"Мистецтво" жити в Луганську: поміж музою й війною

Прикро бачити, що Україна і світ останнім часом отримують інформацію про Луганськ як про місто, де живуть в основному варвари, невігласи, бойовики, яких цікавлять тільки матеріальні блага та війна. У мирний час місто, звісно, жило іншими ритмами, виникали паростки цікавого сучасного мистецтва, деякі альтруїсти-активісти навіть намагалися перетворити Луганськ на сучасний європейський арт-центр. Все це - "було".

Інтелектуалів
майже не залишилося

Ще у 2013 р. палітра сучасного мистецтва в Луганську вирувала барвами. Дизайнери, художники та фотографи дебютували на бієнале та Всеукраїнському тижні моди. Прозаїки й поети проводили щосереди вечори і публікували свої твори в молодіжному літературному журналі "Індиго". Містяни відвідували виставки початкуючих митців, кінопокази й тематичні вечірки на честь світових зірок. Зараз усе це переживає кризу або зовсім зникає, бо вільні митці не можуть знайти собі місця у квазірадянській ЛНР.

Безперечно, свого часу виявилася дуже цікавою ідея В'ячеслава Бондаренка спародіювати "Таємну вечерю" Леонардо да Вінчі під час щорічної осінньої виставки сучасного мистецтва "+/-17". Декому така арт-ініціатива видалася кумедною. Втім, митці, учасники проекту швидко зорієнтувались, як розміститися за столом. На почесне місце посадили робота Павла, якого Вячеслав створив для попереднього проекту під назвою "Розгерметизація музейного універсуму". Нагадаю, суть "Розгерметизації" полягала в тому, що в архаїчну музейну експозицію Краєзнавчого влучно впліталися аудіовізуальні інсталяції луганських художників та музикантів.

Отже, через 7 місяців після того, як творчі друзі на свій імпровізаційний манер відтворили "Таємну вечерю" - та ж сама "вечеря" набула вже моторошного відтінку. Тобто… Бійці самопроголошеної "Луганської народної республіки" (ЛНР) оголосили В'ячеслава шпигуном, захопили й катували. "Апостоли мистецтва" набули нової подоби: "євромайдановців", потім - рефлексуючих громадян, а тепер - взагалі дисидентів.

- Поворот політичних подій призвів до того, що інтелектуалів у Луганську майже не залишилось. У момент кризи перемогла консервативна більшість, і тепер у місті спостерігається тенденція до здичавіння та варваризації суспільства, - розчаровано коментує публіцист із Луганська Костянтин Скоркін.

Продовжуючи розмову, Костянтин каже: "Маю повне право на песимізм, бо 15 років разом із літературним угрупованням "СТАН" "налагоджував культурний процес", був співорганізатором щорічного кінофестивалю "32 травня", а під час бунтів разом із дружиною боровся зі страхами регіональних ректорів та проводив для студентів лекції про європейські цінності...

У мене опускаються руки. Ще торік я дивився на Луганськ із оптимізмом і подумати не міг, що доведеться залишити місто. Мені, як і багатьом тоді, здавалося, що в Луганська з'явилася нова, європейська якість. Це саме та причина, з якої я не хочу повертатися".

Ще навесні театральна студія "Deep" інколи призначала глядачеві побачення, а потім скасовувала їх. Врешті-решт 7 червня вдалося провести виставу в лісі. Втім, акторам не звикати грати у нестандартних умовах. Сходовий прогін, тісна аудиторія або актова зала - все це публіка помічала лише на початку виступу. А вже через мить оточення втрачало значення, і починалося занурення на глибину підсвідомості. У цьому й полягав феномен "Deep", - вони не грали, а вели задушевні розмови зі своїми гостями.

За великим рахунком, студія вже давно переживає потужну кризу. Ще торік режисер-засновник Олександр Баркар поїхав за кордон влаштовувати власну кар'єру, бо, об'єктивно кажучи, заробляти мистецтвом у Луганську практично неможливо. Теперішній керівник театру Дмитро Момот не планує їхати з міста і вже підготував декілька нових вистав, але актори роз'їхались, тому робота зупинилася.

"Вона померла. До останньої миті вона так і не дізналася, що помирає. Я не знаю, коли це трапилось, не знаю навіть, де поховане її тіло. Я знаю лиш одне - […], та жінка, з якою я живу, ніколи не зможе мені її замінити, і хай вона схожа рисами обличчя, і хай у неї такі ж самі ім'я, прізвище і номер паспорта…", - так завершується монолог Баркара у виставі "Мистецтво бути разом". Так помирає мистецтво в Луганську - місті, якого більше немає. Залишилися тільки короткі автоматні черги абревіатур: ЛНР, ДНР, АЮВ, АТО. RIP?

Картина Рєпіна "Не чекали"

У тому приміщенні, де сфотографувалися витівники, недавно відкрився культурний центр "10 цех". Під час першої виставки він був щойно орендований і ледве нагадував "модний лофт". Проте митців це аніскілечки не лякало, бо зазвичай виставка взагалі відбувалася під мостом біля залізничного вокзалу, де вони й ночували, щоб стерегти роботи.

Важко переоцінити, наскільки нетерпляче творча еліта міста чекала на появу власного "дому". Десятки волонтерів місяцями вигрібали із занедбаного приміщення тонни сміття, щоб привести його до ладу. На свято відкриття запланували грандіозну програму. Прийшли ж усього 30-
40 сміливців, які не злякалися комендантської години.

- У день відкриття нас відвідали представники ЛНР, дізнатися, що відбувається. Ми розповіли про наш проект і його мету й отримали схвалення з їхнього боку. За словами ополченців, комендантська година була впроваджена не для того, щоб обмежити молодь у розвагах, а лише задля безпеки, - розповідає керівник "10 цеху" Дар'я Коростелина.

Дар'я не має наміру виїжджати і вірить, що з будь-якої ситуації можна знайти вихід.

- На жаль, багато творчих людей залишили місто, тому на нас лежить велика відповідальність за розвиток культури. Гадаю, що все налагодиться. Я люблю Луганськ і хочу бути корисною тут, - каже Коростеліна. - З усіма завжди можна знайти спільну мову, бо культура не може бути політизованою.

Із цим твердженням категорично не згодна доцент, кандидат педагогічних наук, викладач культурології одного з найбільших луганських вузів Олена Попова (ім'я змінено на її прохання). Олена висловила думку саме тієї консервативної більшості, про яку й казав Скоркін.

- Я впевнена, що для стабільності неодмінно має бути цензура… Попри всю мою повагу до Януковича, він упав саме тому, що не було цензури. "95-му кварталу" дозволялося говорити все що завгодно! - обурюється Попова і як доказ наводить картину Рєпіна "Не чекали". Логіку в словах Олени годі й шукати: з одного боку, вона підтримує ополченців, а з іншого - лякає нещасною долею екс-революціонера, зображеного на картині.

"Собаки гавкають
на нас, Санчо, отже
ми рухаємося вперед"

Про те, що луганчани старого гарту чекають на міцний кулак і не хочуть змінюватися, було відомо всім: від купки відчайдух-"євромайданівців", які всю зиму виходили до пам'ятника Шевченку читати українські вірші і співати гімн, до журналіста В'ячеслава Бондаренка, який із колегою поїхав висвітлювати вибори в області і потрапив у полон.

Після звільнення В'ячеслав опинився на лікарняному ліжку. Лікар, який проводив огляд, запитав: "Що вас турбує?" На це закатований Слава лише віджартувався: "Доля Батьківщини".

Не знайшовши на малій батьківщині ані підтримки, ані розуміння, вигнанці, як лицар Дон Кіхот, продовжують вірити у перемогу правди та справедливості. Навіть розчарований письменник Скоркін упевнений, що в Луганська є потенціал.

- Просто ті, хто раніше займався культурою, тепер морально втомилися і надто вражені негативними подіями, - зітхає Костянтин.

Зараз у спустошеному місті під "саундтрек" із автоматних пострілів, політ залізних джмелів та виття сирен важко вірити в порятунок. Але для того в мистецтва і є "апостоли", щоб зібрати всю біблейську витримку, розпростерти крила й наново вчитися літати над містечковим невіглаством і надокучливим скрипом пострадянських "гвинтиків".