Володар фотографічного "Оскара" Роман П'ятковка: "Україну можна зробити світовим арт-трендом"

На найпрестижнішому світовому фотофорумі Sony World Photography Awards-2013 українець Роман П'ятковка був названий найкращим концептуальним фотографом року. (А це рівносильно "Оскару" у кіносвіті). Сам Роман вважає, що українське фотомистецтво впевнено завойовує світ, і створює на батьківщині українську фотографічну альтернативу.

- Романе, чи знають, на вашу думку, сьогодні у світі про таке явище як Харківська школа фотографії"?

- Цей феномен декларується не тільки на пострадянських майданчиках або в Європі. Коли ми були на фестивалі в Х'юстоні, то й там чули - "представники Харківської школи фотографії". Вона має свою впізнаваність, свої традиції і свої обличчя...

- Ну, а чим Харківська школа відрізняється, скажімо, від київської або одеської?

- Насамперед - це традиції. У нас зійшлися три напрями. Перший - маргінальний соцреалізм у хорошому сенсі цього слова. Другий - дуже особистий, часом інтимний концептуалізм. Третій, найголовніший, - це примітивно простий реалізм. Якщо перекласти більш зрозумілою мовою, то йдеться про те, що ми нерідко ніби "підганяли" професійну картинку під аматорську. І, до речі, робимо це досі.

- А ще один феномен Харківської школи - що вона представлена переважно не в Харкові. Сергій Братух живе в Москві, Михайло Педан - у Стокгольмі, Борис Михайлов - у Берліні й планетарних околицях (хай пробачать мені ті, кого не згадав). І виходить, що в Харкові залишився лише П'ятковка.

- Я теж не сиджу на місці й мотаюся світами. Але база в Харкові. І я однозначно декларую, що нікуди валити не маю наміру.

- Чому? Адже всі, про кого я сказав, непогано там почуваються? Той-таки Борис Михайлов свою "фотонобелівку" - премію "Хассельблад" - отримав ще 2000-го...

- З одного боку, даруйте пафос, у Харкові я підживлююсь. У Києві знімати так, як у Харкові, не можу. У Харкові мені значно легше знайти двадцять оголених дівчат, розсадити їх у якомусь кафе і зняти так, як я хочу. І мене при цьому охоронятимуть, а потім дякуватимуть. І потім, дивіться, адже Борис Михайлов, незважаючи на всілякі Токіо та Нью-Йорки, продовжує приїжджати знімати в Харків і скрізь позиціює себе саме як український фотограф, український художник. І це при тому, що сьогодні він входить у десятку найвідоміших художників світу.

- Наша держава щорічно виділяє бюджетні кошти на вирішення проблеми під кошмарною назвою - "формування позитивного іміджу України за кордоном". Але що таке позитивний імідж, не знає ніхто. Про Україну здебільшого пишуть у негативних тонах. А як сприймають Україну у творчій спільноті? Тому що ми про це практично нічого не знаємо. Ось ви недавно отримали в Лондоні фотографічного "Оскара"...?

- Правильно. Найвпливовіша фотографічна організація у світі, котра має ще й свою академію, заснувала найбільшу світову премію. Аналог "Оскара" у фотосвіті. Це було в холі лондонського "Хілтона". Червона доріжка. Вишуканий бомонд, мас-медіа з усього світу і дипломатичний корпус, що представляє країни, чиї майстри перемогли в 17 номінаціях.

- І, звісно, у перших рядах посол України, тому що Україна вперше в історії увійшла до числа переможців...

- На жаль, ні посла України, ні українських ЗМІ якраз і не було. Хоча інформацію туди передали, та й організатори просили посольство надіслати списки ЗМІ на акредитацію. Це було сумно. Я не люблю слова "патріот", але, повірте, коли оголошують твоє ім'я як переможця і при цьому звучить слово "Україна" - це дуже круто. Але, знову ж, прикро, коли про те, що представник України вперше в історії такого престижного форуму названий найкращим концептуальним фотографом світу в 2013 р., говорять на Бі-бі-сі або пише "Гардіан", а у твоїй вітчизні - практично повна тиша.

- А може, причина тому, що ні ви, ні той-таки Борис Михайлов, як і раніше, не вписуєтеся в систему координат пострадянського суспільства у сфері культури? І, хоч незалежній Україні вже 21 рік, все так само залишаєтеся "чужими"? Адже проект, за який ви отримали престижну нагороду, не Україну славив, а по совку топтався. І на офіційному рівні говорити про ваші роботи, в яких суцільна "порнографія", не зможуть за визначенням...

- Так, я взяв обкладинки офіційного журналу "Советское фото", головного друкованого органу "офіційного гламуру" того часу, і наклав на нього свої андеграундні фотографії тих самих часів, які ніколи не виставлялися. Тобто збив в одному флаконі офіційний гламур і андеграунд. Це, до речі, допомагає нам осмислювати й нинішні процеси. Бо сьогодні теж існують і офіційний гламур, і чистий глянець, і справжня художня фотографія.

- Отже, з одного боку, у своєму проекті ви зберегли тяглість часу, а з іншого - показали, що і як відбувається в арті сьогодні... Та ще й на тлі дедалі більшого інтересу на Заході до радянської та пострадянської фотографії.

- Ну так. До того ж не забувайте, що освічена Європа завжди буде зациклена як на минулому, так і на його переосмисленні. До речі, проект, який я посилав на конкурс, - це далеко не перша спроба в сенсі тяглості часу. У мене ще в 1978 р. була аналогічна робота, в якій я співвідносив фотографії 78-го і фотографії війни. А ще є серія робіт, завдяки яким я став відомим, - "Фантоми Голодомору". Роботи експонуються в музеях Європи і Росії. А робив я її в радянські часи, коли про Голодомор говорити було не заведено.

- Сьогодні в Україні не всі розуміють, як за фотографію можна платити тисячі й десятки тисяч доларів або євро, як це відбувається в цивілізованому світі...

- В Україні взагалі велика проблема з мистецтвом як таким. У нас практично немає тих, хто зводить художника і покупця, колекціонера. Немає розвиненої інфраструктури галеристів, профільних журналістів, профільних ЗМІ... Мало того, у нас немає ні вузів, ні факультетів, на яких би "вивчали на фотографа"... Як це практикується в усьому світі. Другий аспект відповіді - це помилкова впевненість, що фотографію зробити легко. Тому що будь-яка людина при грошах каже, мовляв, о'кей, я можу купити пензлі, полотно і фарби, але написати картину не зумію. Але ж я можу купити класну апаратуру і наклацати купу картинок, бо розумію прекрасне найкраще...

- Для чого ви створюєте Українську фотографічну альтернативу?

- Так сталося, що ще з часів СРСР фотохудожників за людей не вважали. У них не було творчої спілки, їм не виділяли майстерень, не присвоювали звань і т.д. І тільки наприкінці історії тієї держави в Москві таки створили Спілку фотохудожників СРСР. А після розпаду Союзу ми, за інерцією, отримали і Спілку фотохудожників України. Однак сьогодні цей організм вмирає. Там перебувають старі, вкрай консервативні й агресивно налаштовані дилетанти. Хай не образяться на мене кілька моїх друзів. Це люди, котрі знімають щось у вільний від роботи час. Але це "щось" не має нічого спільного з подіями в сучасному світі фотомистецтва. Я вже мовчу про те, що вони нічого не роблять для молоді, крім того, що її калічать.

- То ви хочете їх у цьому процесі замінити?

- Ні, звичайно. Ми не створюємо нову фотоспілку. Бо не можна створювати альтернативу трупу. У нашій основі - популяризація і міжнародне розкручування проектів нових українських імен.

- Навіщо, скажімо, Михайлові Педану треба все це робити? Живе в ситому Стокгольмі, де в нього усе гаразд. Де видають його альбоми, а сам він ще й викладає фотографію молодим шведам.

- А мені це треба?

- Ви хоча б тут живете.

- А Борі Михайлову з його світових вершин це треба? Але в нього чомусь болить душа, коли бачить те, що творять на наших майданчиках. Тому ми й підтягуємо талановиту молодь. І робимо все для їх популяризації. Як це було в тих-таки Штатах або в Китаї, де, незважаючи на те, що український прапор з'явився вперше, наші молоді митці отримали найвищу оцінку. Та й потім, ви не уявляєте, який це кайф - спілкування з новим поколінням. Це не просто сполучені посудини, це бачення світу їхніми очима, це нові думки, ідеї, підходи... Молодих дуже багато, головне - щоб їм не заважали. Хоча, якщо держава почне допомагати, і допомагати реально, а не для піару чиновників, - це теж буде цілком незле. Як це зробили в тому ж Китаї, де саме держава влаштувала шалену експансію китайського мистецтва, зокрема й фотографії, у зовнішній світ, і впродовж десятка років Китай був номером один. Тепер нішу можна забрати й спробувати зробити світовим арт-трендом Україну. У нас для цього є все...