«Гаряча полуничка» підліткового кохання, або Як ми відкриваємо своїх дітей для сексу

«Пам’ятаю лише одне — як у мене горіли вуха, я червонів і бліднув. Мати без усякої попередньої підготовки випалила все, що мені потрібно було знати про інтерес до дівчат, який прокинувся. Мовляв, ти можеш дружити, цілуватися, але щоб навіть і не намагався обдурити дівчат і схилити їх до статевих контактів, бо твоя сперма вже здатна зачати дитину. Хотів примусити її припинити розмову, та вона лише сказала, що розуміє, що мені ніяково про це з нею розмовляти, однак вже краще мені дізнатися все від неї, ніж від інших. Мовляв, нічого хорошого мої друзі не зможуть мене навчити, оскільки вони й самі до пуття нічого не знають. Загалом, розмова тривала понад годину. Та зате як я тепер вдячний своїй матері, яка ж вона в мене розумниця! Коли я розповів про це своїм пацанам, вони спочатку навіть не повірили...»

Напевно, далеко не кожному підліткові щастить так, як пощастило з батьками цьому сьогодні вже дорослому чоловікові, котрий поділився спогадами про статеве виховання у своїй сім’ї на одному з численних «сексопедичних» форумів Інтернету. Чому численних? Тому що сьогодні всесвітнє павутиння стало єдиним місцем, у межах якого молоді люди від 12 до 18 років можуть відкрито поділитися емоційними переживаннями, обговорити психофізіологічні особливості свого віку й набути певних знань у сфері сексу. І тут не варто хмуритися. Адже тема, незважаючи на широко рекламовану свободу статевих стосунків, продовжує табуватися практично в кожній другій українській родині, яка має неповнолітню дитину.

Секс — тема завжди вибухонебезпечна, особливо, коли в її підзаголовках фігурують підлітки чи діти. Зазвичай всі розмови про це починаються з того, що нинішнє покоління як ніколи розпусне й бездуховне. І хіба варто, можете запитати ви, в часи отакої вседозволеності зайве привертати увагу до сексологічних питань? Виявляється, варто. Кожна сучасна дівчина й кожен хлопець так само, як і їхні ровесники десять, двадцять і шістдесят років тому потребують відповідних знань і правильної поради. Інше питання, що помилкові умопобудови і страх перед відповідальністю за передані дітям знання для більшості з нас, дорослих, стали головним каменем спотикання на шляху правильного інформування про секс і міжстатеві стосунки. Деструктивні кліше, залишені нам у спадок від Союзу, продовжують працювати дотепер. Тому й маємо сьогодні переважно лише дві батьківські реакції: або глуху стіну з написом «щодо ЦИХ питань не підходь!», або прискорене серцебиття й сум’яття в думках щоразу, коли дитина починає ставити досить «незручні» запитання чи озвучувати якісь інтимні переживання, пов’язані з нічними полюціями, ерекцією чи менструальним календарем.

Дивно, але сексуальну освіту в нас чомусь заведено прикрашати бахромою всіляких очікувань: спочатку батьки чекають, поки їхнє чадо трошки підросте, потім приходять до того, що воно має перерости «цей складний період», далі дають йому можливість ще трохи дорости і, зрештою, зупиняються на тому, що воно благополучно все... зрозуміє саме. Правда? Адже не в лісі живемо, цивілізація все ж таки. Діти зі свого боку також вичікують, але це шляхетне очікування триває в них доти, доки вони не доростають до готовності почати самостійний пошук відповідей. А от у якій формі це буде відбуватися і як — це вже, дорогі батьки, наступний етап у системі психосексуальної освіти дитини. Якщо ви вчасно не попрацювали над першим, навряд чи зможете втримати контроль і над другим. За словами психологів, за ідеальної системи статевого виховання підліток 13—14-ти років уже знає не лише про психофізіологічні особливості свого організму, але й знайомий із ключовими моментами статевого дозрівання іншої статі (!), дотримується елементарних психогігієнічних правил і володіє знаннями про контрацептиви. І тут також не треба хмуритися. Інформація, подана в правильній формі з дотриманням потрібних акцентів і форм, ніколи не стане ахіллесовою п’ятою в розвитку дочки чи сина. Звичайно, серед сучасних практиків психології є такі, хто дозволяє собі у відповідь на запитання: «Синові тринадцять. Не знаю, як поговорити про це?» — авторитетно заявляти, що поки син сам не запитає, нічого й не треба говорити. Будити його цікавість своїми розповідями неправильно. А от коли запитає — відповідайте тільки в межах того, про що запитано. Слід зауважити, такий підхід до настільки животрепетної теми був актуальний лише в середні віки та ще й у совдепівські часи, коли всі намагалися не відкривати рота навіть тоді, коли це було потрібно. Професійна безграмотність завжди гнітить, але професійна безграмотність у психології гнітить удвічі більше. Адже сьогодні скринька Пандори у сфері міжстатевих стосунків відкрита не тому, що світ такий розпусний і йому, як лиху одноокому, чужі любов, відповідальність, діти й сім’я, а тому, що в самій людині стало менше відкритості й довірливого ставлення до простору навколо неї. Шори на свідомості примушують нашу легку й чисту думку бігти туди, де їй у принципі бути не належить — в бік сміття й душевного бруду. Той самий підліток може мандрувати по сторінках порносайтів і з задоволенням дивитися еротичні трилери не тому, що він такий ниций і бридкий, а просто через те, що він відчуває прогалину в архіважливій для кожної людини психосексуальній освіті. Всьому свій час? Безумовно, але незнання власних психофізіологічних потреб, закономірностей і механізмів розвитку може закомплексувати його дуже надовго, коли не назавжди. А поки що перебуваємо в ситуації, за якої кожний другий 14-річний хлопчина констатує: «Я б не зміг говорити про таке з родаками... Якось батя намагався. Я втік. Фу...» В майбутньому удаваний, але цілком зрозумілий, сором одного й забобони другого можуть зіграти поганий жарт із життям дорослої людини, статеве виховання якої від початку буяло словами «втік» і «фу». Комплекси можна розвинути й самостійно — адже така можливість є завжди, а от показати своїй дитині ті засади, на яких має вибудовуватися правильне мислення й адекватна психоемоційна поведінка, — вже завдання складніше. Махатма Ганді казав, що наші вірування завжди стають нашими думками, наші думки — нашими словами, наші слова — нашими вчинками, наші вчинки — нашими звичками, наші звички — нашими цінностями, а наші цінності, зрештою, стають нашою долею. Тож чи варто, дорогі батьки, продовжувати тиражувати сині стереотипи помилкових вірувань і передавати своїм дітям у спадок трьох убогих мавп, які кричать: «Не бачу! Не чую! Не говорю!»

Система статевого виховання по-українськи: тут мало й там бракує

Щоб не тягти бика за роги, скажемо прямо — в нашій державі єдиної й упорядкованої системи статевої освіти немає. Всі сексологічні питання віддані на відкуп соціальним службам для молоді й недержавним організаціям. Рік у рік на державному рівні кволо розглядають лише три питання: з якого віку потрібно починати сексуальну освіту, хто має це робити й у якій формі варто поширювати настільки тонкі, але вибухонебезпечні знання? «Гарячу полуничку» підліткового кохання постійно перекидають. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність за впровадження відповідного шкільного предмета, підготовку інформаційно-освітніх матеріалів, організацію лекцій і, в ідеалі, створення розгалуженої мережі факультативів із міжстатевих стосунків і планування сім’ї. Українська охорона здоров’я в цих питаннях обмежилася масштабами сім’ї. Безумовно, роль матері й батька в житті кожного підлітка колосально важлива й незамінна, але далеко не кожна неповнолітня донька-старшокласниця зможе підійти до матері й, наприклад, сказати: «Мам, я дуже люблю одного хлопця й хочу з ним переспати. Та я боюся. Що робити?» Так само не кожен син наважиться поставити батькові запитання про онанізм чи обговорити свою готовність до інтимного зв’язку з дівчиною, старшою за себе. Зрозуміло, що в чотирьох
випадках із п’яти такі запитання спричинять дуже драматичні реакції. Тобто в питаннях статевого виховання завжди потрібен і хтось сторонній — той, кому підліток зміг би відкритися без усіляких побоювань. Психологи в унісон кажуть про те, що людина в підлітковому віці як істота з неймовірно вразливою психоемоційною сферою потребує дуже коректної й дозованої інформації щодо міжстатевих стосунків, правильно подати яку часом спроможний лише підготований спеціаліст.

На сьогодні лекційно-просвітницьку роботу серед молоді веде Київський міський центр здоров’я (КМЦЗ), підпорядкований Головному управлінню охорони здоров’я й медичного забезпечення м. Києва. Його робота здійснюється за допомогою реалізації Міської комплексної програми «Репродуктивне здоров’я населення м. Києва на 2008 — 2015 роки» й полягає в проведенні тренінгів із формування здорового способу життя. Де-юре робота йде непогано: на базі різноманітних навчальних закладів — коледжів, ліцеїв, вищих навчальних закладів, гімназій і шкіл уже відкрито 23 «ліцеї», де, власне, й проводяться лекції з показом відповідних відеоматеріалів. Однак де-факто все дещо інакше: гостра нестача коштів, а отже, і спеціалістів, матеріально-технічної бази, потрібних роздавальних матеріалів для дітей сприяють тому, що практичною (!) освітою всіх київських школярів від імені держави опікується в нас лише кілька десятків осіб. Серед них — і інструктор санітарної освіти КМЦЗ Любов Василівна Лисак, яка вже близько десяти років, як Прометей із вогнем, і в дощ, і в негоду ходить по школах із тренінгами про репродуктивне здоров’я й міжстатеві стосунки. За рік їй самій вдається обійти близько тридцяти з 300 (!) київських шкіл — забагато для однієї людини, але замало для держави в цілому.

Як виявилося, дев’ять років тому Любов Василівна читала лекцію і для мене. Тоді, чесно зізнатися, вся жіноча половина класу мала шок, бо на нас в одну мить налетів інформаційний шквал про засоби й методи контрацепції, особливості менструального циклу, натуральний метод планування сім’ї тощо. Однак найбільше враження справили, звісно ж, документальні фільми, перший із яких називався «Життя до народження» й розповідав про внутрішньоутробне життя вже через три години після зачаття, а другий — «Ненароджені хочуть жити» являв собою протиабортну пропаганду. Чи треба казати, наскільки сильне враження вони справили? Доти розрізнені факти й неструктуровані знання зібралися в єдине панно. Ми доторкнулися до розуміння того, що насправді означає бути жінкою. Сьогодні, незважаючи на відкриті кордони знань про статеві стосунки, такі лекції особливо важливі й за великим рахунком вони мають щомісяця проводитися у вигляді факультативів у кожному (!) загальноосвітньому закладі. Смішно, коли найбільш затребувану і водночас найбільш перекручену в нашому суспільстві тему намагаються заштовхнути в рамки кількох уроків із біології. Учням київських гімназій і ліцеїв у цьому сенсі пощастило більше: в деяких столичних навчальних закладах є такі факультативи, як етика й психологія сімейного життя, психогігієна статевих стосунків тощо, але це швидше виняток, який тішить око, ніж загальна закономірність. Тому чи варто так уже голосно кричати «пробі, підлітковий секс!» тим, хто добровільно садовить своїх дітей у явно дірявий човен? До речі, за словами Галини Миколаївни Абабкової — кандидата медичних наук, завідувача відділення дитячої та підліткової гінекології і статевого виховання Української спеціалізованої дитячої лікарні «Охматдит», — «дебют статевого життя дуже помолодшав. Якщо 1994 року, коли я тільки починала свою роботу дитячим гінекологом, він був у шістнадцять, то сьогодні це 12 — 14 років. Знаєте, що кажуть самі діти? «Це так модно». Коли раніше вважали, що дитяча гінекологія – це проблеми, пов’язані з банальними запальними захворюваннями, то тепер у 12-річної дівчинки під час обстеження можна виявити більше п’яти-шести різноманітних мікроорганізмів. Це катастрофа. Сучасна молодь дуже екстремальна. Навіть у нас у стаціонарі був випадок, коли діти написали замість батьків розписки, що їх нібито забирають додому на вихідні. А самі, дізнавшись, що одна з дівчаток у палаті незаймана, затягли її на якусь квартиру, де дівчата (!) тримали її за руки, а хлопчик гвалтував. Ще в п’ятницю, коли ми її оглядали, все було нормально, а в понеділок під час огляду виявили порушення дівочої пліви.

— З якими проблемами до вас взагалі звертаються підлітки?

— Переважно дівчата приходять зі скаргами на болі в животі, порушення менструального циклу тощо. Лікарі нашого відділення на консультативному прийомі подають не лише діагностичну й лікувальну допомогу, але й проводять бесіди щодо профілактики, попередження різноманітних запальних захворювань, розвитку молодого організму. В нас були дівчата, які гостро потребували консультації, але ніяк не бажали йти на прийом. Що доводилося робити? Ми відчиняли двері, аби вона не бачила табличку «психолог», і казали, що в нас є ще один лікар, який хоче з нею поговорити.

— А що з хлопчиками?

— Хлопчики звертаються не до нас, а до урологів. Нині, до речі, питання про обстеження хлопчиків стоїть дуже гостро, бо за великим рахунком у нашій країні ними ніхто не опікується.

— Галино Миколаївно, чи є етико-лікарські норми, які дозволяють підліткові бути впевненим у тому, що про його візит до районного уролога чи гінеколога вже наступного дня не дізнається вся сім’я? Як захищаються в нас інтереси підлітка?

— Якихось законодавчих документів із цього питання немає. Взагалі, з дитячої гінекології є лише один-єдиний наказ за 1996 рік, але там цей момент чітко не прописаний. Всі ми, лікарі, давали клятву Гіппократа, але майже щодня виникають ситуації, коли не знаєш, як правильно вчинити. Коли дівчинка приходить із мамою на прийом — відразу видно, є між ними контакт чи ні. Є дівчата, які кажуть: «Мамо, я сама поговорю з лікарем. Почекай, будь ласка, в коридорі», а є мами, які заходять зі словами: «Я вам привела дитину, щоб ви мені сказали — вона незаймана чи ні». З огляду на цю специфіку, доводиться якось лавірувати. Коли треба — ми спілкуємося з дівчинкою тет-а-тет, не підключаючи маму, але при цьому налаштовуємо дівчинку на те, щоб вона сама поговорила з мамою. В мене просто вже був якось негативний досвід, коли я оглядала дівчинку, а її мама, котра сиділа поруч за ширмою, запитала: «То що там, лікарю, що в моєї дитини з незайманістю?» — «Пліва порушена», — відповіла я. Після чого мама зірвалася з місця, підбігла до дівчинки й ударила її кулаком в обличчя. Дівчинка дала здачі. Тоді на моїх очах почався рукопашний бій... Реакції бувають різні. Іноді люди поводяться непередбачувано. Тому я, з огляду на досвід роботи практичного лікаря, знайшла свій підхід, хоча в наказі МОЗ України з дитячої гінекології нічого не сказано про те, як саме ми повинні проводити прийом пацієнтів — із мамою чи без. Я знаю, що нині в міністерстві працюють над цими питаннями, вирішення яких для нас конче потрібне.

«Ой, здається, ми спізнились»

У мінливих водах статевої освіти навіть найбільш оснащеному сімейному кораблю без надійного керманича не обійтися. В останнє десятиліття цю шляхетну роль узяло на себе всесвітнє павутиння, простір якого сьогодні щедро наповнений соковитими постільними сценами, інтимними описами й порадами «титулованих» психологів, і книговидавнича продукція. Головне — не загубитися. Хоча, якщо батьки захочуть придбати для свого Вані чи своєї Тані якісне сексологічне видання з урахуванням анатомічних, психофізіологічних, морально-етичних й емоційних зрізів — навряд чи їм поталанить. Скажімо, у Києві шанована всіма книголюбами Петрівка показала лише чотири видання зі статевого виховання, орієнтовані на підлітків від 12 до 18 років. Причому три з них були написані у відверто примітивному, майже жалібно-плачевному стилі: «Ой-ой, любі дітки, пробачте, але ми просто змушені розповісти вам про ЦЕ». Жодного гідного інформаційно-пізнавального видання у вигляді енциклопедії, підручника чи довідника ми так і не знайшли. Як виявилося, це аж ніяк не невезіння. Багато продавців, у відповідь на моє бажання придбати відповідну віку 12—16 років сексологічну літературу радили не морочити собі голову й спокійно купувати... повість, оповідання чи роман. При цьому вони часто згадували твір австрійської письменниці Юти Трайбер — «Синє озеро сьогодні зелене», в якому розказана історія дівчини-підлітка, котра завагітніла, описані її моральні переживання, показані відтінки взаємин із батьками й найближчими людьми. Напевно, відчути отакі нотки особливо важливо дівчатам, психологічні наслідки першого інтимного зв’язку яких обговорюються у відповідній літературі набагато рідше, ніж аборти й венеричні захворювання. За словами самих же психологів, страх вагітності сьогодні є найголовнішим емоційним стресом чи не в кожної другої дівчинки-підлітка. Тому цілком можливо, що якісна художня книжка може більше допомоги підлітку, ніж холодне енциклопедичне видання. Проте питання про гідну спеціалізовану літературу однаково залишається відкритим. Інша річ, чи варто закладати основи сексуальної освіти у своєї дитини через подарунок у вигляді видання з культури статевого життя чи ж, на свій страх і ризик, варто пояснити все самим? Із цим запитанням ми звернулися до Віктора Миколайовича ПОЧУПАЙЛА — психолога вищої категорії Української спеціалізованої дитячої лікарні «Охматдит»:

— Я відповім класично: все в комплексі. Чому? Тому що батьки повинні не лише контролювати й конструювати сексуальний розвиток своєї дитини, забезпечуючи її якісною літературою, але й виховувати емоційну сферу, готувати до психології стосунків. Звичайно, підліток може навчитися всього й на вулиці — вік тусовочний. Питання в тому, як і в якій формі це буде сприйнято. Сьогодні помолоділими сексуальними контактами нікого не здивуєш — до цього треба виробити адекватне ставлення. Ми живемо не в епоху вікторіанства. Про сексуальні стосунки можна й потрібно говорити з раннього віку, але робити це слід у тій формі, яка доступна й зрозуміла дитині. Підліток має боятися не сексу, він має побоюватися його наслідків. Наприклад, у нас реклама тих самих контрацептивів має більш «залякувальний» характер: презерватив не як засіб планування сім’ї, а як захист проти СНІДу.

— Чи часто підлітки кажуть про те, що їхні батьки відкрито й легко спілкуються з ними на тему сексу й стосунків?

— У цьому плані виграють дівчата. Система мама-донька сформована в нашому суспільстві досить добре. А от у стосунках тато-син чи мама-син працює лише одна унікальна формула: друзі-тусовка-підворіття. Я не хочу сказати, що це типова ситуація. За умови сформованості певного свідомого ставлення до цієї теми підліток і сам може знайти для себе якісну літературу. Я знаю хлопчиків, які у свої 14 років самостійно знаходять і читають хороший освітній матеріал із питань статевих стосунків.

— Однак чому ми маємо таку ситуацію? І хто краще за батька може пояснити синові, що відбувається з ним у тому чи іншому віці?

— У нас чоловік — це «заробітник грошей», тому, з одного боку, маємо самоусунення від виховного процесу, а з другого, і його крайню форму — гіперпротекціонізм, коли батько прийшов із роботи, нагримав, грюкнув кулаком по столу й усе. Далі телевізор. Мами у вихованні зазвичай більше. Однак якщо говорити про систему стосунків мама-син, то в ній завжди існують суто психологічні комплекси, пов’язані з тим, що вона жінка, а він — чоловік. Це досить інтимні питання. А там, де є інтимність, в ідеалі має бути й анонімність. У цьому плані доречний психолог як незалежний експерт, котрий може дати підліткові правильну інформацію і, що найголовніше, подати її у відповідній формі. Самі ж підлітки, ледь почувши перші чотири букви слова «психолог», реагують однозначно: «А в нас із головою все нормально, порядок». Батько й мати, які поважають себе і хочуть виховати хорошу людину, повинні опікуватися її сексуальною освітою постійно й у тій формі, яка максимально підходить для їхнього чада, аби потім не було «ой, здається, ми спізнились чи щось зробили не так».

…Дуже хочеться, щоб питання інтимного зв’язку, попри всі стереотипи й кліше, перейшли сьогодні в площину нехай дуже коротких, але трепетних стосунків, стали результатом нехай скороминущої, але щирої любові. Дуже хочеться, щоб батьки перестали ховатися за ширмами банальностей і не читали мантру «він не доріс» чи «вона не доросла» в той час, коли їхні діти потребують відкритої й чесної відповіді, коли вони, емоційно вразливі й душевно незрілі аргонавти, лише вирушають на пошуки свого руна.