Чим інтеручений різниться від інтердівчинки, або Чи врятує медицина електрозварювання?

Поділитися
Що ж, певне, крига скресла... Тепер за вчених можна не хвилюватися — вони вже не дивляться на життя лише крізь вузький приціл оборонки. Тепер вони дедалі впевненіше повертаються обличчям до повсякденних проблем життя.

«Навіщо вашому інституту, який бере участь у найпросунутіших космічних програмах, — запитав я колись в академіка Бориса Вєркіна (це було ще в середині 70-х), — ще й розробляти нові методи сушіння ягід, глибокого заморожування риби та інші дрібниці?» «Знаєш, — відповів Борис Ієремійович, — хочеться зробити щось і для людей. Осточортіла ця оборонка!»

До речі, харківські колеги по Фізико-технічному інституту низьких температур тоді не оцінили ідей свого шефа. Він дістав від товаришів по службі презирливе прізвисько «торгаш». Зомбовані cовєтами фізики не були готові до розуміння істинного призначення науки — служити людям, а не розробляти методи їхнього знищення.

Яким же був мій подив, коли днями інший відомий учений, науковий керівник Міжнародного центру електронно-променевих технологій Інституту електрозварювання імені Є.Патона академік Борис МОВЧАН, котрий свого часу виконав багато видатних проектів з оборонної тематики, в інтерв’ю оглядачеві «Дзеркала тижня» ледь не слово в слово повторив думку Вєркіна тридцятирічної давності: «Набридли технології подвійного підпорядкування, хочеться працювати над тим, що безпосередньо принесло б користь людям».

Що ж, певне, крига скресла... Тепер за академію можна не хвилюватися — вона вже не дивиться на життя лише крізь вузький (правда, колись дуже щедрий) приціл оборонки. Тепер вона дедалі впевненіше повертається обличчям до повсякденних проблем життя.

— Борисе Олексійовичу, ви зайнялися нанотехнологіями. Чому й вас захопила ця наукова мода?

— Коли застосувати слово «мода» до того, над чим я працюю, то можу сказати, що я не міняв своїх наукових уподобань з того дня як прийшов до Інституту електрозварювання ім. Є.Патона в 1951 році після закінчення Київського держуніверситету (кафедра металофізики). Вже тоді очевидною була революція, яку здійснила електронно-променева технологія в одержанні тонких плівок. Широко впровадити в промисловість ці досягнення допоміг випадок. Бориса Патона обрали президентом Академії наук України, і його запросив до себе для знайомства Сергій Корольов. Тоді серед учених та інженерів уже точилися розмови про те, що наша академія має сильний матеріалознавчий напрям. Я був присутній при цій зустрічі.

Корольову, певне, відразу сподобався молодий, енергійний і діловий Борис Євгенович. Він відразу зрозумів, що перед ним людина, з якою можна без зайвих слів говорити про справу. А оскільки генеральний кон­структор космічних кораблів добре уявляв собі поведінку речовин у космосі, він відразу поставив низку завдань з одержання нових матеріалів і покриттів з допомогою електронного променя. Слід зазначити, що в цей час в інституті вже застосовували електронний промінь для зварювання металів.

В Інституті електрозварювання були створені відповідні підрозділи, і за чотири-п’ять років була розроблена технологія, а також виготовлене устаткування для цієї мети. Незабаром ми почали розробляти покриття для захисту від перегріву камер згоряння. Це надзвичайно актуально й нині — нещодавно нас відвідала делегація Євросоюзу, у складі якої були французькі фахівці, котрі працюють над удосконаленням ядерних реакторів. Їх цікавило: чи можемо ми допомогти в захисті поверхні гарячих камер реакторів? Відповідаю: можемо! Адже з минулих часів є хороший заділ...

Наш колектив у радянський час одержав усе, що можна було тоді одержати за успішну роботу — Державну, Ленінську та інші премії. А в 90-х роках нас викинули за борт. Постало питання: що робити далі? Невже кінець усьому, над чим так довго працювали?

Було прикро, бо ми досягли багато чого і впевнено лідирували в цьому напрямі. Ми навчилися робити найтонші речі, наприклад, контролювати стан кристалічної решітки, надавати матеріалам нових властивостей: крихкі можемо зробити більш пластичними, можемо змінити коефіцієнт тертя, електропровідність, теплопровідність. Власне, змінити всі елементи структури. Раніше, щоб одержати сталь, треба було руду засипати в домну, виплавити чавун, а потім сталь. Нанотехнологія дозволяє відразу збирати готовий продукт з атомів, як із цеглин.

Нині всі робочі лопатки газотурбінних двигунів мають захисне покриття від окислення, ерозії, та найголовніше — від перегріву. Зсередини вони продуваються повітрям. Захисні покриття — візитна картка електронно-променевої технології. Ми їх створили для бомбардувальників і винищувачів. На початку 90-х ці секрети роз­крили (не ми, а творці літаків). До нас почали приїжджати американські делегації. «Ми такого не бачили ніде!» — написали потім вони у своїх наукових журналах.

У США створили відповідну програму. Американці підрахували, що застосування наших технологій у промисловості США в короткий термін дасть прибуток у сім мільярдів доларів. На прохання американської сторони в Пенсільванському університеті ми створили лабораторію з електронно-променевої технології, обладнали її, їхні співробітники пройшли в нас навчання. Після цього нам висловили подяку й... фактично показали на двері. Нелегкі були наші перші бізнес-університети!

Якийсь час нам здавалося, що більше пощастить з допомогою спеціально створеного наукового центру «Прайт енд Уїтні—Патон» у Києві. В основу його була покладена наша інтелектуальна власність. Крім того, під цей центр інститут віддав цех. Проте і цей напрям буксував, бо закінчилося протистояння СРСР—США, і за океаном на військову техніку стали виділяти менше коштів. Дослідні лабораторії «Прайт енд Уїтні» і в США частково були закриті. Центр ускочив у біду, як курка в борщ...

У 1994 році на базі великого наукового відділу в Інституті електрозварювання створили госпрозрахунковий Міжнародний центр електронно-променевих технологій. Правда, є ще маленька лабораторія, яка займається електронно-променевими технологіями. Та їй ще важче: за академічні гроші нове обладнання купити не можна — їх вистачає тільки на виживання.

Отже, думаю, цей напрям узагалі б загинув, якби все-таки не наш міжнародний центр. Попри невдачі, ми, набиваючи гулі, училися співробітничати з іноземними партнерами. Вісім років працювали з «Дженерал електрик». Нині дедалі більше контрактів укладаємо з Китаєм, Індією, Канадою.

— А чому ви жодного разу не згадали Європу?

— Європа на цьому напрямі співпрацює з Німеччиною. У німців також є обладнання, проте за технологіями ми їх обганяємо.

Нещодавно ми розповіли медикам про свої розробки. Це їх зацікавило, і ми без будь-яких державних програм, без підтримки розпочали роботу. 1 січня 2008 року Інститут електрозварювання створив спільну з Національним медичним університетом ім. О.Богомольця лабораторію № 84 з розробки нових ліків.

— Здавалося б, ваші розробки ближче стоматологам чи ортопедам?

— Імплантати можна одержувати й іншими методами. Та найцікавіше застосування нанотехнологій сьогодні — боротьба з раком. Уявіть: ми готуємо магнітні частинки, значно менші за кров’яні тільця — еритроцити. Вони занурюються в протиракові ліки й з допомогою шприца вводяться в кров. Далі з допомогою спеціальної магнітної системи частинка з ліками транспортується в пухлину. Тобто докорінно змінюється терапія — можна взяти десяту, соту частину колишнього обсягу ліків і з допомогою цих перевізників потрапити точно в ціль, блокуючи пухлину.

— Наскільки розробка цієї технології близька до завершення?

— Поки що медичні дослідження ведуться в пробірці. Та цей етап добігає кінця. Гадаю, через три роки ми перейдемо до клінічних випробувань.

— А як ви концентруватимете ліки в потрібному місці?

— Застосовується принцип томографічної системи. З її допомогою в якійсь точці концентрується магнітне поле. У ній збирається препарат, принесений кровотоком. Найпростіший приклад використання магнітних ліків — при глибокому пораненні, наприклад, руки. Рана обв’язується магнітним бинтиком, і з його допомогою ліки концентруються в цій точці. На магнітному перевізнику так само можна транспортувати ліки, які, приміром, швидко розчиняють тромби.

В таких установках одержують наноматеріали
— Між тим, удається дещо зробити. От установка, яку ми виготовили для «Дженерал електрик». Устаткування, яке ми виробляємо, ніде у світі немає. Причому робимо його, здебільшого використовуючи західні компоненти. На жаль, працювати так у нашій системі важко, тому що ми є державним госпдоговірним підприємством. І від усіх цих податків, тендерів, розмитнень голова йде обертом...

Може, через нерозумні перешкоди я працюю втричі-вчетверо більше, ніж за радянських часів, хоча тоді в інституті ми завжди були зав’язані на термінові урядові замовлення. Тепер же — скінчився квартал, не представив результат, і тобі грошей не платять. А ми тільки на оформлення європейських і американських патентів витратили 60 тисяч доларів!..

Зате нещодавно вдалося продати дві ліцензії в Китай, раніше до Голландії.

Патенти різних країн на українські винаходи
Нині ведемо переговори в Канаді, Англії. Деякі досягнення є, але це неймовірно важко. Не від легкого життя кинулися в медицину. Як уже зазначалося, почали працювати в цьому напрямі з двома українськими організаціями. Наше нове захоплення здобуло певне визнання і за кордоном.

Так, нещодавно приїжджав американець, який працює з інститутом із питань зварювання живих тканин. Я зустрічався з ним разом з академіком Чехуном. Ми показали наше устаткування і сказали, що можемо організувати випуск магнітного порошку та провести відповідні дослідження. Американець запитав, скільки це коштуватиме? Чехун, не моргнувши оком, заявив, що десь 10—20 мільйонів доларів. Той відразу погодився, але за однієї умови: «Усе буде моєю виключною власністю. Тобто ви розробляєте, віддаєте мені і забуваєте про це. Ніде навіть про своє авторство не згадуватимете». — «Та принаймні в Україні ми можемо розпоряджатися ним?» — «Ні!» Ми на такі умови не погодилися.

Професор Іван Чекман із Національного медичного університету, з яким ми вже почали роботи з дослідження наночастинок міді, запропонував оточити залізну наночастинку сріблом, щоб вона не окислялася, була бактерицидною, але при цьому слухалася магнітного поля. Працюємо над цими варіантами.

На щастя, за 14 років нам удалося продати десять своїх електронно-променевих установок. Кожну приблизно по пів­тора мільйона доларів. Це підтримує наші експерименти і розробки, хоча від виручених коштів толку не так багато, як комусь може здатися. Річ у тім, що 80% цієї суми становить вартість західних компонентів (вакуумні системи, електроніка тощо) і механічних частинок (вакуумних камер і механізмів), які виготовляються на підприємствах Києва та Хмельницького.

І все-таки 14 років ми існуємо за рахунок іноземних контрактів, грантів і купуємо за свої гроші нове обладнання для досліджень, купуємо матеріали. Якби ми були на голодному пайку, на якому існує наука в університетах чи НАНУ, то практично припинили б свій розвиток. Такий наш рецепт повільного руху вперед. Можу сказати одне — нам не позаздриш, та іншого шляху не бачу…

P. S. До редакції надійшов лист від академіка Б.Мовчана: «Вчора на Першому національному конгресі «Людина та ліки — Україна» відбулася презентація нашої технології. Перша доповідь на пленарному засіданні — В.Москаленко, Л.Розенфельд, Б.Мовчан, І.Чекман: «Нанотехнології, наномедицина, нанофармакологія: стан, перспективи наукових досліджень, впровадження в медичну практику». Виникли творчі контакти. Думаю, ми на правильному шляху».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі