Кейнсіанство: хвороба «лівизни» у капіталізмі

Поділитися
Метод боротьби з кризами, пропонований кейнсіанством, лікарі назвали б «симптоматичним»: він не просто не лікує причини хвороби (неефективність), він заганяє її вглиб, або й загострює.

Двадцять років тому, як розповідають очевидці, по Кабміну юрбами ходили лобісти «червоних директорів» зі свіжовиданими працями Джона Мейнарда Кейнса. Посилаючись на класика (як звично!), вони вимагали терміново надрукувати грошей, бо підприємства не могли збути продукцію за «справедливими» цінами, що покривають роздуті витрати. Уряд тоді пішов їм назустріч. У результаті - зубожіння, згорілі вклади і вісім років спаду (при тому, що країни Балтії, перебуваючи у значно гіршому становищі, з дорогим газом і нафтою, вийшли з рецесії за кілька років). Посилюється підозра, що тепер на дивовижно схожі граблі наступили вже найрозвиненіші країни. Може, все ж таки з самим кейнсіанським підходом до економічної політики щось не так?

На перший погляд, він начебто цілком логічний. Загалом, не вдаючись у теорію, очевидно, що під час буму розкручується спіраль зворотного зв’язку «більші доходи споживачів - вищий попит - краще завантаження потужностей, менше безробіття - ще більші доходи». Це, звичайно, всіх влаштовує. А потім раптом настає криза: та сама спіраль (плюс кілька інших, подібних) починає стрімко закручуватися назад. Здавалося б, простий і очевидний рецепт, пропонований кейнсіанцями, у принципі зводиться до того, що в такі моменти треба розривати зворотний зв’язок, наприклад, роздавати споживачам гроші, а підприємствам - державні замовлення, аби не допустити падіння попиту і, відповідно, безробіття. Кошти для цього можна позичити або надрукувати. Але, що важливо, потім, під час буму, треба, навпаки, повертати борги і вилучати зайву готівку з обороту.

І метод діє - перевірено роками і досвідом багатьох країн, доведено в сотнях, якщо не тисячах, емпіричних досліджень! Точніше, діяв до певного часу. Кейнс говорив, що «у довгостроковій перспективі ми всі помремо», і виявився по-своєму правий: його рецепти вперше привели «пацієнта» у стан важкої коми в 70-х роках, коли їхнього автора вже років тридцять як не було серед живих. Тоді, як ми пам’ятаємо, становище врятували неоліберали. І зараз, знову, вже не допомагають ні «кількісні послаблення» (друкування грошей), ні «бюджетні стимули», а інших способів запобігти рецесії ніхто не знає. Та й немає куди вже друкувати долари, і позичати вже теж нема в кого… Тож стагнація або навіть спад - усерйоз і надовго, а нова хвиля лібералізму не за горами. І все це не випадково.

Перша фундаментальна помилка кейнсіанства - це ігнорування ролі конкурентного відбору найефективніших підприємств та інвестицій. Мовчки припускається, що всі підприємства управляються ідеально, і тільки падіння попиту (у результаті суто макроекономічних проблем) заважає їм показати, на що вони здатні. Однак у реальності всіх зрівнює тільки бум, і він, закономірно, завершується кризою. Адже що означає горезвісне «надвиробництво»? Тільки те, що ціни на товари завищені. Якщо це просто результат жадібності підприємців, то не питання: вони просто влаштовують великий розпродаж. Гірше, якщо декому доводиться продавати дешевше собівартості, - так і розоритися недовго! Але це й означає, що підприємство неефективне. Тобто саме криза забезпечує природний добір. До того ж введені в оману бумом люди роблять неефективні інвестиції, наприклад, у «блакитні фішки» і нерухомість, які нібито завжди дорожчають. Банки видають погано обґрунтовані кредити під малоефективні проекти. І, знову ж таки, тільки спад карає за ці помилки.

Тому метод боротьби з кризами, пропонований кейнсіанством, лікарі назвали б «симптоматичним»: він не просто не лікує причини хвороби (неефективність), він заганяє її вглиб, або й загострює. Замість того, щоб очиститися від гнилизни і повітряних замків, економіку змушують усе це залишити всередині заради збереження зовнішніх ознак благополуччя. Ну, до певного часу це вдається, що, власне, і підтверджують дослідження. Хоча, якщо за тією самою методикою вивчати ефективність наркотику, то результат буде теж однозначним: так, діє! Адже щоразу, коли пацієнт приймає дозу, йому справді кращає.

Однак і наркотик - не завжди лайливе слово. Наприклад, при больовому шокові, коли головну небезпеку становить уже не причина, а сам біль, морфін рятує людині життя. Так само дуже дозоване вливання коштів в економіку в період гострого спаду може відвернути ефект доміно, коли слідом за неефективними підприємствами потерпають й інші, просто через розкручування описаної вище спіралі. Та й працівник, що мав нещастя трудитися на збанкрутілому підприємстві, загалом-то не винуватий.

Погано те, що ніхто насправді не знає тієї заповітної правильної «дози», яка дасть змогу під час спаду вижити ефективним, але відсіє неефективних. І не факт, що її в принципі можна розрахувати. Інструменти спрацьовують не відразу, причому лаг заздалегідь невідомий, тому діяти з коригуванням по ходу справи неможливо. У результаті на практиці кейнсіанська економічна політика - швидше мистецтво, ніж науково обґрунтований метод. А ціна помилки величезна. Але навіть не це найголовніше.

Другий фундаментальний прорахунок кейнсіанства полягає в тому, що в реальному світі, маючи під рукою такий наркотик-допінг, навіть найбільш благонаміреному уряду важко не «сісти на голку», особливо в умовах глобальної гонки. Хто, крім Рейгана і Тетчер, насмілиться дозволити економіці самоочищатися за рахунок банкрутств і скорочень? Адже ні виборці, ні навіть піддані не вибачають безробіття! А от помірну інфляцію вони переносять спокійніше. Тому уряд відчуває непереборну спокусу «піддати пари», де тільки можливо, особливо у формі збільшення своїх видатків. Утім, у кейнсіанської теорії є й інший бік, згаданий вище: вона вимагає гасити буми, щоб зменшити обсяг неефективних вкладень і, відповідно, глибину наступного спаду. Але хто з політиків дотримуватиметься таких рекомендацій? Це ж економічне зростання, робочі місця!

У результаті кейнсіанські «допінги» застосовуються постійно, а зовсім не так, як прописав лікар. При цьому вони витісняють природні механізми самоочищення економіки та підвищення її ефективності. Не дивно, що згодом потреба в них наростає, настає «звикання», а «ломки» від припинення вливань стають дедалі болючішими. «Зайві» гроші спотворюють ринки, надуваючи «бульбашки» усюди, де можна і не можна. Відповідно, падає ефективність ринкового інвестування - на радість прибічникам державного дирижизму. Та й справді, сказавши «А», держава має говорити і «Б»: регулювати потоки нею ж надрукованих грошей. У результаті ефективність падає ще більше: колективну мудрість учасників ринку підмінює колективне божевілля, присмачене в найкращому разі боязким «хоч би нічого не сталося» державного чиновника, а в гіршому - корупцією. Короткострокові вигоди від роздування бумів і зм’якшення короткочасних спадів обертаються у підсумку глибокою кризою, яку критики капіталізму вже поспішили оголосити «системною».

Хоча насправді це криза (а можливо, і остаточний крах) саме кейнсіанства, та й загалом «лівого» підходу, настільки популярного у ХХ столітті. Адже до нинішньої ситуації призвело наполегливе бажання зрівняти ефективних підприємців з менш ефективними; невдах звільнити від відповідальності за свої помилки (природно, за рахунок платника податків); і зробити все це руками всемогутньої і всезнаючої благонаміреної держави. Тоді як для справжньої соціальної справедливості треба не підтримувати на плаву неефективних підприємців, а забезпечити солідну страховку для безробітних, постраждалих у результаті скорочень, і перестати роздмухувати буми, що непомірно збагачують близьких до годівниці.

З Україною все ще однозначніше. Наприкінці 90-х у Гарварді я якось загнав у безвихідь премилого професора, який пояснював улюблену модель кейнсіанства, криву Філіпса, «більше інфляції - менше безробіття». На запитання «а як бути з економікою, в якій і те, й інше по 15%?» він зміг відповісти тільки: «о, це жах». Дійсно, країни, в яких панує «обмежений доступ», - це справжній жах для кейнсіанства, як, утім, і для решти теорій, що виправдовують державне втручання. По-перше, економіка неефективна, оскільки не працює конкурентний відбір (див. «Обтяжлива спадщина: підприємства без підприємців», DT.UA №26 від 3 серпня 2012 року). По-друге, вона монополізована, а припущення про досконалу конкуренцію критично важливе для кейнсіанства, оскільки монополія у відповідь на зростання попиту піднімає більше ціну, ніж обсяг виробництва. І, головне, влада в таких країнах - це бізнес, а бізнес - це влада. Причому, оскільки сила (влада) є, розуму (підприємницького таланту) не треба: що менш ефективно працює бізнес, то сильніше він залежить від влади, а їй це тільки на руку. А підтримку неефективного, але «свого» бізнесу, якому, бідненькому, для повного щастя, бачте, бракує платоспроможного попиту, так зручно пояснювати кейнсіанськими аргументами…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі