Наука і держава: любов за гроші?

Українським вченим часто закидають, що результати їхніх досліджень не затребувані, не націлені на задоволення конкретних потреб держави та суспільства. У відповідь учені кажуть про недостатній обсяг фінансування, а інколи навіть нагадують про свободу наукової творчості. Питання: хто повинен замовляти тематику наукових досліджень?

Усі національні академії (а в нашій країні таких академій аж 6) і підвідомчі їм інститути є державними організаціями, заснованими на державній власності. Про це чітко записано у ст. 15 Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність".

Якщо держава є власником академічного майна ("засобів наукового виробництва") - очевидно, саме вона й має визначати найбільш прийнятний спосіб використання цього майна. Тобто держава зобов'язана формулювати перед ученими, що працюють у державних інститутах та вишах, чіткі й конкретні завдання - в якому напрямі слід проводити науковий пошук.

Бюджетні (а отже - державні) кошти є основним джерелом фінансування академічної діяльності. 2013 р. тільки на Національну академію наук з держбюджету було виділено понад 3,2 млрд грн. А загальні бюджетні витрати на науку перевищили 5,5 млрд грн. Найбільші обсяги бюджетних коштів ідуть на дослідження в галузі фізики, хімії, біології, сільського господарства, медицини та економіки.

Однак та ж таки ст. 15 згаданого закону гласить: "Державне управління у сфері наукової та науково-технічної діяльності національних академій здійснюється відповідно до законодавства України в межах, які не порушують їхнього самоврядування у вирішенні питань статутної діяльності та свободи наукової творчості". Закон гарантує, що академії можуть самостійно визначати тематику досліджень, свою структуру, а також вирішувати науково-організаційні, господарські та кадрові питання, здійснювати міжнародні наукові зв'язки.

Автономність, яка дозволяє академічній бюрократії самостійно визначати напрями роботи, заслуговувала б право на життя, якби в Україні, як у країнах ЄС, функціонувала інноваційна економіка, результати наукових досліджень масово впроваджувалися у виробництво, а основний обсяг фінансування на дослідження надходив від бізнес-структур. Однак у нас усе якраз навпаки: економіка низькотехнологічна, наукові результати цікаві, швидше, самим виконавцям (вченим) і академічним бюрократам, а левова частка академічного бюджету формується за рахунок бюджету державного.

Якщо держава вирішила витратити зібрані з бізнесу та громадян податки на науку, то має бути чітка й зрозуміла державна політика, у рамках якої наука давала б бізнесові та громадянам максимальний ефект. Отже, компетентний державний орган повинен відповідати за результативність і ефективність витрат на науку в рамках затвердженої політики. Міністерство освіти і науки цієї функції не виконує, оскільки не має в науковій сфері "всієї повноти влади". Національні академії цю функцію виконувати теж не можуть, бо є організаціями, котрі визначають тематику наукових досліджень і розподіляють затверджене згори фінансування, але не ухвалюють рішень про пріоритетні напрями розвитку науки (на законодавчому рівні), про обсяг виділених бюджетних коштів, не можуть займатися господарською діяльністю, надавати інноваторам податкові пільги тощо.

З іншого боку, академічні інститути не повинні бути націлені на задоволення лише негайних потреб чиновників. Держоргани нерідко хочуть, щоб учені виконували невластиві їм функції: аналізували статистику, писали законопроекти, обґрунтовували вже ухвалені відомчі рішення. Тому питання про те, які саме дослідження проводити, має вирішуватися на основі максимально повного врахування думок різних інституцій (зокрема академій, держорганів, громадськості, бізнес-асоціацій, ЗМІ, окремих видатних учених), причому в умовах прозорості. Виняток - лише для досліджень у галузі національної безпеки.

Коли затверджується певна державна програма, до її розробки залучаються представники різних відомств. Чому з наукою має бути інакше?

Можуть заперечити: так і тепер же тематику досліджень (наукових проектів) затверджують академії, а вони є організаціями державними, тобто вони й представляють державу. В українській практиці найчастіше фінансуються дослідження, цікаві тільки для їх виконавців (нерідко - вчених похилого віку). Так буває тому, що тематика досліджень формується на основі запитів (пропозицій) учених, а не на основі врахування конкретних суспільних інтересів. Учені нерідко зацікавлені проводити наукові пошуки з близької їм проблематики, що в умовах злиденних зарплат і відсутності економічних стимулів цілком природно. Отримавши позитивне рішення про затвердження наукової теми, вони (виконавці) ніби отримують доступ до зарплати (яка надходить із бюджету). У цій системі координат в академій та академічних чиновників немає мотиваторів орієнтуватися на конкретні потреби держави, суспільства, громади...

У нашій країні результати фінансованих із бюджету наукових досліджень і планують, і приймають академічні комісії, до яких входять академіки та академічні чиновники. Це те ж саме що ревізію гастроному проводити силами працівників самого гастроному...

Деякі чиновники й учені щиро переконані: науку можна робити задля науки, а саме нове знання, яким би воно не було, цінне й важливе. Автор цих рядків також загалом поділяє цей погляд (особливо коли отримане знання справді нове, корисне й актуальне), однак не розуміє, чому при цьому вчений має використовувати державне майно й отримувати зарплату за рахунок платників податків. Учений може проводити дослідження на будь-яку тему, бо свободи наукової творчості ніхто не скасовував, але якщо він розраховує отримувати зарплату з бюджету, то мусить бути готовим якісно виконувати актуальні дослідження, необхідні суспільству й державі. Якщо вчений хоче досліджувати щось своєрідне, не передбачене науковими планами, він може робити це або у вільний від основної роботи час (і не одержувати зарплати), або на основі небюджетного фінансування (наприклад, за кошти корпорації, мецената або закордонного гранта).

У статті В.Соловйова "Управління наукою: Адам Сміт здивувався б" (DT.UA, №13, 2014 р.) стверджується: багато пропозицій щодо реформування науки абсурдні, бо вони зводяться до того, щоб держава відділяла "хороших" учених від "поганих" і на цій основі "правильно" розподіляла бюджетні кошти. Так, держава має навчиться відділяти, використовуючи класифікацію В'ячеслава Соловйова, "хороших" учених від "поганих", щоб фінансувати "хороших" і не фінансувати "поганих". Так само хотілося б, аби держава не фінансувала "поганих" лікарів, учителів, суддів, міліціонерів, музикантів, художників, поетів...

Пропозиція "правильно" розподіляти бюджетні кошти на науку мені абсурдною зовсім не здається. Чому сплачені мною, моєю сім'єю і моїми батьками податки мають розподілятися "неправильно"? Мабуть, більшість громадян усе-таки хочуть, щоб податки розподілялися тільки "правильно", зокрема тільки на "хороших" учених.

Мова не про створення системи покарань для "поганих" учених. У науковому середовищі люстраційні технології зовсім недоречні. Ідеться про те, щоб "погані" учені, надівши академічні мантії й напустивши на себе серйозний вигляд, не могли самочинно приймати рішення про проведення чи непроведення тих або інших досліджень. А отже - і про виділення бюджетних коштів на конкретні проекти.

В академічному середовищі ходить така байка. Одного разу до президента Академії наук прийшов радник і повідомив результати новітніх досліджень. Учені встановили, що в академії половина співробітників працює добре, а половина - погано. Радник запропонував скоротити половину співробітників, які працюють погано. Однак президент суворо сказав: "У жодному разі!" Спантеличений радник запитав: "Чому?" Мудрий президент відповів: "Тому що скоротять не ту половину".

"Вирахувати" хороших (високорезультативних) учених не так уже й складно. Для цього досить тільки ширше застосовувати критерії, які вже давно застосовують у розвинених країнах. І поступово відмовлятися від використання впроваджених із благословення ЦК КПРС ще в часи будівництва розвиненого соціалізму.

Якщо цього не зробити, в нашій країні фінансування, як і раніше, отримуватимуть не "хороші" чи "погані", а "наближені".

Деякі експерти закликають владу збільшити фінансування науки у 5-10 разів - до обсягів, порівняних із фінансуванням галузі в країнах ЄС. Мовляв, тоді наша наука зможе конкурувати й виходити на світові обшири! Я як учений - обома руками "за". Але як платник податків - обома руками "проти". Адже є великий ризик того, що в результаті збільшення фінансування в нашій країні пропорційно збільшиться кількість "хороших" (але непотрібних) звітів, списаних дисертацій, академічних бюрократів і обсяг непродуктивних наукових витрат. Чи стане більше відкриттів світового рівня, новітніх технологій, ефективних інновацій - велике запитання.

Механічне збільшення фінансування без змін системи відносин, механізму, базису і надбудови не приводить до позитивних результатів. Про це промовисто свідчить жалюгідний стан нашої судово-правоохоронної системи, фінансування якої останніми роками невпинно збільшувалося, однак ефективність роботи зводилася нанівець.

Академічні бюрократи і навіть окремі вчені вважають, що в науці результат - фінальний звіт про виконання теми, набір якихось статистичних показників (кількість написаних статей, відвідання конференцій). Цей підхід - суто бюрократичний, при ньому важлива не суть результату і його наслідки, а "правильний" звіт.

Науковий результат - це насамперед якесь наукове відкриття, нова методика, новий продукт (комп'ютерна програма, оригінальний алгоритм, сорти рослин, породи тварин), нова технологія виробництва, дослідний зразок, корисна модель, впроваджена у виробництво наукова розробка (що стала згодом інновацією).

Що робити, якщо інститут або лабораторія не змогли отримати фінансування на реальному (а не карикатурному, як це робиться нині) конкурсі? Відповідь очевидна - їх треба закривати. У бізнесі це називається - банкрут. Що тоді робити з майном? Треба запитати власника, тобто державу (в особі профільного міністерства або академії). Вона може або створити інший інститут, або здати тимчасово непотрібне майно в оренду, або взагалі продати його. Навіщо тримати непродуктивне майно, яке тільки приносить збитки?

Вільне майно "попливе" наліво? Але це вже запитання не до вчених, а до власника, тобто, знову-таки, до держави. Може, хай краще майно піде на продаж, ніж на ньому вироблятимуть непотрібну макулатуру, за яку бюджет платить десятки мільйонів?

Ми втратимо науковий потенціал? Так, ми втратимо потенціал, не здатний давати результат. Зате збережемо й навіть примножимо той, який справді може забезпечувати значимі результати.

Право власності на наукові результати, отримані за кошти бюджету, має бути закріплене документом міжнародного зразка (патентом, свідоцтвом, ліцензією). Власником такого документа може стати академія, інститут, виш. Учені не втрачають права на авторство, однак вони "передають" державі право на використання результату. Тому фінансувати потрібно тільки тих, хто дає результат. Якщо інститут не займається патентуванням, його треба закрити, а продуктивних учених перевести в інший інститут.

При цьому докладна інформація про наукові результати, отримані по кожному науковому проекту, виконаному за рахунок бюджету, має оперативно розміщуватися в Інтернеті (звісно, коли ці результати не секретні). Якщо платники податків заплатили за щось, вони повинні мати реальний (а не мнимий) доступ до цього "чогось".