Вірую... «Знаковий» актор вітчизняного театру Петро Панчук: «Мені завжди було жаль Шевченка… І навіть коли заходив у його музей — то плакав»

У Театрі імені Івана Франка в обстановці «напівлегальності» випускають прем’єру вистави «Дредноути» за п’єсою найпопулярнішого на сьогодні російського сучасного драматурга Євгена Гришковця. Режисером постановки став Петро Панчук, актор, якого вже звично називають знаковим, суперпрофі, блискучим… На думку «ДТ», знаковий — це один із варіантів знаку якості. Панчука фактично відкрив Андрій Жолдак в «Ідіоті» Достоєвського — і то був справді знак якості, про актора заговорили. Потім одна за одною посипались ролі в Театрі Франка у виставах «Батько», «Буквар миру»… В «Божественній самотності» він зіграв Тараса Шевченка. А одна з останніх його прем’єр — «Наталка Полтавка» (актор грає Возного) — на думку експертів, один із реальних претендентів на премію «Київська Пектораль».

— Здається, це перше звернення Національного театру імені Франка до Гришковця. Чому ви вибрали саме цю п’єсу?

— Якихось логічних причин я вам не назву. Є в нашому театрі одна актриса, Наталя Руденко, і вона років два побивалася, що незайнята. На мою думку, актор повинен грати... Я й вирішив їй допомогти, тому що сам декілька років не грав і знаю, як це болісно. Пам’ятаєте, як Шевченку не давали ні писати, ні малювати, а він мучився... Ось так і актор страждає. Зі співчуття я вирішив допомогти Наталі, щоб вона грала на малій сцені. В результаті зупинилися на Гришковці, бо сам автор писав: ««Дредноути» — п’єса для жінок». Гришковець — і автор, і виконавець, він говорить про проблеми чоловіків, але підписав — «для жінок», бо жінки мають слухати. І я пішов за принципом дитячої наївності: якщо «п’єса для жінок», то й грати її повинна «жінка». Виставу ми вже показали двічі, там ще грає молодий актор Олександр Байчеревський.

— А чи погоджуєтеся ви з думкою «Літературної газети», що Гришковець сьогодні — це «імітатор щирості в театрі»?

— Я бачив його лише в одному спектаклі — «Одновременно». І сам Гришковець мені сподобався. Але чи імітатор він, чи це все насправді? Людина як пиріг — багато зрізів. Думаю, коли він сидів і писав п’єсу, то заглиблювався в себе і не жив лише поверховим, соціальним зрізом. Йому вдалося дістати зі свого серця те, що колись туди впало і там жило. І це він викладав на папері. Тому «імітатор» — не зовсім правильно, мені здається. Все одно театр — це момент «представлення». Але емоція повинна бути справжня. І мені здається, що в цьому плані Гришковець — не поверхова людина, в його творах відчувається чистота. Сам Ісус Христос сказав: «Будьте як діти». Бо коли дитина дивиться на хмару, то їй здається, що це щось неймовірне. А вже в школі кажуть, що це молекули води, і погляд від цього стає сірий і науковий, він збіднює душу. «Дредноути» — вистава майже без спецефектів, без «концепцій». Робимо все щиро, наївно і трохи по-дитячому.

— З самим автором безпосередньо ви знайомі?

— Незнайомий. Але колись в одному номері театрального журналу випадково моє інтерв’ю опинилося поруч із його. Подумав, коли проситиму в нього дозвіл на п’єсу, то принесу цей журнал. Але, власне, вже пізно, бо ми зробили виставу. Пам’ятаєте, як у «Майстрі і Маргариті»? «Щоб знати, що це письменник, достатньо прочитати одну сторінку його роману».

— Про початок вашої творчої кар’єри небагато відомо. Як ви починали?

— Можна сказати, що до вибору професії мене підштовхнули цілком певні обставини. В часи мого дитинства в нас була хата на дві половини — кухня, де мати варила їсти, і кімната, в якій спали батько з матір’ю (там була ікона і скриня з одягом). І пам’ятаю, що вдягав я материну зелену сукенку, зав’язував хустку, відчиняв двері і з’являвся перед нею. А вона сиділа на іншій половині хати й дивилася. З дитинства мені запам’яталися радість і подив, з якими мати казала: «Ой, яка ж у мене хороша дівчинка!». Той момент, коли ти дивуєш людину і вона реагує, і радість від цього мені дуже запам’яталася. У нас колись у театрі один хлопчик, син актора, вийшов на сцену, і йому довго аплодували, а хтось сказав: «Ось уже й заковтнув цього гачка!». Тобто він відчув принадність оплесків.

— А коли ви з хатнього карнавалу перейшли на професійне перевдягання? Хто були ваші вчителі?

— Спочатку закінчив у 1976 році Луцьке культурно-освітнє училище за спеціальністю режисер самодіяльних колективів. Але хотів бути військовим, тому й подавав документи то в Суворовське училище, то у Вище прикордонне в Москві. Проте мав погану характеристику. Був нехлюєм, усі казали, що з мене нічого не вийде. Внутрішньо відчував, що мені потрібні дуже суворі зовнішні рамки. У військові мене не прийняли. Казали, що з такою характеристикою навіть у тюрму не приймуть. Уже згодом я «ознайомився» зі своєю характеристикою, в якій було написано: «Хороший організатор, неодноразово організовував товаришів на погані вчинки». Після училища я служив у Севастополі на надводних кораблях, «дредноутах». Військова частина шукала музикантів, а я завжди грав у селі на весіллях на трубі, ось так потрапив в оркестр штабу Чорноморського флоту. Коли відслужив, прийшов прослухатись до Київського театрального, але вступати не хотів, бо дуже любив село. Думав, буду жити в селі, вчити людей грати на інструментах, ходити в ліс і ставити там вистави. Я й тепер не став міським. Але тоді мене прослухав Леонід Артемович Олійник, світлої пам’яті людина, і взяв в інститут. Вчили мене такі корифеї, як Ада Миколаївна Роговцева, Олег Микитович Шаварський, Сергій Володимирович Данченко...

— А потім ви, звичайно ж, потрапили до театру Франка…

— Я працював в інституті, і тому Данченко взяв мене в театр. Багато років грав епізоди, в масовці. Довго-довго був «неслухняним» хлопцем, завжди боровся — і в інституті, і на службі, завжди шукав правду.

— Чи були однодумці, які підтримували в пошуках правди?

— Підтримували за кулісами, бо невигідно бути в опозиції до керівництва — людина ж завжди хоче щось грати в театрі . І ось поступово від мене відкололися друзі, а я все боровся-боровся і доборовся до самого краю — навколо нікого не залишилося, тільки я, праведний. Ну а кому така перемога потрібна? На повну силу я став працювати з Жолдаком лише у 42 роки, коли професія актора має вже йти до завершення. Я зіграв у його «Ідіоті» головну роль — князя Мишкіна. І коли театр очолив Ступка, він дав мені повний простір для самовираження, за що я йому вдячний. Знаєте, років зо два тому я ставив на малій сцені у фойє виставу «Батько» за Стрінбергом і грав головну роль, а Сашу Білозуба взяв у співрежисери. Коли зіграв, до мене підійшов Михайло Резнікович і сказав: «Петя, я тебя поздравляю только с одним — с тем, что ты выстоял».

— Ви неодноразово були на одній ролі одночасно з Богданом Ступкою, у кожному разі, такі розподіли існували і в «Істерії», і в «Наталці Полтавці»…

— Так складалося, що в нас було чотири-п’ять співролей, але виходило, що грав або я, або він. Знаєте, тепер я оце все пригадую, а в мене сльози на очах… Колись давно в цирку боролися борці, і тільки один раз на п’ять років вони збиралися, зачиняли двері й виходили сам на сам без публіки, щоб знати справжню ціну сили кожного. Така боротьба називалася «за гамбурзьким рахунком». Отож, за цим «гамбурзьким рахунком», у нас є внутрішнє відчуття сили кожного. Я знаю, що він актор могутній. І десь маю підозру, що він добре думає про мене. Ми на роль Сковороди в «Букварі миру» були призначені вдвох, потім на Фрейда в «Істерії», потім роль Возного в «Наталці Полтавці». Сковороду я грав сам, тому що в Ступки на той час були справи. А Фрейда ми вдвох готували, і коли він зіграв прем’єру, то каже: «Давай, Петро, вводься!». А я відповідаю: «Богдане Сильвестровичу, ви вже граєте — то грайте далі!». Є такий момент, що або він грає, або я — і ми ніколи не сваримось.

— Чи можуть тепер бути друзі в театрі?

— Сковорода сказав: «Християнська любов поширюється на всіх, але дружити треба з небагатьма» Дружу з небагатьма... Є така історія: до одного монаха підійшла жінка і каже: «Отче! Отче! Отче! Ми ж свої!» А священик: «А в нас тут усі свої...» Тому в певний період настає розуміння, що життя в нас дуже коротке і кожна людина тобі посилається не просто так. І навіщо ще якісь претензії до цієї людини пред’являти, витрачати на це життя? Всі ми смертні, і завтра може або його не бути, або мене...

— Як ви сприйняли недавню конфронтацію в театрі, і чи не намагалися вас «перевербувати» ті чи інші «клани»?

— Всі ми люди. Адже навіть коли дома сваряться батько з матір’ю, то дитину тягнуть у різні боки. Я так дивлюсь на ситуацію: «Поганий мир — краще, ніж хороша війна». Всі ми люди грішні, пристрасні, егоїстичні, самолюбиві й хочемо, щоб було так, як кожному з нас зручніше і вигідніше... Завжди висловлюю думку у зв’язку з нашою п’єсою «Дредноути»: якби людям, котрі були на потопаючому кораблі «Курск», хтось сказав: «Слухай, ти вийдеш, ми дамо тобі повітря, але нічого не матимеш — і дружина тебе залишить, і всього, що нажив, позбудешся, — чи згоден ти?» Думаю, кожен сказав би, що не треба нічого, тільки б вийти, вдихнути повітря, пройтися босоніж берегом. Отже, для людини достатньо сонця, повітря й окрайця хліба! Тому «мишаче вовтузіння» — це лише прагнення задовольнити власні егоїстичні потреби... Здається, не бракує тобі ролей, слави, визнання… Але ненаситній людині всього мало. Я не брав у цьому участі. На світ можна впливати двояко: матеріально і духовно. Іноді кажуть: не говоріть дітям про Бога стільки, як Богу — про дітей. Тобто треба старатися молитися, скільки ти можеш. Ось так я й старався, але християнину не личить про це говорити…

— Як ви вважаєте, чи залишилось місце для моральності й етичності в сучасному театрі? Маю на увазі, звичайно, не лише ваш рідний театр.

— Звісно. Але є різна висота моральності. Наприклад, раніше монах, котрий тільки приходив у монастир, був набагато сильнішим, аніж той, що тепер живе там усе своє життя. Хтось, як та жабка в криниці, очищає воду, ось і в театрі є з двійко таких жабок. Не можу сказати, що все зовсім погано. Коли я був молодим, то своїм прагненням знайти правду більше каламутив, аніж вичищав цей простір. А тепер мені краще, бо раніше всі були ворогами, а нині дивлюся — наче нормальні люди.

— Яке ваше відчуття образу Тараса Шевченка, якого ви грали у виставі франківців «Божественна самотність»?

— Що таке Шевченко? Це яскравий метеорит, який пролетів по небу, всі його побачили, хтось захопився, хтось злякався, а він згорів... Але від цього явища залишився слід і купка камінчиків. Ось я, власне, і спробував доторкнутися своєю душею до тих залишків у літературі, а це фактично попіл. У виставі є багато обмежень: ти можеш щось відчувати, але станцювати це на малому сценічному клаптику дуже тяжко, тому я усвідомлюю, що не виразив Шевченка, як хотів би.

— Деякі наші критики відзначали, що ви намагались показати стражденну постать Шевченка, людину, яку, в першу ж чергу, зрадили свої…

— Коли мені було років із п’ять, то голова колгоспу подарував мені «Кобзар». А я не знав, що це, але дуже його серцем відчував. Навіть за датою народження ми поруч — у нього 9, а в мене 7 березня. Мені завжди було жаль Шевченка... І навіть коли заходив у його музей — то плакав. А якщо плачу, то це душа якось відгукується на його життєвий шлях... І коли все це виносиш на сцену, то впевнений — і в інших серця стають м’якшими.

— Чи є у вас наразі запрошення в кіно?

— Є. Але не буду озвучувати. Досвід засвідчив, що тільки-но озвучиш, як усе зникає кудись.

— Чи погодились би ви знятися у фінансово вигідному проекті, але з вадами сценарію?

— Звичайно, якщо там нема якоїсь паскудності і фальшу. А що, хіба я ідеал? Усі ми з вадами. Мені часто пропонують, щоб я йшов на рекламу цигарок або горілки… Як я, людина, котра не п’є й не палить, можу на екрані казати: «Ану хлоп’ята, подивіться, які гарні цигарки!» Ось я вам тут зараз скажу, що не буду зніматися, а завтра мені принесуть сценарій і запропонують великі гроші, а потім скажуть: «Дивіться, який лицемір, у газеті себе виставляє добре, а сам грає!» Але дуже вже не хочеться плювати у вічність...