Недільні люди

Про українців. Які хочуть кращого життя для своїх дітей, які вірять в Україну і досі вірять у доброго царя. Які підтримували і знову готові підтримати зміни, але хтось повинен їх очолити і за собою повести. Про українців, які втрачають віру в себе. Про людей, від вибору яких залежить наше майбутнє.

19 січня 2014 р., Київ, Майдан. Ще одне безсиле недільне віче. Два дні тому парламент ухвалив "драконівські" закони, що поставили нас поза законом. Відомі особистості - журналісти й блогери, що стояли біля витоків повстання, тепер закликають відмовитися від боротьби, щоб перемогти на виборах 2015-го. Зі сцени ллється потік безглуздих слів, горло стискає розпач, ми кричимо з натовпу: "Вимагаємо рішучих дій!" Недільні люди, які прийшли у свій вихідний день на свято свободи, махають прапорцями дорогим своїм "лідерам", цитькають на нас і називають провокаторами… Потім на сцену проривається Коба з "Автомайдану", і ось ми вже на Грушевського - так почалася активна фаза протистояння.

У нас не було вибору. Ні тоді, ні 18-го, ні 20 лютого… Ми не могли відступити. Недільні люди боялися, переживали, але допомагали, як могли: приносили харчі і теплі речі, зміцнювали барикади, ховали в себе поранених і знесилених бійців. Коли було особливо страшно, сиділи вдома й уболівали за нас по телевізору. Пам'ятаю смішного Яценюка, який кричить фальцетом: "Усі на Майдан!" Пам'ятаю, як раптом занедужали всі наші "лідери", а ті, хто закликав киян вийти зі зброєю на захист Майдану, не принесли навіть власного пістолета…

Напередодні війни ми багатьох завзятих патріотів, тепер депутатів і членів уряду, вмовляли виступити на допомогу нашим тоді ще Донецьку й Луганську. Не поїхав ніхто… Пам'ятаю всіх волонтерів у перші дні війни - нас тоді було небагато, а коли взяли Слов'янськ - з'явилися раптом сотні. Бізнесмени й політики, й ті ж таки недільні люди в новенькій формі, вишиванках, з прапорами й піснями… Вони привозили тонни вантажів, фотографувалися з військовими біля простреленої стели або на тлі розірваного на друзки танка сепаратистів.

Поки пасіонарії помирали на Сході, недільні люди обрали президента і парламент, витягли на собі допомогу добровольцям і армії, пораненим і родинам загиблих. Багато хто з них стомився, зубожів, розорився. Дуже багато хто розчарувався. Дехто виїхав із країни. Дехто, навпаки, непогано влаштувався і добре піднявся на хвилі патріотизму. І чудово вмонтувався в систему. Тепер для тих, що добре влаштувалися стало критично важливим перетворити тимчасове "перемир'я" на Сході на постійну особисту стабільність у Києві. Зміни більше не потрібні.

Пасіонарії теж не потрібні. Нова-стара постмайданівська система привласнила собі перемогу революції і геройство наших солдатів. Прапори, гасла, кричалки, вишиванки, медальки… Як колись радянська номенклатура експлуатувала перемогу народу в жорстокій війні, так тепер заповзятлива номенклатурна вишивата намагається використовувати патріотичні почуття людей для зміцнення своєї влади, у боротьбі з інакомисленням і пасіонаріями.

Телеканали, журналісти, десятки штатних пропагандистів, тисячі ботів у соціальних мережах дні і ночі виявляють і карають "зраду" всередині країни. Критикуєш політику президента - ворог держави. Не розмовляєш українською мовою - засланий козачок. Не називаєш огульно всіх росіян ворогами - значить, закликаєш брататися і прощати… У цю істерію виявилися втягнутими дуже багато людей. За димовою завісою показного патріотизму нелегко розпізнати лицемірство можновладців.

Ніхто не хоче брататися з ворогом, ніхто не збирається прощати, але й вважати ворогами російських правозахисників, журналістів і волонтерів, які допомагають нам, так само підло, як улаштовувати єврейські погроми, бо хтось з юдеїв розіпнув Христа. А приймати Гризлова в Києві - це вже верх цинізму. Порохоботи, які жодного дня не були на війні, добалакалися до того, що назвали російськомовних українців, які воюють на Сході за Україну, "п'ятою колоною". Мовляв, ті, що розмовляють російською, борються і вмирають тільки за право говорити російською…

Населення роз'єднують, людей протиставляють, країну втихомирюють. Нейтралізують громадянське суспільство. Втовкмачують у голову, що українці самі по собі ні на що не здатні. Що одна лише надія на барель нафти, на нашого президента, допомогу Заходу і смерть Путіна. З українців за допомогою пропаганди роблять маленьких другосортних людей. Американці можуть, ізраїльтяни можуть, грузини можуть. Українці не можуть. Отаке вічне "Весілля в Малинівці", смішне й трагікомічне, безсиле й завжди залежне.

Нас заколисують солодкими промовами й обіцянками неминучої перемоги тепер уже в 2016-му. А ми не віримо. Ми не згодні. І знову на нас шикають недільні люди, й гучно плещуть у долоні, вітаючи свого "лідера". А ми відчайдушно кричимо: "Вимагаємо рішучих дій!" І ми докричимося - люди нас почують.