 р. Мав рацію Юрій Андріянович: приєднали його до вже обезголовленої розстрілом Сергія Пилипенка "групи "плужан". Ні на попередньому слідстві, ні в судовому засіданні Лавріненко не визнав себе винним.

Надовго постать Юрія Лавріненка випала з поля зору. Під час підготовки реабілітації "групи Загоруйка" 1956 р. заступник прокурора Харківської області завдав клопоту підлеглим, доручивши встановити і допитати засуджених осіб. У таборах 1937 р. були розстріляні Іван Андрієнко, Яків Ковальчук. Історик, краєзнавець Корній Черв'як тривалий час перебував на примусовому лікуванні, ізольований у спеціальній психіатричній лікарні. На слід письменника-емігранта Ю.Лавріненка, справу проти якого було припинено в 1934 р., харківські слідчі не натрапили (за другою справою він був реабілітований у 1992-му).

Матеріалів, що стали підставою для реабілітації, в розпорядженні прокуратури було вдосталь. Зрештою, звернули увагу на зізнання Михайла Павлишина, який у заяві прокурору ДПУ в грудні 1933-го назвав "брехливими і надуманими" власні показання про контрреволюційну організацію, склад якої продиктував слідчий. Допит Павлишина тривав 17 годин поспіль. Причинами обмовлення вказав погрози працівників ДПУ закінчити справу розстрілом або покалічити його та членів сім'ї.

Моральний тиск, гнітючі умови утримання в'язнів згадав і колишній директор Центральних курсів українізації в Харкові, технічний секретар "Плуга" Андрій Ярмоленко, якого розшукали у львівському Будинку вчителів-інвалідів похилого віку. "Я был арестован в начале ноября 1933 года. Незадолго до своего ареста, будучи в пьяном виде, попал под трамвай, мне отрезало ногу. В больном состоянии после ареста я четыре месяца находился в камере одиночке. Обстановка была такая, что мне ничего не оставалось делать, как уступить настояниям следственных органов и написать собственноручное "раскаяние", что я и сделал… через несколько дней зачитали решение тройки коллегии ГПУ, из которого я узнал, что меня осудили к пяти годам лишения свободы. Через пару месяцев из тюрьмы меня перевели в Харьковскую психбольницу, поскольку обнаружили какое-то психическое заболевание".

Обкладинка книжки
«Зруб і парости
», оформлення Якова
Гніздовського, «Сучасність», 1971 р.
Обкладинка книжки «Зруб і парости », оформлення Якова Гніздовського, «Сучасність», 1971 р.

Згадуючи поневіряння та мордування, Юрій Лавріненко дійшов висновку, що побудована тоталітарним режимом каральна система всіма засобами і тортурами добивалася "зізнань", намагаючись насамперед знищити в'язнів духовно, проте їй це не вдалося. Промовиста обкладинка збірника критичних студій "Зруб і парости", виконана славним майстром Яковом Гніздовським. Замість визнаних, ретельно створених робіт із зображенням пречудового лісового масиву, читач наштовхується на самі пеньки, з яких беруть початок міцні гілки-паростки, схожі на батьківські стовбури. "Схема "зруб - парости", "знищення - відродження" повторювалася в житті нашої культури так регулярно, що її можна б назвати "Ukrainian "way of life". Трагічний це "шлях", та, мабуть, чи не єдиний. Це спосіб нашої літератури жити і вижити. Він каже нам не тільки оплакувати знищене (старе), а й радісно вітати нове (молоде)". Письменник закликав не втрачати віру і докладати зусиль, наближаючи духовну перемогу, як це вдавалося йому впродовж багатьох років: "У наші часи песимізм, скептицизм і навіть цинізм з підозрілою легкістю стають модою. З цього погляду автор (з його вродженими хибами: "ентузіазм!", "патетика!") не модний. Він радо шукав по зрубах гаїв нашої літератури тих "вогненних паростів" і, радіючи кожній знахідці, вигукував: "vita nova!" Ось уже й парости!"

Довідка DT.UA:

Юрій Андріянович Лавріненко народився 3 травня (20 квітня ст. ст.) 1905 р. в селі Хижинці Звенигородського повіту Київської губернії в селянській сім'ї. Літературознавець.
З 24 грудня 1933 р. по 26 лютого 1934 р. перебував під слідством ДПУ УСРР "за шпигунську діяльність і участь у контрреволюційному терористичному угрупованні". Харківським облсудом 8 лютого 1936 р. за статтями 5410 ч. 1, 5411 КК УСРР засуджений на 5 років позбавлення волі у ВТТ з обмеженням прав на 3 роки. Термін покарання відбував у Норільтабі, звільнений "за заліком робочих днів" 15 травня 1939 р. Агроном Мало-Кабардинської дослідно-зрошувальної станції, що поблизу міста Нальчика. У 1943 р. виїхав до Австрії, потім - до Німеччини, 1950 р. - до США. Автор понад 300 літературно-наукових досліджень, присвячених культурному відродженню України 1920-х років. Помер у Нью-Йорку 14 грудня 1987 р. Реабілітований прокуратурою Харківської області 8 січня 1992 р.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі