У пошуках нової державної ідеології

Як доводить історичний досвід суспільного будівництва, свідомі зміни в країні починаються із формування нових ідей. Європа об'єднана ідеєю, що кожна людина має право бути суб'єктом діяльності, до чого впродовж століть доклали зусиль католицька та протестантські церкви. На жаль, за 22 роки існування України як незалежної держави ані політики та громадські діячі, ані науковці, ані ЗМІ не зрозуміли виняткової нагальності формування у громадян здатності бути повноправними суб'єктами економічної, політичної й загалом повсякденної діяльності. Швидше, склалася ситуація навпаки: політичні партії через задіяння примітивних форм і засобів боротьби за владу гальмують формування власне особистісних рис українських громадян.

Помаранчева революція 2004 р. не спричинила прориву у розвитку національної свідомості населення, не викликала в пересічного українця бажання бути самодостатнім суб'єктом суспільного повсякдення, не породила ідеології й політиків нового типу. При владі як була, так і залишилася посередня людина із приземленими примітивними потребами. Прийшовши до влади у 2010-му, вона як соціально-психологічний тип лише цинічно маніпулює свідомістю громадян, ігнорує думки та інтереси мільйонів, а тому деморалізує суспільний поступ і руйнує шлях історичної ходи української нації. Трагедія України полягає в тому, що пріоритет належав, і сьогодні, як ніколи, належить посередній людині, яка не здатна думати й діяти в інтересах усього етнонаціонального організму. Три роки панування партії влади свідчать, що відродження державницького українства на основі пріоритету економічних чинників і матеріального виробництва неможливе. Творчий потенціал громадян, котрі готові і спроможні працювати задля посилення держави та облагородження суспільства, не використовується належним чином. Вихід із цієї ситуації один - слід повномасштабно задіяти особистісний потенціал і професійну майстерність громадян, котрі здатні мислити й діяти в національних інтересах, причому як у повсякденних справах, так і в загальносуспільних, історично доленосних.

Запит на інтегральну, національно об'єднавчу державну ідеологію як психосоціальний інструмент формування у громадян відчуття спільного українського дому із його самобутнім способом та стилем життєдіяльності сформульований актом громадянської єдності народу під час помаранчевої революції. Сьогоднішній Майдан громадянської непокори верховній владі у столиці України Києві - це ще один громадянський виклик, але тепер уже не просто запит на нову ідеологію, а й вимога до президентської влади, пов'язана з її конкретними діями, безкарними вчинками та стосунками з українським народом. У цій ситуації скористатися наявними (ліберальною, консервативною, комуністичною, націонал-соціалістичною тощо) ідеологіями неможливо принаймні з двох причин: по-перше, вони не на часі, тому що вичерпали свій евристичний потенціал у поясненні того, куди потрібно рухатися народам та етносам у своєму розвитку; по-друге, віддають пріоритет матеріальному (виробничому) над духовним (у тому числі й розумовим), колективному - над персональним, партійному - над професійним, примітивному (у методах і способах діяння) - над змістовним, складним, комплексним (насамперед у державному будівництві та суспільствотворенні).

Об'єднавчою ідеологією для нинішньої України, щонайперше для утвердження громадянського суспільства і демократичного державного поступу, на наше переконання, може стати ідеологія персоналізму. Саме ця ідеологія, відштовхуючись від ментальних, соціальних, світоглядних і духовних особливостей українців, здатна забезпечити ідейний консенсус основних суспільних, політичних та провладних сил країни і стати своєрідною змістовою платформою сталої державної політики, розвитку національних освіти, науки, культури й прозорого державотворення загалом.

Сутність ідеології персоналізму - дати змогу кожному громадянинові стати вільною, компетентною, відповідальною, суспільно зреалізованою особистістю. Кожна людина - це більшою чи меншою мірою суб'єкт життєдіяльності, тобто носій різних форм активності (емоційної, соціальної, ціннісної), що виявляються у контексті завдань та справ суєтного повсякдення. Однак буденно не кожна людина є особистістю, передусім тому, що безперервно не здійснює професійних чи жертовних вчинків, свідомо не працює на справу життя, не витрачає свої час та енергію на громадянські акції. До того ж особистість - це не так статична даність, як динамічна тенденція і психодуховний ресурс. Однак незаперечно одне: до кожної людини треба ставитися як до особистості. І це - неспростовна вимога моралі та гуманізму. Але за своїм інтелектуальним, соціальним і вольовим потенціалом люди істотно різняться. Хоча кожна особа прагне, проте не завжди досягає рівня особистості, себто не завжди здатна мислити, діяти, чинити, творити, виходячи з інтересів іншого чи інших, суспільства загалом. Соборна особистість, мов фенікс із попелу, вкотре відродилася на Майдані, а тому має знайти втілення в національній державній ідеології - ідеології персоналізму. До набору її основних ідеологем належать такі:

1. Кожна людина як громадянин України повсякденно реалізує свої сутнісні сили на одному з чотирьох рівнів - як особа залежна, посередня, як особистість і як яскрава індивідуальність - геній. На перших двох рівнях вона є суб'єктом повсякдення, переважно мотивована власною вигодою, і вороже ставиться до особистостей, а тим більше - до індивідуальностей. Заклопотана споживанням, статками, комфортом.

2. Посттоталітарний стан українського соціуму, нерозвиненість його громадянських інститутів та соціально-економічні труднощі перехідного періоду спричинили істотне переважання у нинішній державній владі людей повною мірою залежних (партійно, матеріально, кланово) і вельми посередніх, що виправдовується сьогодні не лише гаслом "кожна людина - особистість", а й так званою "успішною практикою" суспільного будівництва.

3. Натомість зміцнити і обстояти громадянське суспільство в Україні можуть лише особистості та індивідуальність, причому неважливо, якими є їх національність, віросповідання, професійна приналежність, вікова категорія.

4. Для того, щоб влада перейшла до людей саме з таким рівнем розвитку сутнісних сил, потрібно: а) самоусвідомлення ними особистої відповідальності за все, що відбувається в країні, у тому числі й за будь-які злочинні дії та вчинки; б) їхні максимальна згуртованість, чітке відкрите позиціювання, і головне - щохвилинне реалізовування власної українотворчої програми дій; в) цілеспрямоване, вольове, самодостатнє входження таких особистостей та індивідуальностей у сферу державної влади, всіх її гілок, структур, організацій; г) нарешті, плекання зі свого довкілля, поки що субкультурного і навіть маргінального, лідерів і державних діячів нового покоління, для яких незаперечним є пріоритет духовного над матеріальним, національного над родинним, культурного над побутовим, моральності над політиканством.

5. Пріоритет духовного над матеріальним у життєдіяльності громадянина як особистості перш за все виявляється в адекватному (головно - християнському) ставленні до грошей (фінансового капіталу) не більше, ніж до засобу розв'язання актуальних проблем суспільства, держави, організації та окремої людини у їх гармонійності. Тому особа, котра вдається до підкупу, шантажу, керується у повсякденні логікою хабарництва, однозначно не досягла особистісного рівня розвитку власних сутнісних сил і має бути відсторонена від державних справ.

6. Пріоритет особистості над посередністю означає переважання соціальної толерантності в усіх сферах, сегментах і вимірах суспільного життя, максимально повне порозуміння між державною владою та громадянським суспільством щодо колегіального прийняття рішень та дій у впровадженні стратегії, тактики і ситуативних моментів розвитку країни, самоповага і національна гордість українців за великий спільний дім, і головне - щоденна праця задля його матеріального достатку, соціальної злагоди, культурного збагачення та духовного процвітання.

Ідеологія персоналізму задовольняє потреби народних мас, адже вказує на шлях, як позбутися решток пострадянської свідомості із переважанням у ній рабської, світоглядно примітивної складової розуміння сучасного світу і себе в ньому. Сьогодні влада - це залежна посередність, яка цинічно маніпулює свідомістю українських громадян, залишаючи їм роль економічного та соціального матеріалу у вирішенні власних групових завдань. Це гальмує розвиток громадянського суспільства і спотворює природний хід державного будівництва, не створює умов для розвитку свідомої політичної й соціальної діяльності українців.

У цій напруженій кризовій ситуацій очевидно одне: немає простих способів розв'язання складних українських проблем. Фашизм, диктатура, деспотизм, охлократія тощо - це, крім крайнього людиноненависництва, ще й доконче помилкове намагання владної олігархії примітивізувати суспільне життя народу, розділити його на "своїх" і "чужих", "потрібних" і "зайвих", "друзів" і "ворогів", і таким чином деперсоніфікувати кожного і всіх, щоб маніпулювати як знеособленою заляканою масою. Але якби диктатори всіх часів і народів мали не те що паростки мудрості, а хоча б крихту християнської віри, вони б своєчасно збагнули жалюгідність своїх намірів і вчинків перед Всевишнім.

Україна знову стоїть на великому перехресті історичного вибору. Всі чекають конкретних пропозицій української еліти стосовно орієнтирів подальшого розвитку країни. Євромайдан і створення громадської організації "Майдан" засвідчили, що у свідомості мільйонів відбувається глибоке переосмислення засад життєдіяльності, здійснюється аналіз першопричин людських проблем, а відтак і вибору правильних, а не хибних шляхів їх розв'язання. Майдан, безперечно, відродив забуту ідею української шляхетності, осереддя якої становить національно свідома, відповідальна, високопрофесійна і водночас соціально толерантна особистість.

Майдан громадянської гідності - це не лише боротьба за світоглядний вибір чи змагання між владою та опозицією. Це тільки зовнішні прояви суспільної незгоди з діями влади, яка складається переважно з людей посереднього рівня розвитку. Насправді сьогодні до Києва змістився епіцентр одвічної боротьби між добром і злом, у якому духовно утверджується ідея особистісного буття. Наступним кроком мають стати розробка і прийняття нової державної ідеології. Майдан як українське першоджерело цієї доленосної ідеї має оголосити конкурс на найприйнятнішу для українського духу державну ідеологію.

Поступ ідеї, а тим більше громадянської практики складного особистісного утвердження українців, мов потік гірської лавини, - не зупинити!