Сердешна Оксана. Письменник Микола Кагарлицький — про зиґзаґи долі найзагадковішої української прими

Відзначаючи торік свій 70-літній ювілей, український письменник Микола Кагарлицький зробив, певною мірою, і нам, і собі особливий подарунок: написав, по суті, унікальну книжку — «Легендарна Оксана Петрусенко». У томі зібрано унікальні факти, сюжети й документи минулої епохи, все, що могло б пролити світло на долю української співачки, яка була справжнім дивом. Петрусенко — легендарна постать. Її голос мав магічну силу і чудодійний вплив на слухача. Загадки її долі й досі хвилюють справжніх шанувальників оперного співу. А її рання смерть (співачка померла сорокарічною, через вісім днів після народження сина) — низка відкритих запитань… Чи справді то був передчасний вирок неба? Чи, може, чиясь рука прискорила відхід української прими в інший світ?

Про це майже три години ми й проговорили з Миколою Феодосійовичем Кагарлицьким — справжнім лицарем Петрусенко. Співачка ста­ла для нього не просто темою творчих досліджень, а майже «другою долею». Пись­менник і мистецтвознавець з великою любов’ю збе­рігає її фото, записи, деякі архіви. Правда, інколи зітхає: «А чи потріб­на сьогодні Україні така магічна пос­тать як Петрусенко? Адже всі зусилля зорганізувати вокальний конкурс її імені — марні...» Моноло­ги дослідника про Петрусенко — це окремі новели, які не залишать байдужими шанувальників творчості великої співачки.

«Ану заспівай, як ота Петрусенко!»

— У полон цього казкового голосу я потрапив ще в дитинстві, — пригадує Микола Феодосійович. — Спочатку цей голос мене подивував, захопив. Потім я безтямно закохався в нього. А в зрілі роки пішов шляхами-дорогами його володарки…

Петрусенко — легендарна співачка, символ української культури. У 1920— 1930-х вона була популярною, улюбленою. Дізнавшись про неї, вирішив піти шляхами її життя. Адже голос Оксани Андріїв­ни, який звучав із патефона з вікна сусідньої хати в моєму дитинстві, мене зачарував назавжди.

То був божественний спів.

Пам’ятаю один унікальний випадок. Кінець серпня трагічного 1941-го. Надвечір’я в селі Черняхові, де я народився. А до сусіда-поліцая з усього кагарлицького району зійшлися поліцаї, пили-гуляли… Я ж сидів у картоплинні. І ось звучить Оксанин голос! І тут-таки з тієї ж хати вискакують червонопикі розгуляні поліцаї — а мені всього 4,5 рочка — побачили мене, схопили за комір і повели до дядька в хату. Я думаю: що ж воно буде? А вони знали, що я гарно співав, у мене до пісні любов з дитинства. І ось завели мене у хату, поставили перед вікном: «Ану заспівай, як ота Петрусенко!» Я мовчав, нітився. Крутився сюди-туди. І тоді один поліцай бере зі столу склянку, наповнює горілкою, дає мені в руки й наводить дуло рушниці на мене, на дитину: «Не вип’єш — застрелю!» Я випив. І почав співати: «Там, де Ятрань круто в’ється…» А далі… Поповз із хати під регіт. За хатою з криниці набирали воду, там було грязько. І біля цього брудного місця впав. Тільки й почув плач моєї матері: «Ой сину мій! Ой що з тобою!» Мати мене й рятувала понад два тижні з лабетів смерті.

Ще один епізод. Теж надвечір’я, така ж краса, це був 1944 рік, і я почув із репродуктора голос Оксани, бігом до одвірка — слухаю як заворожений:

В кінці греблі шумлять верби,

Що я насадила.

Нема ж мого миленького

Що я полюбила...

І раптом лемент матері. Вона кричить: «Ой нема мого синочка, нема!..» Забігає з повісткою в руках. Зібрала сусідів, почала щось показувати. Потім від розпуки впала на спориш. Сусід дав їй води. А Оксана доспівує:

Ой немає, та й не буде —

Поїхав за Десну,

Сказав: «Рости, дівчинонько,

На другую весну!»

Оці моменти дитинства й лягли в мою душу.

«За радянської влади Петрусенко не могла бути «нещасливою»

Потім — «казанський період» Оксани Андріївни. У 1927-му вона отримала пропозицію співати в оперній трупі Казанського оперного театру. І погодилася. Тут мала вдалий дебют. 13 грудня 1927 року співала Оксану в опері Петра Чайковського «Черевички». Вакулу ж виконував тенор Свердловського театру Василь Москаленко (учень Станіславського і Немировича-Данченка). Так вийшло, що сценічний образ переріс у значно більше почуття, і вони згодом зареєстрували свій шлюб. Саме в Казані її й почали називати «украинский соловушка».

Далі — Свердловський і Самарський періоди.

І лише 14 липня 1934 року Петрусенко разом із сином та чоловіком приїхала до Києва . Одразу з вокзалу вирішила йти на прослуховування до Київського академічного театру опери та балету. «Ти що, Оксано, серйозно надумала прямо з вокзалу до опери?» — подивовано звів брови чоловік. «Так! Серйозно. А чого зволікати, Василю? Краще одразу вирішити свою долю». — «Радив би не ризикувати. Сьогодні ж п’ятниця, 13 липня…» — «Не лякай мене чортовою дюжиною — не боюсь її!»

Директор театру Ян Янович Яновський теж здивувався проханню співачки влаштувати проби відразу: «Ну добре. Вкажіть свою програму...» — «Арії Лізи, Аїди, Тоски...»

Рішення художньої ради одностайне — зарахувати Петрусенко солісткою театру без наступного етапу проби — участі в одній з вистав у провідній партії. А чоловіка Василя Москаленка, чий тенор враження на присутніх не справив, зарахували солістом на другі-треті партії.

Вона гучно заявила про себе перед київською публікою вже 15 липня у «шефському» концерті в авіамістечку. Заспівала: «Что мне жить и тужить» Варламова, схвилювала Київ, і навколо неї заворушилося «зміїне кубло».

Перші три місяці співачка завойовувала публіку, виступаючи в «Аїді». Із запису в її щоденнику від третього вересня 1934 року: «Проспівала «Аїду» добре. «Приятелі» насторожилися». Із запису в тому ж щоденнику від 12 вересня 1934 року: «Уже два рази співала «Аїду». Преса мовчить — «не помітила». Але доброзичливі колеги по театру — Сергій Дмитрович Іваненко, Віктор Петрович Борищенко її підбадьорили.

А партією Лізи співачка взагалі закріпила своє становище провідного драматичного сопрано в театрі. Щоправда, на Германів (і взагалі, на тенорів високого зросту) Петрусенко в Києві не щастило. В одній мізансцені «Пікової дами» Ліза (Петрусенко) сідала в крісло — і лише тоді Герман обнімав її.

Потім — «Запорожець за Дунаєм». Коли відбувся генеральний прогон вистави з участю головних пар: Литвиненко-Вольгемут—Паторжинський і Петрусенко —Донець, то Андрій Хвиля, заступник наркомосвіти України, високий партійний авторитет, заявив, що найбільше для Одарки підходить Петрусенко — і голосом, і статурою.

Тоді її конкурентка Марія Литвиненко-Вольгемут цього не могла вибачити...

Далі в опері — «Снігуронька», Оксана в ролі Купави (прем’єра відбулася п’ятого березня 1935 року). І цю свою унікальну Купаву Оксана Андріївна створила в нестерпних для творчої праці умовах. Про це свідчать документи. В театрі були угруповання, котрі виступали проти Петрусенко. Зі щоденника співачки: «Справа в тому, що постановник опери Йосип Лапицький заявив диригенту Арію Пазовському, що в нього Купави немає, що Купава в моєму виконанні не в його розрізі і я не розв’язую його творчої думки. І що ж? Після кількох репетицій Пазовський мене зняв з партії Купави...»

Іще: «Я потрапила під вплив злих чарів П... Де вихід? Поступатися не можна, це не по-радянському. Подумаємо...»

Ніна Іванівна Скоробагатько зізнавалася: «Коли йшли вистави «Снігуроньки», до мене не раз чулися тривожні дзвінки з проханням, аби про них не знала Оксана: «Не залишайте саму Оксану Андріївну після вистав! Супроводжуйте її аж до самого дому (мешкала вона тоді на Стрілецькій). Я знаю, що тоді до неї ревниво ставилася Зоя Гайдай».

Але неважко здогадатися, що річ тут не в «ревнощах» Зої Гайдай чи в нелюбові Арія Пазовського або Йосипа Лапицького, — концертмейстер прямо натякує на доноси. Анонімки на Оксану Петрусенко були від запопадливих служак системи. Співачку тримали під «недремним оком» — факт незаперечний.

Саме в ці весняні дні
1935-го в стінах театру набув широкого розголосу політичний процес —у антирадянській діяльності звинувачувалися заступник директора з творчої роботи Яків Васильович Майстренко, тенор Олександр Колодуб. Ось вам і перша «пастка». Я припускаю, що її заступниками були авторитетні партійні керівники Панас Любченко та Андрій Хвиля.

«У час репресій її не було кому захистити»

— Під час першої в Радянсь­кому Союзі декади українського мистецтва в Москві було заплановано показати опери «Наталка-Полтавка», «Снігуронька», «Запорожець за Дунаєм». І гостро стояло питання: кому ж співати у прем’єрних виставах? У цей період напружені стосунки з Марією Литвиненко-Вольгемут і Зоєю Гайдай погіршали.

Оксану Петрусенко взагалі не хотіли пускати на декаду в Большой театр. Казали, що в них «є кому співати і Наталку, і Одарку». Але на генеральній репетиції 26 лютого 1936 року вона настільки проникливо заспівала Наталку, що всіх зворушила. Тому в ЦК вирішили: тільки вона співатиме Наталку, а потім і Одарку. І вона заспівала — дуже вдало. Московські фахівці це помітили. Преса було переповнена доброзичливими відгуками. Вистави з її участю — «Наталка Полтавка», «Снігуронька», «Запорожець за Дунаєм» — транслювалися по всесоюзній мережі. До неї полетіли листи. Закінчилася декада зустріччю з урядом у Кремлі і запрошенням на дачу до Сталіна. Саме в Москві Оксана отримала визнання, якого не можна було замовчувати: звання заслуженої артистки УРСР, орден «Знак Пошани», матеріальне забезпечення і перспективу подорожі в Мілан.

1937 рік — друга «пастка». В Україні — хвиля репресій. Були арештовані Іона Якір, Андрій Хвиля. Застрелився Панас Любченко. І нікому було захистити Оксану. Узяли директора оперного театру Яновського. На допитах він звів наклепи на багатьох людей. Про Петрусенко сказав, що вона була людиною, близькою до Панаса Любченка, бувала в нього вдома, він підвозив її автомобілем і обіцяв подорож до Італії.

Яновський практично зробив прямий донос на співачку, якій симпатизували і якою опікувались високі партійні діячі України.

Та й примадонни опери заз­дрили їй чорною заздрістю. Тому у вересневі дні 1937-го артистка перебувала на краю прірви.

У своїх спогадах Ніна Скоробагатько натякнула, що під час антрактів у гримувальній Оксана Андріївна залишалася сама — партнери по виставі в ті чорні дні боялися з нею розмовляти. І вихід вона знайшла — в екстремальній ситуації, коли відчула, що кільце навколо неї туго стиснулося, що її чекають арешт, допити… Тоді вирішила поквитатися з життям, як це вчинив Панас Любченко.

Нібито була людина, котра її врятувала. Приїхала з Москви режисер Анна Бегічева зробити записи видатних українських митців. Бегічева нібито побачила Оксану із зашморгом на шиї. Вона зняла її, і вони того ж вечора поїхали в Москву до Климента Ворошилова по «підтримку».

Але життя після того не полегшало. Дався взнаки туберкульоз і в неї, і в її сина.

Її кохав Павло Тичина безтямно. Але не міг одружитися, бо й вона сама — велика особистість і не могла стати його «секретаркою». Він був нещасний чоловік — геній у ковпаку Сталіна. Коли почув, що Петрусенко померла, закляк біля робочого столу і зродив буквально вночі: «Співала ж дзвінко, дужо, незрівнянно! А голос був — із щирого срібла! Ой рано, рано, дуже рано, Оксано, ти від нас пішла…»

Львів, любов на світанні

— Друга світова війна. Гітлерівські війська вдерлися на територію Польщі. Почалася окупація, рух у напрямку Західної України і Західної Білорусії. Вслід за воїнами готувався виїхати в ті краї і великий загін радянських пропагандистів. Серед них були й дві бригади артистів київських театрів. Одну з яких доручено було очолити Оксані Петрусенко... Вона вичитала, що у львівський націоналістичній газеті «Наш Прапор» була публікація, буцімто «Оксану Петрусенко і Михайла Донця більшовики на декаді 1936 року спочатку нагородили, а наступного року закатували...» Чекісти-енкаведисти розіграли справжнє політично-агітаційне шоу, цитуючи ту публікацію, сфабриковану «націоналістичним охвістям», і представляючи потім співачку перед її виступами «живою і неушкодженою».

А ось ті події очима самої співачки:

«22 вересня

Сьогодні був перший концерт у БЧА для дружин комскладу. Зворушливо приймали. Не вірили, що я можу поїхати, оскільки клалася думка, що «Народні і заслужені» важкі на підйом. Приймали зворушливо».

«24 вересня

Вирушили в дорогу. О 13-й годині за московським часом перейшли міст, що з’єднує наш кордон із Західною Україною. Як усі відразу відчули устрій не нашої країни. Люди зодягнені не по-нашому: або ж дуже багато, або ж дуже вбого, геть у лахмітті, як пастух, що гнав стадо, якого ми зустріли дорогою. Я вперше за кордоном нашого Союзу. Мене так надзвичайно цікавила кожна дрібниця, я просто не знала, куди дивитися».

Там, у Львові у 1939-му, Оксана вперше зустрілася з Андрієм Чеканюком, редактором газети «Комуніст»…. Це була її єдина любов. Він був молодший за неї на шість років, одружений, мав двох синів. Коли повернулася до Києва, то вже чекала дитину без будь-якої надії на спільне життя з коханим.

У листі від 29 квітня 1940 року Оксана пише до нього після кількох годин жагучого очікування в помешканні подруги Катерини Лучицької:

«Ти не прийшов, Андрійку, а я так чекала тебе, думала. Ну що ж, мабуть, тебе більше влаштовує, так тобі зручніше, а я... А я от думаю, що не має бути насилля ні над волею, ні над почуттям. Пам’ятаю про теє завжди, навряд чи й зможу забути. Адже через півтора місяця буде та жива істота, що кожної миті нагадуватиме про тебе, а серце матері — не камінь...»

Ще один лист до нього ж :

«Останні події мого сімейного життя змусили мене зіткнутися з тим чоловіком, від якого пішла 15 років тому і якого змусила страждати. Яке в мене почуття до нього, я не змога б навіть собі на це відповісти, знаю одне — він батько мого Бобки, в них обох дуже багато спільного. З дружнім співчуттям, турботливо підійшов до мене — і я вдячна йому за турботу. Я знаю одне, що, з’єднавши своє життя знову з цим чоловіком, принесу йому щастя, Бобці поверну батька, а я... Залишимось друзями. Крихітку нашу я зумію виховати справжньою людиною, як і Бобку. Червоніти тобі не доведеться. Забути тебе, мій Андрійку, я ніколи не зможу, завжди буду пам’ятати і бажати від щирого серця благополуччя в твоїм житті»...

Це приголомшливі листи.

...31 травня 1940 року Оксана Андріївна співала останню у своєму житті виставу — «Запорожець за Дунаєм». Цією оперою відкрилися гастролі колективу у Львові. Партнерами співачки були Михайло Донець, Наталя Захарченко, Іван Шведов. І хоч почувалася вона дуже зле, зібрала в кулак усю волю і провела партію Одарки на піднесенні....

Коли повернулася в Київ, її поклали в лікарню на Пушкінській. «Лежу, а тут кругом мене ходять-ходять у білих халатах. Мені якось не по собі...»

Що криється за цими словами? На що натякає співачка?

Потім її перевезли в ОХМАТДИТ, де хворих консультували медичні світила — Олександр Лур’є, Левко Мельник, Давид Сегалов...

Передчасна смерть чи вбивство?

— Розглядаю дві причини смерті співачки, — продовжує письменник. — Перша причина — це тромб, який перекрив доступ крові до серця і легенів. Ліків же, які могли б перешкодити цьому процесу, на той час не було.

Але в день її смерті — 15 липня 1940 року — за три години до трагічної події до неї прийшла подруга Олександра Станіславова. Оксана віддала в руки няні свою дитину: «Потримай мого козака, а я поговорю з Шурочкою!» І вони довго про щось спілкувалися. Перед тим були Ніна Іванівна Скоробагатько і Катерина Лучицька — вони обдумували, як співачка вийде до своїх глядачів.

І до цього в житті Петрусенко було багато тривожних моментів. І я намагався, щоб читачі моєї книжки звернули на це увагу. І це вже нібито натяк на другу можливу причину… Коли Петрусенко під час вистав залишалася у гримувальній, до неї чомусь ніхто не приходив — боялися? Були також незрозумілі дзвінки, коли вона збиралась їхати по орден «Знак пошани» і звання «заслуженої» у Москву: «Скажите, в каком вагоне будет ехать Оксана Андреевна Петрусенко, ми хотим ее поприветствовать...»

Ще один дзвінок до Ніни Іванівни, концертмейстера: «В якому вагоні буде їхати Петрусенко — ми хочемо їй допомогти...» Хто це був? Друг? Ворог? Чому про цю особу сама співачка нічого не знала?

Наступного дня після пологів від неї чомусь відсторонили лікаря — професора Олександра Лур’є, який опікувався нею і на дачі, і в лікарні. А ось коли співачка народила сина, лікаря чомусь командирували у термінове відрядження. Чому? Стан здоров’я Оксани Андріївни під час перебування в ОХМАТДИТі, здається, не викликав побоювань. На восьмий день її вже планували виписувати.

За день до її смерті була неділя. І жінки в лікарні вмовили її дати імпровізований концерт. Вона співала. Потім їй стало зле від перенапруження… Коли співачці зовсім погіршало, лікарі сказали медсестрі Парасці Гладуш: «Якщо Оксані Андріївні стане зле, кличте лікаря!» Але як це можна зробити, якщо вона була сама в палаті? Так, видатній співачці виявлено високу честь — її поклали в окрему палату.

А може, хтось був зацікавлений у тому, щоб Оксана Андріївна залишалася сама-самісіська в палаті навіть тоді, коли на шостий-восьмий день після пологів активізувався тромбофлебіт і смертельна небезпека на артистку чатувала вдень і вночі.

Все сталося несподівано… І ось офіційна версія: «Великий тромб підступив до серця, і врятувати було неможливо…»

Трагедія розігралася десь опівдні. Перед черговою годівлею до палати забігла няня помити співачці руки. Артистка задрімала, а няня раптово відчинила двері й гримнула ними. «Ой! — скрикнула Оксана Андріївна. — Ви мене розбудили й налякали. Я саме, голубонько, задрімала й наснився сон — рідна моя мама цілувала мене…» А це передвісник близької смерті. Оксана Андріївна нагодувала дитину, потішилася…

І тут — зовсім інша картина. Зі слів медсестри Параски Гладуш, коли вона поспішала коридором, то раптом двері палати № 2 широко розчинилися і з них виглянув якийсь невідомий черговий лікар: «Параско, спустись у поліклініку! Оксані Андріївні зле! Виклич професора і принеси кисневу подушку! Укол в серце я вже зробив...»

Але ж у неї був офіційний лікар — професор Євгенія Ставська. І поки Параска бігала за кисневою подушкою, минуло хвилин десять-п’ятнадцять. «Гладуш, станьте біля неї, покладіть руки долонями догори під подушку й обережно ледь-ледь підніміть Оксані Андріївні голову! — наказав той лікар сестрі. — Тепер опустіть голову, заберіть кисневу подушку… Оксана Андріївна померла», — констатував незнайомець.

Через дві години по всій Україні і по СРСР рознеслося, що не стало Оксани Петрусенко. Її завезли в морг, анатомували. Це була третя «пастка» для співачки.

У мене справді залишилося багато питань…

Чому в понеділок вранці нікого, а передусім — її лікаря Євгенію Ставську, не стривожило те, що після співу для породіль Оксані Андріївні стало зле?

Чому замість того, щоб кинутися рятувати співачку, їй принесли годувати немовля?

І яким чином сторонній, а не палатний лікар опинився в її палаті?

І чому, коли медсестра за 10—15 хвилин повернулася з поліклініки, прихопивши ще й кисневу подушку, застала в палаті того ж лікаря — без сестри-помічниці — в такій екстремальній ситуації?

Замість епілогу

— Алік Петрусенко, син співачки (вона померла на восьмий день після його народження) в 1968 році зустрівся з Ніною Медведєвою, яка була присутня при анатомуванні співачки. Але та чомусь почала забалакувати хлопця. Кілька разів він нагадав їй про мету відвідин, та вона його ніби й не почула. Так і пішов він від неї — ні з чим.

Ось я собі й міркую: якщо вона не хотіла травмувати душу дитини, то повинна була б дати ту офіційну версію смерті: тромб… Тим самим вона б його заспокоїла. Але, можливо, її совість не дозволила збрехати, а теми отруєння вона уникнула? Адже судмедекспертиза відбувалася у присутності представників КГБ, і лікарі не мали права розголошувати «висновки».

У своїй книжці я простежив усі три пастки, поставлені на Оксану Андріївну. Однак конкретних винуватців так і не виявив…

Ворогів у неї було, очевидно, чимало — і в колективі, і серед високих державних партійних мужів. У мене було б багато запитань і до того ж таки Андрія Чеканюка зі Львова. Чим міг він бути причетним до загадкової смерті Петрусенко? Він же завдав співачці пекельних страждань своїм зрадливим коханням. З палкої пристрасті до нього вона зачала дитя і в муках його народила.

Жодного сумніву не маю, що він із полегшенням зітхнув, коли її не стало. А свого сина Андрій Чеканюк взагалі не захотів визнавати. Олександра Петрусенка виростила й виховала Алла Георгіївна Педченко. До війни вона навчалася в школі в одному класі зі старшим сином Оксани Володимиром, часто заходила до родини Петрусенко, Оксана Андріївна ласкаво називала її «невісточкою». Вона його всиновила…

В голодному 1946-му Алла привела Олександра до батька і попросила допомоги. Він вигнав її з кабінету… Алік став біологом. Захистив дисертацію. Але доля цього хлопця була тяжка. Він до дев’яти років не ходив, хворів на туберкульоз кісток… У 1998 році Олександра Андрійовича Петрусенка не стало. Похований він поруч із мамою — на Байковому цвинтарі. Трагічно склалося й життя її старшого сина Володимира. Він теж хворів на туберкульоз, лікарі нічим не могли зарадити. Помер Володимир ще у
1944-му в евакуації в Іркутську…

Чи могла стати Оксана Петрусенко «українською Марією Каллас»?

У неї був незвичайний голос, який не має вокальних паралелей. У неї драматичне сопрано, а точніше — дзвінке колоратурне драматичне сопрано.

Є дві її платівки: «Співає Оксана Петрусенко», які містять чимало записів.

Я намагався зробити альбом із трьох дисків, усі записи вже були на студії. Але сам дуже занедужав і ледве встиг забрати з цієї студії ті неоціненні матеріали… Виявляється, в Україні все це не дуже потрібне?

А ось у Балаклеї на Харківщині є її меморіальний музей. Там багато особистих речей Оксани Андріївни — і сорочки, і фортепіано… Якби вдалося влаштувати конкурс імені Петрусенко! Навіть Мінкульт мене підтримав за підписами Гнатюка, Мокренка, Мірошниченко… Правда, деякі «живі класики» казали: «А почему не мне такой конкурс, а почему Петрусенко такая честь?..» Але ж хіба їм варто відповідати?