Індульгенція на втому

Олег Покальчук 17 квітня 2015, 00:00
старик

Читайте також

 

Усі трохи стомилися від усього цього. У кожного живого організму є запаси міцності. Вони набагато більші, ніж організм собі уявляє. Проте й вони колись маліють, а то й зовсім вичерпуються. Суспільство — живий організм. Його колективне свідоме й несвідоме надзвичайно яскраві, і це одна з вагомих причин, що спонукують людину бути й переживати буття у групі собі подібних.

Навіть якщо суспільство розірване зсередини драматичними протиріччями, вони насправді зв'язують його набагато сильніше, ніж найбільш мирний і демократичний консенсус. Емоційні сплески, що збурюють маси час від часу, рухають суспільство вперед незалежно від того, чи назвуть їх історики згодом революційними, контрреволюційними чи спробують переінакшити, замовчати як такі, що не вписуються в їхні лінійні, природничонаукові описи світу. 

Колосальна енергія переживань, що вивільняється при цьому, потребує не менш "калорійного" палива. Потребує жертв. У жертву приносять віру, надію і любов.

Не так важливо, у що саме вірує кожна окремо взята людина. Яким уявляє своє особисте майбутнє або об'єкт любові. Поєднання цих переживань у критичну масу радикально, сліпучим ядерним спалахом змінює наш внутрішній світ.

І не тільки до ворогів — до нас теж докочується ударна хвиля. Вигоряння, втома й апатія неминучі. Це відбувається спершу по периферії явища, як танення льодовика: струмочок, потім гул, оглушливий тріск, вибух і величне сповзання в океан.

Рік війни загострив суспільні пристрасті. Ще не до краю, хоч як би жалілися. Коли край — уже немає слів. Але до точки танення нашого політичного льодовика й швиденько зліплених на ньому політичних снігових бабів — уже точно. Ми пережили за рік те, що іншим не пережити й за п'ять. І при цьому розуміємо, що найближчі роки обіцяють бути такими самими, попри втішливе камлання політичних шаманів перед наближенням місцевих виборів.

Суспільство втомилося. Воно, безперечно, бадьориться. І це погано, хоч яким дивним таке обвинувачення може видатися. Бо нічого апокаліптичного в самому факті втоми немає. Мусимо відхекатися й потихеньку йти далі — дорога обіцяє бути довгою.

Та для молодого, навіть підліткового стану думки (а сучасне українське громадянське суспільство саме таке) — це те саме, що й емоційна катастрофа. Як же це так, учора моглося, а сьогодні вже не можеться? Усе, капець, гаси світло, нас зливають, усе пропало.

Додамо до цього нарікання молодих духом пасіонаріїв базове самовідчуття основної маси населення. З урахуванням демографії, хвороб і статі. Це естетично неприємно, але факт. Основна маса населення аж ніяк не складається з відвідувачів спортзалів, нічних клубів і модних концертів. Це суспільство старіючих хворобливих бабусь. Які найвищою мірою терпляче чи, навпаки, істерично переживають свій невеселий стан. Цей прошарок досить стійкий. Бо як каже народне прислів'я: "Хто хворіє? Жінка. Хто вмирає? Чоловік". Винні в цій утомі, звичайно ж, усі довкола, а надто політики. Що вище сидять, то більше винні в тому, що стрілки біологічного годинника не крутяться назад.

Таким чином у суспільстві поєднуються два типи втоми. Новонабута внаслідок великого витрачання почуттів і базова, яка, по суті, є частиною української масової культури.

Суспільство у своїй активній, свідомій частині вивчило, що має завжди перебувати в стані прогресу. Що із часом, який символізують реформи, зусиль треба буде докладати дедалі менше. Старі конфлікти розв'яжуться законодавчо, а нові, з цієї ж чарівної причини, не мають виникнути взагалі — ЄС нам обіцяв.

Реальність показує іншу картину. Збентежений волонтерсько-цивільний актив поринає в стан стресу, напруги й допінгу нових самопожертв, що ведуть у результаті до ще більшої втоми.

При цьому вони не зовсім чітко розуміють — навіть ті з них, які волонтерять на передовій, у якому емоційному стані перебувають громадяни України на окупованих територіях. Тобто ставлення до явища загалом є — його відображено в соцопитуваннях Фонду Разумкова. Дві третини громадян України вважають "ДНР" і "ЛНР" терористичними організаціями, які не мають права представляти населення контрольованих ними територій.

При цьому чітко проступає ототожнення з терористами всіх громадян України на окупованій території. Половина українців підтримує ідею про розрив із самопроголошеними республіками всіх економічних відносин (включаючи соціальні виплати, постачання енергоресурсів, закупівлю вугілля тощо). Лише менше чверті громадян вважають, що з ними взагалі слід вести будь-які переговори. Отож — війна до переможного кінця.

Та річ у тім, що внаслідок відносного затишшя бізнес-складник цієї війни стає дедалі очевиднішим. Війна — це завжди продовження бізнесу іншими засобами, але ця теза не була такою очевидною для ідеалістів. А тепер стала. Починаючи з горезвісної Липецької фабрики і закінчуючи поборами на блокпостах. Парламентська антикорупційна метушня дедалі менше потребує префікса "анти". Палка полеміка панів Кіхтенка і Авакова з приводу того, чи встановлювати економічні відносини з окупованими територіями, — яскрава ілюстрація проблеми, що сприяє загальній втомі й апатії. А то можна подумати, цих відносин досі не було. Одні негідники звідси торгують з іншими негідниками звідти — чи й не дивина. Просто тим, хто не має в тому своєї частки, дуже прикро.

І до губернатора, і до міністра є запитання з серії "чиє б нявчало, а твоє б мовчало". І зрозуміло, що така людинолюбність махрово розквітає напередодні місцевих виборів. Але крім цього локальне питання, якщо вгледітися в його походження, ширше й важливіше. Хоча звучить воно вкрай банально. Яку державу ми, власне кажучи, будуємо, крім того, що вона має бути інвестиційно привабливою? Як буде змінено Конституцію, як зміняться межі областей, чи будуть вони взагалі, хто за все це заплатить і чому. 

І головне — як ми збираємося вигравати війну? І чи збираємося вигравати? Заради кого? Підсилювати й зміцнювати те, що залишилося з цього боку лінії фронту, а на те, що з іншого, треба забити й забути? Як Франція колись на Алжир? Чи, навпаки, визнаючи свою юрисдикцію на окупованих за допомогою Росії територіях, вважаємо тих, хто там залишився, своїми громадянами, на яких рівною мірою поширюється не тільки дія КК, а й уся соціалка?

Немає відповіді, прямо як на початку "Тома Соєра". І кортить вигукнути слідом за героїнею: куди ж запропастився цей капосний хлопчисько (президент, прем'єр, міністри, та хто завгодно)? Який би просто, без посилань на славну історію, відповів би: "Так і отак, дорогі громадяни. Реформи в нас не самоціль, а інструмент, за допомогою якого ми майструємо таку от державу. Жити в ній буде кепсько до такого-то року, а ось наступне покоління вже житиме при кому… тобто при розвиненому капіталізмі".

Що найгірше в цьому процесі — за умовчуванням усі стомлені фактично приносять у жертву громадян України на окупованих територіях. Причому в жертву незрозуміло чому, як ішлося вище. Психологічний механізм зрозумілий — сукупний, узагальнений, територіально окреслений образ ворога дуже полегшує життя, бо рятує від заморочливої потреби індивідуальних підходів. Не до жиру, як кажуть. Він дуже багато чого виправдовує — і мародерство, і насильство, і "дружній вогонь". Зараз цього бардака в кілька разів поменшало, але ж його "герої" залишилися. Причому в бою вони можуть поводитися героїчно. Негідництво й хоробрість — не взаємовиключні.

Якщо ми хочемо виграти війну в рамках наявних юридично кордонів, ми не зробимо цього без людей, що живуть усередині окупаційного кошмару. Річ навіть не в партизанах і патріотах чи просто порядних людях. Вони там є. Правда, дуже негарно відмовляти в людських якостях слабким і приписувати їх виключно собі. Ми не виграємо цієї війни без громадян, але вони мають відчути себе громадянами. Що до них так ставляться. Не з почуттям глибокої заклопотаності, а в практичному вимірі.

А якщо хочемо через політичне слабоумство відскіпатися від цієї східної проблеми гамузом, теж заявіть про це відкрито. Офіційно позбавте людей громадянства або обмежте в правах. Не торгуйте і не дихайте навіть у той бік, нехай Росія отримає такий тазик із цементом собі на ноги — теж варіант.

А якщо не так і не так, а річ не в
ідеях, а в грошах, контрабанді й розпилах, та ще й оминаючи стражденних, то ваше місце, панове цинічні українські політики, теж у Гаазі. По сусідству самі знаєте з ким. А можете й не доїхати.

На цьому тлі яскравою спробою відмотати стрілки годинника назад і омолодити громадян на чверть століття був Закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" №2558.

Яскравою, бо все правда — і справедливо, і наболіло, і все таке. Звичайно, потрібно було ще в 1990-х. Тема колорадської стрічки й "дідивоювали" навіть не виникла б у принципі. Обійшлося б усе українським варіантом естонського "Бронзового солдата". Настільки самоочевидні речі, що, вважаю, багато хто навіть здивувався б, що цього закону ще не було. Комуністи є? А що тут дивного, у нас і так повно інших непрацюючих законів.

Спробою, бо суспільство якось мляво на це все відреагувало. І істерики ревнителів радянської спадщини, і тріумф антикомуністів були дуже особистісними й передбачуваними. А масам було начхати за великим рахунком і на футуристів, і на розкриття документів про масові злочини. Найбільш палка суспільна дискусія виникла переважно з приводу перейменування топонімів і легального вже повалення різних більшовицьких ідолів.

Закон погано прописаний — багатьох нюансів не враховано, через що вони дають привід для спекуляцій. Але непрофесіоналізм — візитна картка багатьох депутатів і активістів, які нібито представляють громадянське суспільство. Гарні слова й непотрібні ризики. Жодної інформаційної підготовки не велося. Людям на окупованих територіях подадуть це в найбільш людожерському вигляді — як такі, що нібито обмежують їхні права.

І там, і тут — масове відволікання зацікавлених від теми циркуляції грошей на користь теми циркуляції ідей. 

Чи зможе Україна в цьому стані зіграти важливу роль у формуванні нової парадигми розвитку і стати взірцем для інших країн? Що більше здалеку, то більше здається, що все в нас вийде.

Зблизька такої впевненості вже немає, а впритул — і поготів не здається. Те, що відбулося рік тому, серйозно присоромило стару Європу, показавши, як по-справжньому треба захищати європейські цінності, якщо вони під загрозою.

А пережитого відчуття сорому ніхто не пробачає. До того ж, цей зразок показує ціну, яку треба платити за перетворення. Вона, ще остаточно не склавшись, для європейців уже й так зависока. Участь України у формуванні нової світової парадигми розвитку приблизно така, як у доісторичної білки в мультику "Льодовиковий період". Щось радикальне ми стимулюємо, незалежно від того, хочемо цього чи ні, але глобальні зміни однаково відбудуться.

Можна бути їх свідомим учасником або ж боротися за право стати в майбутньому екзотичними копалинами. Втома — можливо, для когось і привід, щоб опустити руки, але аж ніяк не привід для небажання мислити. Індульгенцій на дурість не видають.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3 коментаря
  • Tetyana Pylypivna 23 апреля, 19:34 Респект. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Теодор Дяків 19 апреля, 16:21 Намагання влади зберегти сутність азійсько-радянськоі системи формування та функціонування влади та визначальних суспільних відносин є очевидними. Також очевидним є відсутність в суспільстві політичноі чи громадськоі організаціі, яка б розуміла ці прості речі ...
    anatolii 19 апреля, 21:51
    Тобто існує консенсус влади і суспільства в цілому стосовно сутності системи влади в державі? І це лише через рік з хвостиком після Євромайдану-Майдану така "втома"? То хто тоді і навіщо у Януковича віджав владу? Клан у клану украв корито? Чи не завеликою ціною?
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.82
EUR 27.33