Формула всього

Спершу історія "з дурдому". У буквальному значенні слова, не в політичному. Двоє молодих фахівців розважалися: уклавши парі, вони ставили діагнози "на час" і "на око", не підглядаючи в історію хвороби.

У приймальному відділенні - новий пацієнт, за всіма показниками соціабельний, тобто поводиться цілком нормально. Поки (а парі на той час уже було програно) йому не поставили пряме запитання: "Ви, власне, тут з якого приводу?"

Співрозмовник змінився з лиця. Швидко оглядівся, споважнів і урочистим шепотом промовив: "Я винайшов формулу всього!"

Потім посипалися історії про прибульців, "третє око", підслуховування через вентиляцію й екранування фольгою. Хоча до основного запитання все було цілком буденно…

Так і в повсякденному житті. Поки людини щось усерйоз не стосується, її життя зазвичай нормальне, тобто нудне. Але часом буває щось усерйоз і несподівано - кохання, війна, смерть або народження. І життя вмить змінюється. Стає гранично зрозумілим і чітко чорно-білим. У ньому всьому є пояснення й рецепт, відомі герої і лиходії. І людина, переживаючи таке відкриття, природно, вважає себе помічником героїв, які навіть не підозрюють про це. Адже помітити людину можна лише за вчинком, але ж не за думкою. Думка - це віртуальна квазідія. Залишимо її соціальним мережам.

Отже, про драми й відкриття людей, які мають свою бездоганну й непохитну думку, решта світу не підозрює. Але є люди, що з різних причин перебувають нині в аналогічному стані емоційного резонансу. Звідси в неофіта - низка ілюзій. По-перше, що його думки мають читати всі, бо вони: а) сильні, б) тому що правильні. По-друге, складається враження, що такий стан речей відтепер буде завжди. Адже якщо ми оточені собі подібними, то чітко бачимо, як увесь світ поділяє наші погляди. А хто не поділяє, той дурень.

Достатньо, щоб вас щільно обступив десяток людей із щедрими компліментами, і невдовзі ви зрозумієте: світ - ваш. Звичайної марнолюбної омани політиків, яких уласкавлює найближче оточення, не уникають і пересічні виборці.

Отже, за певних потрясінь з'являється новий соціальний прошарок, що складається з яскравих або таких, які стали яскравими, індивідуальностей. На першому етапі група потребує самоідентифікації. Тобто особливої назви, що коротко пояснює їм і світу наміри цей світ змінити докорінно. А потім побачимо…

В українській реальності еволюція цих груп і термінів відобразила еволюцію революційної частини суспільства.

Першим було слово "добровольці". Люди, які йшли на війну за покликом серця. Які долали саботаж, зраду й боягузливість тих, кого йшли захищати. Вони були стійкі в боях з агресором, але тиловий бій за свою ідентичність програли.

Частина українського суспільства, яка визнавала себе політичною нацією, самоототожнилася з новим ідеалом. Те, що реальність вносила в ідеал значні поправки, зменшуючи його чисельність і знижуючи пафос, парадоксальним чином лише посилило значимість.

Добровольці захищали народ і країну, але влади не було у списку пріоритетів. Влада це усвідомила швидко. І, не чекаючи подальших процесів самоорганізації добровольчого руху, де згорнула, де "схлопнула", а де й придушила згадане явище.

Тоді соціальна енергія, за законом збереження, перетекла у волонтерський рух. Із цим терміном було і простіше, і складніше. По-перше, двозначність англомовного словосполучення спершу не давала Заходу зрозуміти, озброєні це люди чи ні, і чи беруть участь у боях. У них там із цим суворо до нудоти.

У цивілізованому світі допомога громадян своїм збройним силам спрощена й деталізована настільки, що в ній є місце абсолютно всім і завжди. Включаючи людей з обмеженими фізичними (й не тільки) можливостями - приміром, аутисти, скрупульозні й уважні до дрібних деталей, затребувані ізраїльськими спецслужбами. Volunteers, які мусять добиватися можливостей допомогти своїй армії і цивільним, що зазнають гуманітарної катастрофи? Та що ви там, в Україні, курите?

По-друге, волонтери для них - це якісь добророби смаколиків і партійних прапорців. Вони не отримують за свою діяльність прибутку, але вже точно не зазнають при цьому особистих збитків. Навіть релігійну доброчинність відбито у старому анекдоті про нудне життя однодоларового папірця, на відміну від сотки баксів, що кочує між церковною касою і кишенею.

Східна Європа різницю невдовзі зрозуміла, але загалом це було незручне явище, що ламає не тільки шаблони, а й бюджети українського підсосу. Зокрема й схеми його розпилу. Тому треба було створити такий тісний соціальний ліфт, щоб недосвідчені в інтригах і амбіційні волонтери пересварилися ще на підході до нього.

Упертіших слід було нагородити, втягти й "припахати" так, щоб єретичних думок про системні зміни в них більше не виникало.

А тих поодиноких "вовків" і "вовчиць", що залишилися й намертво вчепилися у "свої" частини й підрозділи, допускати до них виключно як добувачів. І аж ніяк не як критиків і коментаторів побаченого. Ну, переписати у свою "червону книгу", мало що.

Нудна новина в тому, що у всіх описаних процесах, на жаль, немає централізованої організованої змови. Є інстинктивна багаторічна змова чиновників і звичайні галузеві заздрість, жадібність, тупість, що спостерігалися в будь-якому міністерстві або бюджетному підприємстві й установі до війни. У цього дракона немає голови, бо це - амеба. Просто з війною й амеба оживилася, розпочавши боротьбу за існування. З нами, багатоклітинними.

Суспільство, яке почало активно озброюватися в надії всерйоз відстояти свої права, роззброїли, зокрема й ідеологічно. Нікому у владі не потрібне було громадянське суспільство, що показує занадто очевидні приклади власної ефективності. Спонсори й так уже сумнівалися, чи тим дають.

У результаті колишнє добровольство-волонтерство знову розкололося на професіоналів і активістів.

Професіонали здебільшого повернулися або повертаються до того (або подібного) заняття, що й до війни. Усвідомивши, що їхня конкурентна перевага і запорука перемог - це якість зробленої роботи, але не за українськими стандартами.

Активісти ж становлять прошарок, раніше нерівномірно розподілений у навколопартійних тусовках. У зв'язку з моральним, розумовим і фінансовим зубожінням українського партійного життя, ці люди виділилися в окрему спільноту. І знову виникла термінологічна плутанина.

На Заході слово "активіст" означає радикала й погромника. У нас це спочатку були люди з активною громадянською позицією. Поглядами, безумовно, прогресивніші, ніж депутатський корпус. Але щодо розуміння світоустрою вони перебувають переважно на рівні Птолемея, бо в тих, хто виявив, як усе влаштовано, рівень пасіонарності стає як рівень холестерину у вегана.

Будь-яке радикальне середовище схильне до розколу ще навпіл - на "справжніх" активістів із битками й іще "справжніших" активістів зі словами. Як відповідальні громадяни вони вважають своїм обов'язком втручатися в усе підряд тими інструментами, якими володіють найліпше. З найкращих, але не завжди безкорисливих спонукань. Як знайти баланс між ділом і словом, між компетентністю і компетенцією? Коли люди лізуть не у своє (а більше ж і нікому) - це погано чи добре?

Погана новина для активістів у тому, що компетентність - це те, що треба вміти робити, а не те, як при цьому поводитися. Компетентність визначається підсумками діяльності, а не процесом і заявами про плани. Скільки на це потрібно витратити коштів і зусиль, теж нікого не має турбувати. Хоча український замовник будь-чого найвищим рівнем компетентності вважає мінімальність витрат. Тому так і живе.

Є три рівні. Перший - базова компетентність. Вона стосується всієї групи, організації або соціального прошарку. Її суть - щоб домагатися спільного успіху, треба розуміти й уміти абсолютно все.

Для активістів ця позиція дуже важка. "Формула всього" є в кожного з них. Причому - своя.

Загальна компетентність вужча. Вона охоплює людей зі схожими ролями. Але базова загальна навичка для наших активістів - уміння протистояти, байдуже чому. Однаково навколо самі вороги. Критичне мислення - це дуже добре, якщо воно доповнює здоровий глузд, а не замінює його.

У цьому сенсі активісти - прототип майбутнього українського соціуму, що наймає собі владу на виконавчу службу шляхом виборів і не закочує при цьому очей в екстазі від нового політичного шарлатана.

Та ця група - все ще прототип, бо на поточний момент закочування очей з приводу таких різних вождів позбавляє їх найменшого шансу діяти злагоджено й ефективно у критичний момент української історії.

Є ще така опція, як рольові компетентності. Вони пов'язані з вузьким докладанням зусиль і визначають спеціальні завдання, важливі для ефективної роботи групи. Цю опцію представляють зовсім невеликі у масштабах країни соціальні групи, що продовжують називатися волонтерськими. Вони виконують завдання професійно, але за кінцевим результатом є соціальними активістами, бо ефект їхньої роботи набуває широкого соціально-політичного значення. Це - компетентні групи. Навколо них (і за їхні вагомі думки) вже розгортається політична боротьба.

Компетенція становитиме основу нової української політичної доктрини, вона замінить залишки ідеологій XIX - початку XX століття. Ця сфера соціальної етики тільки має з'явитися, бо позиції етики все ще займають різні ідеології минулого. Вони нав'язливо пропонують захист своїх цінностей, але не пояснюють, навіщо конкретно, з якої необхідності.

Необхідність - це критичне, стратегічне мислення, здатність створювати інновації тощо. Компетенція - найбільший дефіцит суспільства.

Поведінка й уміння, компетенція і компетентність не взаємозамінні. Пояснення "зате він був на Майдані (в АТО/поранений/репресований/патріот)" за всієї поваги не замінять освіти й профільного досвіду. Нагороди - окремо, а робота - після навчання. Здається, при виборі між двома невігласами патріот переважає. Але це тільки спочатку. А коли вже він стає посадовою особою, не факт, що декларативні риси стануть запобіжником його корумпованості. Іноді навіть навпаки - освятять.

Один з придатних для нас способів оцінювання компетенції - метод критичних інцидентів. Коли ми бачимо: змінюють щось на краще або на гірше дії різних груп у стані повного ахтунгу - від влади до активістів - чи це тільки балаканина.

Є, правда, ще чимало народу, що ефективно самоорганізується за іншими критеріями. Приміром, контрабандисти або копачі бурштину. Вони скоса поглядають на сварку влади з активістами, їм абсолютно начхати на результат цього діалогу. Бо вони теж знають, як усе влаштовано насправді, і що Земля - плоска.

Зіткнення цих "формул усього" може призвести або до посилення соціального марення (над чим посилено працює противник), або до їх взаємного обнуління через очевидну неефективність.

Проти обнуління будуть усі політики, наші камікадзе, що завжди надійно пікірують на еластичному тросі. Адже розсудливий виборець - їхній найстрашніший кошмар. Тому політики маніпулюють активістами-дилетантами, спекулюючи на їхній завищеній самооцінці, аби залишити все майже як є, а краще - на свою користь. Так, щоб спритніші маніпулятори залишилися нагорі за рахунок викриття інших, собі подібних.

У клінічних історій з винахідниками "формул усього" реалістичні фінали найчастіше зводяться до того, щоб надкомпетентна людина тримала свою надоригінальну думку при собі, а не намагалася з її допомогою, наприклад, полагодити електропроводку або газову колонку.

У соціальному вимірі це зробити буде в багато разів важче, бо щиро охочих полагодити країну за допомогою чергових серпа і молота більш ніж достатньо. Тому дуже важливо не давати їм у руки гострих і важких предметів.

Так, це звучить образливо. Але ж завжди можна послухати історії про "третій сектор", тобто третє око, прибульців (вони ж МВФ) та опромінення телевізором.

Хоча це ж зовсім не означає, що за вами не стежать.