"Кочка" зору як національна ідея

Олег Покальчук 13 вересня 2013, 18:30
украина

Читайте також

Коли більшовики прийшли до влади, то мусили підрихтувати свій понятійний апарат так, щоб, по-перше, відірвати його від буржуазної науки, по-друге, пристосувати до реальності, якою вони самі й були. Під "нацією" почали розуміти трошки "етнос", почасти — "народ"; під "народом" — подобу "громадянського суспільства". Крім того, запровадили додаткові терміни — "народність" і "національність". "Народність" означала маленький етнос, що зберіг пережитки традиційного суспільства, а також світовідчуття, в основі якого — ці самі пережитки. А "національність" — належність до етносу, яке має ознаки сучасної соціальної самоорганізації. 

Ці категорії, які не мають жодного відповідника в європейських мовах і науках (la nationalite або the nationality — це просто громадянство), ще й описувалися з допомогою всіляких словесних хитрощів і вивертів, що робило й робить їх геть марними й безглуздими. Але вони нікуди не поділися з нашого вжитку. Ба більше, з їх допомогою намагаються зшити якогось ідеологічного Франкенштейна загальної національної ідеї. Бо українцям набагато більше властива локальна ідентичність, ніж загальнодержавна, тобто національна.

У Росії з локальною ідентичністю все просто. Їдеш собі неосяжною Московією, не встиг отямитися, дивишся — а даішники вже всі кругом брюнети, обличчям ширші й очима вужчі, і придорожні харчевні кращі. Отже, чуваші або й узагалі башкири. Хоча за картою — та сама еРеФія. Із самовизначенням їм узагалі немає потреби заморочуватися й щось іще додатково демонструвати, бо ці представники субетносів іще рота не встигають відкрити, а ти вже розумієш, що тарифи хабарів тут на порядок менші. Споконвіку біла людина з центру — вона дуже жадібна, однак. А не дуже біла з периферії — та добріша.

В Україні із цим — усе значно складніше. Добре, звісно, якщо людина на дорозі серед ночі тебе зупиняє відразу у вишиванці й зі "шмайсером". Або, скажімо, у шахтарській касці й з відбійним молотком. У найгіршому разі — з козубом радіоактивних грибів, що світяться як паличка даішника. Тут і до ворожки не ходи: відразу зрозуміло, де ти є, як звертатися й скільки заносити. Бо наша локальна ідентичність — річ така делікатна, що фактично європейська. 

Якось я "катував" одного інтелігентного німця на предмет його національної самосвідомості. Німець до останнього відбивався від визнання своєї німецькості з упертістю фон Паулюса, категорично наполягаючи на тому, що він — не німець, а насамперед берлінець. Щоправда, родовід свій знав на двісті років назад. Або візьмімо, приміром, англійців. Тільки вкрай неполіткоректні меншості розмахують своїм білим прапором із червоним хрестом, говорячи про свою історично вистраждану у хрестових походах національність, ображаючи тим самим мусульманську більшість.

Тому нам досить легко буде йти в Європу. Вона вже переборола висоти величі національного духу, та так, що дехто звідти гепнувся, боляче вдарившись. А ми ще й до передгір'їв не допленталися. Так, на обрії вічно якісь грандіозні обриси, як на коробці цигарок "Казбек". 

Проте політики, принаймні публічно, продовжують шукати національну ідею, представляючи її якимось духовним скарбом, астральним золотом Полуботка, мольфарським Граалем або копанкою короля Артура. Просто було, коли ми були під москалями. Ідентичність завжди легше визначати за наявністю спільного гнобителя. Наша ідентичність була антирадянською, і ця нова історична спільність об'єднувала велику кількість людей геть різного походження і віри. Потім частина з них, хто спритніший, виїхали на непогані заробітки до гнобителів — хоч вахтовим методом, хоч на постійно. Інша частина, ще більш далекоглядна, виїхала відразу до майбутніх гнобителів, на загниваючий Захід. Так, приміром, було з індійцями. Вони прогнали гнобителів, відсвяткували, а потім занудилися й поїхали до них на острови, у домініон — навчатися й працювати. 

Наша локальна ідентичність — це наші секретні національні ідеї. Україна, як підводний човен, розділена на герметичні духовні відсіки міст, містечок і сіл. Просто вона ще й у степах стоїть, і тому двічі невразлива. Якщо доводиться відбивати будь-яку зовнішню агресію, навіть натяк на неї — вмить включаються фейки про регіональну самобутність і перевагу над іншими. 

Кожен галичанин, щойно навчившись розмовляти, скаже вам, що він живе в заповіднику національної ідеї, населеному її справжніми хранителями. Але житель Львова/Тернополя/Станіслава точно знає, що саме його місто народило на світ найбільше національних героїв, зробило внесок у світову культуру (польську, єврейську, австрійську), а інші два сателіти теж непогані, та все ж трошки не дотягують. Житель Луцька гордовито промовчить, знаючи, що УПА з'явилася на Волині, а галичани-узурпатори її з боями прихватизували.

Ужгородський українець розповість вам про національну ідею такою вишуканою русинською говіркою, з якої ви зрозумієте тільки інтонацію, і ту неправильно. Але трагічна спроба створення Карпатської України й одноденна війна з угорцями 18 березня 1939 р. не заважає нині переважній більшості з них мати друге угорське громадянство й "жити з кордону". Подоляни, яких галичани вважають уже дуже замоскаленими, самі до сусідів ставляться поблажливо, як до хороших, узагалі-то, невиправдано пихатих полонофілів. Хасиди, які зухвало бешкетують в Умані на Рош-га-Шана, начебто стимулюють побутовий антисемітизм черкащан, але ті почуваються як кримчани, котрі не в сезон шпетять туристів на всі заставки, але щойно з'являються перші гроші, як увесь пафос самоідентифікації кудись дівається.

Донбаський менталітет — не київський прикол, а цілком собі явище. Фаталісти, що п'ють і "вкалують", колишні "червоні", котрі заробляють, але не вміють розпорядитися заробленим, бізнес-еліта, яку вони жартома (чи ні?) називають "татарським ігом". Звідси найменше гастарбайтерів і найбільше свавільників, які думають, що мова, якою вони розмовляють, — російська. Уже через якихось 250 км — Дніпропетровськ, із потужним українофільським прошарком, який пишається по-тихому одночасно радянською партноменклатурою, а також Пашею і Юлею. 

Харків'ян поєднує нелюбов до Гепи й Допи, легендарна Сумська (та, що вулиця, а не акторка), в'єтнамська діаспора, негри на Барабашовці, які продають "хломастери", багато молоді, технократичний лібералізм, скепсис першої столиці України стосовно другої. За своєрідність одеського світовідчуття й говорити якось незручно, бо весь цей знаменитий причорноморський цимес давно переїхав якщо не на землю обітовану, то в Брайтон. А новий стиль наразі створюється, хоча б тим самим кінофестивалем — на противагу київській кіновбогості. Даруйте, міста й села, яких не назвав, бо вас не злічити. Про Київ же, як про духовну столицю, взагалі треба, як про небіжчика, — або добре, або ніяк. 

Говорити про якийсь наскрізний об'єднуючий чинник на цьому етапі розвитку країни не випадає. Кволі спроби об'єднатися проти нового чинного президента — все з тієї ж історичної ностальгії за зовнішнім ворогом.

"Коли я був дитиною й захоплювався Майн Рідом, одна дуже культурна дама сказала мені: "Негри — такі ж мужики, як наші, тільки чорні". Їй не могло спасти на думку, що меланезійська чаклунка з берегів Малаїти могла б сказати з тією ж підставою: "Англійці — такі ж мисливці за головами, як ми, тільки білого кольору". Обивательські судження іноді здаються внутрішньо логічними, хоча й ґрунтуються на ігноруванні дійсності. Але вони негайно розбиваються на друзки при зіткненні з нею", — казав Лев Гумільов, з яким я познайомився наприкінці 1980-х. Він виявився сусідом по сходовій клітці редактора журналу, в якому я, молодий студент Літінституту, тоді друкувався. І Лев Миколайович, старомодно дуже ввічливий, який ходив "по історії, як по власній кухні", за висловом академіка Бромлея, говорив, що несхожість є основою розвитку, а якщо якісь риси поведінки зберігаються надовго, передаючись із покоління в покоління, то це — етноси "персистентні", що пережили себе.

Сила локального поведінкового стереотипу величезна. Всі інші, хто його не дотримується, — дикуни за умовчанням. Зрозуміло, з погляду власників цього стереотипу. Віддзеркаленням цього є наш повсюдний провінціалізм із неодмінним колонізаторським бажанням: принести дикунам-сусідам світло власної істини. Тому київські мисливці за головами ніколи не зможуть зрозуміти чорних від вугільного пилу донецьких мужиків доти, доки самі не змінять рід занять і спосіб добування їжі. А там, дивись, і іншим набридне.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
16 коментарів
  • Уточнення 16 сентября, 22:44 Шановний авторе! Якщо ви ведете лінію "Львів-Тернопіль-Станіслав", то слід писати тоді "по-українськи" - "Львів-Тернопіль-Івано-Франківськ", або якщо хочете блиснути Гумільовим та знанням історії, то правильніше, зберігаючи вашу транскрипцію, писати "Львув-ТАрнополь-Станіслав". Всі три міста, як відомо є "чисто" українськими... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Северянин 15 сентября, 20:26 Автору - + 100!
    центровой 16 сентября, 17:43
    "Автору - + 100!" - по 100-бальной системе? - да ладно..... Давайте выпишем 12-15 баллов за выбор темы и больше не будем возвращаться к этому вопросу.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Олег 15 сентября, 16:53 "Харьковчан единит ... скепсис первой столицы Украины по отношению ко второй". Бывшему студенту Литинститута, водившему знакомство с Л. Гумилёвым, не мешало бы знать, что первой столицей Украины был и остался Киев. А Харьков непродолжительное время был лишь столицей УССР.
    Соня 16 сентября, 08:09
    Вы пресс-секретарь КГГА?)))
    Проезжий с запада на восток или с юга на север, а может наоборот 18 сентября, 13:22
    Олег прав. Непонятно, почему так упорно поддерживается миф о столичности Харькова, он, Харьков, не первая, а скорее случайная столица.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Олег 15 сентября, 16:47 "с упорством фон Паулюса". Паулюс не был дворянином и, соответственно, не писал свою фамилию с частицей "von". Особым упорстово не отличался, поэтому в Сталинграде сдался в плен. См. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%83%D0%BB%D1%8E%D1%81,_%D0%A4%D1%80%D0%B8%D0%B4%D1%80%D0%B8%D1%85 "Так, например, было с индусами. Они прогнали угнетателей, отпраздновали, а потом заскучали и поехали к ним на острова, в доминион." На самом деле, некоторые индусы поехали из Индии, которая и была доминионом Великобритании, в метрополию, коей Великобритания была по отношению к Индии.
    von Paulus 15 сентября, 19:55
    http://www.youtube.com/watch?v=_Cy9n3_UmBo von Paulus. Якщо його величезна кількість вважала "фоном",ще за життя, бо він шляхетно поводився, ир иак і є А дворяни -- то в Московії))) А домініоном була Ірландія.
    Проезжий с запада на восток или с юга на север, а может наоборот 18 сентября, 13:26
    Ви не завсім маєте рацію, Індія також деякий час була домініоном Великої Британії.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • ЧМВ 15 сентября, 13:37 Приятно читать подобные тексты - начинаешь думать про себя, что и ты не дурак. Так и хочется сказать: - Аффтарр! Пеши исчо!!! Не, я серьёзно. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Инферно 14 сентября, 21:03 Самое ценное у Покальчука - это его регулярное упражнение в высмеивании современной Европы. То есть, Покальчук делает свой вклад в то, чтобы разбить суждения украинского обывателя о прекрасности Европейского рая. Но это не поможет, украинскому, как и европейскому обывателю уже не поможет ничего. Это исчезающий подвид. Никогда еще не был европеец так туп как сегодня. Ничего из больших завоеваний просвещенной эпохи ему не нужно - ни национальное государство, ни развитие национальной культуры, ни конституционные права, ни образование. Ничего европейскому быдлу не нужно.
    НБ 15 сентября, 14:22
    забавно, когда про "европейское быдло" вещается по-русски... :-)
    Григорій 20 сентября, 11:09
    Инфернео просто переказав те, що свого часу написали про Європу Ніцше, Шпенглер, зараз пише Бюкенен та інші. Зробив це російською мовою. Ну то що? А Ніцше зробив це німецькою. Істина від цього не змінюється.
    Irish_Republican 15 сентября, 18:28
    иди выпей стекломоя и расскажи про "русский мир" во главе с небыдлом)
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Борменталь 14 сентября, 11:11 Уважаемый автор очень остроумно, с одесским юмором описал "локальный" менталитет нашего народа. И личным знакомством с Гумилевым похвастался между строк. Однако непонятным остается одно - где эта тонкая ниточка, которая связывает испачканного угольной пылью шахтера и галичанина в вышиванке, торговку с Привоза и закарпатского пастуха? Что нас все таки обьединяет, и как не дать этой ниточке оборваться? С англичанами и немцами все понятно. Они, кстати уже пожинают плоды своего либерализма - зверское убийство солдата белым днем в центре Лондона тому подтверждение. Но что нужно нам и сколько лет, чтобы собраться в какое-то подобие ГОСУДАРСТВА под названием УКРАИНА? Или это тема другой статьи? А может снова обратиться к Гумилеву?
    Триандафилов 16 сентября, 17:36
    "А может снова обратиться к Гумилеву?" - а может - не надо? Маленький такой, черненький...Может быть поэтому он долго-долго пробивал мысль о симбиозе белолицых и узкоглазых. Мол, русские корни в калмыцких степях...молоко кобылицы, да свист стрелы, да долгая песня акына под 2 струны..Мол, у житомирских - то же самое...Но как-то робко он это толкал - московские татары могли за такую кухонную историю оторвать так, чтобы и не выросло. Так и не настоял на своем, проффесор. На то он и русско-татарский историк... Хотя...А ведь именно тут и зарыта украинская идентификация. Нашим историкам надо снова обратиться к Гумилеву и пересмотреть творческое наследие Гумилева на 180 градусов. И сразу станет понятна наша идентификация! Как вам такое предложение?
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.33
EUR 28.60