Як маленька Естонія знайшла своє місце у великій Європі

Естонія нині переживає не найкращі часи: світова фінансова криза боляче вдарила і по цій країні. «Ще півроку тому в Таллінні жодна людина, яка себе поважає, не пішла б працювати на платню меншу, ніж 15 тис. крон на місяць (естонська валюта жорстко прив’язана до євро, обмінний курс зафіксований на рівні 15,6466 крони за євро і буде таким аж до запровадження єдиної європейської валюти в цій маленькій балтійській країні. — О.П.), а нині люди згоджуються на зарплату у вісім, навіть сім тисяч», — ділився наболілим молодий російськомовний таксист, що віз автора статті з аеропорту до готелю. Щоправда, за офіційними даними, середня місячна зарплата в Естонії за підсумками 2007 року становила «лише» 784 євро (12267 крон). Але в столиці, принаймні східноєвропейській, заробітки, як відомо, завжди вищі, ніж у провінції…

У багатьох людей в пострадянських країнах ще й досі існує стереотип: наших промисловців, підприємців та аграріїв ніхто не чекає в країнах Євросоюзу. А приєднання постсоціалістичної країни до величезного спільного ринку із знесенням усіляких бар’єрів призведе до перетворення її на «випалену землю» практично без промисловості та сільського господарства, які в масі своїй неминуче загинуть у нерівній боротьбі з потужнішими західноєропейськими конкурентами — і виникне такий собі ринок збуту та резервуар дешевої робочої сили для чужих бізнесменів. Досвід маленької Естонії переконливо свідчить: цей стереотип не відповідає дійсності.

Вовки Крімелте

«Кожний вовк може прожити сам-один, але у зграї почувається краще — більше здобичі та почуття безпеки», — такий девіз концерну Krimelte, який виготовляє монтажну піну Penosil, силікони та різні види будівельних герметиків на своїх підприємствах в Естонії, Данії та Росії. За виробництвом монтажної піни концерн торік вийшов на третє місце в світі, а 95% його продукції йдуть на експорт у десятки країн світу — від Японії до Мексики і від Великобританії до Боснії. Майже третина всього експорту спрямовується в пострадянські країни: Росію, Україну, Казахстан, Молдову…

У 2003 році естонці перестали виплачувати датчанам «податок» з кожної одиниці випущеної продукції, а вже 2006-го завод у Данії збанкрутував, не витримавши конкуренції з боку естонської «дочки». Концерн украй енергійно нарощує обсяги продажу, розширює номенклатуру товарів, наполегливо шукає та заповнює своєю продукцією будь-які «шпарини» на ринках в усіх кінцях світу. Тут несамохіть і згадуєш гидкі російські анекдоти про «то-о-ормозів»-естонців, які так разюче не відповідають дійсності.

Krimelte — певною мірою показове підприємство для Естонії, яке не має жодних радянських коренів: до 1991 року в Естонській РСР монтажну піну не виготовляли взагалі. Заводи Krimelte в Естонії розташовані в нових, спеціально побудованих корпусах, усе обладнання — нове, закуплене на Заході. Працівників відповідної кваліфікації теж довелося готувати самій фірмі. В цехах абсолютно безлюдно: виробництво комплексно механізоване. Відтак, у концерні працює лише кілька сотень людей. «За кількістю працівників наша фірма, згідно з естонською класифікацією, належить до середніх підприємств, а за обсягами продукції, що виготовляється, — до великих», — каже Паевялі.

Етнічні естонці становлять відсотків 60 «вовків Крімелте», решта — так зване російськомовне населення. «У нас працюють навіть кілька біженців, які втекли від російських військ під час останньої
чеченської війни, — розповідає Паевялі. — Проте етнічне походження та рідна мова наших працівників не мають для фірми жодного значення. Головне, щоб кожна людина, яка бажає долучитися до нашої «зграї», мала відповідні якості характеру — бажання самовдосконалюватися, зростати, агресивність у позитивному сенсі цього слова».

Середня платня в концерні не набагато вища, ніж загалом по Естонії, проте фірма оплачує всім своїм бажаючим працівникам заняття спортом, постійно проводить корпоративні свята із спортивними змаганнями, переможці яких нагороджуються туристичними путівками до найекзотичніших країн світу. Двома мовами (естонською та російською) видається корпоративний журнал Krimelte hundid («Вовки Крімелте»).

— Вступ до ЄС п’ять років тому істотно полегшив нашу роботу, — стверджує Паевялі. — На перший погляд, нічого принципово не змінилося, адже з перших років незалежності керівництво Естонії розбудовувало бізнес-середовище в країні відповідно до євросоюзівської моделі, і вже задовго до 2004 року ми мали економічні та юридичні умови практично такі самі, як у країнах-членах. Проте тільки після вступу до ЄС ми отримали змогу оформляти на свою продукцію сертифікат якості не національного, а євросоюзівського зразка. Тепер не потрібен окремий сертифікат ані для Польщі, ані для Британії, ані для Іспанії. Та й у далеких країнах євросоюзівський сертифікат користується більшим авторитетом, ніж естонський. Після того як наша країна перетворилася на повноправного члена ЄС, простіше і швидше стало оформлювати банківські гарантії. Не виникає жодних проблем із поверненням ПДВ. Після приєднання до Шенгену наші транспортні фірми стали їздити цілою Європою «радісно» — без жодних черг і перевірок на кордонах. Коли ж я продаю товар, наприклад в Україну, то на кожну його партію маю отримувати сертифікат, і не в електронній, як для країн ЄС, а в паперовій формі. Насправді він видається у відповідній конторі протягом п’яти хвилин, але працівник мусить витратити півгодини на поїздку туди, півгодини — на поїздку назад. От і випадає щоразу по півтори людино-години робочого часу. Звичайно, взяті окремо — то все дрібниці, але разом усі ці маленькі «приємності» значно полегшують роботу.

І підприємств на зразок Krimelte у крихітній Естонії чимало. Хоча слід визнати, що саме Krimelte є, мабуть, найуспішнішим із них усіх.

Знайти свою нішу

— За радянських часів в Естонії було багато «секретних» підприємств, які були частиною радянського ВПК і випускали переважно електротехніку та радіоелектроніку оборонного призначення, — розповідає віце-канцлер Міністерства економіки та транспорту Ееро Пярґмяе. — Продукція цивільного призначення, як-от, наприклад, побутові радіоприймачі «Естонія» на талліннському «Пунане Рет», становила лише кілька відсотків від загального обсягу. Після розпаду СРСР ми навіть не ставили собі за мету зберегти спеціалізацію цих підприємств. Зрозуміло, що складовою російського ВПК вони не змогли б стати за жодних умов.

Тим більше що «нова» Росія докладала всіх зусиль, аби покарати Естонію за однозначну політичну та економічну орієнтацію на Захід. Із середини 90-х років минулого сторіччя Москва робила все, аби обмежити транзит своїх товарів через Естонію; 1996 року було дуже істотно підвищено мита на естонські товари. Це, а також російський дефолт 1998 року призвели до того, що естонські підприємства змушені були відмовитися від своїх традиційних (з радянських часів) ринків на Сході і шукати нові ринки в Західній Європі і по цілому світу. І таки знайшли!

— Не так важливо, що ти виробляєш, важливіше — як, — стверджує Пярґмяе. — Після краху побудованих за радянських часів підприємств ВПК в Естонії залишилася досить кваліфікована і порівняно дешева робоча сила. І ми зробили все можливе, аби залучити до Естонії інвестиції західних компаній електроніки та радіо­електроніки. Цей процес був взаємовигідним, і тому він пішов успішно.

У деяких випадках контрольний пакет акцій на таких естонських підприємствах належить західним інвесторам, в деяких — естонцям.

Їдучи до Таллінна, автор статті мав інформацію, що один із найавторитетніших у світі виробників мобільних телефонів — фінська корпорація Nokia — свій найбільший завод побудувала на околиці Таллінна. Інформація виявилася не зовсім точною. Завод справді є. Виник він на місці радянського «Пунане Рет». Але жодної «фінансово-юридичної» наступності щодо радянського підприємства не має. Фінська компанія Elcoteq просто купила землю і найняла на нове підприємство частину колишніх працівників збанкрутілого «Пунане Рет».

У розмові з кореспондентом «ДТ» голова правління Elcoteq Tallinn AS фін Хейкі Мякі наголосив, що його концерн не є складовою Nokia. Кілька років завод Elcoteq у Таллінні справді складав телефони Nokia на замовлення цього концерну. І складав більше, ніж будь-яке підприємство самої Nokia у світі. Проте економічні умови змінилися, робоча сила в Естонії стала занадто дорогою для Nokia. І з 2008 року мобільників Nokia в естонській столиці більше не роблять.

Нині талліннський Elcoteq виготовляє комплектуючі для мобільних телефонів шведсько-японського Sony-Ericsson. І хоча пан Мякі аж випромінював оптимізм щодо перспектив, у кореспондента «ДТ» чомусь склалося враження, що перспективи ті досить туманні. Кваліфікація працівників, які вже здатні виробляти комплектуючі для електроніки, у Китаї та інших країнах Далекого Сходу та Латинської Америки, зростає швидше, аніж рівень їхньої платні. І підприємству електронної промисловості, яке розташоване в ЄС, але виступає лише молодшим партнером одного з гігантів цієї галузі, доведеться стрибнути вище голови, щоб зберегти своє місце під сонцем. Хоча, хотілося б, звичайно, помилитися у своєму прогнозі.

«Червоний директор», який очолив міжнародний концерн

Виходець з України Федір Берман 1974 року закінчив Калінінградський інститут рибного господарства і за розподілом потрапив працювати помічником майстра на Талліннський судноремонтний завод. Нині пан Берман — генеральний директор і мажоритарний акціонер концерну BLRT grupp, що в перекладі з естонської означає «Балтійський суднобудівний завод».

Завод у Таллінні було побудовано 1913 року як найсучасніше на той час в Російській імперії підприємство військового суднобудування. За часів СРСР його було перепрофільовано на ремонт риболовецьких траулерів, що базувалися на радянському узбережжі Балтики. І в буремні 90-ті підприємству вдалося вистояти, зберегти себе в умовах, що докорінно змінилися. За радянських часів на заводі працювало близько 5 тис. осіб, нині — трохи більше 2 тис. Ще дві тисячі працюють на підприємствах концерну в Литві, Латвії, Фінляндії, Калінінградській області Росії, Україні…

Як же вдалося суднобудівникам з Естонії відвоювати собі місце в Євросоюзі в той час, коли «корифеї» цієї галузі в Шотландії, Нідерландах, Швеції змушені під впливом конкуренції корейців, китайців, латиноамериканців скорочувати виробництво аж до закриття верфей?

— Ми ніколи не намагалися займатися перерозподілом поділеного ринку, витіснити когось із конкурентів з ніші, яку він уже зайняв. Це досить складно, а за великим рахунком, узагалі не потрібно, — каже директор BLRT із стратегії та розвитку Андрій Насонов. — Адже ринок стрімко розвивається, у споживачів постійно виникають нові потреби — відкриваються нові ніші, а старі частково зникають. Секрет успіху — вчасно помітити нову нішу і зайняти її раніше за інших. Гасло нашого концерну: мислити глобально, діяти локально.

Відтак, BLRT зосередився на виробництві двох типів суден: так званих офшорних, призначених для обслуговування нафтових і газових платформ, і short sea ferries — поромів для архіпелагів. Звичайно, видобуток нафти та газу на шельфах розпочався задовго до того, як BLRT вийшов на ринок, та й поромне сполучення існувало давно. Проте жодна із світових суднобудівних фірм не приділяла спеціальної уваги виготовленню суден, призначених саме для цих двох сегментів ринку. Й естонський концерн, за твердженням того ж Насонова, нині виробляє найкращі у світі за співвідношенням «ціна—якість» судна цих двох типів.

В умовах світової кризи, коли різко скоротилися і замовлення на нові судна, і ремонт старих, BLRT, звичайно ж, переживає певні труднощі. І коли ще два роки тому портфель замовлень був заповнений на три роки наперед, то нині — «лише» на рік. Але ситуація тут набагато краща за становище більшості верфей країн ЄС, де потужності взагалі повністю не завантажені. Слід зазначити, що концерн диверсифікує свою діяльність — окрім суднобудування та судноремонту, естонці займаються ще й виробництвом великих металоконструкцій і машинобудуванням для енергетики, торгують металопродукцією. А ще освоїли газогенерацію для технічних і медичних цілей.

— Ми почали працювати на українському ринку 2005 року, коли купили Харківський автогенний завод, — розповідає член правління фірми Elme Messer Gaas (яка є складовою концерну BLRT) Ігор Берман. — Порівняно з відносно обмеженими потребами країн Балтії ринок України є перспективним і дуже цікавим.

Нині естонці інвестують півмільярда крон у будівництво нового заводу з виробництва газів у Дніпропетровську. Це підприємство забезпечуватиме потреби компанії «Дніпросталь», генеруючи до 120 млн. кубометрів газу на рік, що становить одну десяту українського ринку.

Найважливішою перевагою вступу до ЄС у BLRT вважають можливість вільної міграції робочої сили. Нині в Таллінні працюють робітники з Румунії, Болгарії, Польщі. А ще — близько 150 українських зварників і монтажників.

— Взагалі ми задоволені роботою українців, — каже Насонов. — Ми забезпечуємо для них робочі візи, надаємо гуртожиток на території заводу, і заробляють вони в середньому по 1000 євро на місяць.
Проте «нинішні» українці все ж не ті, що приїхали до нас першими років п’ять тому. Тодішні зварники з суднобудівних заводів Миколаєва працювали настільки віртуозно, що наші робітники просто підходили і мовчки дивилися на їхню роботу. Але практично всі ті «аси» через півроку-рік перекочували далі на північ — до Фінляндії та Швеції, де за ту саму роботу їм платять у півтора-два рази більше.

Сланцеве масло та меблі з «масиву»

— Наджорсткі екологічні норми Європейського Союзу, зокрема обмеження на викиди у повітря шкідливих речовин, — водночас і наше прокляття, і наше благословення, — ділиться з кореспондентом «ДТ» наболілим голова правління Viru Keemia Grupp AS Янек Паркман.

Ця естонська фірма об’єднує значну кількість сланцевидобувних і сланцепереробних підприємств на північному сході країни. За радянських часів горючі сланці використовувалися насамперед просто як паливо для енергетики, до того ж з не надто високим ККД. Продукт, який із них отримують, — сланцеве масло — паливо, яке практично не дає викидів в атмосферу.

Розповідають, що вже з 1941 року і до кінця війни підводні човни нацистської Німеччини працювали виключно на сланцевому маслі: при його згорянні практично немає жодних викидів у повітря, що могли б демаскувати субмарину. Правда це чи просто гарна легенда, у Viru Keemia так і не змогли сказати. Проте факт, що присадки із сланцевого масла до мазуту чи газойлю на порядок зменшують викиди в атмосферу при згорянні цих видів палива. І що жорсткішими стають екологічні нормативи, то більшим попитом користується сланцеве масло у світі, в якому Естонія нині посідає третє місце за його виробництвом — після Китаю та Бразилії.

А якість естонського сланцевого масла — найвища в світі. Відтак, витративши дуже значні кошти та зусилля, щоб довести сланцепереробку до «чистоти» майже без викидів, естонці отримали для свого продукту величезний ринок, що постійно зростає. Збільшення попиту на сланцеве масло у світі останніми роками стабільно перевищує зростання пропозиції.

Ще за радянських часів естонські вчені досліджували сланцеві родовища в Україні. Оскільки в нас вони залягають глибше, ніж в Естонії, на той час видобувати українські сланці було економічно невигідно. Нині ситуація змінилася.

— Болтишківське сланцеве родовище на межі Черкаської та Кіровоградської областей — одне з найбагатших у світі, — сказав «ДТ» Юрій Гудін, який відповідає у Viru Keemia за український проект. — Ми вже кілька років маємо ліцензію на геологічну розвідку, і нині ту розвідку на ділянці родовища, виділеній нам, практично завершено. До речі, аналогічні ліцензії на інші частини родовища отримали українські компанії, і, за нашими спостереженнями, ніякої діяльності вони не ведуть. Зараз саме отримуємо ліцензію на промисловий видобуток.

Нам поталанило, що над покладами не стоїть жодне місто, та й села в цьому районі не дуже людні — відшкодування власникам землі не буде астрономічним. Будуватимемо водночас і видобувні, і переробні підприємства, а також енергетичний комплекс. Йдеться про величезну, як для нас, інвестицію у розмірі приблизно 1 млрд. євро. Сама Viru Keemia таких коштів не має, отже, залучаємо німецьких та українських партнерів, банківські позики. За оптимістичним сценарієм через п’ять років, а за реалістичним — років через сім сланцевидобувний і сланцепереробний комплекс в Україні почне працювати. А коли він вийде на повну потужність, то виробництво сланцевого масла в Україні буде в півтора разу більшим, ніж в Естонії. Адже наші родовища розробляються вже 90 років, і ресурс їх значною мірою вичерпаний. Нас лякали труднощами роботи в Україні. Але насправді інвестиційний клімат у вашій країні зовсім не такий поганий, як декому видається.

Ще однією нішею, яку знайшли для себе естонці на світовому ринку, стали… меблі. Ця галузь дає нині аж 8% усієї промислової продукції країни і приблизно таку ж частку експорту. При тому, що за радянських часів естонські меблі взагалі не експортували за межі СРСР і навіть не вивозили масово до інших союзних республік. Тож як експортна це — абсолютно нова галузь.

— Практично в усіх країнах світу сировиною для масового виробництва меблів зараз є ДСП, — сказав «ДТ» голова правління фірми Martren group (торговельна марка «Меблі Естонії») Давид Шурак, до речі, киянин за походженням. — Звичайно, практично скрізь виготовляють і меблі з масиву, тобто з дощок, але їх, як правило, роблять на замовлення. Зрозуміло, що така продукція на порядок дорожча за масову. Естонія стала єдиною в світі країною, яка налагодила потокове виробництво меблів з масиву — натуральної деревини. Якщо 1995 року 70% наших меблів виготовлялися з ДСП і лише 30 — з масиву, то нині — практично все з масиву. Ці меблі набагато дешевші, ніж виготовлені за індивідуальним замовленням, і водночас набагато якісніші і довговічніші за меблі з ДСП. В Естонії, на відміну від, скажімо, України чи Росії, жорстко дотримуються технології заготівлі деревини: дерева рубають не тоді, коли зручніше, а лише тоді, коли немає руху соків — узимку.

Потім деревина нашої сосни чи берези ще не менше двох років витримується під навісами на свіжому повітрі, а аж тоді йде до сушарень. Відтак, естонські меблі не розсихаються. Здається, все гранично просто, а повторити ніхто чомусь не може: жадібність заважає, хочеться скоріше заробити гроші.

Близько 4% експорту естонських меблів іде в Україну. До Росії — формально 6%, хоча насправді принаймні вдвічі більше. Справа в тому, що офіційна Москва записала Таллінн до числа своїх «найстрашніших ворогів» і намагається бойкотувати його продукцію. Тож естонські меблі вивозять до Фінляндії, на них пишуть «Зроблено в ЄС» без згадки про конкретну країну-виробника, а вже звідти «фінські» меблі без проблем вивозять до Росії.

Спа-готелі, інтернет-технології та шинка

Торік крихітну Естонію відвідало понад 3 млн. іноземних туристів. Ця галузь стала важливою складовою національної економіки.

— Вступ до ЄС дуже сприяв пожвавленню туристичного бізнесу, — стверджує Кіллі Карінг, управляючий директор естонської філії компанії Via Hansa (останню десять років тому заснував у Ризі шведський бізнесмен. Але нині естонська філія є практично самостійною і навіть певною мірою конкурує з латвійськими колегами). — Адже належність до ЄС — своєрідний знак якості, гарантія, що рівень обслуговування, інфраструктури та безпеки буде на належному рівні.

Більшість іноземних туристів в Естонії становлять фіни (від Гельсінкі до Таллінна морем лише 85 кілометрів — дві години дороги) та росіяни. Але саме на цих двох ринках Via Hansa й не працює, успішно намагаючись залучити до Естонії туристів з більш далеких країн.

— Естонці — дуже креативні люди, — переконана оператор Via Hansa Вероніка Пярнітс. — Тут було побудовано більше готелів різної зірковості, ніж у будь-якій іншій країні Балтії. Дуже позитивно можна оцінити роль держави, яка доклала великих зусиль для створення туристичної інфраструктури. Зокрема, обладнано туристичні стежки в заповідниках і заказниках — по лісах та болотах. Багатьом представникам Південної Європи наша північна природа видається дивом. Щось подібне є в Норвегії, але там такі послуги набагато дорожчі.

Останнім часом Естонія пропонує зарубіжним туристам розгалужену мережу спа- та велнесс-готелів, які здобувають дедалі більше визнання серед іноземців. І, звичайно ж, естонці повною мірою використовують туристичні принади своєї старовинної столиці.

На полицях естонських супермаркетів імпортної шинки, ковбаси, масла, цукерок чи пива менше, ніж в Україні, де споживачі теж віддають перевагу вітчизняній продукції. Відтак, не справдилися побоювання, що вступ до ЄС знищить харчову промисловість країни.

Щоправда, найвідоміший естонський делікатес — шпроти — так і не зміг завоювати широкого визнання на європейських ринках. Копчені рибки вважаються згідно з нормативами ЄС шкідливими для здоров’я. І хоча їхнє виробництво та продаж після важкої боротьби були дозволені в Євросоюзі (тобто в Латвії та Естонії), здобути симпатії багатьох споживачів за межами своєї країни вони так і не змогли. Закрилася також знана ще за радянських часів талліннська тютюнова фабрика «Леєк». Але такі «втрати» з лишком компенсуються новими можливостями…