Мова державна, мова офіційна й інформаційна безпека

Василь Балушок 6 червня 2014, 17:50
Язык

Читайте також

Чергові президентські вибори в Україні вкотре спровокували так зване мовне питання. Зокрема, очільники Партії регіонів і пов'язані з нею кандидати у президенти заявляли, що лише надання російській статусу державної, мовляв, єдине, що може втихомирити "масові протести" жителів Донбасу. Вони так активно проштовхують свою ідею, що навіть ударівці й більшість батьківщинівців під час голосування у Верховній Раді 20 травня за "Меморандум миру і злагоди" піддалися тиску і проголосували за якийсь особливий (проте все ж незрозуміло, який) статус російської мови. (До речі, перш ніж це робити, могли б поцікавитися, чи й справді жителі Донбасу масово йдуть на барикади завойовувати цей статус.) Впадали у мовні "заморочки" й інші кандидати в президенти. Наприклад, Ольга Богомолець у своїй передвиборній програмі обіцяла широке обговорення мовного питання й референдум із цього приводу. То як же все насправді, кому потрібна "друга державна" мова в Україні, і що це реально може дати нашій країні?

Так от, за даними досліджень соціологів, мовне питання турбує аж 7% жителів Донбасу. 93% жителів шахтарського краю воно, як кажуть у народі, "по барабану". В такому разі кому насправді так потрібен державний статус російської мови? І чи випадково останнім часом донецьким очільникам (а також, що цікаво, Кремлю) вже не так ідеться про федералізацію, як про мовне питання? І при цьому вимоги очільників Партії регіонів чомусь збігаються в мовному питанні практично один до одного з бажаннями офіційної Москви.

Почну з того, що у статусі української мови як державної в Україні присутня не лише романтично-патріотична "лірика", а й прагматична "проза", пов'язана з питанням національної безпеки, зокрема, в інформаційній сфері. Річ у тім, що, як показали дослідження (див., наприклад, книжку Сергія Арутюнова "Народы и культуры", Москва, 1989), всі етнонаціональні спільноти творяться мережами відповідних інформаційних комунікацій. Кожна реально існуюча громадянська нація витворила власну таку мережу, силами якої забезпечує переважну більшість своїх інформаційних потреб. А от Україна такої мережі не сформувала й по сьогодні. Вона перебуває в зоні дії російської інформаційної мережі, і власне українські інформаційні комунікації лише доповнюють її. Насправді така ситуація властива асоційованим з відповідними націями народностям, а не націям. При цьому українські за змістом інформкомунікації присутні не рівномірно на всій території України: Схід і Південь — здебільшого поза зоною їхньої дії. Крім того, слід мати на увазі мову цих інформкомунікацій. Річ у тім, що мова державна—офіційна (в умовах України вони збігаються) і мова загальнодержавних засобів масової комунікації виконує дві дуже важливі функції. Одна з них — об'єднання воєдино всієї території держави за допомогою єдиної мовно-інформаціної мережі; друга — відмежування від усіх інших держав. Без належного виконання цих функцій національної держави просто не відбудеться. А особливо в Європі, де території колишніх колоній і метрополій сусідять упритул, а отже, поставити межу впливу других на перші можна, як зазначає Бенедикт Андерсон у книжці "Уявлені спільноти", лише витворивши межу в офіційному мовленні і в мовленні засобів масової комунікації, які охоплюють територію всієї держави. (Про приватне, а також регіональне мовлення не йдеться, воно має бути таким, як у житті.)

Мова переважної більшості
засобів масової комунікації в Україні — російська, значною мірою вони російські й за змістом. Схід же й Південь узагалі перебували, принаймні до останнього часу, в зоні майже тотального впливу власне російських ЗМІ. Влада також робила все, щоб українська мова тут майже не звучала не лише в ЗМІ, а й у державно-офіційній сфері. Причому до цього причетні безпосередньо й київські високопосадовці. На це звертав мою увагу ще в 1990-х етнолог зі Слов'янська Сергій Швидкий, який розповідав, що Віктор Медведчук, прибувши на Донбас, заявив місцевим очільникам, які зустріли його україномовними привітаннями, що їм, мовляв, переходити в офіційному мовленні на українську непотрібно.

Так от, останні події в Криму й на Донбасі якраз і є наслідком (повністю чи значною мірою) усього цього. А весь отой огром російськомовних газет, журналів, книжок, радіо-, телепередач і фільмів, який затопив Україну впродовж усієї її новітньої "незалежності", якраз і був запущений у життя не без допомоги, а, скоріше, саме з ініціативи Кремля, щоб українці, не дай Боже, не усвідомили себе окремою від Росії спільнотою. Найсильнішою дія його була в Криму й на Донбасі. І саме через це Росія і сепаратисти останнім часом уже не особливо акцентують на федералізації України, проте так уперто чіпляються за державний статус російської мови. Адже якби цей статус їм удалося проштовхнути, то в Україні виник би мовно-інформаційний бар'єр між її Заходом і Сходом, і водночас Схід був би надійно пристебнутий мовно-інформаційно до Росії. А це в перспективі призвело б, особливо зважаючи на спеціальні дії офіційної Москви, до розриву нашої країни. І задумано все це знову ж таки в Кремлі. Очільники Партії регіонів лише озвучують те, що їм "закинули" звідти.

При цьому задум кремлівських стратегів практично безпрограшний у випадку, якщо російську мову вдасться проштовхнути на роль державної. Адже наслідком буде, умовно кажучи, "білоруський" або "молдавський" варіант. При "білоруському" варіанті українська мова витісняється з офіційного вжитку практично повністю по всій країні, а потім плавно знищується і в приватній сфері. При "молдавському" ж країна розривається на дві частини. І та частина, де запанує російська мова як державна—офіційна, намертво буде пристебнута інформаційно до "братньої" Росії і перебуватиме під її необмеженим впливом. У випадку з "білоруським" варіантом залежною від Росії буде вся Україна, як сьогодні залежна Білорусь. 

До речі, ті, хто так активно доводить, що державних мов може бути і дві, і навіть більше, або лукавлять, або не знають елементарних речей. Насправді у реальному житті державна мова у спільноти може бути лише одна. Одна вона на практиці у Фінляндії — і це фінська мова, а шведська існує там як державна переважно лише на папері. Аналогічна ситуація в Білорусі, тільки там фактично державною є російська мова, а білоруська є такою переважно на папері. Подібний до Білорусі приклад — Ірландія. Якщо державних мов на практиці й справді дві, то ця країна поділена на дві окремі, часто ворожі одна одній, спільноти. Приклади: Бельгія з її антагонізмом між франкомовними валлонами і фламандцями; Канада, де не такий уже й давній референдум серед франкоканадців Квебеку мало не зробив з однієї країни дві; а також Ізраїль, де єврейська й арабо-палестинська спільноти перебувають навіть у стані фактичної війни. Єдина країна, спільнота якої й справді має дві державні мови, — Парагвай, жителі якого користуються мовами гуарані та іспанською. Разом з тим на практиці там теж фактично одна мова: розмовляючи на побутові теми, парагвайці вживають гуарані, коли ж заводять мову на державно-офіційну тему, автоматично переходять на іспанську.

Отже, Україні вкрай потрібно вибудувати власну потужну мережу інформкомунікацій і, по-можливості, витіснити з інформаційного простору країни якнайбільше російських. У центрі уваги зазначеної української мережі інформкомунікацій має бути все пов'язане з Україною в широкому розумінні (тобто і неукраїномовне, і пов'язане з нацменшинами та їхніми культурами й історією, а також із подіями доукраїнської за часом історії тощо). Загальноукраїнські ЗМІ й інші засоби масової комунікації мають, за необхідним винятком, стати україномовними. Іншомовні (в т.ч. більшість російськомовних) засоби інформкомунікацій повинні мати право на існування переважно лише як регіональні. Так витвориться потрібна для формування справжньої української незалежності та національної ідентичності межа між Україною і Росією. 

Ілюструю це на промовистому прикладі з новин (ТСН) на телеканалі "1+1": російськомовна жителька Донбасу російської національності поспішала повернутися додому від родичів з Росії, щоб подивитися серіал "Асі" українською мовою, до якого вона звикла і російською вже не сприймає. Тобто у свідомості жителів України має закріпитися стереотип, що вони, незалежно від мови спілкування та регіональної мови, живуть в окремій країні, де мовою загальнодержавних—загальнонаціональних комунікацій є зовсім інша, ніж у сусідній Росії.

Звичайно, у приватному мовленні кожен житель України вільний обирати будь-яку мову. Вживатися як регіональна має право і російська мова, і інші поширені в Україні мови. Саме так, до речі, у Франції, яка дуже подібна до нашої країни своєю мовною ситуацією. Там усі загальнонаціональні інформаційні комунікації здійснюються, як правило, французькою. Навіть щоб зробити напис на намогильному пам'ятнику іншою мовою потрібен спеціальний дозвіл. Як регіональні ж у Франції функціонують ельзаська (фактично діалект німецької), бретонська, баскська, каталанська, корсиканська (фактично діалект італійської), окситанська (нею розмовляє південна половина країни) мови. Цими мовами виходять газети й книжки, транслюють теле- і радіопередачі. При цьому наклади низки періодичних видань регіональними мовами навіть перевищують франкомовні загальнодержавні.

До речі, перш ніж захищати право на російськомовність "мільйонів" жителів України, що останнім часом слідом за офіційною Москвою так заповзятливо роблять Нестор Шуфрич та інші депутати Партії регіонів, не завадило б їм запитати думки самих цих російськомовних українців. Адже, наприклад, російськомовні жителі Києва, як показало дослідження Г.Залізняк і Л.Масенко (книжка "Мовна ситуація Києва", К., 2001), у більшості хотіли б, щоб україномовних газет, книжок, радіо- і телепередач було набагато більше. Ці кияни висловлюють подив і нерозуміння, чому цього в Україні так мало.

А взагалі, так само як неполадки в комп'ютері чи автомобілі мають ліквідовувати фахівці, закономірності функціонування мов в офіційному мовленні держави також повинні визначати фахівці. Для цього є наука соціолінгвістика. І Україна має блискучих учених у цій галузі, таких як професор Лариса Масенко (під керівництвом якої вітчизняні й зарубіжні лінгвісти провели масштабні дослідження і видали фундаментальні праці про мовну ситуацію в нашій країні), завідувач відділу мов України Інституту мовознавства Богдан Ажнюк, відомий мовознавець Орест Ткаченко та інші. Саме фахівці повинні сказати останнє слово в суперечці з приводу державної мови в Україні, а заразом і поставити крапку в цьому питанні, щоб надалі під час чергових виборів політики не намагалися з його допомогою дестабілізувати ситуацію в країні. Виносити ж питання державної мови на референдум, гадаю, приблизно те саме, що й винесення на референдум питання потрібності чи непотрібності на державних кордонах прикордонників.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.82
EUR 27.33