Героїчна тиша

Погані люди можуть здійснювати хороші вчинки. А хороші можуть здійснювати погані вчинки. Перші від цього не стають відразу кращими, а другі - гіршими. Нам просто дуже хочеться так вважати. Таж оцінні судження надто людяні, щоб бути істинними. Пристрасть до фантазій перетворила нас зі спритних мавп не на царів природи, а на мрійливих лінивців.

Нам не просто хочеться, щоб хороших людей більшало, а поганих - меншало. А щоб цей процес був відчутний і наочний негайно. Тому очікуване так само легко перетворюється на дійсне, як ляпки в тесті Роршаха - на казкових метеликів або страхітливих чудовиськ. Залежно від рівня нашої залежності.

Ми залежні від безлічі своїх очікувань. Зокрема, ми маємо велику потребу в героях. Не в тих, античних, які посідали місце між богами й людьми. Власні герої звільняють нас від необхідності постійних дрібних добрих справ, від самовідданої праці як богоугодного заняття. Вони спокушають участю в лотереї ексклюзивного вчинку, який умить, в обхід карми й кримінального кодексу, підносить того, хто виграв, на п'єдестал слави та всенародного обожнювання. Деколи це трапляється посмертно. Але тут уже як пощастить.

Ми тому так по-варварськи любимо (і по-варварськи ненавидимо) різноманітні пам'ятники і культивуємо безоглядне шанування мертвих. Бо вони вже точно більше не вчинять у житті нічого такого, що дозволило б нащадкам засумніватися в їхній вигаданій post mortem бездоганності. Історики знають, як багато героїчних учинків було здійснено через відсутність інших альтернатив.

Ну от згадаймо героїчний Майдан. І подивімося, м'яко кажучи, на негероїчний зараз. Але ж значна частина з нинішніх камуфльованих безхатьків була там і взимку. Це ті самі люди. Але тоді їх вважали героями, захисниками свободи і справедливості. І лише з примхи долі вони не опинилися в лавах Небесної Сотні. Що змінилося? Змінилися обставини. Люди - ні.

А ось нам - окупація Криму, фактичний початок війни з Росією. Десятки прикладів героїзму й вірності військовій присязі, громадянському обов'язку. І тисячі - дезертирів і зрадників. А якби не було армійське й флотське командування паралізоване ворогами від верху до низу? І якби дали відсіч? Дивись, і виявилися б нинішні безславні втікачі героями. "Ні, ні! - панічно кричить наша свідомість. - Герої не можуть бути такими!".

Ще й як можуть. Скільки бандитів під час Другої світової війни опинилося на фронті, героїчно боролося з фашистами. Було нагороджено, а після перемоги, попоневірявшись у нудному цивільному житті, вони повернулися з новими навичками до колишнього розбійництва і... до колишніх місць ув'язнення.

А подивіться на незрозумілу, на перший погляд, чехарду навколо нинішньої хвилі мобілізації. З одного боку, охочі потрапити на фронт, зокрема в добровольчі батальйони, не переводяться. Українські патріоти буквально оббивають пороги відповідних інстанцій.

З іншого - ті самі пороги тих самих інстанцій оббивають громадяни, які дуже хочуть "відкосити" від призову. І на деяких військкомів проливається воістину "золотий дощ" грошових знаків, хоча вони заслужили лише на його еротичний різновид.

Ну й тут-таки окремим абзацом - підозріло добре організовані й рясно цитовані "матері-дружини-наречені" солдатів, що бажають, зрозуміло, своїм хлопчикам усього найкращого. А країна їм якось зовсім збоку. То врочисто проводжали на війну, тепер не менш урочисто відкликають. З тими самими
слізьми.

Все це може одночасно відбуватися в одному населеному пункті України. Причому буцім різні ідеологічно люди досить непогано уживаються одне з одним на побутовому рівні. В очі, щоправда, при цьому одне одному не дивляться. Бо їхні погляди традиційно звернені виключно у бік Києва. У пошуках героїв і лиходіїв. А вони всі тут, під боком.

Майдан і війна змінили Україну насамперед якісно. Хороші стали ще кращими, погані - значно гіршими. Але ми бачимо, дуже хочемо бачити ці зміни як кількісні. Хороших не побільшало, вони стали помітнішими. Ще й тому, що ми, зрозуміло, завжди серед них. Адже хороші - це завжди ми. А погані - завжди вони. Можливість наявності героїчної поведінки у ворога категорично відмітається ще на рівні припущення. У нас - розвідники, у них - шпигуни. "Скрута закон змінює, де платять, там і батьківщина", - казав кошовий отаман Сірко. А вже на що козак був геройський.

Байдужа більшість стрепенулася, налякана близькою необхідністю робити усвідомлений і публічний вибір, відповідати прямо на прямі запитання. Тепер ця налякана більшість, виляючи хвостами політичних симпатій, призначає собі героїв простих і зрозумілих. Там, де має бути Тризуб, у них - вила, традиційно заточені на сусіда.

Нині не просто час героїв, а найгостріший їх дефіцит у масовій свідомості. Тому - у кожного свої, й іноді на всіх не вистачає. Призначаються з тих, що є. Це як в анекдоті: продирає п'яниця очі, а при голові борсук сидить. "Ти звідки?" - "Та на всіх вас білочок не напасешся". Потім ті, хто призначає собі героїв похапцем, ображаються, що вони якісь не такі. Але похмілля - воно скрізь похмілля.

А от бувають іще додаткові обставини. Наприклад, узяв боєць АТО в полон зрадника на місці злочину. Не розстріляв його на місці, хоча дуже хотілося, а чесно доправив гада компетентним органам. А зрадника везли-везли до Києва та й не довезли, відпустили. Боєць, можливо, за це геройську медаль отримає. А гад повернеться в місце, де гидив. І допоможе вбити ще кілька десятків наших солдатів. Або патріот-підприємець, який безкорисливо постачає бійцям висококласні бронежилети й шоломи. Це ви думаєте, що він герой тилу. А він просто їх напрокат здає. Як весільну сукню. І то не всім, бо попсувати ж можуть.

Лики справжнього військового героїзму зовсім непарадні. Вони невмиті, біднувато вдягнені, погано пахнуть окопною гнилизною і академій не закінчували. Неабиякою частиною цієї непарадності герої зобов'язані вже новій владі, яка поставила їх у такі умови виконання військового обов'язку, що само по собі виживання - вже подвиг. Про них говорять крізь зуби, інакше доведеться говорити про супутні подвигу обставини, і суспільство може здивуватися: то де ж у нас, власне, засіли вороги?

Нас невдовзі очікує дуже серйозний конфлікт героїчних парадигм: офіційно-медійної, зручної для канонізації, і тієї, що не вміє себе виражати інакше, ніж гранатою з підствольника. І там, і там - живі люди, Можна сказати, одні й ті самі. Кожен зробив щось за певних обставин, кожному було обіцяно поки що порожній п'єдестал. Герої, що повернулися, із загостреним почуттям справедливості - фізична загроза для будь-якого брехуна. Пологи смерті, а не шкільний спосіб життя. І тут запитаннячко: готовність забрати чуже життя в нових умовах - теж героїчна риса чи як? Ті, що вкрали у злодія, вони хто? На війні це називається трофеєм. А в мирному житті на ролі робін гудів немає такого великого запиту - ризики інші й слава сумнівна. Ми багато говоримо про життєві поневіряння переміщених зі Сходу осіб (дедалі більше сумніваючись у сказаному), але вкрай мало - про тих, хто не просто залишився там, а героїчно бореться за нас із вами. Так, справді, руйнується традиційне уявлення про Західну Україну як єдину колиску патріотизму. Для багатьох це некомфортно - виявити мільйони неврахованих патріотів і тисячі героїв на іншому кінці країни. А доведеться звикати. Або вони повернуться й привчать.

Власне, цей конфлікт героїчних парадигм уже на всю потугу триває. Молода бюрократія, яка ще не встигла оперитися, тільки-тільки почала приміряти на себе героїчне військове вбрання й прибирати грізні пози, як виявилося, що все це АТО дуже далеке від корпоративного пейнтболу, малоестетичне і взагалі шкідливе для здоров'я. Два генерали зі всього корпусу повелися як бойові генерали - покійний Кульчицький і живий Муженко. Про інших солдати відгукуються матірною лексикою. А що, колись ці генерали були якимись іншими? І так скрізь.

Немає жодних гарантій того, що якась людина була, є і буде насправді хорошою. Ніякі клятви, присяги, обіцянки й накази цьому не сприяють. Це як у римському праві - якщо існував якийсь звичай, його записували у вигляді закону, і тоді працювало. Не навпаки. Людина має набір рис поведінки - як клавіші. Ситуація може грати на них різну музику, але є клавесин, а є фортепіано. А тут іще Схід зі своїм акордеоном. Можна грати щонайгероїчнішу музику на будь-який регіональний, партійний і політичний смак.

"Усе, що ми називаємо героїчною доблестю і чим захоплюємося як величчю й високістю духу, є не що інше, як спокійна й твердо обґрунтована гордість і самоповага", - казав англійський філософ Девід Юм. Героїзм як риса - це похідна характеру, що не дозволяє страху смерті управляти вашим життям. Але люди, які живуть таким життям, парадоксальним чином дуже тихі й непомітні, і роблять свою справу постійно.

Загалом, вони навіть не підозрюють, що вони - герої. Щойно, стомившись, змовкнуть фанфари - це правдива ознака того, що незабаром можна буде почути їхні кроки. Кроки нової, героїчної України.