Розмови з Жолдаком про Чехова та олігархів

Андрій Жолдак днями (на день) приїхав до Києва. І потрапив немов в епіцентр гучної місцевої театральної "екзекуції" (Д.Матвієнка, Р.Поклітару etc.). Сидячи за столиком у "Фелліні", режисер-провокатор багатозначно підморгує: ну ось, бачиш, я ж припускав, до чого вони доведуть театр, я ж знав, що різатимуть по живому без наркозу! Але ж першим "вигнанцем" був саме я! (Природно, навіть у цьому важкому кадровому питанні пальма першості в нього). У процесі безалкогольного застілля режисер розповідає про свої чеховські "мотиви" в Європі, про П.Чайковського в Санкт-Петербурзі. Звертається навіть із відозвою до нашого міністра культури.

Не знаю, чи сильно він тужить за батьківщиною на поживних європейських харчах? Але вигляд у нього свіжий і бадьорий. Колишній раблезіанський вигляд помітно й ефектно згладився. Схуднув та помудрішав - після низки давніх скандалів у Харкові, Києві. А може, гармонійне життя за кордоном сприятливо впливає на нервову та творчу системи? А нервова система своєю чергою впливає на "гармонію", яка раптом виявилася в його останніх гучних європейських постановках.

Сьогодні він живе в Берліні. Запитую: а діти де? Відповідає: також там. А дружина (колишня), талановита Віка Спесивцева, де? Відповідає: також там. Вони спілкуються й усе гаразд. І дітей без нагляду не залишає. При цьому постійно маневрує між Європою і Росією, між Берліном і Хельсінкі, між Турку та Санкт-Петербургом.

Навіть найбільш злісних "нецінителів" його творчих пошуків можу охолодити "душем". Так, добродії, вам це дуже не сподобається, але саме цей скандальний український постановник-візіонер сьогодні міцно входить до рейтингу "основних" європейських режисерів. І навіть мене, непоправного цінителя реалістично-психологічного театру, іноді зацікавлюють (і навіть захоплюють) його різноманітні сценічні екзерсиси, його театральний радикалізм, який часом доходить до нестями, до якогось больового порога.

У зв'язку з цим пригадую одне з особистих сценічних потрясінь XXI століття. Жолдаківська "Жизнь с идиотом" (за мотивами оповідання В.Єрофєєва) у румунському театрі Radu Stanca, поставлена настільки безжалісно, безсоромно і талановито, що "винос мозку" був гарантований на багато місяців наперед.

…Тепер цей "бузувір" сидить навпроти. І незвичним тоном горьківського Луки ледь не шепоче: "Я змінився. Я тепер інший. Я вже не "флагман авангардного театру" і не "режисер провокативного складу", як багато хто пише. У мене тепер постановки п'єс Чехова - зі словами...". - "Боже! Невже тунгуський метеорит до нас більше не прилетить?" - "Так... Я тепер полюбив текст драматурга. І полюбив людину у своїх останніх постановках. І ця людина в моїх же спектаклях - теж любить. Інших...". - "Хочеться сказати очікуване - "не вірю". - "Порівняно з радикалізмом Андрія Могучого, котрий сьогодні в Петербурзі очолив БДТ імені Товстоногова, я схожий на цвіркуна, який скрекоче за грубкою! От і "Евгения Онегина" у Санкт-Петербурзі в Михайлівському я поставив, зберігши "всього" Чайковського..." - "Позор! Тоска! О жалкий жребий мой…".

* * *

Його пітерський "Онегин" став помітною подією російського театрального сезону. Опинившись у серйозній конкурентній обоймі поруч із іншими помітними "Онегиными" - балетним у блискучого Бориса Ейфмана та драматичним у геніального Рімаса Тумінаса (у Вахтанговському). Жолдаківська "партитура" знаменитої опери, однак, визнана російськими балетними критиками справжнім одкровенням. Катерина Кретова пише, що багато хто йшов на цю постановку як на страту: зі страхом і надією на раптове помилування, а замість страти сталося диво. Цитата: "Онєгін у версії найформальнішого формаліста Жолдака повернувся до глядачів і слухачів найбільш емоційним боком. Жолдак витяг на поверхню одну з головних тем: трагедію юних героїв, які з власної дурості та легкодумства загубили своє життя. Спектакль вийшов пронизливим і щирим. А ще показав, що режисерський театр не обов'язково має на увазі холоднокровне препарування оперної режисури".

Тут Жолдак підсунув мені під ніс айфон. Перегортає картинки, сцени свого "Онегина". Свого дебюту у великій російській опері. Навіть на мій швидкий погляд ці картинки заворожують. А він із захватом, здіймаючи руки до київського неба, каже, який чудовий у нього художник - Моніка Портмале. Ця жінка придумала йому його ж світ. Вгадала його неясні пристрасті та підсвідомі імпульси у зв'язку з історією Пушкіна-Чайковського. Все те, що згодом і запульсувало-замерехтіло двома кольорами - чорним і
білим - у його постановці. Жолдаківский "Онегин" про день і ніч. Про чорне і біле. Про любов і розплату. Світ його опери саме такий - чорний і білий. І більше ніяких кольорів. Спочатку білий простір розкриває перед тобою ілюзію надії. І маленька дівчинка, Татьяна, яка зронила на білосніжну гладь чорні намистинки... Немов передчуваючи невблаганний фатум подальших подій. І помалу, по ходу спектаклю, сніжний простір перетворюється на чорне пекло. Темні костюми. Обвуглені фруктові дерева. І вже інша дівчинка у фіналі - дочка Татьяни та Греміна - зронить посеред цього мороку білі намистинки... І все триває. Любов і помилки утворюють порочне смертельне кільце. Вічне замкнене коло.

Як зізнається мені Жолдак, одна зі сцен у його спектаклі, що найбільш активно обговорюються, - дуель. Підбитий як пташка Ленський лягає у футляр підлогового годинника. А вбивця Онєгін починає лити на голову "заснулого" молоко... Банок двадцять. Чи тридцять? Я сіпнувся було запитати: це що за метафора? Потім сам себе осмикнув: чи то кров, чи то любов, чи то "омолодження" "добра молодца" в молочному потоці, як це бувало в російських народних казках. Я вже й не дрібню, описуючи інші дива цієї його опери: карлик, пральна машина, гілки дерев, які "пронизують" вікна, і т.ін.

Мабуть головне у зв'язку з пітерським "Онегиным": Жолдак не наважився "замахнутися" на велику музику. "Сам Чайковський ніби диктував мені деякі сценічні картини й образи. Як же я міг щось "скоротити" чи обрізати?"

Зважаючи на все, прем'єра в Михайлівському незабаром відчинить перед українським режисером двері інших пітерських театрів. Є плани щодо "Трех сестер" у Валерія Фокіна. І є пропозиції поставити "Госпожу Бовари" як незалежний проект. У Петербурзі, за його ж визнанням, він іноді зустрічається зі Львом Додіним. Розмовляють про мистецтво. І Додін, нібито, в одній з розмов роняє: "А я бачу, що й ви - одинак..." У цей самий момент мій співрозмовник за столиком на вулиці Городецького ніби завмирає в якомусь енергійному напруженому мовчанні. Він - немов дресирований лев, який зголоднів за полюванням. Ніби театральна примара, яка зібрала пожитки на майбутній вальпургіїв шабаш... Одне слово, він дивиться - у бік театру імені Івана Франка. "А що там? А хто там сьогодні вирішує питання?"

Я просто розгубився. Що ж мені відповісти гостеві з Євросоюзу? "Театр імені Івана Франка на історичному переломному етапі. Цей театр у пошуках нових тем і нового звучання тем стародавніх..." - торочу як справжній дипломат з Луб'янки. І відразу: "А з ким "вирішувати питання", якщо йдеться про проекти або бажання щось поставити... Адже був Богдан Бенюк у тебе за кордоном на "Дяде Ване"! І, кажуть, сподобалося...".

* * *

"Дядя Ваня" поставлений ним у Гельсінкі в театрі Klockrike. У процесі репетицій він, у хорошому сенсі, тероризував фінських артистів. І вимагав від них майже неможливого. Наприклад, спогадів про ритуальні джерела театру. Про якісь "священні жести" та діалоги з Богом. (Все-таки змінився цей пан режисер). Критики згодом назвали його чеховську версію "художньо-безкомпромісною" та "оголено-нервовою". Відзначали живу акторську емоцію в кожній сцені. Він переніс Івана Войницького з братією в черговий дивний світ. Схожий на фінську сауну. А сауна схожа на в'язницю. А чеховські герої почуваються в цьому просторі нагими бранцями, безнадійними в'язнями. Чотири години він розплутує у великій п'єсі потайний клубок загадкових людських стосунків. Націлившись на головну свою мішень. На прекрасну Єлену. Єлену Андріївну. Деякі глядачі переконані, що його "Дядя Ваня" міг би запросто називатися "Тетей Леной". Тому що історія дивної чеховської жінки занурює його з головою в якусь бездонну річку. Де на дні - як і в цьому спектаклі - плавають дивовижні "риби", казкові русалки. Дві стихії буйствують у жолдаківській міні-містерії: стихія води та стихія чеховського слова... Яке він все-таки "щадить". Не чіпає. І по-своєму плекає. І дивовижні в мене виникають думки-метаморфози: Європа проголошує епоху "постдраматичного театру", коли слово автора шеляга не варте, а цей - знову в авангарді... Він як у першому класі читає текст - по буквах. І через те його спектакль триває понад чотири години. Нагадуючи багатьом містичний перформанс із дуже важливими словами.

* * *

Тим часом його "Вишневый сад" в міському театрі Турку (Фінляндія) міг би тривати годин вісім. Або до ранку. Якби обставини не змусили скоротити цю постановку рівно наполовину. "Про що твій "Сад"? - найбільш ідіотське з усіх можливих запитань знаменитому режисерові. - "Про вигнання з раю". - "Виходить, уся Росія не тільки "наш сад", а й уся Росія "наш рай"?" - "Цей спектакль не про якусь конкретну країну..."

…З огляду на його "картинки", вся Росія - наш заповідник. У фінському саду пана Жолдака гуляють люди та тварини "невиданной красы". Жираф, слон, носоріг, риба. Навіть жива гадина повзе. Раневська в демонічному вбранні з короною на голові нагадує царицю звірів і людей. А Жолдак нагадує борця за екологію. Воїна за збереження всіх видів - ссавців, птахів, павукоподібних тощо. І на чолі, звичайно, людина. В одному з інтерв'ю щодо "Саду" він зазначає: "Тут, на півночі Європи, я розгорнув райський сад! І в моїй постановці сокира здіймається не над вишневим садом, а над раєм. Цей спектакль - про вигнання".

* * *

І знову, "здрасьте". Знову тема батьківщини. У якій він сам давно й комфортно почувається - вигнанцем. І водночас, я ж бачу, чекає не дочекається - ну коли покличуть?

"Кажуть, тебе бачили в Рєзниковича на прогоні "Нахлебника"?" - "Так, дивився. Мені сподобалося. Добре грають. Я дуже люблю Машу Левицьку, яка мене запросила на перегляд і виступила художником у цьому спектаклі". - "Ну, то домовилися про щось?". Мовчить. "А що заважає самому прийти і запропонувати тему-ідею?" Загадково думає. Потім, як завжди, схаменувся. І починає, як завжди, експресивно просторікувати на очікувану тему - "ось там у них, а тут у нас", повертаючи голову на Схід, на російські театральні реформи. "Кирилу Серебренникову дали театр! Тепер це Гоголь-центр! Культове місце. Він прийшов у стару будівлю і все там зруйнував. Побудував новий театр. Тепер там зал, бібліотека, перегляди. Чому в нас таке неможливо?" - "А хіба обов'язково для того, аби створити новий театр, руйнувати старий? Театр створюється особистістю. І тим художнім "ореолом", який навколо неї утвориться. Хіба у зв'язку з Любимовим насамперед думали про перебудову чи вигнання якогось попередника? Усе це спірно, коли реформи переступають через людину". - "Але там, у Москві, активно цікавляться сучасним театром. Капков, який облаштував "Парк Горького", тепер облаштовує
театри. А тут нікому нічого не треба?!" - "Але там, у Росії, є деякі дуже багаті люди, які мистецтвом театру або щиро цікавляться, як Прохоров, або їм наказують із Кремля цим мистецтвом негайно зацікавитися..." - "Добре... Тоді хто з наших олігархів може зацікавитися театром?" - "Звідки я знаю?! Пінчук цікавиться картинами. А народження театрального проекту все-таки потребує часу і терпіння. І ще хорошого творчого ресурсу". - "А Ахметов? Там же, у Донецьку, "Летючий голландець?" - "А ось вони молодці. Не поскупилися. Та й своя сорочка ближче до тіла: місцевий театр, люди і бюджети - все як на долоні". - "А інші? Хто ще? Хто б міг стати меценатом у театрі?" - "Інші заснуть у театрі в першій же сцені. І "інших" цікавить зовсім інше мистецтво. Це мистецтво тотальної наживи. Зрозумів?"

Тепер уже я допитую. "Припустімо, тобі потрібно звернутися до міністра культури або до інших важливих людей з "відозвою" на тему нинішньої складної театральної ситуації в країні - вигнанці, безсрібники тощо. Що сказав би?" Він сказав таке:

"Коли я тільки-но прийшов працювати в Харків у театр імені Шевченка, то відразу повісив на прохідний витяг із декларації ООН про права людини. Там написано, що людина має бути вільною. І про це я казав акторам: після Курбаса настав кріпосний театр, і ви забули, що таке свобода. А тепер ви вільні, а я ваш режисер. Творча людина в українському театрі має бути віль-но-ю... А звідки має виявлятися ініціатива розвивати сучасний театр в Україні - "зверху" (влада) чи "знизу" (громадськість) - мені важко сказати. Я давно тут не був, а все швидко змінюється. Єдине, про що можу говорити чітко... Нашим можновладцям потрібно оголосити "мораторій" на полювання, яке влаштовують тут деякі чиновники. Це полювання на творчих людей. На еліту. Талановитих людей не можна втрачати! Їх не можна випускати з України! Хоча світ відкритий. Нашу еліту, від старого до молодого, потрібно перебрати по зернятках і по крихтах. Треба уявити, що наша культура - це гарний заповідник, як у моєму спектаклі "Вишневий сад", і там кожний екземпляр - дорогий і цінний. Всіх їх, від носорогів до голубів, потрібно берегти! Годувати, напувати, вирощувати. Головне - не розполохувати. Не стріляти!"

З досьє. Андрій Жолдак - театральний режисер, заслужений діяч мистецтв України. Проживає в Німеччині. Останні за часом постановки в театрах Фінляндії, Румунії, Росії. Свій перший спектакль - "Момент" за оповіданнями В.Винниченка - поставив у київському театрі імені І.Франка. Всі його наступні українські спектаклі викликали суперечки. Прихильність критики до його постановок часто не збігалася з оцінками глядачів. З 2002-го по 2005-й керував Харківським театром імені Шевченка. Найбільш резонансні постановки в Україні: "Не боюся сірого вовка", "Кармен", "Три сестри", "Ідіот", "Одруження", "Гамлет. Сни", "Ромео і Джульєтта. Фрагмент", "Войцек", "Ленін love. Сталін love".