Громадянське суспільство: процес незворотний?

Алла Котляр 13 грудня 2013, 18:46
Евромайдан

Читайте також

"Будь-який шторм колись минає, на березі залишається сміття і водорості, які з часом погано пахнуть. Але досвід боротьби з хвилями вже не подінеться нікуди."

О.Покальчук

Майдан не відпускає душу і тримає її в напрузі, примушуючи залишити лаву запасних та влитися в стрункі лави молодих і завзятих навіть дорослих, умудрених досвідом скептиків, які ще недавно вважали, що своє вони вже відвоювали. Майдан щодня демонструє дива громадянської активності й самоорганізації. І люди починають вірити в диво. Особливо після того, як неодноразово створили його власноруч. Ті самі люди, чимало яких ще вчора не могли домовитися, щоб відремонтувати власний під'їзд або навести лад у дворі будинку; об'єднатися, щоб відстояти свої інтереси... 

Але Майдан — життя на крайній напрузі душевних та фізичних сил і можливостей — рано чи пізно закінчиться. Що буде потім? Усе повернеться на круги своя, і ми розійдемося по домівках, укотре сподіваючись, що якийсь "добрий дядечко" візьме на себе відповідальність за наше життя? Або ж, при менш оптимістичному варіанті розвитку подій, знову на роки замкнемося у своєму розчаруванні? А можливо, паростки громадянської активності Майдану з часом усе ж таки перетворяться на могутні дерева сильного громадянського суспільства?

Активістам Майдану та експертам, які належать до різних поколінь і мають різний досвід, ми поставили три запитання: 

1. Як ви оцінюєте паростки громадянського суспільства, продемонстровані Євромайданом? Наскільки, на ваш погляд, вони сильні?

2. Чи вийде хвиля громадянської самосвідомості за межі Євромайдану (хоч би чим він закінчився) і чи стане серйозним поштовхом для розвитку громадянського суспільства в Україні?

3. Наскільки стійкими будуть результати проявленої в екстремальних умовах громадянської активності, і що, на вашу думку, необхідно зробити, аби вони міцно закріпилися в головах українців?

Хтось із тих, хто відповідав, був більш оптимістичний. У когось прозвучали нотки сумніву. Всі були одностайні в єдиному бажанні: громадянське суспільство не повинно померти. Але для цього громадянська активність і здатність до самоорганізації, проявлені на Майдані, мають стати не разовим надзусиллям, а способом життя. Адже нам ні в кому більше розчаровуватися, крім як у самих собі. 

Мирослав Попович, директор Інституту філософії
ім. Г.Сковороди, член Ініціативної групи "Перше грудня":

1. На мій погляд, усе, потрібне для формування громадянського суспільства, в нас є. Можливо, позиція молодих виглядає поверховою. Насправді це симптоматично: виросла нова генерація, яка не долає якісь вади й пережитки минулого, а просто інакше дивиться і бачить, має абсолютно інші установки й інший досвід. Це прекрасні хлопці та дівчата. 

Крім того, стихійно сформувалися різні центри, невеликі, але такі, яким не потрібно ховатися. І якщо наші перші рухівські кроки були пов'язані насамперед із письменницькою публікою, що мала тільки гуманітарний і суто національний досвід, то тепер маємо великий спектр людей із різними смаками, підготовкою, але демократично налаштованих, у міру національно патріотичних (кажу "у міру", бо це не закриває все інше), які вміють добитися якихось поступок від життя. Отож я дуже задоволений тим, що бачу.

2. Майдан може успішно закінчитися лише на основі компромісів. На жаль, влада нині на компроміси не налаштована. Але вона муситиме зважати на реальність. Не знаю, як буде пережито етап, пов'язаний із надією на круглий стіл, але впевнений: тільки через цивілізовані компроміси може бути досягнута якась стабільність, і, крім того, як не дивно, тільки через компроміс можна прийти додому з перемогою.

Альтернативою цієї компромісної лінії може бути лише вперта політична боротьба за кожен сантиметр. Вона не має перспектив і закінчиться трагічно. Не дай нам Боже пережити це! 

Майдан для мас і є передусім тією великою школою, в якій потрібно успішно скласти іспити. Майдан навчає. Люди приїжджають туди і бачать такі сторони боротьби й такі вершини духу, яких, можливо, не кожен у своєму житті може досягти. Виховується певна культура Майдану. Мені здається, що це з більшим успіхом поширюється з центру на периферію. 

3. Контролювати владу — важке завдання. Щодо цього я поміркований оптиміст. Гадаю, все буде на краще. Тільки це може дорого коштувати. 

Елла Лібанова, директор Інституту демографії
та соціальних досліджень
ім. М.Птухи:

1. Важко сказати. Дуже важливо, наскільки вдасться все це структурувати. Великою мірою зараз — це стихійна незгода з діями влади. Спочатку з цілком зрозумілих причин вийшли розчаровані студенти — людям довго розповідали, що наше світле майбутнє пов'язане з асоціацією з Євросоюзом, і всі в це повірили. Подальше навіть немає сенсу коментувати...

Але тепер украй важливо, щоб цей протест структурувався, і щоб люди зрозуміли — громадянське суспільство не повинно померти. Розчарування не мусить охопити широкі маси громадян. Я не беруся прогнозувати, чим усе це закінчиться, але, в кожному разі, не повинно бути крайніх емоцій. Мені здається, це досить небезпечно. Слід тверезо дивитися на речі, розуміти, що відбувається і як допомогти не допустити цього в майбутньому.

2. На жаль, сумніваюся. Те, що я спостерігаю — неготовність до компромісів, неготовність слухати опонента тощо, викликає сумні думки. Маєш ти рацію чи ні, але якщо не хочеш війни (а цього може хотіти тільки безумець), треба слухати опонента і шукати якісь точки можливого компромісу, чіплятися за найменші можливості. Я не бачу готовності до цього ні з одного, ні з другого боку. І не тільки серед лідерів. Скільки наукової спільноти приєдналося до ініціативи групи "Перше грудня"? 

Тим часом є серйозна небезпека, яку, мені здається, недооцінюють. Коли такі протести тривають довго, люди неминуче радикалізуються. Боюся, щоб пам'ятник Леніну не став тільки першою ластівкою. Крім того, абсолютно зрозуміло, що наш північний сусід спробує тепер розіграти карту розколу України... 

Після такої ситуації уряд треба змінювати однозначно, хтось показово має бути покараний за це. Але далі необхідно сідати за стіл переговорів. 

Питання — далеко не тільки в політичних лідерах. А в тому, що ми здатні на стихійний процес, а далі розбрідаємося по домівках і чекаємо, що все саме собою вирішиться. Є небезпека, що сьогоднішні процеси, так чи інакше, переведуть у балаканину, і вони кануть у пісок. Хоч би чим закінчився Майдан, життя на цьому не закінчиться. Надзвичайно важливо, щоб його результатом стало структуроване громадянське суспільство в країні. Тоді ми зможемо контролювати й вибори, не допускаючи "купівлі" голосів і забезпечуючи нормальне представництво в парламенті справді зважених політиків.

3. Проблема України в тому, що ми забули, що таке Магдебурзьке право і що таке власна гідність. Нас можуть вилаяти де завгодно. При цьому ми або морду у відповідь наб'ємо, або просто втремося. Середини ми не знаємо. 

На мою думку, вкрай важливо, що на Майдан люди вийшли не під гаслами захисту своєї зарплати, пенсії, пільг чи чогось іншого матеріального, а з метою захистити почуття власної гідності. Але, щоб самоорганізація не закінчилася разом із Майданом, потрібно, аби люди, повернувшись додому, продовжили активну громадську діяльність, відстоюючи свої права в місцевому самоврядуванні, у виборах тощо, формуючи тим самим справжнє громадянське суспільство. 

Ігор Когут, директор Української школи політичних студій:

1. Громадянське суспільство — поки що ще не рівний гравець, але останні події свідчать, що воно починає відігравати важливу роль у відносинах влади та опозиції. Бере на себе більше ініціативи, більше докладає організаційних зусиль, креативу й конструктиву. Оскільки на Майдані немає програмно-політичних та ідеологічних рамок, то ніхто й не претендує на якісь політичні дивіденди. Хоча, гадаю, серед активістів, які очолили громадянську частину Майдану, є ті, хто сподівається також і на свою політичну кар'єру.

2. Якщо сьогодні громадянське суспільство стане частиною переговорного процесу між владою та опозицією, якщо опозиція підніметься до рівня розуміння того, що громадянське суспільство має представляти сторону в переговорах із владою, тоді, думаю, це буде істотний розвиток. Тим більше що сьогодні громадянське суспільство розробляє позитивний порядок денний. Експерти, активісти пропонують різні напрямки й дорожні карти, аби знайти вихід із ситуації безальтернативного протистояння,
що склалася. Їхнє звернення
з пропозицією скликати Громадянську асамблею для "розрулювання" цього процесу — промовисте того свідчення. 

3. Перше — це те, що нині практикує Майдан, — солідарність. Люди розуміють, що лише пліч-о-пліч і лікоть до ліктя можна відстоювати, зокрема, і свої приватні інтереси. Це основа громадянського суспільства, коли для вирішення тих або інших питань ми об'єднуємося в асоціації. Друге — самоорганізація. Не слід очікувати якихось організаційних дій із боку політиків. І Майдан це також продемонстрував. Третє — громадянська політична просвіта. Людям потрібно більше роз'яснювати їхні права та можливості їх захисту шляхом участі в політичному процесі, у процесі прийняття рішень, впливу на владу, моніторингу. Пояснювати, що все це важливо, що це — нормальний атрибут громадянського суспільства не тільки в Україні, а й взагалі — європейський тренд. Суспільство завжди має бути пильним, рішучим й осудливим. Це нормальний стан громадянського суспільства. 

Ігор Луценко, член штабу Комітету національного опору:

1. Паростки, звісно, сильні. Але поки що громадянське суспільство не стає якимось інтегрованим чинником. Людей із громадянською позицією в нас багато. Вони досить непогано оснащені, досвідчені, професійні. Але загалом знань нашим громадянам поки що бракує. 

2. В еволюції деяких середовищ громадянського суспільства за ці кілька тижнів ми пройшли, здається, кілька років. Багато людей дуже виросли, а багато, на жаль, проявили себе не зовсім так, як ми від них очікували. Відбулося своєрідне тестування, огляд лав і, я б навіть сказав, природний відбір. Звісно, ми виявилися не готовими до такого сценарію та масштабу подій. Тепер я розумію, як нам бракувало належної підготовки. 

3. Усе залежатиме від результату. Зараз ми теліпаємося десь між Білоруссю і нашими мріями. Ми все ще не знаємо, що буде післязавтра. Тому я не готовий говорити про результати. Зрозуміло, будь-яка партія намагатиметься взяти реванш. Це гойдалка, яка, мабуть, ще досить довго розгойдуватиметься то в один, то в інший бік. Але вже з'явилося покоління, котре сприймає все це інакше, і я дуже сподіваюся, що його не "перевиховають".

Хоч би чим наразі все закінчилося, ми, так чи інакше, здобули неоціненний досвід. І навіть якщо ця влада сьогодні не піде, то вже абсолютно зрозуміло, що потрібно робити 2015-го. 

Якщо ж піде, то картинка виглядатиме інакше. Позитивне — в тому, що є диверсифікація політичних лідерів. Кожен із трьох лідерів опозиції неодноразово повторював на Майдані: ми стоїмо тут не за зміну облич, а за зміну системи. Тому зараз ми працюємо над розшифруванням цього гасла, наповнюємо його змістом, вкладаємо справжній смисл у поняття "зміна системи". Оскільки ніхто з лідерів опозиції цього не робить, ми взяли й виписали це за них. Тепер необхідно все відредагувати, віддати лідерам на підпис, а потім зачитати людям, тобто легітимізувати. Щоб усі розуміли: є така собі консолідована програма революції, яку ми здійснюватимемо після нашої перемоги. І це стане гарантією того, що навіть у людей, котрі плюються нині від певних прізвищ, буде чіткий стимул ці прізвища підтримувати, бо за ними стоятиме чітка програма. 

Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства:

1. По-перше, Євромайдан показав, що громадянське суспільство перетворюється на суб'єкт певних процесів, який має артикульовані програму та вимоги. Ці вимоги інколи не відповідають вимогам політичних гравців або парламентських політичних партій. 

По-друге, громадянське суспільство показало дива самоорганізації. Виявилося, що на перших ролях, організаторами процесу, заходів, акцій, активності Євромайдану виступили неформальні мережі або нефінансовані громадські ініціативи, які не мають нічого спільного з так званими грантоїдами — організаціями, котрі роками отримують гроші від різних фондів та іноземних джерел. Тобто тут гравцями
виступав навіть не традиційний третій сектор у нашому розумінні, а зовсім новий тип ініціатив та громадських активностей. І саме вони заклали основу суб'єктивізації громадянського суспільства на Майдані. 

Виник так званий громадський сектор, що виступає зараз з ініціативами. І його програма значно глибша, ніж у політичних сил. Наприклад, вони говорять про зміну системи, необхідність якісних реформ, про секторальні реформи, зокрема — у сфері правового регулювання діяльності інститутів громадянського суспільства, свободи слова. Вони говорять про розширення прав та можливостей кооперативів і про інші різні інститути громадянського суспільства, які перебували весь цей час на периферії у держави. Вони також ставлять вимоги якісної перебудови економічних відносин, прозорості бюджетних процесів, формування бюджетів… Вони говорять про створення міжфронтального партнерства між громадянським суспільством, бізнесом та владою; про нову якість влади; про місцеве самоврядування і його підзвітність. Вони говорять про те, про що не говорять політики, які концентруються на ключових "геть!" — уряд, президента, Верховну Раду. На цьому думка політиків зупиняється. А громадський сектор саме формує позитивну програму і говорить про необхідність діалогу та взаєморозуміння.

2. Я впевнений, що це вже вийшло далеко за межі Майдану, бо самоорганізація і координація почали проявлятися в інших регіонах. Не тільки на майданах, а й у створенні нових мереж. Ідеї, генеровані громадським сектором, проникають у тіло самого громадянського суспільства. Формуються нові центри, розцвітають ініціативи. І я думаю, що головний сухий залишок уже очевидний — громадянське суспільство не тільки в Києві на Майдані, а й у регіонах стає суб'єктом, на нього зважатимуть і залучатимуть до вироблення рішень. Головне — не забалакати і з боку громадянського суспільства не дати увійти в комфортність перемовникам, причому як від опозиції, так і від влади. Якщо будуть інституції контролю, і цей контроль буде компромісним для всіх учасників громадянського процесу, тоді громадянське суспільство ввійде у стан незворотності змін і стане справді гравцем, навіть не формуючи своїх політичних інституцій. 

3. Громадянське суспільство не є чимось монолітним. Це не координаційний центр і не пірамідальна структура управління. Громадянське суспільство, що народжується на Майдані і поза ним, не має традиційних форм координаційних рад із головами тощо. Кожна спроба публічних лідерів (того ж Соболєва або Сюмар) "очолити" наражається на опір і несприйняття значної частини цього громадського сектору. Там не може бути лідерів, бо панує принцип недомінації і багатолідерності. Тому будь-яка спроба приватизації громадського сектору зазнає поразки. 

Що стосується стійкості. Громадянське суспільство показало, що воно здатне і готове самофінансуватися. Більшість ініціатив, як, наприклад, "Спільнобачення", не отримують ані копійки грантів. Вони живуть виключно за рахунок пожертв громадян, котрі беруть участь у Євромайдані. Ця підтримка часом, грішми, зусиллями й ресурсами стає нормальною практикою. Люди вже не сподіваються на зовнішні фінанси або підтримку, а тільки на себе та однодумців.

Єгор Соболєв, ініціатива "Воля", один з організаторів Євромайдану:

1. Я думаю, що зерна було закладено давно. Ними стали дисиденти в СРСР. Пізніше дав ростки помаранчевий майдан. А те, що відбувається тепер, я б уже назвав словом "пагони". І хоч вони ще зовсім тоненькі й уразливі, та все ж таки — вже деревця, на яких з'являються гілки, розпускаються листочки, зміцнюється коріння. І, що б не сталося в найближчі місяці, впевнений: цього в нас уже ніхто не відбере. Тому що люди вперше повірили в себе як у політиків. 

Мені здається, головний урок Євромайдану, який зараз закріплюється й ускладнюється, — це те, що активні, розумні та ефективні люди, котрі роками займалися бізнесом, культурою, журналістикою і дійшли, здавалося, думки, що це — не моє, тепер розуміють: ні, ось це якраз моє і є. Адже саме тому, що довгі роки я від цього відмовлявся, втікав і відвертався, все до такого мерзенного стану й докотилося. І я неймовірно щасливий бачити сьогодні такі разючі зміни. Мені здається, що це — тектонічна сила, яка вже змінила суспільство, а найближчими роками змінить і державу. 

2. Уже вийшла. Ми бачили тисячні мітинги в Сімферополі, п'ятитисячні — у Дніпропетровську. Величезні цифри для цих міст! Я зрадів, коли, йдучи повз Маріїнський парк, де збираються прибічники ПР, почув, як із мегафонів люди кричать: "Хлопці! Так це ми — справжня Європа. А вони все перебріхують. Ми зі своїм президентом і будемо реалізовувати європейський вибір". Я подумав: ну ось, наші ідеї вже перемогли. Так, наші сили ще слабкі. Потрібних політичних рішень ще не прийнято, але в тому, що Євромайдан уже справив величезний вплив на суспільство, я не сумніваюся. 

3. Це вже сталося. Ми побачили це 8 грудня, коли після всіх бездарних рішень лідерів парламентських опозиційних партій на Майдан, попри те, вийшло ще більше людей, які не мають наміру здаватися. Я бачу, що навіть коли не буде жодного лідера, жодної нормальної політичної сили, люди вже не опустять руки. Вони самі стануть лідерами і політичними силами. Це вже відбувається. Без будь-якої підготовки ми зібрали сотні людей під Солом'янським судом. Не можна сказати, що люди вірять у мирний протест або в те, що судді відпустять затриманих. Але вони розуміють, що треба продовжувати діяти, як уміємо. Уміємо наразі недостатньо. Але поки що так. 

Валерій Хмелько, президент КМІС:

1. Це, фактично, перший шар. Той ґрунт, на якому виростає громадянське суспільство, — готовність протестувати і певною мірою самоорганізовуватися. Поки що прозирають лише окремі спроби організуватися в політичну силу, здатну діяти і планувати свою роботу на демократичних засадах. З'являється молодь, яка розуміє, що для боротьби з порушеннями своїх прав, для захисту власного бачення майбутнього, облаштованості та наведення ладу в нашому суспільстві потрібно організовуватися політично. Якщо мати на увазі не тільки Майдан, а й супутній йому в Інтернеті дискурс, то вочевидь прозирають спроби подолати створення організацій за зразком: наказ начальника — закон для підлеглого. Саме така форма відносин досі панує в наших найбільших політичних партіях.

2. Це вже серйозний крок. Для самоорганізації важливий не Майдан. Він створює емоційну основу. Раціональну ж дають ті, хто здатний творчо створювати організаційні форми. На Майдані це можна побачити поки що в локальних, дуже специфічних речах — організації медичної допомоги, охорони, харчування тощо. Але так склалося, що справді серйозними організаціями в історії, котрі дозволили суспільству набути форм демократичних відносин, були спочатку політичні клуби, потім — асоціації великих промисловців тощо і на противагу їм — профспілки, які виникали як стихійні протести. Саме вони стали основою, що дозволила створити партії як правого, так і лівого спрямувань. Повторення минулого неможливе, але основні умови створення ресурсної бази з демократичних організацій, коли там не буде відносин типу "гроші взяв — роби, що я кажу", залишаються.

3. Щоб серйозно контролювати владу, потрібно об'єднуватися в організації, які мають для цього ресурси, насамперед — людські. Це дозволяє розділяти функції. Думаю, що осередки, які виникають за місцем мешкання і об'єднують громадян для захисту їхніх життєво-важливих побутових інтересів,— справжні паростки громадянського суспільства. З набуттям відповідного досвіду, висуванням організаторів, лідерів (не як ідолів, а як колег і партнерів), поділом функцій та співпраці це може стати основою для появи такої форми самоорганізації, в якій не буде начальників і дурнів. 

Певен, що ця революція, як і помаранчева, матиме серйозні наслідки. Звісно, все не зміниться на краще зразу. Навряд чи безпосередньо в результаті протестів удасться отримати нову систему влади. Але, можливо, вдасться більше не допустити такого безпардонного безправ'я, переслідувань і репресій тільки за те, що люди висловлюють свою думку.

Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології:

1. У мене складне й неоднозначне ставлення до цього як до аспекту формування громадянського суспільства. З одного боку, це дуже яскравий прояв громадянської активності. І, безумовно, у частині вираження протесту проти несподіваної відмови від стратегічного курсу та розгону Майдану — це очевидний прояв зростання громадянської активності. З іншого боку, я підозрюю, що громадянською активністю охоплена тільки половина України. На півдні та сході країни настрої трохи інші. Тому я вважаю, що зараз дуже важливо, аби в діалозі, запропонованому Ініціативною групою "Перше грудня", взяли участь громадські організації всієї країни, а не тільки влада і опозиція. Тоді це буде поштовхом до розвитку громадянської активності всієї країни, а не тільки Києва та західної частини. Ось це стало б реальною інфраструктурою громадянського суспільства. 

На даний момент ми не пройшли ще точку біфуркації, і ситуація може переламатися в будь-який бік, причому це залежатиме від чинників, котрі зовсім не враховуються. Діалог можливий, якщо влада виконає першу й головну умову — покарання винних у силовому розгоні Майдану. 

11 грудня збиралося правління Соціологічної асоціації, куди входять представники всіх регіонів України. Ми закликали до діалогу, але при цьому одностайно погодилися, що першою його умовою має бути покарання тих, хто вперше за 20 років хоча й не дуже вдалого, але на загал мирного розвитку країни застосував жорстокі силові заходи до мирних демонстрантів. У цій вимозі єдиною буде вся Україна.

Дуже сподіваюся, що все закінчиться мирно. Треба шукати такі точки, які підтримає громадянське суспільство. Тоді владі нікуди буде подітися. 

2. У мене щодо цього є певні сумніви. Все-таки для формування громадянського суспільства потрібно не тільки запалитися гнівом на адресу влади, яка обдурила і застосувала силу, а й мати серйозну громадянську свідомість та громадянську ідентичність. На жаль, наші дослідження свідчать, що це поки що перебуває у процесі становлення. У масі своїй це ще незріла громадянська свідомість і незріле громадянське суспільство, в якому переважають емоції. 

Давайте говорити відверто. Є ще й ностальгування. Термінологія, запозичена великою частиною суспільства, наприклад "Смерть ворогам!", проходить на "ура". А ось якби я виступив із закликами до громадянського діалогу, то, думаю, мене просто ніхто не став би слухати. Легше впливати на емоції, ніж на раціональну складову. Це пов'язано з тим, що процес формування громадянської свідомості та громадянської ідентичності поки що перебуває на досить невисокому рівні. 

3. Є такий термін — "конвертувати". Тобто один ресурс перетворити на інший. У нас є ресурс обурення владою, є ресурс прояву своєї громадянської свободи й активності. Їх потрібно конвертувати у справді громадянську свідомість, національно-громадянську ідентичність та в громадянські структури на цій основі. І, звісно, розраховувати слід насамперед на інтелектуальні еліти — вчених-експертів, журналістів, діячів мистецтва, викладачів вузів. Тобто найбільш вільну і творчу частину суспільства. Від її систематичної просвітницької праці в усіх регіонах залежатиме дуже багато.

Ірина Бекешкіна, директор Фонду "Демократичні ініціативи":

1. Сказала б, що це вже виростає з паростків. Оцінюю надзвичайно позитивно. Очевидно, що Майдан — результат громадянської активності, яка поки що не організована організованими структурами, але базується на самоорганізації. Українське суспільство показало, що здатне до самоорганізації. І, думаю, це в будь-якому разі не пропаде. 

2. Гадаю, так. Люди не роз'їдуться просто так. І для виборчої кампанії — теж.

3. Потрібно починати не просто кожен із себе. Цього замало. Потрібно починати колективно. І, взагалі, головний результат — це те, що нинішній Майдан не був партійним. Згідно з нашими опитуваннями, 92% іногородніх відповіли, що приїхали в Київ самі по собі. Тобто їх взагалі ніхто не організовував. 5% із них — представники громадських організацій та рухів. І тільки 2% — від партій. 

Розчарування в партіях уже було. Тепер треба не допустити розчарування в собі та у власних можливостях. Якщо Майдан зазнає поразки (а це можливо), то вкрай важливо, аби люди повірили в себе й не розчарувалися в собі. Бо віри в політиків уже немає. Але віра в себе поки що є. 

Олексій Арестович, автор "Стратегії теплого океану":

1. У мене є надія. Хочеться, звісно, щоб усе це відбувалося швидше. Але, як реаліст, розумію — швидко не буде. 

І все ж є основні характеристики, які показують, що все небезнадійно:

— народ дедалі менше інвестує в політиків психологічно, не очікуючи від них нічого концептуального та принципового;

— люди самоорганізовуються знизу;

— самоорганізація відбувається без ексцесів і базується на комунікації, що досить важливо.

Головна проблема — людей потрібно налаштовувати на тривалу роботу з переробки суспільства й самих себе, пояснювати, що це — не разове зусилля, навіть якщо це надзусилля. Займатися суспільством, бути громадянином, впливати на процеси — все це має стати систематичною працею. Люди важко це сприймають. Їм легше проголосувати за телекартинку і розійтися у власних справах, доручивши доброму дядькові, який усе може, знає та розуміє, щоб він усе за них робив. Однак це буде поверненням до старої системи. Так потрібно зробити, щоб кожен працював над своїм благополуччям так, як він його розуміє в тому суспільстві, в якому перебуває. Саме це і найважче ламати. Однак навіть така тенденція потихеньку змінюється. 

2. Вона вже вийшла, причому навіть за межі України. Зараз я багато розмовляю з людьми з Білорусі, Росії, Молдови, Голландії, Великобританії, США, Польщі, Франції. Насамперед, звісно, з нашими співвітчизниками та українцями за кордоном. Вони нині намагаються самоорганізуватися за такими самими принципами — принципами громадянського суспільства. Можна сказати, що на цій хвилі організується все українство світу. 

Ми проводимо нині гігантську роботу з налагодження цих процесів поза Майданом. Бо мій девіз: не океан — частина Єромайдану, а Євромайдан — частина океану. Нам потрібні тисячі таких майданів, тисячі організованих груп, які разом змінюватимуть систему. І все це крутиться. Я, взагалі-то, романтик, але заодно й скептик. Зараз мої романтичні надії трохи випереджають скептичні очікування. 

3. Для цього потрібні три речі. 

Перше: людям має бути весело. Серйозні західні автори вважають, що епоха дисциплінарного, поліцейського суспільства настала в Європі після заборони карнавалів та ярмарків. Навіщо люди ходять на майдани? Стискується пружина страху, психологічної травми, яка накопичувалася роками від того, що влада "їде по народу" як трактор. Громадяни ловлять дух свята неслухняності.

Майдан необхідно перетворити на поєднання середньовічного карнавалу та святкового ярмарку — центральну площу під годинником. Кажу наразі як професійний військовий розвідник, що чудово знає, як працює система і як працювати проти неї. Система розмивається не танками і не бійками з "Беркутом", а конкурсами краси. Отже, найактуальніші акції зараз — дефіле моделей, виставка художників, арт-терапія, перукарський конкурс, книжковий ярмарок. Потім попросимо і фермерів продемонструвати дива ковбасного мистецтва. 

Громадянське суспільство — це суспільство карнавалу. Там зживаються старі смисли, зникає суконна серйозність, скидається шлак, ламаються штучні перепони і перемішуються душі. 

Не треба хмурити брови й панічно вигукувати: "Штурм!" та "Все пропало!". Нічого не пропало. Буде млява, поступова (у кілька прийомів) передача влади.

Друге: люди мусять усвідомити: сила цієї системи в тому, що вона служить для нас посередником. Ми вважаємо, що раптово переб'ємося, якщо над нами не стоятимуть бюрократи та міліція з кийком. Але з'ясовується, що коли ми залишилися самі з собою, то все чудово організовуємо. Євромайдан і тисячі інших проявів — цьому доказ. Тут усе будується на "будь ласка" та "прошу вас". Обслуговування з харчування — краще, ніж у будь-якому київському ресторані. Нам не потрібен посередник у вигляді держави. Ми все можемо самі. Тому державі необхідно залишити тільки функції, які гранично стосуються колективного блага, наприклад колективної безпеки. Залишити мінімальну кількість чиновників, оскільки багато функцій можуть виконуватися низовим, місцевим самоврядуванням, приватним бізнесом, самоорганізацією людей. Зараз нас примушує робити це саме життя, конкретна ситуація. І люди починають вірити в диво. Не тоді, коли побачили його з боку, а коли самі зробили його кілька разів. Раз вийшло, двічі, тричі, і тоді вони починають думати: "А навіщо мені посередник? Навіщо я плачу 17 посередникам між фермером та прилавком?". 

Головне — перестати інвестувати в очікування, мовляв, держава нас розведе, пояснить і допоможе. Зараз саме це й відбувається: коли нам весело, коли ми розуміємо, що можемо самі, відбувається десакралізація влади. А коли у владі розраховувати ні на кого, ми починаємо шукати того, на кого можна покластися. Вожді себе теж не виправдали. Шукаємо довкола й раптом розуміємо — покластися можна лише на самих себе та своїх однодумців. Цей тренд буде довгограючим. Сила його — питання спірне, бо надто багато неясностей. Але те, що він закріпився, зерно зійшло й ростиме, — це однозначно. Все-таки ми маємо справу вже з іншою нацією.

На мою думку, в певному сенсі Майдан — тупикова річ. Владі навіть вигідно, щоб увесь процес був каналізований там, — легко контролювати, легко розганяти. Але якщо будуть тисячі процесів по всій країні, то біля кожного ЖЕКу батальйон "Беркуту" вже не поставиш... Не тільки в'язати стрічечки бійцям цих військ — вони після цього вже не б'ють, лише зачищають... А впливати на низових виконавців, дрібних начальників. Тоді, хоч би який наказ система віддала, він буде саботований на низовій ланці, з якою, до речі, громадянам переважно й доводиться мати справу. Ось її й потрібно перевиховувати. 

Якщо уявити Систему як гумову ляльку, то вир потрібно починати закручувати біля її ніг. Коли ми змиємо її ступні, потім — коліна, вона впаде й розвалиться сама, хоч би якою міцною була голова. Хоча й голова, як бачимо, не дуже міцна... 

Перемагає не політика й не політичні програми. Перемагає спосіб життя. Наше завдання, завдання громадянського суспільства — переробити спосіб життя, щоб усе це стало для нас природними проявами. Щоб перемогти систему, потрібно не оточувати протестним народом Межигір'я. Потрібно, щоб люди більше всміхалися, трималися за руки і більше виконували спільних дій, починаючи, наприклад, із прибирання власного під'їзду. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
9 коментарів
  • Oles Lytvynovych 8 марта, 19:47 До речі, цікава стаття на цю тему є у 3-ому номері україномовного психологічного журналу Експеримент Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • minno 18 декабря, 17:22 Во время войны, а особенно гражданской, не положено критиковать своих, тем не менее есть столько вариантов гражданского неповиновения... которые еще даже не попробовали... Конечно, основная проблема-отсутствие патриотического среднего класса... Это все так... Но уже слышны такие предложения, как всегда в критический момент, что если хоть часть из них не заговорят, а попытаются сделать, то...(дай то бог, конечно) Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • крымчанин 14 декабря, 22:29 Майдан для многих украинцев,это как алтарь, на который они приходят для того,что бы высказать свое неприятие того,что происходит в обществе,это отдушина где люди могут глотнуть воздуха свободы.Это место надежды и место мечты о достойной жизни,это и суд над теми кто ведет страну в никуда,это и не согласие с той системой которую выстроили политики за 23 года независимости.Майдан он всегда будет местом где украинцы смогут найти свою правду свое видение развития общества.Майдан- это и центр новых идей и новых мировозрений,поиска места Украины в современном непростом мире.Это лакмусовая бумашка которая отражает здоровье нации. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • олс 14 декабря, 20:03 Ну ось, знов пафосні розмови про майдан. Повторюю свій пост на паралельній гілці. Зараз всім заправляють транснаціональні корпорації, а президенти і премєр-міністри - це їхні менеджери. Ну хто це бачив, щоб народ, і тим більше студенти, голосував за ту чи іншу транснаціональну корпорацію, і яка їм різниця, якого менеджера вони собі поставлять? Як тільки олігархи домовляться між собою, майдан розпустять. Читайте про це в журналі "Власть денег" (№49) статтю: "Между деньгами и деньгами. Основные бизнес-группи в окружении президента сделали свои ставки в евроинтеграционной игре и протестных событиях". Наш олігарх Клюев у дружніх відносинах з єврокомісаром Штефаном Фюле, з іншого боку він у дружніх відносинах з Путіним. А ви кажете "студенти", "майдан"! Для шанованих персон, що тут виступали, критерій оцінки - та ж таки "Філософія права" Гегеля, написана майже 200 років тому. Романтизму багато, але поки що результат - повна залежність від чужих. Забудьте ХІХ століття, подивіться очіма ХХІ століття! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • мимо проходил 14 декабря, 14:50 Игорь Луценко прикольный - ходит в каске и улыбается. Остальные примерно того же ума благородные доны, но без касок, а это куда менее круто. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • михайло зінько 14 декабря, 08:05 Наше буття - це форма наповнена відповідним змістом. Саме зараз Євромайдан вималював цілий набір складових, з яких буде творитися українська держава за формою і змістом. Дуже важливо, що у багатьох виникло питання: "Що дальше?", на яке наразі не має чіткої відповіді, але є розуміння відсутності необхідних знань для розбудови і суспільства, і держави, а, отже, є попит на знання. Свобода породжує волю, воля породжує дію, а дія породжує продукт. Ми поступово нащупуємо те, що колись було притаманне українцям - вирішувати проблеми громадою на всенародних вічах (радах), що відбувалися на майданах. Така форма неодмінно отримає хороше наповнення. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74