Російськомовна спільнота: українізація наявна чи уявна?

Ірина Кириченко 17 травня 2013, 19:00
№17_9

Читайте також

Виявляється, кожне наступне покоління наших громадян русифікується ще змалечку — ось і виходить, що наша молодь переважно російськомовна, хоча може походити і з україномовних родин. І незважаючи на те, що молоді люди є більшими патріотами незалежної України, ніж представники старшого покоління, факт їхньої мовної обмеженості не тішить, а радше спантеличує. 

Ще виявляється, що третина російськомовного населення країни перейнята "комплексом нижчості", оскільки, проминувши статус радянського "старшого брата", повинна ставити себе на один культурний щабель з україномовним оточенням.

Ці та інші цікаві факти з нашого життя аналізуються у монографії "Російськомовна спільнота в Україні: соціально-психологічний аналіз", яка щойно вийшла з друку. Науковці Інституту соціальної та політичної психології НАПНУ ґрунтовно проаналізували світоглядні та психологічні засади спільного культурного середовища україномовних та російськомовних громадян України.

Цікавим видається й визначення самого поняття російськомовної спільноти: "В українському суспільстві істотне поширення має російськомовність. Російськомовні громадяни становлять велику частину українського соціуму і можуть розглядатися як номінальна велика соціальна група. Чи є або чи стає ця група власне спільнотою, залежить від багатьох чинників, насамперед від того, наскільки великою є частка її представників, тих, для кого російська мова — це суб'єктивно значуща ознака. Ця обставина визначається як місцем російськомовної групи у соціумі, так і ставленням до неї решти суспільства. Можна дійти висновку, що за спільноту слід уважати відносно велику (численну) номінально-реальну соціальну групу, що виділяється за наявності спільної ознаки, яка виявляється для багатьох або більшості її носіїв суб'єктивно значущою, а кількість таких носіїв досягає достатнього критичного рівня".

Про російськомовну спільноту як про соціальний феномен ми розмовляємо з редактором монографії — доктором психологічних наук, професором, завідувачем лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальних та політичних досліджень НАПНУ Вадимом Васютинським.

Мова як мати і мачуха?

— Наскільки російськомовна спільнота велика?

— Важко сказати точно, адже чіткого визначення її меж немає. Тих, хто називає російську мову рідною, третина населення країни. Тих, хто надає перевагу спілкуванню російською, — близько половини. Натомість більша частина жителів України є двомовною і, залежно від ситуації, переходить з української на російську і навпаки або принаймні розмовляє однією мовою, а читає, слухає радіо, дивиться телепередачі обома. 

Власне російськомовними можна назвати тих, хто надає російській мові виразну перевагу в спілкуванні, а до цього ще й істотно дистанціюється від української мови. Для нас як психологів належність до російськомовної (чи якоїсь іншої) спільноти — це справа особистого вибору, суб'єктивного самовизначення людини. Тому відразу зазначу, що в наших дослідженнях відсотки не мають такого точного значення, як у соціологічних опитуваннях. Нас більше цікавлять внутрішні причини ставлення респондентів. 

Наприклад, Елісо Грищук у дослідженні, яке вона провела в кількох регіонах України, виявила, що більшість опитаних російськомовних етнічних українців дотримується в мовному питанні лояльної позиції, вважаючи, що особа має право за власним бажанням обирати мову спілкування. Проте кожен шостий заперечив важливість мови в розвитку й функціонуванні власної етнічної групи, а 2% заявили про відмову від української мови взагалі.

Чотири з п'яти російськомовних українців використовують російську мову в усіх сферах життя, тоді як українську — лише третина. Ще 4% зазначили, що спілкуються виключно російською мовою. Українську мову якщо вживають, то переважно в сім'ї, причому половина опитаних зазначила, що навертається до рідної мови, відвідуючи родичів у селі, а в місті "мусить" розмовляти російською, аби їх уважали за "міських". У спілкуванні з україномовним партнером 71% російськомовних українців готовий перейти на мову співрозмовника.

Третина російськомовних етнічних росіян негативно відповіла на запитання про доконечність спілкування українців між собою українською мовою, а кожен шостий підтримав таку доконечність. Більшість їх також наполягає на тому, що в людини має бути вільний вибір мови спілкування. 

Російськомовні росіяни використовують у різних ситуаціях саме російську мову, причому 8% — виключно російську, пояснюючи це небажанням спілкуватися "чужою мовою", і лише 6% повноцінно використовують українську мову. Тільки 30% респондентів погоджуються перейти на мову україномовного співрозмовника. Найчастіше російськомовні росіяни вживають українську мову в робочих ситуаціях (18%), для підсилення змісту повідомлення (11%), а також у спілкуванні із сільськими родичами (4%). 

Що ж до україномовних українців, то близько половини їх погодилося з важливістю етнічної мови у функціонуванні етносу та виконання мовою комунікативної функції. Більшість не заперечує такої важливості, але вважає, що вибір мови спілкування — це особиста справа людини. 

Україномовні українці найчастіше вживають російську мову в сім'ї під час спілкування з російськомовними її членами або в професійній діяльності. Більшість їх у ситуації взаємодії з російськомовним партнером переходить на його мову, менша частина переходить на російську лише тоді, коли співрозмовник їх не розуміє, а 8% запевнили, що спілкуються виключно українською мовою.

— Певна аморфність можливості вибору мови відповідно до суб'єктивних смаків та уподобань громадян ставить під загрозу близький українському серцю постулат про те, що "вибрати не можна тільки Батьківщину". Невже наші люди вдаються до штучних класифікацій того ж таки українського патріотизму, розділяючи любов до рідної землі і до рідного слова? Та й для місцевих росіян українська давно би мала стати другою рідною мовою, а не "двоюрідною", як це відбувається повсякчас…

— Цікаво розглянути відповіді російськомовних громадян у дослідженні Анастасії Голоти. На запитання "що потрібно, аби вважатися справжнім українцем?", вони найчастіше відповідали: "треба відчувати відповідальність за Україну", "почуватися українцем", "поважати українські закони і політичний лад". Натомість відносно меншого значення надавали тому, щоб бути українцем за національністю, мати українське громадянство, нарешті, знати українську мову. Загалом "українськість" наших російськомовних громадян не підлягає сумніву, проблеми, однак, починаються власне в мовній сфері.

Оскільки російська мова має сильніші соціальні позиції, то в реальній мовній взаємодії вона виявляється "головнішою": вона "зручніша", "вигідніша", "сучасніша", "розвиненіша" і т. ін. А українську мову залишають радше для емоційного зворушення та екзотики. При цьому посилаються на громадянське суспільство, в якому насамперед мають забезпечувати права громадянина, а не етносу, нації, держави. 

Але тут є одна слабка ланка: забувають про права україномовних громадян, які нічим не вужчі, ніж права російськомовних. А проте прайм-тайм провідних телеканалів заповнено переважно російськомовною продукцією, російськомовний пісенний репертуар на радіо в багато разів перевищує україномовний, у газетних кіосках впевнено домінує російськомовна продукція. Виходить, що у сфері задоволення мовних потреб є "рівні" і "рівніші". Отож функція держави полягає в тому, щоб забезпечувати бодай відносну справедливість, але наша держава в цій сфері або діє дуже тенденційно, або ніяк цих важливих питань не регулює. 

У цьому зв'язку постає проблема, що має і правове, і психологічне значення: наскільки право російськомовних громадян на вільне використання російської мови має бути обмеженим? Чи не обмеженим зовсім? І чи має воно означати їхнє право зовсім не знати і не чути української мови, ніколи нею не говорити? Якщо так, то чи означає це обов'язок україномовних громадян у спілкуванні з російськомовними переходити на російську мову, а в спільних сферах взаємодії відмовлятися від свого права на українську мову? Вочевидь — ні, а має йтися про певні пропорції у вживанні обох мов, і ми тут не даємо чіткої відповіді, але наполягаємо на тому, що ці питання мають бути врегульовані. І краще було б, якби засади державної мовної політики розробляли не власне політики (вони неминуче зловживатимуть мовним питанням), а психологи, соціологи та юристи. 

Основа світогляду — радянська спадщина

— Для позитивної динаміки процесів інтеграції російськомовної спільноти до сучасного українського суспільства, окрім створення громадського суспільства як надетнічного формування, у монографії зазначено як необхідне поступове зникнення такої надетнічної спільноти, як "радянський народ" з його політичними та моральними цінностями та непереборною схильністю до патерналізму. І не дивно, що часто-густо російськомовні люди тяжіють до суто радянського патріотизму під своєю орудою.

— Радянськість сидить у кожному з нас. В її основі, крім збереженої з минулих часів радянської етнополітичної ідентичності, криється бажання патерналістської опіки з боку держави: людям властиво прагнути, щоб хтось їх підтримав, допоміг, забезпечив, захистив.

Радянськість більше притаманна носіям російської та російськомовної ментальності, але спостерігаємо й "українську радянськість" — переважно в представників старшого покоління, із таким собі провінційним світоглядом, яким комфортно визнавати себе за "молодшого брата". Їм справді потрібен "старший брат", який би лояльно ставився до "молодшого", у свій спосіб любив би його і дозволяв "танцювати гопака"… Колись така ментальність давала змогу поєднувати етнонаціональні уподобання багатьох українців із відданістю радянській ідеї. Носії таких уподобань — люди здебільшого неконфліктні, лояльні і щодо українськості, і щодо російськості. Зрештою, вони мають що згадати позитивного: за радянських часів частка україномовних книжок у книгарнях була істотно вищою, ніж тепер, а україномовні пісні лунали на радіо частіше... 

— Проте радянськість притаманна більше російськомовним громадянам?

— Це цікавий феномен. До основних чинників, які визначають політичну свідомість наших громадян, належить ставлення до реформ — вибір між соціалізмом і капіталізмом. До реформаторських настроїв назагал сильніше тяжіють особи з вищою освітою: що освіченішою є людина, то більше вона приймає економічні реформи, а менш освічена — більше тужить за соціалізмом. В Україні, за статистичними даними, представники російської національності мають вищий рівень освіти, ніж етнічні українці, тобто росіяни мали б і прихильніше ставитися до реформ. Але попри це, як показують наші дослідження, їм виразніше притаманні антиреформаторські настрої. 

Що ж заважає освіченим росіянам прагнути реформ, "відтягує" їх у протилежний бік? Очевидно, саме російськість, прив'язаність до російськомовного дискурсу, який у їхній свідомості більшою мірою пов'язується з опікунською функцією російської держави — не власне Російської Федерації, а держави російської за своїм змістом, до якої вони звикли колись і якою їм досі здається Росія. Для них комфортно вважати російське за своє, дбайливе, опікунське, любляче. Привабливий образ держави, якої вже немає, викликає до життя новий образ — держави хоч і не радянської, але істотно російської, такої собі "російської України". 

Чи буде в нас така держава? У найближчі роки не буде, бо надто сильні в нас суто українські елементи, які чинять спротив. Ближче до такого ідеалу російськомовних перебуває сучасна Білорусь. А як воно піде далі, побачимо. 

— Один з висновків дослідження — для багатьох російськомовних громадян українська мова є непрестижною.

— Добре знайома, хоча й дещо дивна позиція — нізащо не вимовити слова по-українському — властива певній частині російськомовних громадян. Дивна, бо вона не є проявом доброзичливості, інтелігентності чи інтернаціоналізму. 

Ми намагалися з'ясувати, на чому ґрунтується таке категоричне неприйняття української мови. У поясненнях самих російськомовних респондентів принципове невживання української мови, як правило, зводиться до трьох причин. Перша — немає такої потреби, бо всі навколо говорять російською (це характерніше для південно-східних регіонів). Друга — тому, що вони не володіють українською мовою. Третя — бо українську мову їм "нав'язують". Із психологічного погляду такі пояснення мають радше характер відмовки. По-перше, чи можна сьогодні знайти в Україні регіон, де зовсім не звучить українська мова? По-друге, не конче аж так добре володіти мовою, аби вимовити нею кілька слів (наприклад, у відповідь на подяку відповісти не "пожалуйста", а "будь ласка"). По-третє, чи справді в ситуації, коли української мови "не нав'язують", ці самі громадяни залюбки нею спілкуються? 

Утім, у такій "непрестижності" української мови немає нічого несподіваного: кілька століть нерівноправного співіснування української і російської мов призвели до того, що українська мова програє. Російська була мовою "старшого брата", домінантного етносу, мовою керівництва, еліти, людей, які ухвалюють рішення. А україномовність була властива тим, хто був залежним, виконував чиїсь рішення й розпорядження. 

Російськомовні громадяни мають назагал вищий освітньо-культурний рівень, ніж україномовні. Мені часом дорікають, що таким висновком я нібито принижую українців, але якби це було не так, то не було б і підстав говорити про русифікацію та її наслідки. Ті, хто добре знає українську мову, розуміють, що вона нічим не поступається російській багатством, глибиною, образністю, але, оскільки її було витіснено зі сфер інтелектуальних, елітарних, культурних, модерних, прогресивних, навіть багатьом україномовним громадянам іноді здається, що українською мовою так влучно й вишукано не скажеш, як російською. Водночас переваг української мови часто-густо не використовуємо і дедалі більше їх забуваємо.

Проте ми надміру зосередилися на проблемі самої мови. Психологічно істотною властивістю мови є її зв'язок з ідентичністю: те, якій мові ми надаємо перевагу, фактично віддзеркалює те, ким ми почуваємося або хочемо почуватися. Нині в нашому соціумі виразно утверджується українська ідентичність — не лише серед україно-, а й російськомовного населення. Водночас ця українська ідентичність дедалі більше стає російськомовною. Багатьом українцям досі здається, що українська мова тягне їх у бік села, містечковості, шароварщини. А їм хочеться бути сучасними міськими жителями, не обтяженими фольклорними традиціями — такими, як російськомовні. Особливо це важливо для молоді, яка шукає свій шлях, бачить своє майбутнє цікавим, грандіозним і в рожевих тонах… 

Сьогодні наше суспільство поволі марнує вкрай важливу можливість вивести україномовне спілкування на належний рівень. Особливо це помітно в "гламурних" сферах і жанрах масової культури, що є, як і в усьому світі, популярними, а відтак істотно впливають на загальний стан свідомості й поведінки громадян. Досліджуючи думку студентів про україномовне спілкування, ми ставили запитання про те, що могло б навернути їх до української мови. І на першому місці — створення високоякісного конкурентоспроможного україномовного продукту: фільмів, вистав, телевізійних шоу. Слід було б закріпити культурний переворот, що стався на початку 90-х років минулого століття, коли, наприклад, американські фільми (щоправда, не лише високоякісні) почали дублювати українською мовою. Натомість маємо в цій сфері явний відкіт назад. 

Порозуміння
на рівні соціуму
чи на власний вибір кожного?

— То в який бік — українізації чи русифікації — рухається Україна?

— Тут діють дві протилежні тенденції. Перша, українізаційна, означає, що в суспільстві посилюється патріотизм, зростає прихильність до незалежності, прийняття української мови і культури. А друга тенденція полягає в тому, що внаслідок тривалої русифікації кожне наступне покоління є дедалі більш російськомовним. (Власне, у цьому й проявляється суть русифікації). У багатьох україномовних сім'ях виростають російськомовні діти. Вони створюють російськомовні сім'ї, і їхні діти також виростають російськомовними. А ось навпаки, щоб у російськомовних сім'ях виростали україномовні діти, майже не буває. Відтак молодь виявляється дедалі більш російськомовною.

Незабаром відбудеться перепис населення. Попередній, у 2001 році, показав зростання частки україномовних громадян — вочевидь за рахунок тих, які були двомовними і за радянських часів надавали перевагу російській мові, а згодом перейшли на українську. Але за кільканадцять років велика частина старшого, переважно україномовного, покоління вже відійшла, натомість підросла російськомовна молодь. Ось у Білорусі за десять років між двома переписами (1999-го і 2009 років) частка білоруськомовного населення за ознакою рідної мови зменшилася з 73% до 53%, при цьому частка етнічних білорусів зросла з 81% до 84%. Схоже, що й ми отримаємо подібний ефект: зростання частки етнічних українців (як відображення першої тенденції) і зменшення питомої ваги тих, хто визнає українську мову рідною (друга тенденція), хоча, можливо, не в такому масштабі. У нас, на відміну від Білорусі, є Західний регіон, де українська мова майже безальтернативно домінує у спілкуванні, відтворюється україномовність у сім'ях. На решті території, навіть у Центральній Україні, триває перехід кожного наступного покоління на російську мову. 

У цьому відношенні психологічний статус більшості російськомовних громадян характеризує те, що коли не батьки їхні, то діди-прадіди були україномовними, і в якомусь поколінні рід переходив з української мови на російську. Особливо інтенсивно це відбувалося в
ХХ столітті. Мільйони громадян, переїжджаючи із села до міста, намагалися вдавати із себе міських жителів і тим самим творили своєрідний "комплекс меншовартості". Вони вичавлювали з себе свою українськість, набуваючи нібито російськості, і це не могло минути без психологічних наслідків. Їхні діти виростали з відчуттям, що українськість — це щось зайве, непотрібне, ганебне, від чого треба відмовитися. Такі оцінки засвоюються через глибинні психологічні механізми, і набуте в такий спосіб зневажливо-знецінювальне ставлення до всього українського передавалося від покоління до покоління. А сьогодні російськомовні громадяни опинилися в ситуації, коли ніби треба починати любити в собі те, що раніше вони сприймали як негативне. І це дуже нелегко. Це, можливо, найбільша психологічна проблема їхньої ідентичності. 

— Яким чином структурована російськомовна спільнота?

— Аспектів структурування багато. Крім уже зазначеного вікового (старше покоління і молодь), діє насамперед регіональний чинник: у Криму російська мова домінує, а в Західній Україні її вживають мало. Традиційним є й поділ між містом і селом: для Центру і Сходу країни характерні великі російськомовні міста і провінційна україномовна територія навколо них. Пролетаріат у нас переважно російськомовний, оскільки живе у великих містах на Сході, а працівники сільського господарства — здебільшого україномовні.

— Як російськомовна спільнота ставиться до українізації — наявної чи уявної?

— Ми вирізнили п'ять варіантів такого ставлення — за рівнем прихильності російськомовних жителів південно-східних регіонів до інтеграції в сучасне українське суспільство. Перший — активна інтеграція, носії якої становлять кілька відсотків. Вони схильні перейти на українську мову, активно її обстоюють. Другий — це пасивна інтеграція: приблизно п'ята частина погоджується на українізацію, хоч і без особливого бажання. Їм радше все одно, і якщо вже так склалося, то нічого страшного вони в цьому не бачать. Найяскравіший прояв такої позиції — віддавати дітей до української школи. Прихильники субінтеграції — збереження переважної російськомовності на рівні свого регіону — становлять половину респондентів. Особливо це характерно для Криму, Донбасу, Одеси: "нехай собі буде незалежна Україна, але ми в себе маємо жити так, як самі хочемо". Четверта позиція — пасивна контрінтеграція, коли особа намагається ізолюватися від українізаційних впливів, дотримуючись російськомовності в найближчому оточенні — у сім'ї, на роботі. Це такий собі інтелігентський тип людей, які прагнуть зберегти свій російськомовний світ. П'ятий варіант — активна контрінтеграція, яка означає відкриту боротьбу проти українізаційних впливів. Носіїв двох останніх позицій серед російськомовних громадян є по кілька відсотків.

— У ході дослідження ви пропонували російськомовним респондентам порівняти риси, за якими, можливо, розрізняються українці і росіяни. Яких висновків ви дійшли?

— На думку російськомовних громадян, українцям більше, ніж росіянам, притаманні гостинність, волелюбність і чуйність. Натомість для росіян характернішими є грубощі, агресивність, холоднокровність і врівноваженість. Цікаво, що, надаючи перевагу і російській мові, і багатьом іншим спільним із росіянами Росії цінностям, російськомовні жителі України в безпосередньому спілкуванні краще оцінюють українське середовище, ніж російське. Я виступав торік із доповіддю на цю тему на конференції з етнопсихології в Смоленську, і моє повідомлення викликало в колег-росіян багато емоцій: їм хочеться думати, що їхні одноплемінники в Україні дуже потерпають, а воно виходить якось не так. Російськомовні громадяни в Україні звикли до українського оточення, і в нас найвищий рівень взаємної довіри склався саме між українцями і росіянами. 

— Цікаво, що російськомовні громадяни оцінюють свій соціальний статус переважно як середній (60,4% опитаних).

— Як правило, більшість людей почувається середніми. (Зрештою, так воно й буває: у психології норма — це те, що властиве більшості). Крім того, середній рівень комфортно обирати, бо він нейтральний і може слугувати способом психологічного захисту перед усвідомленням свого реального (наприклад, низького) статусу. Цікавішим є показник, що майже третина респондентів позначила свій статус як низький. Реально російськомовні громадяни в Україні не мають статусу, нижчого за інших: вони є матеріально більш забезпеченими, проживають у містах, мають вищий рівень освіти, тобто об'єктивно їхній статус навіть вищий, ніж україномовних. А суб'єктивно вони нерідко почуваються гірше. Причина, мабуть, у тому, що раніше російськомовні здавалися самим собі хоч би трішечки "кращими", а тепер від такого почуття треба відмовлятися. Через це вони мають відчуття, що стають або що їх примушують ставати нижчими й гіршими. Такі почуття — важливий сигнал про те, що чимало російськомовних осіб загострено переживають свою неповноцінність.

— Ви ставили російськомовним громадянам запитання щодо позитивних і негативних рис українського й російського націоналізму.

— Російськомовні респонденти дуже негативно оцінили український націоналізм, особливо порівняно з російським. У їхніх очах український націоналізм є чітким і яскравим, а його головна риса — нав'язування української мови. А ось російський націоналізм для них вельми "бліденький" на вигляд, його ніби й немає. У сприйнятті багатьох російськомовних респондентів особа, яка говорить тільки російською, ігнорує або висміює українську мову, — це майже або й зовсім нормально, це не націоналізм; натомість аналогічна поведінка україномовних громадян — це, звісно, націоналізм. Маємо дуже важливий феномен, властивий масовій свідомості: помічати вади опонентів і не бачити власних. (Притаманний він, зрозуміло, й україномовному середовищу, частина якого не помічає українського націоналізму, але реагує на російський). 

Додам також, що наші російськомовні респонденти за позитивну рису українського націоналізму визнали обстоювання національної культури. Головна ж, на їхню думку, позитивна риса російського націоналізму — зміцнення дружби росіян та українців (!), а негативна — зверхнє ставлення до української культури і мови.

— Чи порозуміємося ми зрештою на шляху інтеграції російськомовної спільноти в український соціум?

— Таке порозуміння між самими громадянами великою мірою є, але важко сказати, наскільки повним і остаточним воно буде, бо тут діють і позитивні, і негативні тенденції. Сьогодні на думку спадає новий закон про вживання мов. Регіоналізація у цій сфері вочевидь повинна бути. Проблема, проте, в тому, що цей закон не регулює, а якраз дерегулює відповідні процеси. Російська мова повинна мати простір для використання, але різний у Криму, Донецьку чи Львові. Коли російську мову проголошують регіональною, наприклад, у Луганській і Херсонській областях, то слід зважити на те, що це різні за співвідношенням двох мов області, і там мають бути різні обсяги їх функціонування. Відповідні правила повинні бути прописані на рівні держави, щоб, наприклад, на місцях активна російськомовна більшість у містах не диктувала своєї волі пасивній україномовній більшості на селі.

 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
115 коментарів
  • х5 22 июня, 20:50 ну нет покоя мовнючью...ну никак не идёт сон покамес сосед шпрехает на русском, короче - каждый сам волен решать на коком языке ему думать и говорить и всякая нацючья шушваль с ТРЭМА классами образования вряд ли может указать на "путь истинный"... Відповісти Цитувати
  • qnwjwr 18 июня, 08:38 очередная заказуха реализованная каким нибудь бедным студентом...дочитал до половины, ни одной цифры, какие то больше-меньше половины и тритины...я с такими методологиями уже защитил бы докторскую. давно живу на украине, сам русский, жена русская, ребенок русский...говорим на русском в донецке, и с украинскими вставками во львове...собственно украинского не знаю, хотя когда то на нем говорил, но тогда требования были ниже. вот собственно основная проблема русских, да и украинцев это очень высокие требования к украинскому языку...не меньше чем к русскому, с той лишь разницей что говорить по русски грамотно и сильно, в смысле доходчивости, стало не модно...хотя знаю не один случай целенаправленного отказа от мягкого Г украинцами. так что смотрю на украинцев, считающих себя украинцами, с удивлением а иногда и изумлением...понятно что языковой вопрос в украине это религия, возможно и вера, хотя сплошь и рядом сталкиваюсь с общей критикой государства со стороны новых свидомых из донецка и мариуполя, т.е. страна у нас плохая, народ быдлячий, а язык хороший, но я его все равно не знаю и говорить мне на нем стыдно да и не с кем, а если и есть с кем то не о чем... не раз сталкивался с радостным началом приветствий дончанина своего товарища из запада, на украинском но вынужденным переходом на русский, с пониманием что не перед кем ваньку ломать...любой западенец с полуфразы отличит русского от украинца, говори тот хоть на китайском...но и в данном случае и в подобных, стоит заметить, что переход на родной язык обязательное условие достойного и равноценного разговора, а не переход на один из языков общения...во львове, в лучшие времена всегда говорили на двух языках,т.е. я ему на русском он мне на украинском...это залог понимания и натуральное двуязычие...хотя встречал и двуязычных, прекрасно говоривших на украинском и русском, но как понимаю сейчас, это была очень большая удача в моей жизни...вероятно иссякает в народе потребность быть доходчивым без мата, но в этом виню только русских. следующий момент, это образование...который раз сталкиваюсь в донецке со свидомычкой, орущей во всю глотку на хорошем украинском в автобусе...если раньше встречал только русский переводной в виде украинского из уст канцеляристов, то теперь это флаг молодой элиты...украинским модно говорить громко и нагло но не в гордость а скорее взахлеб говном от радости оповестить окружающих о своей принадлежности к новой украинской элите...логично ожидать, если дело так пойдет и дальше, новую псевдоэлиту окружит стадо псевдо-псевдоэлиты и далее кругами. и третий момент это доходчивость языка, т.с. повелевание другими людьми через язык...у украинского в этом большие проблемы с большой буквы...весь двадцатый век прошел мимо украинского, двадцать первый идет следом...никаких новейших неологизмов украинского я попросту не нашел, хотя тема интересна мне и сейчас...т.в. на украинском действительно удобно изъяснятся себе и другим в своих неопределенных либо определенных настроениях, но все чем характеризуется современный, т.с. сухой язык, к украинскому не относится...сейчас важна констатация а не намерения, люди стали свободны в выборе и интересоваться настроениями уже не принято...кстати русских в этом проигрывает современному английскому, т.с. еще более высушенному.
    Taras Demi'janshuk 9 июня, 19:41
    Нема чим хвалитись так це російским матом. Між іншим, любий росіянин зразу розпізнає по розмові російскомовного українця чи росіянина українського походження. В Україні не російска мова а суржик. Не можу згодитись з "украинским модно говорить громко и нагло но не в гордость"-це говорить у вас заздрість, бо так само можна говорити про російскомовних. Питання мови-це питання незалежності бо Путін і йог шаражка говорить, що границя Росії закінчується там де закінчується російска мова. А розмовляти українською мовою круто навіть зараз: http://www.orbk.net/2016/02/kakaya-raznica-na-kakom-yazyke-razgovarivayut
    Відповісти Цитувати
  • удав - редакции ЗН 23 мая, 15:43 Всегда был и буду сторонником толерантности мнений, как и права его иметь. Господа из ЗН - удалять комментарии ПОШЛО и НЕДОСТОЙНО, особенно декларируя демократичность издания.
    Олександр 24 мая, 09:58
    Для вас критерій толерантності полягає в застосуванні російської мови і викладенні коментарів-провокаторів типажів Калєснічєнків бо на вашу та Калєснічєнок думку російська розумніша та більш культурна за українську, але таке враження наприклад у мене геть зникло коли я був свідком розмови сина з мамою жахливим матом в Підмосков'ї.
    луганский прохожий 24 мая, 11:47
    _бо на вашу та Калєснічєнок думку російська розумніша та більш культурна за українську,_ Я завжди у захваті коли панове свідомі спочатку приписують опоненту те, що він і не говорив а потім пахвосно розвінчують:)_сина з мамою жахливим матом в Підмосков'ї._ Книжки Толстого, Лєрмонтова. Чехова, Достоєвського читайте, а не матюки чужі підслуховуйте:)
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Андрей Киев 23 мая, 14:46 Да какое имеет значение, какой язык следует использовать на территории государства? Хоть марсианский, если его использование приведет к расцвету и благополучию всех без исключения. Но, как только жизненный уровень в стране, из-за тупизма национальной элиты, по сравнению с соседями становится заметно ниже, так, что это явно бросается в глаза любому, сразу начнут искать виноватого. Конечно, виноваты те, с другим цветом кожи, или говорящие на другом языке, причины всякие-разные. Хозяевам жизни надо переключить гнев населения на меньшинства, они, дескать, 5-я колонна. Вот и появляются в желтых газетенках заказные статейки. Давайте, бараны, бодайтесь.
    Харьковчанин 23 мая, 17:34
    Просто в точку! Но, к сожалению, есть довольно много ленивых и агрессивных бездельников, которые будут бороться "за чистоту языка или мови", а не работать. Вот их рать и способствует тому, что страна 20 лет "серед злиднів будує державу", а не живет нормально.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Lisa 22 мая, 23:38 Це друкує те видання, що "тупо" ігнорує звернення україномовних читачів вести сторінку у Фейсбуці українською і давати посилання до україномовних версій статей? Як щодо участі ЗМІ у подальшій русифікації України?
    Олена 23 мая, 21:40
    Згідна з Вами, Лізо.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Дмитро 22 мая, 21:12 Незгодний щодо русифікації молоді. Майже всі мої друзі з Центральної України говорять по-українськи в соціумі, навіть якщо батьки в них російськомовні. Та і я, коли був на Черкащині, якоїсь русифікації не помітив.
    Вікторія 23 мая, 10:08
    Говорять українською, Дмитре) По-українськи — це калька з російської.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Олена Олійник 22 мая, 17:52 А от у Вас на dt фейсбук-лайкалку перекладено як "нравится", то це як - наявне чи уявне? Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • луганский прохожий 22 мая, 08:05 воно створює ВРАЖЕННЯ Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • луганский прохожий 22 мая, 08:05 _на пути интеграции русскоязычного сообщества в украинский социум?_Гумористичність цього питання полягає у тому, що воно створює нібито український соціум це щось таке як Всесвіт а російськомовна спільнота як якасть там планета чи на краиний випадок зірка. Але ж реальність така, що російський соціум- тобто спільнота яка говорить російською, читає російською, слухає російські пісні, дивиться російські стрічки, на змаганнях перемоги російських спортсменів сприймає як власні тощо є рівнозначним (чи може навіть більшим) ніж український соціум. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Олег 21 мая, 16:02 А почему какие-то псевдоученые (на самом деле - тупой неуч) навязывают нам идею, что говорить украинцам на русском языке - это плохо? Великий и могучий русский язык является богатством также и украинского народа! Пример - множество русских деятелей науки, культуры, искусства украинского происхождения. Украински
    Олег 21 мая, 16:06
    Украинский язык исторически сформировался как диалект русского языка. Украинским языком почти не пользуются ученые. Зато очень хорошо звучат украинские песни. Сейчас дикие селяне-западенцы навязали всей стране миф о противостоянии России и Украины, о противостоянии русского языка и украинского. Пора заняться реальными государственными делами и не морочить людям голову всякой ерундой.
    Олекса 22 мая, 21:29
    Ви безграмотна людина стосовно діялектів. Якщо вже так кортить, то подивіться, як називається правильно Словник Даля.
    Lisa 23 мая, 16:44
    "Плохо" - не володіти і не розмовляти мовою країни, громадянином якої себе вважаєш. А знати якнайбільше мов - це, безперечно, добре. Тільки "великий и могучий" насправді не найвеличніша і не наймогутніша мова у світі. Щодо походження української мови - не пишіть такого ніде, бо це одразу зводить на нівець навіть примарну надію на Вашу обізнаність у питанні. Для тих, хто насправді не в курсі - "Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис з верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською та словацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською (11 спільних рис)[37] — беручи до уваги такі дані, об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов не є науковим. Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську[50] та російську літературні мови, меншою мірою на білоруську." А дослідження графіті Софії Київської призвело до висновку, що "Стіни Софії містять багато таємниць. Крім фресок і легендарного саркофагу Ярослава Мудрого там є ще одна унікальна річ. Це — написи тисячолітньої давнини, які мають майже всі риси сучасної української мови." Тож, шановні, перш ніж писати відверті нісенітниці, або свідомо транлювати відверту шовіністичну маячню, вчить "матчастину". Про походження російської мови, сподіваюсь, всі охочі взмозі дізнатися самостійно. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова[38][39][40] (починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі — зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови[41], обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову[42][43]).
    Сергей Алексенко 24 мая, 17:10
    "Про походження російської мови, сподіваюсь, всі охочі взмозі дізнатися самостійно" - навряд ли кто-то будет искать такую информацию, тем более эти хамоватые невежды, с которыми вы спорите. Не подскажите ссылку? А еще лучше изложите кратко, если вас не затруднит. Спасибо за толковое сообщение!
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.31
EUR 28.69