Таблетка під регуляторним пресом, або Про деякі міфи і реалії ціноутворення на ліки

Дорослі страшенно люблять цифри — зауважив якось літературний класик, і, очевидно, був абсолютно правий. Доходить іноді до смішного. У моєї родички, людини вже літнього віку, є дивне хобі — «колекціонувати» чеки на придбані в різні роки товари й ліки. І дарма що полюбляє нарікати на свою «дівочу» пам’ять — серед пенсіонерів, котрі вподобали затишний куточок нашого двору для засідань свого «ПЕН-клубу» (себто клубу пенсіонерів), вона небезпідставно зажила слави «експерта». Ще б пак — для аргументації в Надії Семенівни завжди знаходяться документальні факти. Нещодавно, повернувшись з аптеки й пошарудівши в шухляді, вона поставила переді мною край комп’ютерного столу циліндричну упаковочку з-під валідолу випуску… 1982 року, тицьнувши пальцем на ціну — 12 коп. Знаючи, що так просто відмахнутися не вдасться, заходився разом із нею підраховувати. Дешево це чи, може, не зовсім, при тому що зарплата інженера на той час становила 120 карбованців, а санітарки — 60 крб.? Буханець хліба коштував 14—16 копійок. Виходить, що ціна за 10 таблеток валідолу становила 75—86 % від ціни на хліб. Сьогодні вартість валідолу в аптеках близько 80 коп., тобто 50— 55% від вартості найпоширенішого виду хліба. На щастя, пролунав дзвінок — «експерта» Семенівну покликали на чергове засідання місцевого «ПЕН-клубу» із практично незмінним «порядком денним»: про ціни та обіцянки політиків.

В умінні грати на емоціях споживачів, маніпулювати їхніми настроями більшості наших політиків не відмовиш. Як правило, вони намагаються здобути прихильність виборців т. зв. соціальним «пакетом», у якому однією з найпривабливіших є обіцянка знизити ціни на ліки. Хоча й зрозуміло, що це не призведе до вирішення нагальних проблем охорони здоров”я населення, адже, як відомо, в структурі медичних послуг вартість ліків не перевищує 10 – 15 відсотків. Пригадаймо: кілька років тому вже лунали обіцянки «забезпечити населення якісними ліками за доступними цінами». Міністерство охорони здоров’я отримало від Кабміну доручення розробити відповідну програму. Шляхом переговорів із керівниками фармпідприємств вдалося домовитися про зниження оптових цін на лікарські засоби на 10%. При цьому, як показали висновки фахівців, у вітчизняного фармвиробника вже не залишилося ресурсу для зниження цін. До речі, за офіційними даними, за інфляції в 2004 році 12, 6% ціни на ліки зростали втричі повільніше. Індекс споживчих цін на медикаменти в наступні роки також був нижчий від індексу цін на споживчому ринку.

Спроби державних структур втручатися в ціноутворення тільки збурили людей та внесли зайву напругу в роботу фармацевтичної галузі. Відтоді змінювалися фігури на політичному олімпі, але нічого реально не робилося для того, щоб вітчизняне фармвиробництво розвивалося, ставало потужнішим і конкурентоспроможнішим, а ціни на ліки — доступними для кожного громадянина. Сьогодні ця проблема знову стала предметом політичних спекуляцій, у зв’язку із чим підігріваються дискусії стосовно регулювання цін на ліки. Чи можливо за нинішніх ринкових умов адміністративними методами втручатися в ціноутворення в одній окремо взятій галузі, створивши такий собі острівець командної економіки в бурхливому морі бізнесу? Запитання, звісно, риторичне. Втім, вочевидь, на рівні керівництва держави так вважають не всі.

Наприкінці квітня було підписано цікавий документ — Меморандум порозуміння між Міністерством охорони здоров та суб’єктами господарювання — виробниками лікарських засобів. У ньому йдеться про те, що МОЗ, з одного боку, та виробники ліків — з іншого, «усвідомлюючи необхідність стабілізації цінової ситуації на споживчому ринку лікарських засобів країни, забезпечення населення основними лікарськими засобами за доступними цінами», уклали між собою угоду, в якій конкретно визначили зобов’язання кожної зі сторін. Зокрема, виробники лікарських засобів (ЛЗ) зобов’язалися, починаючи з 10 квітня і до кінця поточного року, не підвищувати цін на ЛЗ, внесені до Національного переліку основних лікарських засобів і виробів медичного призначення, затвердженого постановою КМУ від 29.03.06, № 400, за умов:

«відсутності простроченої заборгованості держави по компенсації експортного ПДВ та акцизу на спирт етиловий;

стабілізації з 01.04.2008 р. ціни на енергоносії;

дотримання рівня прогнозного показника інфляції, закладеного в держбюджеті на 2008 рік, — 9,6 %».

При цьому виробники гарантують недопущення скорочення обсягів випуску цих лікарських засобів, а також своєчасне і в повному обсязі задоволення заявок роздрібної мережі.

МОЗ, у свою чергу, взяло на себе низку зобов’язань, а саме підготувати проекти нормативно-правових актів щодо: звільнення від ПДВ допоміжних матеріалів та речовин, які ввозяться на митну територію України і застосовуються для виробництва лікарських засобів; запровадження нульової ставки акцизного збору на спирт етиловий, що використовується для виробництва ЛЗ; пільгового оподаткування вітчизняних виробників ЛЗ, які впроваджують стандарти GMP, та надання їм пріоритету при здійсненні державних закупівель тощо.

Скорочена назва цього документа — Меморандум про непідвищення цін на ліки. Цим самим виробники підкреслюють, що йдеться не про зниження цін, а про їхню стабілізацію. «Заморозити» відпускні ціни на лікарські засоби в умовах постійного зростання вартості сировини, допоміжних матеріалів, обладнання і т.ін. — крок значною мірою ризикований. Уже сьогодні рівень інфляції перевищив 12%, і чи вдасться її приборкати, ще невідомо. Як немає певності і в тому, чи виконає МОЗ узяті на себе зобов’язання і як відреагує на пропозиції та вимоги фармвиробників, викладені в меморандумі, уряд.

«Фармвиробникам дорікають за підвищення відпускних цін. Робиться це без глибокого аналізу динаміки відпускних цін по галузі. Моніторингу цін на фармацевтичному ринку, який би здійснювався регуляторними органами, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами, немає, — говорить виконавчий директор Асоціації фармацевтичних виробників України Олена Алексєєва. — Інформація ж про коливання цін на окремі лікарські засоби не може служити підставою для широких узагальнень.

Ціна на лікарські засоби формується під впливом багатьох чинників. На неї впливають зростання вартості сировини для виробництва ЛЗ (субстанцій, допоміжних речовин та матеріалів), а також виробничих, комунальних та інших витрат підприємств, упровадження новітніх технологій, обладнання, сучасних методів контролю якості тощо. Сировину вітчизняні фармпідприємства закуповують переважно за кордоном. Лише за перший квартал поточного року ціни на деякі субстанції зросли на 24 %. З огляду на те, що дорожчають і допоміжні матеріали, собівартість ліків, за нашими підрахунками, збільшиться на шість відсотків. При виробництві лікарських засобів не обійтися без спирту етилового. Акцизний збір на спирт відтягує значні кошти, які відшкодовуються державою, як правило, із великою відстрочкою. Приміром, торік виплату за акцизом — а це 21 млн. грн. — було затримано на шість місяців. Станом на травень нинішнього року заборгованість держави лише одному підприємству — ВАТ «Фармак» — становила понад чотири мільйони гривень. Скільки можна ставити питання про нульову ставку акцизного збору на спирт!? Така норма існує навіть у Росії, Молдові, не кажучи вже про європейські країни. Крім того, українські фармвиробники при ввезенні закуплених за кордоном обладнання та допоміжних матеріалів для виробництва ліків змушені сплачувати мито (у розмірі до семи відсотків) і ПДВ. А ще ж потрібно платити за реєстрацію ЛЗ, різні експертизи, за контроль якості… Про енергоносії я вже не кажу…», — стверджує Олена Альбертівна.

Слід додати, що розвиток вітчизняного фармацевтичного виробництва, перехід на стандарти GMP, розробка лікарських засобів та їх науковий супровід — усе це здійснюється самими фармпідприємствами власним коштом.

Вільне ціноутворення, на думку фахівців, є одним із важливих чинників інвестиційної привабливості української фармацевтичної галузі. Регулювання цін на етапі переходу галузі до стандартів GMP негативно позначиться на темпах її розвитку. Причому за відсутності страхової медицини і розвиненої медичної галузі, при низькому ВВП на душу населення це призведе до згортання виробництва лікарських засобів в Україні. І тоді перед нами справді постане проблема високих цін на ліки, але то будуть ліки виключно іноземних виробників, впливати на ціни яких жорсткими державними методами нікому не спаде на думку.

Високі ціни на оригінальні препарати дають зарубіжним компаніям змогу розвивати свій бізнес і винаходити нові лікарські засоби. В Україні власних розробок ЛЗ, що вийшли на міжнародний рівень, на сьогодні немає. Внаслідок нерозвиненості фармацевтичної галузі ту незначну кількість оригінальних розробок, якими свого часу ми могли пишатися, було продано за кордон. Український фармацевтичний ринок є генеричним — у нас немає виробників оригінальних ліків (у міжнародному масштабі). Ціноутворення вітчизняних компаній базується не на цінах оригінальних засобів, а на цінах генериків з країн Європи і США. На практиці це означає, що вартість генеричних препаратів, які виробляються в Україні, на 5—50 % нижча від генеричних закордонних аналогів. Варто також зазначити, що в пріоритетності поставок багатьох транснаціональних компаній Україна — на одному з останніх місць тільки через низький рівень цін на препарати.

Існує кілька поширених міфів щодо цін на ліки та споживчого попиту.

Міф перший: споживач вибирає дешевші ліки

Візьмімо для прикладу два препарати з однаковим складом — валокордин і корвалдин. Німецький препарат коштує в середньому втричі дорожче, ніж вітчизняний. Чи віддає перевагу споживач дешевшому засобу? Аналіз продажу корвалдину і валокордину у 2007 році на роз­дрібному ринку України показав, що українці витрачають майже в півтора разу більше коштів на дорожчий препарат. Вибір споживача в даному разі залежить не лише від вартості лікарського засобу — ціна на ліки є, так би мовити, заручницею іміджу країни: про те, що вітчизняний препарат за якісними характеристиками може не поступатися зарубіжному, навіть не йдеться.

Інший приклад. Як відомо, серцево-судинні захворювання є проблемою номер один охорони здоров’я. Тож можна припустити, що пацієнти із хворобами серця й судин, які часто змушені приймати ліки тривалий час, а то й усе життя, віддають перевагу дешевшим медпрепаратам. Проте, як свідчать дані за 2007 р. (за матеріалами аудитів компанії РМБС) про споживання деяких ЛЗ в Україні при ССЗ, найбільшу частку в своїй фармакологічній групі займає лише один препарат вітчизняного виробництва — атенолол, а інші навіть за кількістю реалізованих упаковок не можуть претендувати на лідируючі позиції. Хоча всі ЛЗ вітчизняного виробництва мають найнижчу ціну у порівнянні з препаратами зарубіжних виробників. То чи допоможе регулювання цін на вітчизняні препарати відчутно зменшити витрати населення на лікування ССЗ? Очевидно, що якщо обмежити прибуток за рахунок регулювання цін тільки на вітчизняні препарати, то розвиток української фармацевтичної промисловості ніколи не досягне рівня, коли можна буде з певністю сказати, що ми створюємо ліки на рівні європейських стандартів.

Міф другий: завдяки підвищенню цін збільшуються прибутки фармпідприємств

Уявімо, що ціна того ж корвалдину становить 70 — 80 % від вартості оригінального засобу. Чи збільшиться від цього прибуток підприємства? Хоч би як виробники того хотіли, але імідж препарату, виробленого в Німеччині, настільки високий, що за незначної різниці в ціні споживач прийме рішення не на користь вітчизняного засобу. Можна навести чимало прикладів, коли можливість вибрати той чи інший ЛЗ, наявність альтернативи спричиняють зниження ціни. Так, за даними аудиту компанії РМБС, середня ціна однієї упаковки лоратадину на ринку України у 2006 році становила 10,53 грн., а в 2007-му — 9,97 грн. І сталося це лише завдяки конкуренції — на фармринку зареєстровано близько 90 лікарських форм лоратадину, а реально торік продавалося близько 30 препаратів різних виробників.

Міф третій: державі потрібні препарати, що мають нижчі ціни

Тоді чому частка інсуліну в картриджах в Україні на сьогодні більша, ніж у США? Як відомо, така форма випуску інсуліну зручніша, ніж у флаконах, і тому має вищу вартість. Країни з високими витратами на охорону здоров’я намагаються не марнувати додаткових коштів на закупівлю цієї форми, а Україна, якій нема за що придбати цукрознижувальні препарати, нарощує в закупівлях частку інсуліну в картриджах. Причому попри те, що фахівці повсякчас наголошують: коштів на повне забезпечення препаратами інсуліну не вистачає, — частка його аналогів у закупівлях також зростає. А їхня вартість значно вища порівняно з препаратами інсуліну. То де той механізм у державі, що змушує чиновника, який ухвалює рішення про закупівлю, дбати про раціональне витрачання державних коштів? І чи не краще, замість намагатися адміністративними методами втручатися в ціноутворення, спрямувати зусилля на розвиток конкуренції між виробниками та зміцнення позицій вітчизняних фармпідприємств на ринку України? А результатом буде піднесення української фармацевтичної галузі, завдяки чому вона з часом зможе ефективно конкурувати не лише на внутрішньому ринку. Якщо ж знизити темпи розвитку галузі, то при євроінтеграції ціни на ліки вирівняються, але фармринок заполонять препарати європейських та індійських виробників, а висококваліфіковані робочі місця й податки на прибуток від фармацевтичного виробництва перейдуть у ті країни, де ліки вироблятимуться. То кому вигідно нагнітати напругу навколо вітчизняної фармацевтичної галузі?

Мабуть, без «експертів» нашого «ПЕН-клубу» тут не розберешся…